Рішення № 84368457, 18.09.2019, Золочівський районний суд Харківської області

ЗОЛОЧІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 622/896/19 р.

2-о/622/47/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.09.2019 смт Золочів

Золочівський районний суд Харківської області в складі:

головуючого - судді Квітки О.О.,

при секретарі - Поповій В.М.,

за участі представника заявника - ОСОБА_3.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Золочів в порядку окремого провадження цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

встановив:

ОСОБА_1 (далі - заявник, ОСОБА_1 ) 05.08.2019 звернувся до суду із заявою про встановлення факту набуття захворювання при виконанні обов`язків військової служби на території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Заявлені вимоги обґрунтовує тим, що його було прийнято на військову службу за контрактом. В періоди з 07.08.2014 по 19.12.2914, з 03.06.2017 по 10.07.2017, з 11.01.2018 по 28.05.2018 він був залучений та брав безпосередню участь у бойових діях на території Донецької та Луганської областей, забезпеченні їх проведення, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України. У кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015, зазначені події розвивались за таким сценарієм: Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними силами Російської Федерації, всупереч міжнародно-правовим зобов`язанням Російської Федерації, порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28.05.1997, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.

27.02.2014 збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим, водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де перебували кораблі Військово-морських сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» ОСОБА_2 у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик, Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також положення Будапештського меморандуму, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 01.03.2014, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід`ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16.03.2014 провела так званий референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати цього референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, що підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27.03.2014 «Територіальна цілісність України». Верховною Радою України з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захисту інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15.04.2014, який визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб. Також визначено дату початку тимчасової окупації - 20.02.2014. З метою правової протидії агресору Верховною Радою України також прийнято Закон України «Про санкції» від 14.08.2014, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації та на виконання якого Кабінетом Міністрів України видано розпорядження від 11.09.2014 №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації.

Заявник вважає, що у цілісній сукупності усі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями. Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Російська Федерація продовжила свою військову агресію по відношенню до України.

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014). Протягом травня 2014 року самоназвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України.

За участі нелигітимних збройних формувань відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України. Вказані факти закріплені постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 №337-VІІ. 11.05.2014 на окупованій території Донецької і Луганської областей відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської народної республіки» та «Донецької народної республіки», які не були визнані міжнародною спільнотою.

23.08.2014 розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітрянодесантних військ Збройних сил Російської Федерації. Залучення регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок. На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29.08.2014 у зв`язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29.08.2014 на прохання України, Генеральний секретар НАТО ОСОБА_4 кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України».

Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18.01.2018 визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з`єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією. Зазначене також підтверджується фактами численних затримань громадян Російської Федерації та військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації.

Заявник вказує, що незважаючи на укладення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 05.09.2014, Мінський меморандум від 19.09.2014 і «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод» від 12.02.2015), за якими Російська Федерація та підконтрольні їй бандитські угрупування взяли на себе обов`язки по припиненню збройного конфлікту, Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання Мінського протоколу Збройні сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих «гуманітарних конвоїв», які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод» від 12.02.2015 російська сторона здійснює перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волноваському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримає біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних сил.

Також резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19.12.2016 підтримано резолюцію Третього комітету Генеральної Асамблеї ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» та визнано Російську Федерацію державою окупантом. 19.12.2017 Генеральна асамблея ООН схвалила оновлену резолюцію про стан дотримання прав людини в окупованому Російською Федерацією Криму, яка підтверджує, що між Україною і Російською Федерацією існує міжнародний збройний конфлікт. Разом з тим, у документі засуджується ретроактивне застосування Російською Федерацією власних законів на окупованій території, примусове автоматичне присвоєння кримчанам російського громадянства та відсутність доступу до Криму для Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні. Також резолюція вимагає від Російської Федерації «повністю і негайно» виконати проміжне рішення Міжнародного суду ООН від 19.04.2017 у справі «Україна проти Російської Федерації» щодо відновлення прав і свобод громадян України на півострові і закликає російську окупаційну владу забезпечити освітній процес українською та кримськотатарською мовами, утриматись від збереження або накладання нових обмежень на можливості кримськотатарської спільноти зберігати свої представницькі інституції, включаючи Меджліс кримськотатарського народу.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17.03.2015 «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

За змістом абзацу 2 постанови Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04.02.2015, з 20.02.2014 проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки». Постановою Верховної Ради України від 27.01.2015 законодавчий орган України затвердив звернення до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, заявником вказується, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч. 3 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Отже, наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так і міжнародною спільнотою.

Згідно з даними, які містяться на веб-сайті Представництва ООН в Україні від 28.02.2018, збройний конфлікт на сході України призвів до загибелі більше ніж 2530 мирних жителів, а 9000 осіб було поранено. З огляду на те, що бойові дії в регіоні не припиняються, кількість жертв даного конфлікту лише зростатиме . За даними Генерального штабу України з квітня 2014 року по кінець жовтня 2017 року держава втратила близько 10710 військовослужбовців, з яких - 2333 військовослужбовці загинуло, 8377 отримали поранення і травми різного ступеня тяжкості.

