Рішення № 84285206, 11.09.2019, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 1512/2-30/11

Провадження № 2/520/982/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.09.2019 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого - судді Калініченко Л.В.,

при секретарі - Кириковій О.О.,

за участю:

представника позивача Київської районної адміністрації Одеської міської ради - Клименко Інни Вікторівни ,

представника відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

Київської районної адміністрації Одеської міської ради

до

ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

ОСОБА_2 , Департаменту міського господарства Одеської міської ради,

третя особа - Одеська міська рада,

про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності

та визнання недійсними договори купівлі-продажу нерухомого майна,

ВСТАНОВИВ:

12 лютого 2010 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява Київської районної адміністрації Одеської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , Управління житлово-комунального господарства та Паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Цивільну справу за вказаною заявою було розподілено судді Галію С.П.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 16 лютого 2010 року відкрито провадження по справі.

Тієї ж дати, Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на спірне майно - квартиру АДРЕСА_1 , яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 06 липня 2010 року.

20 жовтня 2010 року представник Київської районної адміністрації Одеської міської ради надав до суду уточнену позовну заяву про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 01 вересня 2011 року провадження по справі було зупинено до закінчення розслідування кримінальної справи № 02200700078 слідчим відділом міського управління головного управління внутрішніх справ України в Одеській області.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2017 року провадження у справі було відновлено.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2017 року позовну заяву Київської районної адміністрації Одеської міської ради було залишено без розгляду.

Постановою апеляційного суду Одеської області від 22 серпня 2018 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 28 листопада 2017 року про залишення позову без розгляду - скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Також 22 серпня 2018 року апеляційним судом Одеської області було постановлено окрему ухвалу суду щодо порушення вимог цивільно-процесуального законодавства при розгляді даної справи, щодо вжиття заходів, у тому числі з метою недопущення аналогічних порушень вимог цивільно-процесуального законодавства при розгляді цивільних справ в подальшому.

Відповідно до автоматизованої системи документообігу цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 31.10.2018 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

26 грудня 2018 року представник позивача Київської районної адміністрації Одеської міської ради надав до суду заяву про уточнення позовних вимог до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , Департаменту міського господарства Одеської міської ради, третя особа - Одеська міська рада, про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та визнання недійсними договори купівлі-продажу нерухомого майна, в якій просить суд:

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_7 07.05.1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 23 вересня 2005 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 вересня 2005 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 січня 2010 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_4 ;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 13 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог, представник позивача посилається на те, що згідно з Положенням про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 22.01.2010 року №4943-V (в редакції чинній на той момент), Київська районна адміністрація Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради та створена нею з метою реалізації функцій місцевого самоврядування. Київська районна адміністрація Одеської міської ради підзвітна та підконтрольна Одеській міській раді, підпорядкована міському голові та виконавчому комітету міської ради.

На підставі вищезазначеного Положення та Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 22.01.2010 р. № 4943-V, адміністрація виконує функції уповноваженого органу власника житлового фонду; видає ордери на службові жилі приміщення та жилі приміщення, які перебувають у власності територіальної громади міста; на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради укладає договори найму жилих приміщень та вирішує питання щодо внесення змін до договорів найму жилих приміщень та розподілу звільненого неприватизованого житла, приймає рішення про бронювання житла.

Як стало відомо Київській районній адміністрації Одеської міської ради, в процесі реалізації наданих повноважень, комунальним підприємством «Житлово-комунальний сервіс «Вузівський» було виявлено факт протиправного набуття права власності на службове житло за адресою: АДРЕСА_2 .

Представник позивача вважає, що набуття права власності на вказане службове житло суперечить положенням діючого законодавства, а саме ч. 2 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», згідно якої приватизація, тобто набуття його у власність, а тим більше подальше розпорядження як об`єктом права приватної власності в порядку передбаченому діючим на той момент цивільним законодавством, не допускається.

