Рішення № 84563867, 18.09.2019, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/3763/19

Провадження № 2/206/1034/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2019 року Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Стахів О.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Рубанової А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Самарської районної у м. Дніпрі ради про визнання права власності за набувальною давністю, -

І. Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

Позивач разом зі своєю дружиною ОСОБА_4 з 2003 року та по теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Дана квартира належить на праві власності ОСОБА_5 та члену її сім`ї ОСОБА_6 . ОСОБА_6 помер приблизно у 1995-1996 році, після його смерті за вказаною адресою мешкала ОСОБА_5 Приблизно у 2003 році між позивачем та ОСОБА_5 був укладений усний договір про проживання сім`ї позивача в зазначеній квартирі за умови капітального ремонту та додержання санітарних норм проживання. Позивач ОСОБА_1 з сім`єю, більше 16 років, з 2003 року та по теперішній час проживає у даній квартирі самостійно, відкрито, добросовісно, безперервно користується квартирою. Він підписав договори про надання комунальних послуг та справно сплачував комунальні послуги, уклав договір щодо заміни вікон, робить в квартирі поточний та капітальний ремонт. В зв`язку із чим, представник позивача просив визнати право власності за ОСОБА_1 на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 за набувальною давністю.

Представник позивача адвокат Мажара Н.І. у судовому засіданні позов підтримала, просила позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, просила відмовити в задоволенні позову, вважала, що позивачем не доведено правомірності вселення, безперервності проживання та добросовісності володіння, зазначила, що позов пред`явлено до неналежного відповідача.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

08.07.2019 представником позивача ОСОБА_7 до суду було подано дану позовну заяву.

Ухвалою судді від 09.07.2019 позовну заяву було залишено без руху, як таку що не відповідала вимогам передбаченим ст. 175 ЦПК України.

30.07.2019 у зв`язку із усуненням недоліків позовної заяви, позовна заява була прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання на 28.08.2019.

28.08.2019 у зв`язку із неявкою усіх сторін по справі, підготовче судове засідання було відкладено на 10.09.2019.

10.09.2019 у судовому засіданні представником позивача адвокатом Мажарою Н.І. було заявлено клопотання про долучення документів до матеріалів справи та заяву про виклик свідків, які було задоволено судом.

Того ж дня, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті на 18.09.2019.

Під час розгляду справи по суті судом заслухано вступні слова представника позивача та представника відповідача, допитано свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

18.09.2019 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Квартира за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_5 та члену її сім`ї ОСОБА_6 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 09.12.1993 (а.с. 14).

26.12.2005 між позивачем та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , актовий запис № 477 виданого Самарським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції (а.с. 13).

Позивач ОСОБА_1 періодично здійснював сплату за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями квитанцій від 16.04.2010 та квартплату за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями квитанцій від 16.07.2010, 27.01.2011, 09.05.2011, 20.07.2011, 13.08.2011, 17.11.2011, 23.12.2011, 25.01.2012, 23.02.2012, 24.03.2012, 21.04.2012, 26.06.2012 (а.с. 24, 26, 30, 31, 37).

В той же час, як вбачається із наданих суду квитанцій про сплату вартості наданих комунальних послуг, у період з 2009 року по травень місяць 2019 року, перерахунок відповідних коштів здійснювався здебільшого від імені ОСОБА_5 , про що є відповідні відмітки у графах квитанцій (а.с. 18-57).

Згідно копії звіту про оцінку квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , її ринкова вартість станом на 05.03.2019 становила 150030,00 грн.(а.с. 58).

Відповідно до копії актового запису про смерть № 1035, ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 88).

Як вбачається із копій відповіді Восьмої дніпропетровської державної нотаріальної контори від 21.01.2017, спадкова справа після смерті ОСОБА_5 , 1927 р.н. не відкривалась (а.с. 86).

Також, у судовому засіданні було допитано свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Свідок ОСОБА_8 під час допиту у судовому засіданні показала суду, що позивач ОСОБА_1 працював дільничим, познайомився з ОСОБА_5 , її син помер задовго до цього. Позивач допомагав їй весь час, бувало ночував у неї, почав проживати там з 2006 року. ОСОБА_8 була у цій квартирі неодноразово.

Свідок ОСОБА_10 під час допиту у судовому засіданні показала суду, що у ОСОБА_5 був син, але його не стало, ще коли вона була жива. Спочатку свідок показала, що позивач почав проживати в вищезазначеній квартирі з 2006 року, робив там ремонт, потім вказала на 2003 рік. Позивач допомагав ОСОБА_5 , після її смерті продовжив проживати у квартирі, сплачував комунальні послуги.

Свідок ОСОБА_9 під час допиту у судовому засіданні показав суду, що бував у вищезазначеній квартирі раз в три місяці по вихідним, позивач з жінкою доглядали ОСОБА_5 , квартира була в поганому стані, за комуналку сплачував позивач та його дружина. ОСОБА_1 проживав там з 2003 року.

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача та представником відповідача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

За нормами ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, представник позивача ОСОБА_7 просив на підставі статті 344 ЦК України, визнати за позивачем право власності на квартиру, посилаючись на те, що він на підставі усного договору з ОСОБА_5 добросовісно, безперервно відкрито володіє квартирою протягом останніх 16 років, ставиться до неї як до власного житла, робить в ньому поточний та капітальний ремонт, сплачує комунальні платежі, підтримує квартиру в належному стані та використовує її як основне житло.

