Рішення № 84384018, 10.09.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.09.2019Справа № 910/3657/18

За позовом Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»

до Публічного акціонерного товариства «Київгаз»

про стягнення 1 755 638,09 грн.

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.

за участю секретаря судового засідання

Тарасюк І.М.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Мицько Р.М.

від відповідача: Шимко Л.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У березні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Київгаз» про стягнення 1755638,09 грн заборгованості, з яких: 733246,41 грн пені, 829856,36 грн інфляційних втрат, 3% річних у сумі 192535,32 грн.

Позовна заява обґрунтована обставинами несвоєчасного виконання товариством зобов`язання з оплати природного газу вартістю 12451013,94 грн, поставленого компанією у листопаді 2016 року за договором постачання природного газу №16-087-ВТВ від 23.11.2016, укладеним між сторонами, та погашення залишку заборгованості в розмірі 5397869,76 грн лише 28.02.2018 згідно з платіжним дорученням №1 від 28.02.2018.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.06.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.12.2018, в позові відмовлено.

Рішення та постанова мотивовані положеннями пункту 7 Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.01.2005 №20 в редакції, чинній до 01.01.2018, пункту 81 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256 в редакції, чинній з 01.01.2018, та статей 73, 74, 76, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на які суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що відповідачем на виконання спільних протокольних рішень №3348 від 19.12.2016, №654 від 30.01.2017, №657 від 30.01.2017, №2003 від 21.03.2017, №2010 від 22.03.2017, №2186 від 14.04.2017 та №2517 від 25.04.2017, якими сторони узгодили порядок проведення розрахунків та змінили строки виконання товариством грошових зобов`язань перед постачальником, погашено за рахунок коштів, наданих державою, заборгованість в розмірі 7053144,18 грн за поставлений природний газ, а решта заборгованості (в сумі 5397896,76 грн) була сплачена 28.02.2018 із застосуванням нового механізму фінансування субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню, запровадженого державою з 01.01.2018, яким змінено порядок оплати, внаслідок чого відповідачем не було порушено свої зобов`язання перед позивачем, що виключає можливість застосування до нього відповідальності у вигляді пені за прострочення виконання зобов`язання, а також нарахування інфляційних втрат і 3% річних.

Постановою Верховного Суду у справі 910/3657/18 від 12.03.2019 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» задоволено; рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.12.2018 у справі №910/3657/18 скасовано; справу №910/3657/18 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Скасовуючи судові рішення Верховним Судом зауважено, що судами не надано належної правової оцінки твердженням позивача про те, що використання відповідачем асигнувань, отриманих у 2018 році згідно з Порядком №256 (в редакції, чинній з 01.01.2018), з метою погашення боргу перед постачальником, свідчить про власне волевиявлення Споживача щодо використання бюджетних коштів, однак не позбавляє Товариство обов`язку відшкодування втрат кредитора, пов`язаних з простроченням грошового зобов`язання. Також вказано, що судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не спростовано доводи позивача про те, що положення Порядку №256 не регулюють господарських правовідносин між сторонами, які виникли до набрання нею чинності, оскільки цей Порядок не містить вказівки про розповсюдження його дії на правовідносини, що існували до 01.01.2018 та які відмінні від боргових зобов`язань по пільгам і субсидіям населення. До того ж, вказано, що судові рішення не містять належного обґрунтування того, яким чином та з яких підстав з огляду на втрату чинності з 01.01.2018 спеціального нормативного механізму оформлення спільними протокольними рішеннями розрахунків між сторонами, якими (рішеннями) раніше змінювалися порядок та строки цих розрахунків, суди дійшли передчасного висновку про зміну порядку та строку розрахунків щодо заборгованості у сумі 5397869,76 грн. за договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016р. згідно з Порядком №256 (в редакції, чинній з 01.01.2018р.), який в дійсності відповідних положень не містить.

Згідно протоколу від 09.04.2019 автоматизованого розподілу, справу № 910/3657/18 передано на розгляд судді Спичаку О.М.

Ухвалою від 15.04.2019 справу прийнято до свого провадження суддею Спичаком О.М., призначено підготовче засідання на 17.05.2019.

17.05.2019 судом було відкладено підготовче засідання на 29.05.2019.

29.05.2019 підготовче засідання було відкладено на 12.06.2019.

У зв`язку з перебуванням судді Спичака О.М. 12.06.2019 на лікарняному, судове засідання не відбулось.

Ухвалою від 18.06.2019р. призначено розгляд справи на 10.07.2019р.

