Рішення № 84419998, 09.09.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.09.2019Справа № 910/5429/19Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.

при секретарі судового засідання - Асадові В.В.,

розглянувши у судовому засіданні матеріали

позовної заяви Державного підприємства "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів"

до Акціонерного товариства "Українська залізниця"

про стягнення 102 449,34 грн.

за участю представників:

від позивача: Лук'яненко Є.В., Чебан Н.М.

від відповідача: Дмитренко В.Ю.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Українська залізниця" про стягнення 1 110 461,55 грн., з яких: 1 067 062,80 грн. - заборгованості за Договором поставки №УЗ/ЦЛ-18599/Ю від 05.11.2018; 32 625,81 грн. - пені; 5 437,64 - 3% річних; 5 335,30 - інфляційних втрат.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач порушив договірні зобов'язання в частині повної та своєчасної оплати поставленої продукції за умовами договору поставки № УЗ/ЦЛ-18599/Ю від 05.11.2018.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2019 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.06.2019 (після усунення позивачем недоліків позовної заяви) відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального провадження та призначено підготовче засідання у справі на 10.07.2019.

09.07.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду від позивача надійшла заява про зменшення позовних вимог, в якій також заявлено клопотання про повернення зайво сплаченої суми судового збору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.07.2019 прийнято до розгляду заяву Державного підприємства "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" про зменшення розміру позовних вимог, з одночасним визначенням нової ціни позову - 102 449,34 грн., з яких: 62 590,77 грн. - пені, 10 514,34 грн. - 3% річних, 29 344,23 грн. - інфляційних втрат. Підготовче засідання відкладено на 12.08.2019.

У підготовчому засіданні 12.08.2019 оголошено перерву на 28.08.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.08.2019, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 09.09.2019.

Присутні у судовому засіданні 09.09.2019 представники позивача надали додаткові пояснення по суті спору. Підтвердили факт того, що після подання позовної заяви до суду відповідачем було повністю сплачено суму основного боргу у розмірі 1 067 062,80 грн. Просили задовольнити позовні вимоги в частині стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені в редакції заяви про уточнення позовних вимог.

Представник відповідача у судовому засіданні 09.09.2019 надав додаткові пояснення по суті спору, заперечував проти позовних вимог про стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Наполягав на тому, що прострочення виконання грошового зобов'язання не відбулося, оскільки позивачем не було надано рахунки-фактури, обов'язкова наявність яких передбачена умовами договору.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, заслухавши доводи сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

05.11.2018 між Державним підприємством "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" (постачальник, позивач) та Філією «Пасажирська компанія» Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", що діє від імені та в інтересах Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (замовник, відповідач) було укладено договір поставки № УЗ/ЦЛ-18599/Ю (далі - Договір), відповідно до умов якого, постачальник зобов'язується поставити та передати у власність, а замовник прийняти та оплатити продукцію, найменування, марка й кількість якої вказується в специфікації, яка є невід'ємною частиною Договору, на умовах, викладених у цьому Договорі.

Відповідно до п. 1.2. Договору та специфікації до нього, найменування продукції: бланк «проїзний документ RST-2 EXPRESS» у кількості 936 020 штук.

Пунктом 4.1. Договору встановлено, що його загальна сума на момент підписання складає 1 067 062,80 грн. разом з ПДВ.

Поставка продукції проводиться партіями протягом терміну дії договору, тільки після письмової рознарядки замовника. Кожна партія товар постачається протягом 20 календарних днів з дати письмової рознарядки замовника, якщо інше не вказано у рознарядці (пункти 5.2., 5.3. Договору).

Згідно п. 6.1. Договору оплата за кожну партію поставленої продукції по даному Договору проводиться замовником протягом 30 календарних днів після дати поставки партії продукції, у відповідності з рахунком-фактурою на дану партію, обумовлену згідно з п. 5.2. та при наявності податкової накладної, оформленої та зареєстрованої у відповідності до вимог чинного законодавства України.