Вищезазначена квартира була надана ОСОБА_11 в якості службової житлової площі згідно посвідчення № НОМЕР_2 на право зайняття службової житлової площі від 14.02.1977 року відповідним рішенням Київського виконкому від 04.02.1977 року №96.

В подальшому і до теперішнього часу виключення квартири АДРЕСА_1 з числа службових у встановленому чинним законодавством порядку не проводилось.

Після смерті ОСОБА_11 , в 2010 році та у зв`язку з наданими на запит судом матеріалами інвентаризаційної справи щодо квартири, виявилось, що 07.05.1999 рокуУправлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради видано свідоцтво про право власності на житло 141647стосовно спірного службового майна, а саме - квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_7 .

В подальшому, 23.09.2005 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу на спірне житло.

30.09.2005 року ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу продав зазначену квартиру ОСОБА_5 .

30.01.2010 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_4 набула право власності на вказану квартиру.

13.02.2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу стосовно спірного майна, на підставі якого ОСОБА_13 не здійснено державну реєстрацію права власності.

На підставі викладеного, представник позивача вважає, що фактично відповідачами за даним позовом, спочатку приватизоване та в подальшому відчужено службове житлов незаконний спосіб.

Як додатково стверджує представник позивача, про наявність протиправних дій свідчить також факт того, що Київським районним судом м. Одеси тривалий час і по момент смерті ОСОБА_11 розглядався її адміністративний позов до Київської районної адміністрації Одеської міської ради про набуття права користування житлом. У зазначеному позові позивачка, особа, якій надано у встановленому порядку спірне службове житло, зазначила, що займає службове житло за адресою : АДРЕСА_2 , факт чого підтверджується як відповідною довідкою з місця проживання, так і актом обстеження.

Однак представник Київської районної адміністрації Одеської міської ради вважає, що наявність права власності на службове житло у фізичних осіб суперечить положенням діючого законодавства, Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській PCP, затвердженого Постановою Ради Міністрів УPCP.

Таким чином, вказана квартира є власністю територіальної громади міста Одеси, яка вибула з комунальної власності з порушенням встановленої Законом процедури та порядку, у незаконний спосіб, що стало приводом для звернення до суду з цим позовом.

26 грудня 2018 року судом було ухвалено прийнято до розгляду вказану уточнену позовну заяву.

Також відповідачем ОСОБА_8 надано до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідачка просить суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його необґрунтованість, не підтвердження позивачем, що спірна квартира взагалі мала статус службовою, а також через те, що позивачем пропущено строк позовної давності, про що відповідачка подала до суду відповідну заяву про застосування наслідків пропущення строку звернення до суду.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 11.04.2019 року клопотання представника відповідача про витребування доказів - задоволено. Витребувано з Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» належним чином завірену копію усіх документів наявних в приватизаційній (інвентаризаційній) справі щодо квартири АДРЕСА_1 . Витребувати у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Брандіс Алли Борисівни належним чином завірені копії усіх документів нотаріальної справи щодо укладення та посвідчення договору купівлі-продажу від 23.09.2005 року, зареєстрованого в реєстрі за №7855, за умовами якого ОСОБА_7 здійснила відчуження квартири АДРЕСА_1 .

23 квітня 2019 року до суду на виконання вказаної ухвали суду надійшли від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Брандіс А.Б. витребувані судом документи.

20.05.2019 року до суду надійшла відповідь від Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» на виконання ухвали суду від 11.04.2019 року.

В судове засідання 11 вересня 2019 року з`явилась представник позивача Київської районної адміністрації Одеської міської ради - Клименко І.В., яка позов підтримала та просила суд задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_14 в судовому засіданні заперечувала проти задоволення позову, з підстав викладених у відзиві проти позову, а також з посиланням на пропуск позивачем строку позовної давності.

Інші учасники процесу у судове засідання не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили, відзив або пояснення щодо позову до суду не надали.