Заявник зазначає, що він в період з 07.08.2014 по 19.12.2014, з 03.06.2017 по 10.07.2017, з 11.01.2018 по 28.05.2018 безпосередньо брав участь в боях за захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей. Станом на 04.10.2014 його підрозділ військової частини А1302 Збройних Сил України був дислокований поблизу н.п. Борівське Луганської області. Дані статей, як і ціла низка іншої інформації, що міститься на сторінках Інтернет- видань та в офіційних джерелах, підтверджують участь у бойових діях регулярних військ Російської Федерації в районі н.п. Борівське Луганської області, і саме цим військам протистояли військові української армії, що відносились до складу військової частини А1302 Збройних Сил України, в якій ОСОБА_1 проходив військову службу.

04.10.2014 заявник поблизу н.п. Борівське Луганської області отримав вибухову травму, ЗЧМТ, забій головного мозку легкого ступеня, акубаротравму. Лікувався стаціонарно за місцем проживання, амбулаторно у санаторії УД МСЦ ВВ. В подальшому, лікувався стаціонарно у ВМКЦ ПнР та в інших медичних установах. Вважає, що в результаті збройної агресії та воєнного конфлікту, який був початий Російською Федерацією проти України він захворів 04.10.2014 поблизу н.п. Борівське Луганської області. Проте довідки військово-лікарської комісії від 18.01.2018 № 63, від 08.05.2018 № 249 та від 08.06.2018, виданих на ім`я ОСОБА_1 , як і інші документи, що відповідно до законодавства встановлюють причинний зв`язок захворювань (поранень, контузій, каліцтв) не визначають причинно-наслідкового зв`язку цих захворювань із збройною агресією Російської Федерації проти України, що необхідно йому для досягнення мети цього звернення - набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту. Вважає, що саме військовою агресією Російської Федерації на території Луганської області України було порушено його право на життя і здоров`я, передбачене статтею 27 Конституції України, ст. 2 Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04.11.1950. Вважає, що встановлення факту того, що він захворів саме внаслідок військової агресії Російської Федерації, можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено. У зв`язку з наведеним, заявник просить встановити юридичний факт того, що захворювання ним було набуте у 2014 році під час виконання обов`язків військової служби на території Луганської області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Заявник в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, заяви про відкладення розгляду справи суду не подав.

Представник заявника ОСОБА_3 . в судове засідання з`явилась, просила заяву задовольнити з підстав, які вказані в заяві.

Представник заінтересованої особи Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з`явився. Директор Департаменту міністерства ОСОБА_5 подав до суду заяву, в якій просить розгляд справи проводити у відсутність представника міністерства (а.с. 219), своїх заперечень щодо заяви ОСОБА_1 до суду не подавав.

Представник заінтересованої особи Російської Федерації, в особі Посольства РФ в Україні, в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений своєчасно та належним чином, відповідно до ст.ст. 128, 130 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), що підтверджується повідомленням про вручення 22.07.2019 під підпис рекомендованого листа з судовою повісткою (а.с. 219), своїх заперечень щодо заяви ОСОБА_1 до суду не подавав.

Дослідивши письмові докази, суд приходить до висновку, що заява підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 06.08.2014 по 19.12.2014 проходив службу в органах внутрішніх справ України на посаді міліціонера батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУМВС України в Луганській області, безпосередньо в зоні проведення АТО (згідно із даними зведень перебував під артобстрілами 26.09.2014 та 04.10.2014) (а.с. 29).

З копії довідки ГУ МВС України в Луганській області № А-7736 від 27.03.2017 вбачається, що старшина міліції ОСОБА_1 дійсно в період з 07.08.2014 по 19.12.2014 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерорестичної операції на території Луганської області (а.с. 30).

В копії довідки військової частини А1302 Міністерства оборони України від 28.05.2018 зазначено, що ОСОБА_1 дійсно в період 11.01.2018 по теперішній час безпосередньо бере участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерорестичної операції на території Донецької та Луганської областей (а.с. 31).

Згідно з копії довідки військової частини А1302 Міністерства оборони України від 27.06.2018 ОСОБА_1 з 03.06.2017 - 10.07.2017 дійсно приймав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (а.с. 32)

Згідно із виписки із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого № 841 від 27.04.2018 ОСОБА_1 встановлено наступний діагноз: хронічний дискогенний попереково-крижовий радикуліт 1.5 лівору зі стійким помірно вираженим больовим, мязово-тонічним синдромами, стадія загострення. Наслідки вибухової травми (04.10.2014), ЗЧМТ, забою головного мозку легкого ступеня, укубаротравми у вигляді енцефалопатії І стадії з розсіяною дрібноосередкованою симптоматикою, стійкого незначно вираженого астено-невротичного синдрому (а.с. 82-83). Аналогічний діагноз зазначено у інших наданих медичних документах (а.с 84-117).

Відповідно до рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій від 26.06.2016 ОСОБА_1 надано статус учасника бойових дій (а.с. 118-119).