Накладними на відпуск товарно-матеріальних № 1892/18 та № 1896/18 від 27.12.2018 підтверджується, що на виконання договірних зобов'язань позивачем було поставлено відповідачу продукцію у загальній кількості 936 200 штук на суму 1 067 062,80 грн.

Вказані накладні підписані представниками сторін без заперечень та зауважень, зокрема, щодо кількості та якості продукції, а також без претензій щодо ненадання постачальником документів, передбачених п. 7.1. Договору, зокрема, рахунку-фактури, податкової накладної тощо.

Спір у справі виник у зв'язку з тим, що всупереч умовам Договору відповідач не здійснив оплату продукції у визначений Договором строк.

Судом вставлено, що укладений сторонами договір є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 173 Господарського кодексу України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 655 Цивільного кодексу України унормовано, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В свою чергу, матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що після звернення позивача з позовом до суду відповідачем було здійснено повну оплату заборгованості у розмірі 1 067 062,80 грн.

Так, згідно з платіжними дорученнями № 1827691, № 1827709 від 10.05.2019 відповідачем було перераховано на рахунок позивача 410 400 грн. та 123 131,40 грн.; згідно з платіжними дорученнями № 1913097 від 13.06.2019 - 410 400 грн. та згідно з платіжними дорученнями № 1936540 від 25.06.2019 - 123 131,40 грн.

У зв'язку з повним погашенням основної заборгованості, позивачем було подано заяву про зменшення розміру позовних вимог, яка прийнята до розгляду судом ухвалою від 10.07.2019.

Таким чином, станом на момент ухвалення рішення у даній справі спір між сторонами існує з приводу заявлених до стягнення позивачем 62 590,77 грн. - пені, 10 514,34 грн. - 3% річних, 29 344,23 грн. - інфляційних втрат.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, враховуючи наступне.

За змістом з ч. 2 ст. 217 ГК України одним з видів господарських санкцій є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (ч. 1 ст. 230 ГК України).

За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.

Згідно із ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Частиною 6 статті 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

У пункті 10.5. Договору сторони погодили, що в разі несвоєчасної оплати за поставлену продукцію замовник сплачує постачальнику пеню в розмірі облікової ставки НБУ від вартості несплаченої продукції за кожен день прострочення При розрахунку пені постачальник враховує умови п. 6.5 даного договору, якщо випадки несвоєчасного постачання продукції мали місце.

Судом встановлено, що з урахуванням вимог п. 6.1. Договору та зважаючи на те, що продукцію фактично було поставлено постачальником та прийнято замовником 27.12.2018, відповідач був зобов'язаний оплатити позивачу вартість поставленої продукції до 28.01.2019. Разом з цим, оскільки кінцева оплата вартості продукції відбулася лише 25.06.2019, позивачем правомірно заявлено вимогу про стягнення пені у розмірі облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який нараховано пеню.

При перевірці розрахунку заявленої до стягнення суми пені судом встановлено, що позивачем правомірно визначено загальний період прострочення, проте, не вірно зазначено дату, у яку відбулося часткове погашення боргу відповідачем. Так, за перерахунком суду обґрунтований та арифметично вірний розмір пені за порушення строків оплати продукції, відповідно до умов договору, в межах заявлених позивачем періодів становить 62 093,77 грн., у зв'язку з чим, позовні вимоги про стягнення пені підлягають частковому задоволенню.

Стосовно позовних вимог щодо стягнення 10 514,34 грн. - 3% річних та 29 344,23 грн. - інфляційних втрат, суд враховує наступне.

Як унормовано приписами статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання; боржник , який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов'язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614, 617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).

За своїми ознаками, індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв'язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов'язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань, а не штрафною санкцією.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Здійснивши перевірку наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат в межах заявленого періоду, суд дійшов висновку про те, що він є арифметично вірним та обґрунтованим, а тому позовна вимога про стягнення 29 344,23 грн. - інфляційних втрат підлягає задоволенню.