Відповідно до ч.1 ст.223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

З урахуванням думки представників сторін по справі, судом було ухвалено провести розгляд справи за наявною явкою сторін по справі в судовому засіданні 11.09.2019 року.

Заслухавши представників сторін по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає позов Київської районної адміністрації Одеської міської ради не підлягаючим до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 14 лютого 1977 року завідувачем квартирного відділу було видано ОСОБА_11 , працюючій в ЖЕК-46 на посаді двірника, посвідчення №33 на право зайняття службової житлової площі - однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , на підставі рішення Київського райвиконкому від 04.02.1977 року за №96 /а.с.8, І том/.

Рішенням виконкому Київського райради народних депутатів за №425 від 04 червня 1982 року ухвалено включити ОСОБА_11 на контроль виконкому по наданню однокімнатної кімнати /а.с.9, І том/.

07 травня 1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради видано розпорядження органу приватизації за №141647, на підставі якого вирішено передати ОСОБА_7 у приватну власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 /а.с.200, ІІ том/.

07 травня 1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстроване в реєстрову книгу за №12-1703 на підставі розпорядження від 07 травня 1999 року за №141647 /а.с.48, І том/.

ОСОБА_7 зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» своє право власності на зазначену квартиру, про що було здійснено16.09.2005 року відповідний запис №455 в книзі 563пр-162, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №8363742 від 16.09.2005 року /а.с.47, І том/.

23 вересня 2005 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_15 , було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Брандіс А.Б., зареєстрований в реєстрі за №7855, за умовами якого ОСОБА_7 продала, а ОСОБА_6 придбав квартиру АДРЕСА_1 /а.с.46, І том/.

ОСОБА_6 зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» своє право власності на зазначену квартиру, про що було здійснено 27.09.2005 року відповідний запис №455 в книзі 563пр-162, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №8458934 від 27.09.2005 року /а.с.45, І том/.

30 вересня 2005 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі довіреності діяла ОСОБА_15 , та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рюміною О.О., зареєстрований в реєстрі за №7918, за умовами якого ОСОБА_6 продав, а ОСОБА_5 придбала квартиру АДРЕСА_1 /а.с.50, І том/.

ОСОБА_5 зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» своє право власності на зазначену квартиру, про що було здійснено 17.10.2005 року відповідний запис №455 в книзі 563пр-163, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №8661466 від 17.10.2005 року /а.с.49, І том/.

Надалі ОСОБА_5 у зв`язку з реєстрацією шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_5 , що підтверджується встановленими обставинами у довіреності від 26.01.2010 року, виданої від ОСОБА_17 на ім`я ОСОБА_18 , яка посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Петковою Н.М., зареєстрована в реєстрі за №93 /а.с.51, І том/.

Також судом встановлено, що під час перебування спірної квартири у власності ОСОБА_19 , 03 лютого 2009 року комісією КП «ЖКС «Вузівський» було здійснено вихід до квартири АДРЕСА_1 , особовий рахунок на яку відкрито на ОСОБА_11 , та встановлено, що двері у квартиру ніхто не відкриває, квартира відключена від електроенергії, вікна та двері мають не доглянутий стан, за наслідком чого складено акт огляду від 03.02.2009 року, за підписом в.о. начальника Раздобаркіної Л.В., в.о.заступника начальника Трач Д.Д., майстра дільниці №6 ОСОБА_20 /а.с.15, І том/.

30 січня 2010 року між ОСОБА_21 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тітаренко О.С., зареєстрований в реєстрі за №125, за умовами якого ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_4 придбала квартиру АДРЕСА_1 /а.с.53,54, І том/.

ОСОБА_4 зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» своє право власності на зазначену квартиру, про що було здійснено 03.02.2010 року відповідний запис №455 в книзі 740пр-52, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно за №25211620 від 03.02.2010 року /а.с.52, І том/.

13 лютого 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_13 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тітаренко О.С., зареєстрований в реєстрі за №159, за умовами якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_13 придбала квартиру АДРЕСА_1 /а.с.120, І том/.