Судом було відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до завершення перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №924/296/18 за позовом Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хмельницькгаз збут» про визнання недійсним пункту договору.

При цьому, суд керувався тим, що зупинення провадження у справі - це тимчасове й повне припинення всіх процесуальних дій у справі, що викликане настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу, і щодо яких невідомо, коли вони можуть бути усунені.

Проте, за висновками суду, перегляд об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №924/296/18 не перешкоджає розгляду судом спору між сторонами.

Крім того, судом враховано, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

Застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції.

Отже, зупинення провадження у даному випадку могло призвести до затягування строків розгляду справи.

10.07.2019 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 24.07.2019р.

24.07.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.09.2019р.

Представником позивача у судовому засіданні 10.09.2019р. було надано усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.

Представником відповідача було надано усні пояснення по справі, згідно яких проти задоволення позовних вимог заперечено.

В судовому засіданні 10.09.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

23.11.2016 між Публічним акціонерним товариством «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» (постачальник) та Публічним акціонерним товариством «Київгаз» (споживач) укладено договір №16-087-ВТВ постачання природного газу, згідно з п.1.1 якого постачальник (позивач) зобов`язався передати у власність споживачу (відповідач) у 2016 році природний газ, а споживач зобов`язується прийняти та оплатити газ на умовах цього договору.

Пунктом 2.1 договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 встановлено, що постачальник передає споживачу з 01 листопада 2016 року по 30 листопада 2016 року (включно) газ обсягом до 1 500,000 тис. куб. м.

Обсяги газу, що планується передати за цим договором, можуть змінюватися сторонами протягом місяця продажу в установленому порядку (п. 2.1.1 договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016).

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 позивачем було передано відповідачу природний газ в кількості 1 521 608 куб. м. вартістю 12 451 013,94 грн, що підтверджується актом приймання-передачі природного газу від 30.11.2016.

Пунктом 6.1 договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 встановлено, що оплата планових обсягів газу здійснюється споживачем виключно грошовими коштами у національній валюті шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 20 числа (включно) місяця наступного за місяцем поставки газу, тобто до 20.12.2016.

Проте, за твердженнями позивача, відповідач не здійснив оплату поставленого природного газу у встановлений договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016 строк у повному обсязі, залишок боргу станом на 21.12.2016р. склав 5 397 869,76 грн., а кінцева оплата проведена 28.02.2018р. згідно платіжного доручення №1 від 28.02.2018р., що і стало підставою для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат згідно ст.625 Цивільного кодексу України.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Відповідно до ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Невиконання зобов`язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) ст.610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов`язання.

Статтею 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов`язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до ч.6 ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Відповідно до ст.625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Пунктом 8.2 договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 встановлено, що у разі невиконання споживачем умов пункту 6.1 договору він зобов`язується сплатити постачальнику крім суми заборгованості пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення платежу.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ч.ч.1-3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України позивачем при зверненні до суду з вимогами про стягнення пені та нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, повинно бути доведено обставини виникнення між сторонами господарських правовідносин з поставки товару, наявність у відповідача обов`язку оплатити товар, строк виконання якого настав, та який фактично було порушено.

Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов позивач посилався на те, що відповідач не здійснив оплату поставленого природного газу у встановлений договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016 строк у повному обсязі, залишок боргу станом на 21.12.2016р. склав 5 397 869,76 грн., а кінцева оплата проведена 28.02.2018р. згідно платіжного доручення №1 від 28.02.2018р.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог під час нового розгляду справи відповідачем вказано, що 20.05.2017р. між Головним управлінням Державної казначейської служби України у м.Києві, Департаментом фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаментом соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Публічним акціонерним товариством «Київенерго», Публічним акціонерним товариством «Київгаз» та Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» було прийнято спільне протокольне рішення №297 про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України, згідно якого погашення заборгованості в сумі 5 397 869,76 грн за договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016 здійснювалось за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України. Наведене, на думку відповідача, вказує на зміну порядку та строку оплати товару за спірним правочином, який покупцем порушено не було, що фактично виключає наявність підстав для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частинами 1, 3, 5 ст. 626 Цивільного кодексу України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

У відповідності до положень ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У ст. 628 Цивільного кодексу України вказано, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст.526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За приписами зі ст.193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами ст.ст.525, 615 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов`язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.

Згідно з ч.1 ст.530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Умовою виконання зобов`язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов`язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов`язання. Строк (термін) виконання зобов`язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.

