Ухвала суду № 84400577, 20.09.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД У Х В А Л А

про закриття провадження у справі

20 вересня 2019 року м. Київ справа № 320/6787/18

Київський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - суддя Журавель В.О.,

при секретарі судового засідання - Каштан О.В.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача-1 - Авдєй М.В.,

представник відповідача-2 - Остапенко І.М.,

представник відповідача-3 - Буцко О.В.,

представник третьої особи - Буцко О ОСОБА_2 В.,

розглянувши у підготовчому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1880, Житлової комісії військової частини А1880, Київського квартирно-експлуатаційного управління, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство оборони України, про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

19 грудня 2018 р. до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Військової частини А1880 (далі - відповідач-1), Житлової комісії військової частини А1880 (далі - відповідач-2), Київського квартирно-експлуатаційного управління (далі - відповідач-3), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство оборони України (далі - третя особа) про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2018 р. відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження в цій адміністративній справі та призначено підготовче засідання.

Під час підготовчого провадження у цій адміністративній справі позивачем неодноразово здійснювалося уточнення позовних вимог та зміну складу відповідачів і третіх осіб. 27 травня 2019 р. до суду подано уточнюючу позовну заяву, в якій ОСОБА_1 зазначив наступні позовні вимоги:

- визнати протиправними дії Київського КЕУ щодо незатвердження моєї заяви щодо надання компенсації та повернення документів;

- визнати протиправним та скасувати рішення житлової комісії військової частини А1880 від 28.11.2018 року №170 щодо скасування попереднього рішення про надання компенсації;

- визнати протиправним та скасувати наказ командира військової частини А1880 від 28.11.2018 року № 572 “Про втрату чинності наказу № 520 від 25.10.2018 року “;

- залишити у силі рішення житлової комісії військової частини від 25.10.2018 року №168;

- залишити у силі наказ командира військової частини А1880 від 25.10.2018 року №520;

- зобов`язати начальника Київського КЕУ повторно розглянути мою заяву на отримання компенсації.

23 квітня 2019 р. до суду надійшло клопотання від представника відповідача-1 про закриття провадження у справі. Вказане клопотання обґрунтовано тим, що у цій справі спір пов`язаний з реалізацією житлових прав позивача, тобто із його цивільним правом. Відповідач-1 зазначає, що в даному випадку він не здійснює щодо нього жодних управлінських функцій, а лише виступає особою, яка представляє власника майна житлового фонду. Вважає, що спір про захист права конкретної фізичної особи на житло є не публічним, а приватно-правовим, який має розглядатися в порядку цивільного судочинства.

У підготовчому засіданні 18 вересня 2019 р. позивач просив суд відмовити у задоволенні клопотання відповідача-1. Вважає, що відповідачі є суб`єктами владних повноважень, а тому справа повинна розглядатися в порядку адміністративного судочинства. Зазначив, що в даній справі він оскаржує публічні управлінські рішення, а захист права на житло є похідними від цих рішень.

Представник відповідача-1 підтримав клопотання про закриття провадження у справі з наведених у ньому підстав та просив його задовольнити.

Представник відповідача-2 також підтримав клопотання відповідача-1 про закриття провадження у справі та просив його задовольнити. Зазначив, що в даному випадку позивач оскаржує рішення відповідачів щодо відмови в реалізації його житлових прав, а тому даний спір не може підпадати під адміністративну юрисдикцію та повинен вирішуватися відповідно до вимог цивільного законодавства України.

У підготовчому засіданні представник відповідача-3 та представник третьої особи також підтримала клопотання відповідача-1 про закриття провадження у цій справі.

Дослідивши наявні матеріали справи, суд зазначає наступне.

Позивач є військовослужбовцем, який у складі сім`ї (три особи) перебуває на обліку у відповідача-1 (військовій частині) у загальній черзі з 12 липня 1993 р., у списках осіб, які мають право на першочергове отримання житлових приміщень як учасник бойових дій, що підтверджується витягом з протоколу № 152 від 6 вересня 2017 р.

18 вересня 2018 р. відповідачем-2 (житловою комісією) поінформовано позивача про настання його черги на отримання житлового приміщення у поточному році, а також про право на отримання компенсації та її орієнтовний розмір. Позивачем подано заяву про отримання компенсації за житло.

У подальшому відповідачем-2 (житловою комісією) прийнято рішення про надання позивачу компенсації за неотримане житлове приміщення, а відповідачем-1 (військовою частиною) видано наказ від 25 жовтня 2018 р. № 520 «Про розподіл ліміту грошової компенсації за належне для отримання житлове приміщення у Військовій частині А1880», в якому передбачено виділення коштів для позивача в сумі 646084,55 грн за житло.

26 листопада 2018 р. на адресу відповідача-2 надійшов лист від 22 листопада 2018 р. від відповідача-3 про повернення документів позивача на доопрацювання. Основною підставою для цього було встановлення суперечностей щодо дати початку перебування позивача на квартирному обліку (1993 рік чи 1998 рік), що впливало на можливість реалізації ним права на отримання житла (або компенсації за житло). Виявлено й інші недоліки в оформленні документів.

28 листопада 2018 р. відповідач-2 прийняв рішення № 170 (яке оформлено протоколом) про скасування попереднього рішення щодо надання позивачу компенсації за належне житлове приміщення та надання можливості позивачу подати на розгляд житлової комісії додаткові документи для підтвердження дати зарахування на квартирний облік.

У цей же день відповідач-1 видав наказ № 572 «Про втрату чинності наказу № 520 від 25 жовтня 2018 року» з посиланням на вказане вище рішення житлової комісії.

Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XI держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Такий порядок визначено постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2015 р. №728.

Отже, відповідно до вказаної норми реалізація права військовослужбовців на житло передбачена як у формі забезпечення жилими приміщеннями, так і у формі виплати за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення. Обидві ці форми є рівнозначними передбаченими цим Законом способами реалізації права військовослужбовців на житло.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження;

Публічно-правовий спір у розумінні п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України це спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін “суб`єкт владних повноважень” означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України).

Спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб`єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Отже, до юрисдикції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Суд зазначає, що у даній справі спір пов`язаний з реалізацією житлових прав громадян, зокрема, права на отримання позивачем, як військовослужбовцем, компенсації замість житла, порушення якого обумовлено наявністю спору щодо дати зарахування на квартирний облік, тобто із захистом цивільного права - права на житло. Як зазначалося судом, реалізація права військовослужбовців на житло передбачена як у формі забезпечення жилими приміщеннями, так і у формі виплати за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення.

Суд зазначає, що відповідачі у таких відносинах владних управлінських функцій щодо позивача не здійснюють, а є особами, які представляють власника майна житлового фонду та розпорядника коштів, які підлягають наданню в якості компенсації. Право, за захистом якого звернувся до суду позивач, виникає саме із житлових правовідносин, при вирішенні яких слід вирішувати і спірні рішення відповідачів.

Спір про захист права конкретної фізичної особи на житло є не публічним, а приватно-правовим. Держава, юридичні особи публічного права можуть бути учасниками цивільних відносин, а розгляд такого спору між ними проводиться за правилами цивільного судочинства.

У даному випадку той факт, що відповідачами є Військова частина А1880, Житлова комісія військової частини А1880, Київське квартирне-експлуатаційне управління не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий. Тому твердження позивача з цього приводу є помилковими.

У порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема, спори, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст.2, ч. 1 ст.19 ЦПК України).

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Житлові спори - особливий різновид спорів, що стосується житлових прав та інтересів громадян і організацій.

У порядку цивільного судочинства розглядаються спори щодо права особи на житло, у тому числі й передбачену для військовослужбовців компенсацію за житло у вказаному у позові випадку. Такі спори є житловими (цивільними) спорами, незалежно від участі у справі суб`єкта владних повноважень як відповідача.

З аналізу вищенаведених норм права вбачається, що даний спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права - права на житло, отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, а пов`язаний з вирішенням питання щодо права на житло.

Аналогічні висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах щодо неможливості розгляду в порядку адміністративного судочинства спорів щодо захисту житлових прав з боку визначених відповідачами суб`єктів владних повноважень, які підлягають розгляду в межах цивільного судочинства, - викладено в постанові Верховного Суду від 2 квітня 2019 року у справі №826/20130/15 та в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18 квітня 2018 року у справі №806/104/16, від 3 жовтня 2018 року у справі №757/37024/15-а, від 3 квітня 2019 року у справі №826/11308/18.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі Zand v. Austria вказав, що словосполучення встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття суд, встановлений законом у частині першій статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>. З огляду на це не вважається судом, встановленим законом орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

При цьому, визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі та обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися судом, встановленим законом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Така ж правова позиція викладена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №11-124апп18.

З огляду на те, що спірні правовідносини фактично пов`язані з реалізацією житлового права, цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Тому, враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб`єктний склад, суд дійшов висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку цивільного судочинства.

Позов, предметом якого є дії (бездіяльність), стосовно яких існує спір про право у сфері житлових відносин та інших приватноправових правовідносин, в межах якого можуть бути розв`язані питання, пов`язані з прийнятими рішеннями житловою комісією, командуванням військової частини та КЕУ про виплату грошової компенсації за житло, не може бути розглянуто за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У п. 24 рішення в справі “Сокуренко і Стригун проти України” від 20 липня 2006 року Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що фраза “встановленого законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім того, ЄСПЛ у справі “Занд проти Австрії” від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення “встановлений законом” поширюється не лише на правову основу самого існування “суду”, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття “суд, встановлений законом” у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає “усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)”. З огляду на це не вважається “судом, встановленим законом” орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 183 КАС України у підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті.

Як убачається п. 2 ч. 2 ст. 183 КАС України, за результатами підготовчого засідання суд може постановити ухвалу про закриття провадження у справі. Згідно з вимогами п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Ураховуючи суть спірних правовідносин та суб`єктний склад її учасників, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 239 КАС України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої п. 1 ч. 1 ст. 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Тому суд роз`яснює, що розгляд даної категорії справ віднесено до юрисдикції загальних судів, цей позов належить розглядати в порядку цивільного судочинства місцевим загальним судом за правилами підсудності, визначеними статтями 26-30 ЦПК України. Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про закриття провадження, не допускається.

Керуючись статтями 238, 239, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в:

1. Заяву представника Військової частини А 1880 про закриття провадження у справі задовольнити.

2. Закрити провадження в адміністративній справі № 320/6787/18 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А1880, Житлової комісії військової частини А1880, Київського квартирно-експлуатаційного управління, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Міністерство оборони України, про визнання протиправними дій, визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії.

3. Копію ухвали надіслати учасникам справи.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення. Ухвала, постановлена судом поза межами судового засідання або у судовому засіданні у разі неявки учасників справи, під час розгляду справи в письмовому провадженні, набирає законної сили з моменту її підписання.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом п`ятнадцяти днів з дня складення повного тексту ухвали.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Журавель В.О.

Дата виготовлення і підписання повного тексту ухвали - 20 вересня 2019 р.