Довідками військово-лікарської комісії від 18.01.2018 року № 63, від 08.05.2018 року № 249 та від 08.06.2018 року, виданих на ім`я ОСОБА_1 встановлено, що захворювання (травма, поранення, контузія, каліцтво), а саме астенічний стан, соматогенно; стан після загострення дискогенного попереково-крижового радикуліту з Ь4-Ь5 корінцевим синдромом ліворуч - пов`язані із захистом Батьківщини (а.с. 111-114).

Згідно з п.13 Свідоцтва про хворобу від 07.06.2018 року № 1450 ОСОБА_1 , визнаний непридатним до військової служби в мирний час та обмежено придатним у воєнний час (а.с. 115-116).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Статтею 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

За нормами частин першої та другої ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту: родинних відносин між фізичними особами; перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Конституцією України визначено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (стаття 106 Конституції України).

До повноважень Верховної ради України відповідно до п.9 ч.1 ст.85 Конституції України належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Наведені положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Зокрема, як визначено в статті 1 Закону України «Про оборону України», збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п`ятому-сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п`ятому-восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до статті 4 цього закону у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Із врахуванням наведеного можна дійти висновку, що встановлення факту збройної агресії належить до компетенції конституційних, політичних органів (суб`єктів) Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Наведене підтверджується прийнятими Верховною Радою України та Президентом України актами, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». З якої вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.

ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту захворювання при виконанні обов`язку військової служби 04.10.2014 Луганській області внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької, Луганської області з метою набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту.

У статті 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) визначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерело права.

Така ж правова позиція щодо застосування тих самих норм права у подібних правовідносинах сформульована Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в іншому судовому рішенні, постановленому за результатами перегляду цивільної справи № 363/2981/16-ц. Підстав відступити від такого висновку під час розгляду цієї справи не встановлено.

При вирішенні даної справи суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території Донецької області України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 3ст. 82 ЦПК України.

Згідно з ч. 3ст. 82 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Крім визнання окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України, міжнародною спільнотою та національним законодавством, суд вважає, що на таку вказують також джерела міжнародно-правового регулювання режиму окупації, а саме Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р. і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 р.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р.: «Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії». Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 р., територія, до якої застосовано право окупації, повинна «дійсно перебувати під владою ворожої армії», причому «зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність».

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів.

З аналізу норм вказаних конвенцій можна підсумувати наступні ознаки ефективного контролю, а саме: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.

Здійснення Російською Федерацією ефективного контролю частини території України, а саме: частини Донецької і Луганської областей, з усіма його ознаками підтверджується в сукупності наданою заявником інформацією з Інтернет - джерел прес центра СБУ, оперативної інформації інформаційно-аналітичного центру РНБОУ щодо ситуації на сході України, розслідувань проведених спільно міжнародними громадськими організаціями щодо транскордонних атак на сході України, резолюціями парламентської асамблеї Ради Європи.

Перебування заявника під час проходження ним військової служби на окупованій території Донецької та Луганської областей підтверджено матеріалами справи (а.с.25-32).

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що внаслідок саме збройної агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено невід`ємне право на життя і здоров`я заявника.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Згідно з ч. 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначеного іншого порядку їх встановлення.

Факт отримання заявником захворювання під час виконання обов`язку військової служби встановлений у визначеному законом порядку та підтверджений відповідними довідками та посвідченням, що наведені вище. Однак, виданими державними органами України документами не визначено, чим був викликаний обов`язок заявника щодо захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.

Як роз`яснено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.

Встановлення даного факту заявнику необхідно для набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту та статусу особи, що перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією Конвенцією.

Зібрані у справі докази та їх належна оцінка вказують на наявність підстав для задоволення заявлених вимог, оскільки суд приходить до висновку, що в результаті саме збройної агресії та воєнного конфлікту, який був розпочатий Російською Федерацією, 04.10.2014 заявник при виконанні обов`язків військової служби поблизу населеного пункту Борівське Луганської області отримав поранення.

Вказаний факт має юридичне значення, оскільки безпосередньо породжує юридичні наслідки. Підтвердження цього факту необхідне заявнику для вирішення питання про наявність чи відсутність підстав для набуття ним статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, тобто як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ратифікованої Україною 03.07.1954.

Керуючись ст. ст. 2, 5, 10-13, 19, 315, 319, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд

ухвалив:

Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, - задовольнити.

Встановити юридичний факт того, що захворювання набуте ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби поблизу населеного пункту Борівське Луганської області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду через Золочівський районний суд Харківської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч.2 ст. 358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Текст рішення складено 19 вересня 2019 року.

В порядку п.4. ч.5 ст.265 ЦПК України зазначаються наступні реквізити сторін та інших учасників справи:

заявник - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП.

заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, адреса: 01601, м. Київ, вул. Еспланадна, б.8/10, ЄДРПОУ 37567866.

Російська Федерація, адреса листування: Посольство Російської Федерації в Україні, 03049, м. Київ, Повітрофлотський проспект, б. 27.

Суддя О. О.Квітка