Рішення № 84358064, 18.09.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 вересня 2019 року № 320/2486/19

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у м.Києві у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області про визнання протиправними дій,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області, в якому просить:

- визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо прийняття рішення № 214429000 від 27.02.2019 року про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області утриматися від дій щодо скасування дозволу на імміграцію громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 прийнято до розгляду заяву про збільшення (уточнення) позовних вимог.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на підставі рішення УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві йому надано дозвіл на імміграцію в Україні згідно п.6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію" як особі, який є батьком іммігранта, та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні.

Зазначає, що в грудні 2018 року він звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні.

Однак, за результатами розгляду його заяви про обмін посвідки на постійне проживання відповідачем прийнято рішення про відмову в оформленні посвідки.

Позивач вважає, що рішення відповідача про відмову в оформленні посвідки є незаконним, оскільки законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для прийняття такого рішення. При цьому, позивач зауважив, що він не може нести відповідальність за порушення порядку видачі посвідки на постійне проживання, допущені самим органом міграційної служби.

Крім того, позивач зазначив, що відповідачем прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну.

Позивач вважає, що рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну є незаконним, оскільки законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Водночас, позивач вважає, що підстави для скасування дозволу на імміграцію відсутні, оскільки в спірному рішенні не зазначено, яким саме Законом України передбачений той випадок, який є підставою для скасування дозволу на імміграцію відповідно до пункту 1 частини 1 статті 12 Закону України "Про імміграцію", а позивач не може нести відповідальність за порушення порядку видачі дозволу на імміграцію, допущені самим органом міграційної служби.

Відповідач позов не визнав, надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що під час вирішення питання щодо правомірності видачі позивачу посвідки на постійне проживання було встановлено, що йому протиправно надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні, оскільки його дружині - громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 неправомірно видано посвідку на постійне проживання в Україні.

Відповідач вважає, що ним правомірно прийнято рішення про відмову в оформленні посвідки, оскільки позивач не мав жодних правових підстав для отримання посвідки на постійне проживання.

Також, відповідач вважає, що рішення про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 є правомірним та таким, що прийнято на підставі, у спосіб та у межах повноважень, передбачених чинним законодавством України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.06.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.07.2019 призначено судове засідання на 19.08.2019.

У судове засідання, призначене на 19.08.2019, учасники справи не з`явились.

Представник позивача через канцелярію суду подав до суду заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, а також немає інших перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, зазначених у статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню з таких підстав.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується нотаріально посвідченим перекладом паспорту № НОМЕР_2 від 30.11.2006.

З матеріалів справи вбачається, що в травні 2003 року позивач звернувся до ВГІРФО Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві із заявою про документування посвідкою на постійне проживання як особа, яка є чоловіком громадянки В`єтнаму ОСОБА_2 , яка документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , виданою УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 25.04.2003 безстроково.

За результатами розгляду вищевказаних матеріалів, направлення запитів до компетентних органів та аналізу відповідей на них, 23 вересня 2003 року ст. інспектором ВГІРФО Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві капітаном міліції Босенко С.І. прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", яке 23.09.2003 було затверджено начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві.

23.09.2003 на підставі вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 з терміном дії безстроково.

В подальшому, а саме 16.01.2004 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково.

В грудні 2018 року позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 .

За результатами розгляду даної заяви Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято рішення від 27.02.2019 №214429000 про відмову в оформленні громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.

У квітні 2019 року відповідачем було проведено перевірку обставин видачі позивачу дозволу на імміграцію, за результатом чого головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області ОСОБА_4 складено висновок про скасування рішення ВГІРФО ГУ МВС України в м. Києві від 23.09.2003 про надання дозволу на імміграцію громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та визнання недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню, видану на підставі цього дозволу посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 16.01.2004.

Вказаний висновок був затверджений начальником Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Гузь В.В. 08.04.2019.

У вказаному висновку зазначено, що дружина позивача громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 згідно рішення УГП та ІС ГУ МВС України в м. Києві 25.04.2003 документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 відповідно до 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію". Однак, згідно наказу ДМС України №136 від 30.10.2015 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 скасовано повністю рішення УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві про документування посвідкою на постійне проживання та видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 25.04.2003 та серії НОМЕР_5 від 28.02.2011 визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню, оскільки рішення про їх видачу було прийнято з порушенням вимог законодавства.

При цьому, з матеріалів справи вбачається, що наказ ДМС України №136 від 30.10.2015 був прийнятий на підставі висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 від 02.09.2015.