16 березня 2010 року Комунальне агентство «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради надало лист за №230-08, в якому повідомило, що згідно бази даних квартира АДРЕСА_1 не є приватизованою /а.с.55, І том/.

Крім того, КП «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради 30.06.2011 року повторно було надано листа за вих. №350-08, в якому знов повідомлено, що згідно бази даних квартира АДРЕСА_1 не є приватизованою, також зазначено, що свідоцтво за № НОМЕР_1 від 06.05.1999 року УЖКГ та ПЕК Одеської міської ради було видано стосовно квартири АДРЕСА_3 /а.с.244, І том/.

Як вбачається, після отримання листа від 16.03.2010 року, представником позивача було звернуто з відповідною заявою до відповідного відділу ОМУ УМВС України в Одеській області, за наслідком чого 30 березня 2010 року слідчим СВ ОМУ УМВС України в Одеській області було видано постанову про порушення кримінальної справи та прийняття до свого провадження, по справі №02200700078/2, по факту заволодіння шахрайським шляхом квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_11 , по факту злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК України. /а.с.261-272, І том/.

Під час розгляду справи представником не надано до суду належних документів на підтвердження існування будь-якого рішення за наслідком розгляду вказаного кримінального провадження.

У той же час, відповідно до листа Слідчого управління Головного Управління Національної поліції в Одеській області за №4/М-227/1аз від 26.11.2018 року повідомлено суд, що 14.02.2011 року слідчим СВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області Дімчевим Р.Ф. винесено постанову про зупинення досудового слідства на підставі п.2 ст.206 КПК України ( в редакції 1960 року). Після вступу 20.11.2012 року кримінального процесуального кодексу України СВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області відомості по кримінальній справі №02200700078 до ЄРДР не вносились. У зв`язку зі вступом ЗУ «Про міліцію поліцію» 07.11.2015 року, та з ліквідацією СВ ОМУ ГУМВС України в Одеській області, 13.11.2015 року кримінальну справу №02200700078 до ЄРДР не вносились. Одночасно повідомлено, що за фактом невнесення відомостей кримінальної справи №02200700078 до ЄРДР слідчим управлінням ГУНП в Одеській області буде проведено службове розслідування, за результатами якого буде вирішено питання щодо внесення відомостей кримінальної справи №02200700078 до ЄРДР /а.с.130, ІІ том/.

Жодних інших доказів матеріали цивільної справи №1512/2-30/11 не містять.

Позивач посилаючись на те, що зазначена квартира незаконно вибула з комунальної власності територіальної громади міста Одеси, з порушенням порядку ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», вважає вищевказане свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 , видане 07.05.1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради, таким, що підлягає визнанню недійсним на підставі ч.3 ст.215 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною 1 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач посилаючись на те, що свідоцтво незаконне, стверджує, що вказана квартира була власністю територіальної громади міста Одеси та вибула з її власності не законно.

Суд зазначає, що на підставі вищевказаних обставин, вбачається, що оспорюване свідоцтво про право власності на житло від 07.05.1999 року було видано на підставі розпорядження про приватизацію за №141647, а отже прийнято стосовно житла, перебуваючого у власності територіальної громади міста Одеси.

Зазначені обставини не оспорювались відповідачами по справі, якими навпаки підтверджувався факт першочергової приватизації спірної квартири, а відтак ці обставини додатковому доказуванню не підлягають, у зв`язку з чим, суд доходить до висновку, що спірна квартира належала до власності територіальної громади міста Одеси, оскільки факти які підлягають дослідженню в цій справі є взаємовиключними та підтверджують цей факт.

Частиною 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що органи місцевого самоврядування діють лише на підставі, в рамках повноважень та способом, передбаченим Конституцією України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Стаття 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлює, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на житловий фонд.