Разом з цим, здійснивши самостійний розрахунок 3% річних за заявлені позивачем періоди, суд приходить до висновку про часткове задоволення даної позовної вимоги та стягнення з відповідача 10 426,63 грн., оскільки саме такий розмір 3% річних є обґрунтованим та арифметично вірним.

Суд зазначає про необґрунтованість та безпідставність доводів відповідача в частині того, що оскільки позивачем не було надано доказів виставлення (надіслання) замовнику рахунків-фактури, то прострочення грошового зобов'язання по оплаті продукції не відбулося.

Так, під час вирішення даного спору судом встановлено, що обов'язок замовника з оплати прийнятої продукції виникає на підставі п. 6.1. Договору, яким, зокрема, визначено, що оплата за кожну партію поставленої продукції по даному Договору проводиться замовником протягом 30 календарних днів після дати поставки партії продукції, у відповідності з рахунком-фактурою на дану партію, обумовлену згідно з п. 5.2. та при наявності податкової накладної, оформленої та зареєстрованої у відповідності до вимог чинного законодавства України.

Разом з цим, суд приймає до уваги, що рахунок-фактура є документом, який містить лише платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти; ненадання рахунку-фактури не є відкладальною обставиною у розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 Цивільного кодексу України; тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов'язку сплатити належні за договором платежі. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 року у справі № 910/9472/17).

При цьому, суд приймає обґрунтовані доводи позивача стосовно того, що відповідно до п.7.1. Договору рахунок-фактура та податкові накладні є документами, на підставі яких відповідач безпосередньо приймає продукцію від позивача, тоді як жодних претензій та зауважень щодо оформлення відповідних документів або їх відсутності обидві накладні на відпуск товарно-матеріальних цінностей від 27.12.2018 не містять.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приймаючи до уваги, що відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про відсутність в нього обов'язку сплатити пеню, інфляційні втрати та 3% річних за порушення грошового зобов'язання зі своєчасної оплати вартості переданої позивачем продукції, господарський суд приходить до висновку, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат нормативно та документально доведені і підлягають задоволенню повністю, тоді як позовні вимоги про стягнення 3% річних та пені підлягають частковому задоволенню, з огляду на здійснений судом перерахунок в межах заявлених позивачем періодів.

В іншій частині позовних вимог суд відмовляє, зважаючи на встановлені у даному рішенні обставини.

Згідно з ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом з цим, під час розгляду справи позивачем було заявлено клопотання про повернення суми судового збору у зв'язку зі зменшенням розміру позовних вимог.

Розглянувши клопотання про повернення судового збору, суд дійшов висновку про наступне.

У відповідності до ч. 2 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" визначено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Частиною 2 статті 7 Закону України "Про судовий збір" визначено, що у випадках, установлених пунктом 1 частини 1 цієї статті, судовий збір повертається в розмірі переплаченої суми; в інших випадках, установлених частиною першою цієї статті, - повністю.

Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики (ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судовий збір»).

Зважаючи на факт зменшення позовних вимог у справі, враховуючи приписи ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір», суд дійшов висновку про задоволення відповідного клопотання позивача.

У зв'язку з перебуванням судді Приходько І.В. на лікарняному, повний текст рішення складено та підписано 23.09.2019.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03680, м. Київ, вул. Тверська, 5, ідентифікаційний код 40075815) на користь Державного підприємства "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 38-44, ідентифікаційний код 16286441) 62 093,77 грн. - пені, 10 426,63 грн. - 3% річних, 29 344,23 грн. - інфляційних втрат та 1 910,04 грн. судового збору.

3. В іншій частині в позові відмовити.

4. Повернути з Державного бюджету України на користь Державного підприємства "Поліграфічний комбінат "Україна" по виготовленню цінних паперів" (04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 38-44, ідентифікаційний код 16286441) 14 735,92 грн. судового збору, сплаченого платіжним дорученням №4260 від 02.04.2019, оригінал якого міститься в матеріалах справи.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 23.09.2019.

Суддя І.В. Приходько