Зі змісту вказаного висновку вбачається, що головним спеціалістом відділу імміграційної роботи Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в м. Києві ОСОБА_5 було здійснено перевірку щодо наявності підстав для обміну посвідки на постійне проживання громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 та встановлено, що 16.04.2003 до ВГІРФО Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві звернулась громадянка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з клопотанням щодо видачі їй посвідки на постійне проживання, оскільки вона прибула в Україну у 1989 році з метою працевлаштування, до 1993 року працювала на Житомирському ВАТ "Льонотекс" та залишилася проживати в Україні (довідка Житомирського ВАТ "Льонотекс" №10/80 від 19.02.2003). Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі вказаної заяви 23.04.2003 було прийнято рішення щодо документування ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Однак, відповідно до приписів вказаної законодавчої норми такими, що мають дозвіл на імміграцію вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Таким чином, із відповідною заявою дружині позивача - громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 необхідно було звернутися до 7 лютого 2002 року, оскільки з 08.02.2002, тобто після спливу шестимісячного терміну, абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" втратив чинність.

Також, у вказаному висновку зазначено, що на момент звернення ОСОБА_2 , а саме 16.04.2003 положеннями законодавства України не було передбачено оформлення посвідки на постійне проживання без надання дозволу на імміграцію відповідно до , абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", а тому оформлена громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 25.04.2003, видана УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 25.04.2003 та видана на її підставі у подальшому посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_5 від 28.02.2011 підлягають визнанню недійсними та вилученню.

Отже, зазначене, на думку відповідача, свідчить про те, що позивачу неправомірно надано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання, оскільки посвідка на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 (дружини позивача) визнана неправомірною.

На підставі зазначених обставин Центральним міжрегіональним Управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на підставі пункту 1 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію" прийнято рішення від 08.04.2019 №80 про скасування дозволу на імміграцію в Україну, який виданий громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Однак, не погоджуючись з правомірністю прийняття рішень про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання в Україні та про скасування дозволу на імміграцію в Україну, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.

Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

Відповідно до положень частини 1 статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства":

- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;

- іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;

- іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;

- посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною 1 статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").

Положеннями статті 1 Закону України "Про імміграцію" визначені наступні дефініції термінів:

- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

- квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (пункт 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про імміграцію").

У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України "Про імміграцію".

Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

З аналізу вищенаведених норм Закону України "Про імміграцію" вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).

У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.

Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).

Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання позивача - Відділом ГІРФО Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, так і територіальним органом - Управлінням ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, який приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.

Вказана обставина підтверджується рішенням від 23.09.2003 ст. інспектора ВГІРФО Солом`янського РУ ГУ МВС України в м. Києві капітана міліції Босенко С .І . щодо розгляду матеріалів громадянина В`єтнаму ОСОБА_1 та про надання йому дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", яке 23.09.2003 було затверджено начальником УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві.

На виконання вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 з терміном дії безстроково.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 16.01.2004 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково.

Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

У свою чергу, підстави для скасування дозволу на імміграцію визначені статтею 12 Закону України "Про імміграцію", а саме, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.

Як зазначалось вище, підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну Центральне міжрегіональне Управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області зазначило п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію".

При цьому, іншим випадком, в розумінні вказаної норми відповідач зазначає, що дозвіл на імміграцію в Україну позивачу надано з порушенням п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", оскільки рішення про документування дружина позивача посвідкою на постійне проживання було прийнято з порушенням вимог законодавства.

Порушення встановленого законодавством України порядку надання дозволів на імміграцію в Україну, в розумінні статті 12 Закону України "Про імміграцію", є підставою для скасування таких дозволів, якщо з`ясується, що їх надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність. (п. 1 ч. 1 ст. 12 Закону України "Про імміграцію").

Однак, надання ОСОБА_1 у 2003 році дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві не встановлено.

При цьому, суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що навіть допущення міграційними органами ймовірних помилок при прийнятті рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію та документування його посвідкою на постійне проживання в Україні, за відсутності у цьому вини останнього, не є визначеною Законом України "Про імміграцію" та іншими законами України підставою для скасування такого дозволу та посвідки на постійне проживання.

Крім того, у відповідності до пунктів 21-24 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.

Для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію відповідне подання надсилається до органу, який приймав рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.

Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.

З аналізу вказаної норми вбачається, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Разом з тим, відповідачем, в порушення вищевказаних приписів, до суду не надано будь-яких доказів надіслання (вручення) позивачу запрошення про надання пояснень та відповідних документів.

Також суд звертає увагу на те, що відповідачем не надано суду доказів наявності подання, яке, згідно з Порядком №1983, є підставою для започаткування процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію.