Відповідно до ст. 143 Конституції України, територіальна громада міста безпосередньо або через створені ними органи місцевого самоврядування, керує майном, що знаходиться в комунальній власності.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», до виняткової компетенції органів місцевого самоврядування відносяться правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню об`єктами комунальної власності.

Відповідно до статті 18 Житлового кодексу Української PCP, управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Згідно з Положенням про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 22.01.2010 р. №4943-V (в редакції чинній на час звернення до суду з цим позовом), Київська районна адміністрація Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради та створена нею з метою реалізації функцій місцевого самоврядування. Київська районна адміністрація Одеської міської ради підзвітна та підконтрольна Одеській міській раді, підпорядкована міському голові та виконавчому комітету міської ради.

На підставі вищезазначеного Положення про Київську районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 22.01.2010 р. № 4943-V, адміністрація виконує функції уповноваженого органу власника житлового фонду; видає ордери на службові жилі приміщення та жилі приміщення, які перебувають у власності територіальної громади міста; на підставі рішення виконавчого комітету Одеської міської ради укладає договори найму жилих приміщень та вирішує питання щодо внесення змін до договорів найму жилих приміщень та розподілу звільненого неприватизованого житла, приймає рішення про бронювання житла.

З урахуванням того, що спірна квартира перебувала у власності територіальної громади міста Одеси, розташована на території Київського району міста Одеси, на яку розповсюджується юрисдикція Київської районної адміністрації Одеської міської ради, яка має право на розгляд питання щодо прийняття рішень стосовно комунального майна та жилих приміщень, які перебувають у власності територіальної громади міста, суд приходить до висновку, що в даному випадку Київська районна адміністрація Одеської міської ради, вважаючи спірне майно таким, що безпідставно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси, є належним позивачем в цій справі та має право на звернення до суду з заявленими вимогами.

Щодо вимоги про визнання свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 , видане на ім`я ОСОБА_7 07.05.1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконавчого комітету Одеської міської ради - недійсним, суд зазначає наступне.

За статтею 16 ЦК України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому, оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином, при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки, в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Так, позивач посилаючись на заявлені вимоги, стверджує про те, що свідоцтво підлягає визнанню недійсним з підстав того, що було порушено порядок приватизації, закріплений Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», з урахуванням того, що спірна квартира належить до службового майна.

Як судом встановлювалось, 07 травня 1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради видано розпорядження органу приватизації за №141647, на підставі якого вирішено передати ОСОБА_7 у приватну власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , на підставі якого 07 травня 1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради видано ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, за реєстраційним №12-1703.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», (в редакції, яка діяла станом на час здійснення спірної приватизації), приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше

наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. ( Частина перша статті 1 в редакції Закону №40/97-ВР від 05.02.97). Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному

господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

У статті 2 зазначеного Закону закріплено, що не підлягають приватизації квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових.

Щодо належності спірної квартири до категорії службових суд зазначає, що як вже судом було встановлено, зазначені обставини вбачаються лише з наявної в матеріалах справи копії посвідчення №33 на право зайняття службової житлової площі, виданого 14 лютого 1977 року завідувачем квартирного відділу ОСОБА_11 , працюючій в ЖЕК-46 на посаді двірника.

У той же час, з посвідчення вбачається, що воно було видано на підставі рішення Київського райвиконкому від 04.02.1977 року за №96, копія якого на підтвердження до суду надано не було.

Суд зазначає, що постановою ВР №5465-X від 30.06.1983, ВВР, 1983, № 28, ст.574, введено в дію Житловий Кодекс Української РСР, яким закріплено статут службового житла.

Так, у статті 118 зазначеного Кодексу закріплено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири. Жилі приміщення, що надаються народним депутатам України на період їх роботи на постійній основі у Верховній Раді України, включаються до числа службових і виключаються з їх числа за рішенням Верховної Ради України за поданням Комісії Верховної Ради України з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. (ст.78 ЦПК України).