Як вказувалось вище, пунктом 6.1 договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 встановлено, що оплата планових обсягів газу здійснюється споживачем виключно грошовими коштами у національній валюті шляхом 100 % поточної оплати протягом місяця поставки. Остаточний розрахунок за фактично переданий газ здійснюється до 20 числа (включно) місяця наступного за місяцем поставки газу, тобто до 20.12.2016.

Проте, як було встановлено вище, предметом договору №16-087-ВТВ від 23.11.2016 є поставка природного газу.

Згідно з ч.ч. 1 - 3 ст. 12 Господарського кодексу України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб`єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; технічне регулювання; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб`єктів господарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Постановою №20 від 11 січня 2005 Кабінету міністрів України затверджено Порядок перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, яким визначено механізм перерахування субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату, зокрема, електроенергії, природного газу, за рахунок надходження до загального фонду державного бюджету рентної плати за користування надрами для видобування природного газу та газового конденсату і податку на додану вартість, що сплачується Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та ПАТ "Укртрансгаз", а також за рахунок надходження до загального фонду державного бюджету від погашення податкового боргу, в тому числі реструктуризованого або розстроченого (відстроченого) з податку на додану вартість, що сплачується виробниками електроенергії і вугледобувними підприємствами.

Відповідно до ч. 1 - 3 п. 7 Порядку для проведення розрахунків відповідно до цього Порядку всі учасники відкривають рахунки в органах Казначейства, крім енергопостачальних компаній, державного підприємства "Енергоринок", які проводять розрахунки за спожиту електроенергію через поточні рахунки із спеціальним режимом використання, відкриті в уповноваженому банку. Розрахункове обслуговування цих рахунків здійснюється на умовах, визначених договором, що укладається між органами Казначейства та суб`єктами підприємницької діяльності. Розрахунки проводяться на підставі актів звіряння або договорів, які визначають величину щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг), і спільних протокольних рішень, підписаних усіма учасниками таких розрахунків.

Таким чином держава взяла на себе бюджетне зобов`язання щодо відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов`язаних з газопостачанням населення, яке використовує субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг, а саме - витрат на придбання природного газу, його транспортування магістральними та переміщення розподільчими газопроводами.

Пунктом 7 Порядку визначено, що розрахунки проводяться за згодою учасників на підставі актів звіряння або договорів, які визначають величину щомісячного споживання ресурсів (товарів, послуг) і спільних протокольних рішень, підписаних усіма учасниками таких розрахунків.

Запроваджуючи механізм взаємних розрахунків між підприємствами паливно-енергетичного комплексу, визначений Порядком, держава забезпечує відшкодування частини витрат підприємств паливно-енергетичного комплексу, пов`язаних з газопостачанням населення, яке використовує житлові субсидії та має пільги з оплати комунальних послуг.

Визнаючи неможливість розрахунків в цій частині підприємствами паливно-енергетичного комплексу, держава, приймаючи відповідні нормативно-правові акти, змінює характер регулювання відповідних правовідносин, що склалися між сторонами на підставі укладених між ними договорів.

Правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами в цій частині (у розмірі отриманих пільг та субсидій населенням на відповідній території діяльності відповідача) зазнають імперативного регулюючого впливу держави, якою приймаються законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг та субсидій; соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій. А тому на виконання таких законодавчих актів Державою в особі відповідних державних органів приймаються підзаконні нормативні акти.

Тобто, Держава фактично визнає неспроможність підприємства паливно-енергетичного комплексу забезпечити вчасні розрахунки (залежно від рівня наданих пільг і субвенцій, отриманих населенням на відповідній ліцензованій території діяльності).

Відшкодування коштів на пільги, субсидії здійснюється з Державного бюджету України за спеціальною процедурою. При цьому, такі кошти не є коштами суб`єкта господарювання, а перераховуються на рахунок, в даному випадку - Публічного акціонерного товариства «НАК «Нафтогаз України».

Таким чином державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ, що, по суті, усуває відповідача від процесу розподілу отриманих від споживачів грошових коштів на свій розсуд та полягає у автоматичному перерахуванні зі спеціальних рахунків грошових коштів на рахунки позивача за визначеними нормативами.

01.01.2018р. набрала чинності постанова №951 від 08.11.2017р. Кабінету Міністрів України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України», якою до переліку постанов Кабінету Міністрів України, що втратили чинність віднесено, в тому числі, Постанову Кабінету Міністрів України від 11 січня 2005 р. N 20 "Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій".

Постановою №256 від 04.03.2002 (в редакції, чинній з 01.01.2018) Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету», із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України №951 від 08.11.2017 та №114 від 21.02.2018, запроваджено новий механізм фінансування субвенцій на надання пільг та житлових субсидій населенню.