При цьому, суд враховує, що частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено обов`язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що відповідачем відповідно до положень ст.ст. 72-77 Кодексу адміністративного судочинства України не було надано до суду будь-яких доказів, що під час надання дозволу на імміграцію позивачу міграційний орган був позбавлений права надати правову оцінку наданих позивачем документів для отримання відповідного дозволу на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію".

Крім того, відповідачем не доведено та до матеріалів справи не надано жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст. 12 Закону України "Про імміграцію".

Таким чином, враховуючи встановлені обставини, суд приходить до висновку, що рішення від 08.04.2019 №80 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , прийнято Центральним міжрегіональним Управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області без урахування принципу пропорційності, тобто, при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, та інтересами позивача, адже при видачі дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання в Україні компетентний орган підтвердив правильність надання позивачу необхідних документів та наявність підстав для надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну.

Крім того, суд не може погодитися із правомірністю позиції відповідача, щодо неправомірності надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, оскільки громадянку В`єтнаму ОСОБА_2 (дружину позивача) визнано такою, що не мала дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання визнано неправомірною, з огляду на наступне.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.

Як було встановлено судом, громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 (дружина позивача) прибула в Україну у 1989 році з метою працевлаштування, до 1993 року працювала на Житомирському ВАТ "Льонотекс" та залишилася проживати в Україні (довідка Житомирського ВАТ "Льонотекс" №10/80 від 19.02.2003). Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі вказаної заяви 23.04.2003 було прийнято рішення щодо документування ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

При цьому, із відповідною заявою дружині позивача - гр. ОСОБА_2 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року.

Судом встановлено, що при наданні громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 (жружина позивача) посвідки на постійне проживання в Україні Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві керувалося абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", тобто проводило перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні громадянки В`єтнаму ОСОБА_2 (дружина позивача), підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявило та надало громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 посвідку на постійне проживання в Україні.

В той же час, нормами вказаного Закону відповідач обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку про визнання дружини позивача громадянки В`єтнаму ОСОБА_2 такою, що не мала дозвіл на імміграцію.

Вказане рішення вмотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні громадянці В`єтнаму ОСОБА_2 оформлено в порушення вимог Закону України "Про імміграцію", оскільки документ, який підтверджує право такої особи на постійне проживання в Україні, був наданий після набрання чинності Закону України "Про імміграцію".

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов`язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.

З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президент України видав Указ №596 від 07.08.2001, яким покладав на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов`язав Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".

Таким підзаконним актом стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983, відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", яка була видана з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці. З цих підстав строки зазначені в Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003.

Як вбачається з матеріалів справи, рішення щодо громадянки В`єтнаму ОСОБА_2 про документування її посвідкою на постійне проживання було прийнято 23.04.2003, тобто до спливу терміну 26.06.3003 (протягом шести місяців з дня прийняття постанови).

При цьому, чинним законодавством України з питань імміграції такої підстави як скасування вже виданого дозволу на міграцію (оформленої посвідки на постійне проживання) у зв`язку зі зверненням особою із заявою про отримання такого дозволу (посвідки) поза межами визначеного Законом України "Про імміграцію" строку, не передбачено.

Отже, оскільки до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України від 26.12.2002 року №1983 був відсутній порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, шестимісячний строк, встановлений абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", фактично почав спливати саме з 26.12.2002 року.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що посилання відповідача на те, що дружина позивача звернулася із заявою про видачу посвідки на постійне проживання із пропуском строку встановленого в абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" є помилковими, що спростовується вищезазначеними вимогами законодавства.

При цьому, суд враховує, що частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено обов`язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - посвідки) іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання передбачений Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі за текстом - Порядок № 321).

Відповідно до п. 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі:

1) зміни інформації, внесеної до посвідки;

2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;

3) закінчення строку дії посвідки;

4) непридатності посвідки для подальшого використання;

5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

Згідно з п. 16 Порядку №321 документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.

Пунктом 21 Порядку №321 передбачено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 - 34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.

У разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта з використанням електронного цифрового підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування (п. 22 Порядку №321).

Після перевірки іноземцем або особою без громадянства правильності внесених до заяви-анкети відомостей про особу заява-анкета перевіряється та підписується (із зазначенням дати, прізвища та ініціалів) працівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта, який прийняв документи та сформував заяву-анкету (п. 25 Порядку №321).

Прийняті уповноваженим суб`єктом заява-анкета та скановані документи (у тому числі отримані біометричні дані, параметри) із застосуванням засобів Реєстру автоматично розподіляються та надсилаються до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, який обслуговує відповідного уповноваженого суб`єкта, що здійснив прийняття документів від іноземця або особи без громадянства (п. 27 Порядку №321).

Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС не пізніше наступного дня після надходження для розгляду документів, прийнятих уповноваженим суб`єктом, перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 і 33 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства (п. 29 Порядку №321).

Після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім`я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів (п. 36 Порядку №321).

Пунктом 37 Порядку №321 передбачено, що ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.

Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, "Аркан" або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.

У разі коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв`язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.

У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін`юсту в електронній формі захищеними каналами зв`язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін`юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.

У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.

Відповідно до п. 38 Порядку №321 рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі.

Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки передбачені п. 62 Порядку №321.

Так, вказаним пунктом Порядку №321 визначено, що територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:

1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на тимчасове проживання (крім випадків обміну посвідки або оформлення посвідки іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;

2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в`їзду;

3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;

4) встановлено належність особи до громадянства України;

5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;

6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17 і 18 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;

7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров`ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;

8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі або строк його дії закінчився;

9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію;

10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов`язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в`їзду в Україну;

11) в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до п. 63 Порядку №321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.

Таким чином, Порядком №321 чітко визначено, що повноваження територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання обмежені перевіркою лише підстав для такого обміну та підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених п. 62 Порядку №321.

Отже, повноваження відповідача як суб`єкта владних повноважень мають чіткі обмеження які, у даному випадку зводяться до того, що під час вирішення питання про обмін посвідки на постійне проживання він позбавлений можливості надавати оцінку правомірності видачі дозволу на імміграції за відсутності на це підстав, передбачених пунктами 21-22 Порядку №1983.

Суд зазначає, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та документування його посвідкою на постійне проживання, його дружину ОСОБА_2 було документовано посвідкою на постійне проживання.

Крім того, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні компетентним органом була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України.

При цьому, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію вказаним органом не було та надано позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні.

З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне місце проживання в Україні.

Отже, доводи відповідача про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.

Крім того, при прийнятті рішення у даній справі судом враховано, що приписами п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява №29979/04 проаналізовано поняття "належне урядування", згідно з яким, аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" ( Megadat .com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Слід зазначити, що позивач на підставі рішення від 23.09.2003 про надання дозволу на імміграцію в Україну отримав посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 з терміном дії безстроково.

В подальшому, а саме 16.01.2004 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 з терміном дії безстроково.

Наведене свідчить, що позивач користувався протягом досить тривалого часу посвідкою на постійне проживання в Україні, а саме у період з 2003 року по 2019 рік, маючи обґрунтоване сподівання на належне виконання суб`єктом владних повноважень (міграційним органом) своїх повноважень під час її первісного оформлення.

Відтак, у межах спірних правовідносин позивач не повинен нести негативні наслідки протиправної поведінки державного органу (у даному разі міграційного органу), оскільки порушення відбулося не з його вини, а виправлення допущеної помилки шляхом прийняття рішення №214429000 від 27.02.2019 про відмову в оформленні громадянину В`єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321, є недопустимим.

З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що рішення відповідача №214429000 від 27.02.2019 року про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та від 08.04.2019 №80 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є протиправними та підлягають скасуванню.

Щодо вимог позивача про зобов`язання Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд зазначає наступне.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи N R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.

При цьому, дискреційними є повноваження відповідача - суб`єкта владних повноважень, обирати у конкретній ситуації між альтернативними, кожна з яких є правомірною.

За приписами ч. 3 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування індивідуального акту суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Аналізуючи дані положення кодексу, можна дійти висновку, що законодавством передбачено право суду у випадку встановлення порушення прав позивача зобов`язувати суб`єкта владних повноважень приймати рішення або вчиняти певні дії.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 28 - 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Оскільки відповідач у спірних правовідносинах реалізував свої дискреційні владні повноваження та прийняв рішення про відмову у видачі посвідки, протиправність якого встановлена судовим розглядом, тому у даному випадку задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Крім того, судом при задоволенні вказаної вимоги у наведений спосіб було враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в Постановах від 24.07.2018 у справі №806/2254/15, від 01.03.2018 у справі №826/22282/15, від 29.03.2018 у справі №816/303/16, від 03.04.2018 у справі №815/6881/16, від 13.06.2018 у справі №815/6768/15.

Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду сплачений судовий збір у розмірі 1536,80 грн., що підтверджується квитанціями від 29.05.2019 №0.0.1367837019.1 на суму 768,40 грн. та від 20.05.2019 №20-907280/С на суму 768,40 грн.

Враховуючи задоволення позовних вимог, сплачений позивачем за звернення з позовною заявою судовий збір у сумі 1536,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 214429000 від 27.02.2019 року про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 08.04.2019 №80 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути на користь громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сплачений ним судовий збір у розмірі 1536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) грн. 80 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Лисенко В.І.