На підставі викладеного, суд зазначає, що позивачем в порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України, не надано до суду належних доказів на підтвердження того, що дійсно квартира АДРЕСА_1 віднесена у встановленому порядку до числа службових, належними доказами чого можуть бути відповідні рішення виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, у зв`язку з чим, зазначене твердження позивача суд не приймає до уваги, а відтак посилання позивача про те, що було порушено порядок приватизації спірної квартири, є необґрунтованим та безпідставним.

Поміж викладене, позивачем також надано до суду декілька листів Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла», а саме:

- лист від 16.03.2010 року за вих. №230-08, яким зазначено, що згідно бази комп`ютерних даних квартира АДРЕСА_1 не приватизована /а.с.55, І том/;

- лист від 30.06.2011 року за вих. №350-08, яким засвідчено, що свідоцтво про право власності на ім`я ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_1 , УЖКГ та ПЕК не видавалось, а за №141647 від 06.05.1999 року УЖКГ та ПЕК Одеської міської ради видане свідоцтво на квартиру АДРЕСА_3 /а.с.244, І том/;

- лист від 08.05.2018 року за вих. 121/01-13, яким засвідчено, що свідоцтво про право власності на ім`я ОСОБА_7 на квартиру АДРЕСА_1 , УЖКГ та ПЕК не видавалось, а за №141647 від 06.05.1999 року УЖКГ та ПЕК Одеської міської ради видане свідоцтво на квартиру АДРЕСА_3 /а.с.229, ІІ том/.

Щодо оцінки зазначених листів, в якості належних і допустимих доказів на підтвердження того, що приватизація спірної квартири не здійснювалась, суд зазначає наступне.

Судом не приймаються вищевказані листи від 30.06.2011 року за вих. №350-08 та від 08.05.2018 року за вих. 121/01-13, які між собою є тотожними, в якості належних доказів підтверджуючі вищевказані обставини, з урахуванням того, що КП «Міське агентство з приватизації житла» надана інформація стосовно виданого 06.05.1999 року свідоцтва за №141647, у той же час, спірне свідоцтво видане 07.05.1999 року.

Крім того, як вже судом зазначалось, видане Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради 07.05.1999 року спірне свідоцтво, має реєстраційний номер №12-1703, у той час, як за № НОМЕР_1 було видано тієї ж дати розпорядження на приватизацію, а листами КП «Міське агентство з приватизації житла» надається інформація стосовно пошуку виданого свідоцтва про право власності за №141647, на підставі чого надано інформацію про відсутність інформації з приватизації по нерухомому майні.

Одночасно судом враховується, що рішенням Одеської міської ради за №4462-V від 07.07.2009 року «Про затвердження статуту комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» у новій редакції (зі змінами) внесеними рішеннями Одеської міської ради №3955-VI від 09.10.2013р., №2232-VI від 24.07.2012р., затверджено статут комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» у новій редакції, відповідно до якого Комунальне підприємство «Міське агентство з приватизації житла», іменоване надалі «Підприємство», створене відповідно до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України.

Пунктом 2.4 Статуту встановлено, що представлення інтересів управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради (як уповноваженого органа приватизації) у судових органах з виниклих спорів з приватизації державного житлового фонду згідно чинним законодавством здійснюється КП «Міське агентство з приватизації житла».

Отже на підставі викладеного вбачається, що КП «Міське агентство з приватизації житла» має право на представлення інтересів управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради, який є структурним головним органом та має особисту базу даних виданих документів, з урахуванням того, що спірне свідоцтво видавалось саме цим органом.