Затверджений постановою №256 від 04.03.2002 Кабінету міністрів України Порядок визначає, зокрема, відповідно до статті 102 Бюджетного кодексу України механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу (в тому числі послуг з транспортування, розподілу та постачання).

Відповідно до п.8.1 Порядку, затвердженого постановою Кабінету міністрів України № 256 від 04.03.2002 кошти на оплату пільг і субсидій за електричну енергію, природний газ, послуги з транспортування, розподілу та постачання природного газу, тепло-, водопостачання і водовідведення, отримані від головних розпорядників місцевих бюджетів згідно з пунктом 8 цього Порядку, використовуються суб`єктами господарювання, розрахунки з якими здійснюються за рахунок таких коштів, за цільовим призначенням з урахуванням вимог цього пункту.

Згідно з ч. 3 п. 8-1 Порядку, затвердженого постановою Кабінету міністрів України №256 від 04.03.2002 суб`єктами господарювання, які мають ліцензію на розподіл природного газу, кошти, отримані згідно з абзацами другим, сьомим, дев`ятим та чотирнадцятим цього пункту, спрямовуються на оплату природного газу оптовим продавцям та власникам ресурсу природного газу (в тому числі, Публічному акціонерному товариству "Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»).

Частиною 23 п. 8-1 Порядку усі учасники розрахунків, що проводяться згідно із цим пунктом, у графі "Призначення платежу" платіжних доручень додатково зазначають" постанова Кабінету Міністрів України від 4 березня 2002 р. №256" та вказують вид послуги (енергоносія), за який проводиться розрахунок.

Згідно з ч. 25 п. 8-1 Порядку казначейство не пізніше ніж протягом наступного операційного дня після надходження платіжних доручень учасників розрахунків, передбачених цим пунктом, здійснює їх виконання.

З системного аналізу вказаного Порядку полягає, що змінився порядок оплати, а саме пунктом 8.1. Постанови нормативно закріплено порядок використання коштів на оплату суб`єктами господарювання, зокрема, які здійснюють постачання природного газу, в разі отримання таких коштів від головних розпорядників місцевих бюджетів, укладення додаткових спільних протокольних рішень згідно зі змінами, внесеними в Постанову Кабінету Міністрів України уже не вимагається.

Таким чином, строки та порядок здійснення розрахунків за поставлений природний газ визначаються саме нормами наведених постанов Кабінету міністрів України, а оплата за поставлений природний газ з дотриманням порядку, визначеного Постановою №20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України та Постановою №256 від 04.03.2002 Кабінету Міністрів України, не вказує на порушення покупцем своїх зобов`язань перед продавцем з оплати товару за договором поставки, як підстави для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат, оскільки обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних та сплатити пеню виникає виключно у разі порушення боржником грошового зобов`язання перед кредитором.

Враховуючи вказівки Верховного Суду, які викладено у постанові 12.03.2019р., суд зазначає таке.

Як свідчать матеріали справи, на підставі постанови № 20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій», 20.05.2017р. між Головним управлінням Державної казначейської служби України у м.Києві, Департаментом фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Департаментом соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Публічним акціонерним товариством «Київенерго», Публічним акціонерним товариством «Київгаз» та Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» було прийнято спільне протокольне рішення №297 про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України, згідно якого погашення заборгованості в сумі 5 397 869,76 грн за договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016 здійснювалось за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України.

Наразі, суд критично ставиться до заперечень позивача стосовно того, що вказане спільне протокольне рішення не було предметом оцінки судом під час первісного розгляду справи.

При цьому, суд зазначає, що згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).

Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов`язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.

До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).

У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

В контексті означеного слід звернути увагу, що направлення судом касаційної станції справи на новий розгляд не обмежує учасників судового процесу у поданні доказів по справі, а отже, подання відповідачем відповідного доказу 09.07.2019р. разом з відзивом на позов не спростовує його доказової сили та не нівелює обов`язку суду надати оцінку всім представленим доказам у сукупності.

Згідно спільного протокольного рішення №297 від 20.05.2017р. про організацію взаєморозрахунків за теплопостачання, природний газ та послуги з постачання, транспортування, розподілу природного газу за рахунок коштів загального фонду державного бюджету України, згідно якого погашення заборгованості в сумі 5 397 869,76 грн за договором №16-087-ВТВ від 23.11.2016 здійснювалось за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України.