Так, у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22.05.2018 у справі № 922/1574/17, де зазначив, що суттєвим для виникнення права власності за набувальною давністю є встановлення моменту виникнення права власності за набувальною власністю та строк володіння; характер володіння (добросовісне, недобросовісне, відкрите, безперервне); обставини, за яких виникло володіння спірним майном та чи відповідає це володіння ознакам безтитульного володіння; юридичний статус спірного майна. При цьому, добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

В свою чергу Велика Палата Верховного Суду, аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю, у своїй постанові від 14 травня 2019 року (справа № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18) вказує, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Отже, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Зокрема до таких висновків системно дійшов Верховний Суд при розгляді аналогічних справ про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, а саме: постанова від 05 грудня 2018 року у цивільній справі № 736/853/17; постанова від 07 листопада 2018 року у цивільній справі № 642/8823/2015-ц; постанова від 12 грудня 2018 року у цивільній справі № 609/451/18; постанова від 24 січня 2019 року у цивільній справі № 755/16913/16-ц.

Зі змісту ст. 344 ЦК України випливає, що позивач як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.

Проте, враховуючи вищевикладене, обставин, які б свідчили про добросовісність володіння позивачем судом встановити не вбачається можливим, оскільки позивач особисто зазначив, що почав володіти вищезазначеної квартирою на підставі укладення усного договору з ОСОБА_5 , відтак позивач достеменно знав хто є власником даної квартири.

Безпосередньо факт знайомства позивача з власницею квартири ОСОБА_5 підтвердили і допитані під час судового розгляду свідки.

В той же час, сам факт укладення вищезазначеного усного договору з ОСОБА_5 та безпосередньо правомірність вселення позивача та його дружини у квартиру за адресою: АДРЕСА_1 позивачем жодним чином не доведено, на підтвердження даних обставин жодного доказу не надано.

Також, не знайшли своє підтвердження доводи позивача стосовно безперервності його володіння вищезазначеною квартирою, оскільки долучені позивачем у якості доказів копії квитанцій про сплату комунальних послуг і квартплати свідчать лише про поодинокі сплати від імені позивача у період 2010, 2011 та 2012 років

Окрім цього, факт безперервності відкритого володіння квартирою не змогли чітко підтвердити і допитані у судовому засіданні свідки, оскільки останні хоча і бували у спірній квартирі неодноразово, проте показів, які б свідчили конкретно про безперервність володіння квартирою позивачем суду не надали.

За правилами ст. ст. 1216, 1218, 1220, 1223 ЦК України з моменту смерті особи до спадкоємців переходять права та обов`язки спадкодавця, які належали йому на час відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст. 1277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

Згідно п. 13 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014, можливість пред`явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15, 16 ЦК України, а також частини четвертої статті 344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права. У зв`язку з цим особа, яка заявляє про давність володіння і вважає, що у неї є всі законні підстави бути визнаною власником майна за набувальною давністю, має право звернутися до суду з позовом про визнання за нею права власності. Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальна громада це жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Належних та допустимих доказів щодо наявності або відсутності спадкоємців після смерті ОСОБА_5 суду не надано, так само, як і не надано доказів смерті сина ОСОБА_5 , відтак суд приходить до висновку, що універсальним правонаступником відумерлого майна, а саме квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 за наявності відповідних доказів, може бути територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Згідно ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем визначено відповідачем по справі Самарську району у місті Дніпрі раду, яка не є правонаступником відумерлої спадщини, а відтак позов пред`явлено до неналежного відповідача, що є однією з підстав для відмови в задоволені такого позову.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009.

Окрім цього, законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України встановив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

При цьому, цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Однак відсутність законодавчо закріпленого визначення поняття "спосіб захисту права та/або інтересу" не виключає виокремлення матеріально-правового та процесуально-правового аспектів захисту цивільного права та інтересу.

Так матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає у з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

В свою чергу процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що суди розглядають в порядку відповідного виду судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із відповідних відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. При цьому вказаний аспект включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але і необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права.

Тобто, саме на позивача покладено обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову, а суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, при розгляді справи повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, і не застосовує самостійно для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, якщо позивач не обґрунтовує ними свої вимоги з наданням відповідних доказів, і застосування цих норм призводить до зміни предмета позову або обраного способу захисту прав та інтересів.

Тобто, на думку суду, виходячи з аксіоми цивільного судочинства jura novit curia - «суд знає закон», при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка проте не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідного клопотання позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою) так і відповідача (який заперечуючи проти позову наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі).

Як витікає із змісту статей 4 та 5 ЦПК України цивільний позов - це звернення до суду за захистом порушених прав.

Між тим, як встановлено судом підстави для застосування у спірних правовідносинах ст. 344 ЦК України відсутні, доказів порушення прав позивача під час судового розгляду не виявлено. Отже, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, вислухавши представника позивача та представника відповідача, допитавши свідків, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що в задоволені позову має бути відмовлено, судові витрати покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування», ст. ст. 15, 16, 328, 344 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Самарської районної у місті Дніпрі ради (місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. 20-річчя перемоги, буд. 51, ідентифікаційний код юридичної особи 25724070) про визнання права власності за набувальною давністю - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Дніпровського апеляційного суду через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 27.09.2019.

Головуючий суддя: К.С. Маштак