З урахуванням вищевикладених обставин щодо не надання достовірної та чіткої інформації щодо виданого спірного свідоцтва з боку КП «Міське агентство з приватизації житла», суд не приймає вищевказані листи, як належні докази підтвердження того, що приватизація спірної квартири не здійснювалась, з урахуванням того, що є встановленим, що КП здійснювався пошук інформації за критерієм номеру свідоцтва №141647, яке не є предметом дослідження, а спірне свідоцтво має реєстраційний номер №12-1703, а відтак у суду відсутні підстави вважати, що зазначені листи за змістом містять достовірну інформацію щодо предмета доказування, з урахуванням того, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Доказів з чітким зазначенням, що 07 травня 1999 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради не видавалось розпорядження органу приватизації за №141647, на підставі якого вирішено передати ОСОБА_7 у приватну власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та не видавалось 07 травня 1999 року на підставі вказаного розпорядження свідоцтво про право власності на спірну квартиру, за реєстраційним №12-1703, до суду не надано.

На підставі викладеного суд вважає в цій частині доводи позивача необґрунтованими належними і достовірними доказами, а відтак є недоведеними та не приймаються судом.

З урахуванням викладених обставин, суд вважає вимоги позивача в частині визнання свідоцтва про право власності на спірну квартиру, виданого 07.05.1999 року на ім`я ОСОБА_7 , за реєстраційним №12-1703, недійсним, не підлягаючими до задоволення.

Одночасно суд вважає за необхідне зазначити, що на думку суду позивачем також не вірно обрано спосіб захисту, з урахуванням того, що спірне свідоцтво, стосовно якого позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним, видано на підставі розпорядження, яке не визнано недійсним та позивачем не заявлено стосовно зазначеного розпорядження відповідних вимог.

Крім того, якщо припустити, що позивачем доведено факт не видання Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради вищевказаного розпорядження та спірного свідоцтва, то в даному випадку, зазначене свідоцтво вважається нікчемним правочином, оскільки його недійсність встановлена законом, та у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України).

Як вже судом встановлювалось, після набуття ОСОБА_7 у 1999 році права власності на квартиру АДРЕСА_1 , було вчинено стосовно цього майна декілька правочинів з купівлі-продажу, за наслідком чого останнім власником за договором від 13.02.2010 року є ОСОБА_8 , однак якою не зареєстровано своє право власності на цю квартиру.

Щодо вимог позивача про визнання недійсними спірних договорів купівлі-продажу, суд вважає їх необґрунтованими, оскільки зазначені вимоги є похідними від вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності, виданого 07.05.1999 року на ім`я ОСОБА_7 , за реєстраційним №12-1703, у задоволенні якої судом відмовлено. Окремі підстави для визнання вказаних договорів купівлі-продажу, позивачем не заявлено.

Крім того, позивачем не спростовувався факт того, що ОСОБА_8 , яка придбала квартиру АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 13.02.2010 року, є добросовісним набувачем.

На підставі чого, суд зазначає позивачеві, що за положеннями ст.4 ч.1 ЦПК України, кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до положень ст.5 ч.1 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб. Права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом чи договором.

За положеннями ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

При цьому, права особи, яка вважає себе власником майна, та не була стороною правочину, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України (Зазначена правова позиція викладена у Постанові Великої Палати Верховного суду від 15 травня 2019 року, провадження №14-636цс18) .

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. До того ж одна з умов застосування індикаційного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов`язально-правових способів. (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15)).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

За такого, враховуючи ту обставину, що позивач, який стверджує, що спірна квартира вибула з його володіння, та перейшла у право власності ОСОБА_7 , на підставі нікчемного правочину, у разі доведеності цих обставин, а також те, що позивач не є стороною вищевказаних договорів купівлі-продажу, права Київської районної адміністрації Одеської міської ради підлягають захисту шляхом подачі віндикаційного позову, з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

За такого, суд приходить до висновку, що позивачем в цій частині, у разі доведеності першочергової вимоги, також було обрано невірний спосіб захисту порушеного права, що являється підставою для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

Крім того, при прийняті рішення суд застосовує практику ЄСПЛ, щодо втручання у право власності та мирне володіння майном.