Відповідно до п.5.2 спільного протокольного рішення №297 від 20.05.2017р. останнє набирає чинності з моменту його підписання всіма сторонами і діє до повного виконання сторонами зобов`язань за цим спільним протокольним рішенням.

З матеріалів справи вбачається, що згідно платіжного доручення №1 від 28.02.2018р. Публічним акціонерним товариством «Київгаз» було перераховано на рахунок Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» грошові кошти в сумі 5 397 869,76 грн. в рахунок погашення заборгованості. Означене платіжне доручення було проведено Головним управлінням Державної казначейської служби України у м.Києві 28.02.2018.

Наразі, за висновками суду зазначення у призначенні платежу у платіжному дорученні «03346331, пост.КМУ від 04.03.2002 №256, за прир.газ 2016, зг.дог. від 23.11.2016р. №16-087-ВТВ, ПДВ - 899644,96грн.» фактично не нівелює змісту та не скасовує спільного протокольного рішення №297 від 20.05.2017р., яке було прийнято саме під час чинності Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, який було затверджено постановою №20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України, та ніяким чином не встановлює іншого порядку оплати заборгованості в розмірі 5 397 869,76 грн., ніж було визначено вказаним спільним протокольним рішенням саме у відповідності до постанови №20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України.

В контексті означеного судом прийнято до уваги пояснення відповідача стосовно того, що виконання спільного протокольного рішення до 01.01.2018р. (дата втрати чинності постанови №20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України) не було здійснено через ненадходження грошових коштів з Державного бюджету України від Державної казначейської служби України, а відповідне призначення платежу було обумовлено лише приписами п. 8-1 Порядку, затвердженого постановою Кабінету міністрів України № 256 від 04.03.2002.

Тобто, з наведеного вбачається, що фактично погашення заборгованості в сумі 5 397 869,76 грн. здійснювалось у відповідності до Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, який було затверджено Постановою №20 від 11.01.2005 Кабінету міністрів України, згідно прийнятого у його відповідності спільного протокольного рішення, проте за часовим проміжком, вже після втрати чинності означеним нормативно-правим актом.

Суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що ані постановою №256 від 04.03.2002 (в редакції, чинній з 01.01.2018р.) Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету», а ні постановою №951 від 08.11.2017р. Кабінету Міністрів України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» не передбачено втрати чинності спільними протокольними рішеннями, які було прийнято на виконання Порядку перерахування деяких субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг, субсидій та компенсацій, проте не виконано станом на момент втрати чинності останнім.

З урахуванням наведеного, суд вважає безпідставними доводи позивача про використання відповідачем асигнувань, отриманих у 2018 році згідно з Порядком, затвердженим постановою №256 від 04.03.2002 Кабінету міністрів України (в редакції, чинній з 01.01.2018), з метою погашення боргу перед постачальником, як власного волевиявлення споживача щодо використання бюджетних коштів, що не позбавляє Товариство обов`язку відшкодування втрат кредитора, пов`язаних з простроченням грошового зобов`язання.

За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку, що незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, грошові зобов`язання між сторонами договору в частині, яку держава буде компенсувати за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормами законодавства, і застосування та чинність яких не залежить від того, чи передбачали сторони у договорі відповідні умови.

Тобто, підписавши спільне протокольне рішення на суму 5 397 869,76 грн., стягнення пені, 3% річних та інфляційних втрат за порушення строків сплати якої і є предметом спору у справі, сторони у такий спосіб змінили порядок і строк проведення розрахунків за природний газ, у тому числі, за договором.

Така ж позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.05.2019р. у справі №924/296/18 та постанові Верховного Суду від 13.08.2019р. по справі №924/752/18.

За таких обставин, у даному випадку, підставою для стягнення пені та нарахувань, що передбачені ст.625 Цивільного кодексу України, за неналежне виконання грошових зобов`язань в частині оплати товару на суму 5 397 869,76 грн., може бути лише порушення відповідачем спільного протокольного рішення №297 від 20.05.2017р. Доказів наявності вказаних обставин матеріали справи не містять.

Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018р., від 24.04.2019р. Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Таким чином, з огляду на все вказане вище, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» до Публічного акціонерного товариства «Київгаз» про стягнення 733246,41 грн пені, 829856,36 грн інфляційних втрат, 3% річних у сумі 192535,32 грн.

Згідно приписів ст.129 Господарського процесуального кодексу України суд дійшов висновку щодо залишення судового збору (в тому числі, за оскарження судового рішення Господарського суду міста Києва від 19.06.2018 в апеляційному та касаційному порядку) за позивачем.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повний текст складено та підписано 20.09.2019р.

Суддя Спичак О.М.