Заперечуючи проти задоволення позову, представник відповідача посилався на ст.1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини та на практику ЄСПЛ.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Як зазначено у п.70,71 справи «Рисовський проти України» аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 53, та «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), п. 38).

Згідно ст.74 ЗУ «Про місцеве самоврядування» органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами.

Як встановлено в судовому засіданні, нібито незаконне свідоцтво на підставі якого вибуло майно з власності територіальної громади міста Одеси, було видано 07.05.1999 року, на підставі якого 16.09.2005 року була здійснена державна реєстрація права власності на цей майко, яке в подальшому чотири рази було відчужено на протязі п`яти років, на підставі договорів купівлі-продажу, після укладення кожного, кожен з відповідачів здійснював державну реєстрацію права власності.

Відтак, відповідач у справі не може нести тягар відповідальності за фактичне визнання державою права власності при здійсненні реєстрації свідоцтва про право власності органами БТІ на спірне майно, перша з яких була здійснена 16.09.2005 року на підставі оспорюваного свідоцтва.

Таким чином, суд приходить до висновку, що задоволення позову порушить принцип «належного врядування» оскільки потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу.

Аналізуючи заяви відповідача про застосування наслідків пропуску строку позовної давності суд виходить з наступного.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення підвідомчих органів, виконуючих функції територіальних органів місцевого самоврядування, як територіальної громади міста Одеси, до суду із заявою про захист державних інтересів.

Обчислення позовної давності в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18).

Також, для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори. При цьому, правило частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Такий правовий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у Постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, яка є обов`язковою для всіх судів України відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.

Суд звертає увагу, що позивачем в цій справі є Київська районна адміністрація Одеської міської ради, до повноважень якої у відповідності до положення, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 27.06.2006 року за №20-V, яке було чинним станом на день звернення до суду з цим позовом, належить здійснення контролю та функцій уповноваженого органу власника житлового фонду жилих і нежилих приміщень, а також комунальних підприємств житлово-комунальних сервісів, з утримання та експлуатації прибережної смуги Чорного моря, аварійних служб.

Так, позивач звернувся до суду 12.02.2010 року, тобто через 10 років, після винесення уповноваженим органом ОМР спірного свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07.05.1999 року. Якщо навіть припустити, що органами місцевого самоврядування не здійснювалось винесення вказаного свідоцтва, що є недоведеним з боку позивача, судом враховується, що перша реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за відповідачем ОСОБА_7 було здійснено державними органами БТІ - 16.09.2005 року, а відтак органам місцевого самоврядування було відомо про вибуття з державної власності спірного майна за п`ять років до звернення до суду з цим позовом, у зв`язку з чим, суд вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Одночасно зазначаємо, що оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

За змістом пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Суд зазначає, що особливістю вирішення спору про захист порушеного права за умови пропуску строку позовної давності є те, що сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові лише за умови обґрунтованості позову, тобто за умови наявності порушеного права.

Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог. Тому враховуючи, що стороною позивача позовні вимоги не доведені, суд відмовляє в їх задоволенні на загальних підставах, незалежно від спливу строку позовної давності.

Відмовляючи у позові, судом враховується, що відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Після всебічного, повного дослідження, оцінки наявних матеріалів та обставин справи суд дійшов висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Зважаючи на відмову у задоволенні позову розподіл судових витрат судом не здійснюється.

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 13, 76-81, 82, 89, 141, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову Київської районної адміністрації Одеської міської ради (місцезнаходження: 65114, м. Одеса, вул.. Академіка Корольова, 9) до ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_6 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), ОСОБА_7 (місце проживання: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_8 ), Департаменту міського господарства Одеської міської ради (місцезнаходження: 65011, м. Одеса, вул. Успенська, 83/85), третя особа - Одеська міська рада (місцезнаходження: 65026, м. Одеса, пл. Думська, 1), про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та визнання недійсними договори купівлі-продажу нерухомого майна - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено - 17 вересня 2019 року.

Головуючий Калініченко Л. В.