Рішення № 84270661, 11.09.2019, Вижницький районний суд Чернівецької області

Справа № 713/908/19

Провадження №2/713/400/19

РІШЕННЯ

іменем України

11.09.2019 м. Вижниця

Вижницький районний суд Чернівецької області в складі головуючого судді Кириляк А.Ю., за участю секретаря Мірчевої О.І., представника відповідача Товарницького Д.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вижниця цивільну справу за позовом Національного природнього парку «Вижницький» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регрессу.

В позові вказує, що вироком Вижницького районного суду від 17.09.2015р. ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочину за ч.2 ст. 367 КК України . Відповідно до даного рішення судом встановлено що через неналежне виконання своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них внаслідок незаконної рубки державним інтересам завдано збитків на суму 928961,00 грн. В межах даного кримінального провадження цивільний позов до обвинуваченого з боку державного обвинувачення не пред`являвся.

З уваги на те що правоохоронними органами не встановлено осіб що скоїли незаконну порубку лісу заступником прокурора області був поданий позов до НПП «Вижницький» про відшкодування шкоди, завданої навколишньому природному середовищу незаконною порубкою невстановленими особами з посиланням на ст. 1172 ЦК України, якою визначено що юридична відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків. Рішенням господарського суду Чернівецької області від 15.01.2016 р. задоволено позов заступника прокурора Чернівецької області в повному обсязі незважаючи на те що покладення обов`язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу за даною статтею пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю, тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну праводієздатність, зокрема, деліктоздатність, через дії працівників, отже, дії працівників юридичне сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи а скоєння злочину працівником не є волею юридичної особи.

Посилався на те, що Львівський апеляційний господарський суд залишив рішення суду першої інстанції без змін і НПП «Вижницький» в період з 2016 - го до квітня 2018 р. сплатив шкоду, завдану навколишньому середовищу внаслідок скоєння злочину , при тому що відповідно до ст. 47 Закону України «Про природно- заповідний фонд» його кошти не підлягають вилученню і використовуються для здійснення заходів щодо охорони відповідних територій та об`єктів природно-заповідного фонду.

Просить стягнути з відповідача - ОСОБА_1 , на користь НПП «Вижницький» - 928961,00 грн. матеріальної шкоди, сплаченої за завдання лісовим насадженням внаслідок незаконної порубки лісу невстановленими особами через його злочинну службову недбалість. Та судові витрати по справі.

Представник позивача в судовому засіданні, позов підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, подав письмове заперечення просив відмовити в його задоволенні просив застосувати до позовної заяви строк позовної давності.

Суд, заслухавши доводи представників сторін, дослідивши матеріали справи, вважає, що в позові необхідно відмовити з наступних підстав.

Судом встановлено, що вироком Вижницького районного суду від 17.09.2015 р. ОСОБА_1 визнано винним у скоєнні злочину за ч.2 ст. 367 КК України . Вироком встановлено що судом встановлено що через неналежне виконання своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них внаслідок незаконної рубки державним інтересам завдано збитків на суму 928961,00 грн.

Відповідно до ч.6 ст.82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Рішенням Господарського суду Чернівецької області від 31 січня 2017 року по справі (№926/1709/15) позов першого заступника прокурора Чернівецької області в інтересах держави в особі державної екологічної інспекції в Чернівецькій області, Берегометської селищної, Вижницького району Чернівецької області, задоволено. Стягнуто з НПП «Вижницький» на користь держави в особі Державної екологічної інспекції шкоду в сумі 928 961 грн. та судові витрати. Рішення набрало законної сили.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановленні рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно наказу Директора НПП «Вижницький» за №11-к від 24.03.2014 року ОСОБА_1 з 24 березня 2014 року звільнено з посади майстра з охорони природи Солонецького ПНДВ.

Також позивачем надано меморіальні ордери від 02 червня 2016 року по 08 травня 2018 роки (а.с.13-36) про стягнення шкоди згідно наказу госп. суду від 04.05.16 р., рішення від 15.01.2016 р., ухвали господарського суду від 01.06.16 р., однак вони не підтверджують факту, що відбулося безспірне відшкодування шкоди саме за рішенням господарського суду від 15 січня 2016 року

За положеннями ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно із ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними і рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Разом з тим, відповідно до ч.1 ст.9 ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають, зокрема, у сфері трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Таким чином, до правовідносин працівника та роботодавця з приводу матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду слід застосовувати положення Глави ІХ КЗпП України.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За загальним правилом за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку (ч. 1 ст. 132 КЗпП України). Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві (ч. 2 ст. 132 КЗпП України).

Згідно зі ст. 133 КЗпП України обмежену матеріальну відповідальність несуть: працівники - за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям

Статтею 134 КЗпП України визначено випадки, за яких працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації. Такий вид матеріальної відповідальності покладається на працівників у разі, коли: між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків; шкоди завдано не при виконанні трудових обов`язків; службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з НПП «Вижницький», а саме з 01 жовтня 2010 року по 24 березня 2014 року

Вироком Вижницького районного суду Чернівецької області від 17 вересня 2015 року між директором НПП «Вижницький» ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як майстром з охорони природи, було укладено договір №30, за умовами якого працівник взяв на себе повну матеріальну відповідальність за всі передані йому матеріальні цінності.

Відповідно до пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", розглядаючи справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (недостача, зіпсуття), переданих йому для зберігання або інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП України), суд зобов`язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладено такий договір, та чи був він укладений.

За відсутності цих умов на працівника за заподіяну ним шкоду може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди.

Згідно зі статтею 135-1 КЗпП України письмові договори про повну матеріальну відповідальність може бути укладено підприємством, установою, організацією з працівниками, які займають посади або виконують роботи, безпосередньо зв`язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей.

За змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

За шкоду, заподіяну внаслідок порушення трудових обовязків, працівник несе відповідальність перед підприємством (установою, організацією), з яким перебуває у трудових відносинах.

Пункт 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 року № 14 визначає, що судам необхідно перевіряти чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст. 233 КЗпП України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на предявлення регресного позову.

Представником відповідача в судовому засіданні заявлено клопотання про застосування строків позовної давності до вищевказаного позову.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 258 ЦК України передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 3 КЗпП України визначено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Отже, у даному випадку, враховуючи обставини справи, застосовується спеціальна позовна давність, строк якої становить один рік.

З наданих позивачем матеріалів позову встановлено, що строк позовної давності закінчився 09 травня 2019 року позивач з позовом звернувся тільки 29 травня 2019 року.

У п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів звертається увага, що встановлені ст.228та ст.233 КЗпП України строки зверненні до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити й обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушені строки.

Відповідно дост. 234 КЗпП України, у разі пропуску з поважних причин строків, установленихст. 233 КЗпП, суд може поновити ці строки.

Відповідно до ч.3ст.267 ЦК України, суд зобов`язаний застосувати позовну давність лише за заявою сторони у спорі, причому така заява має бути подана до винесення судового рішення. Відповідач заявив про застосування позовної давності до виниклих правовідносин та просив відмовити з цих підстав у позові.

Із нормам ЦК України та КЗпП України, що регулюють позовну давність, можна дійти висновку, що пропущення особою строків позовної давності без поважних причин, за умови встановлення судом порушеного права, про захист якого вона просить, є підставою для відмови в задоволенні позову за спливом позовної давності.

В даному випадку суд вважає, що позивачем пропущено річний строк пред`явлення вимог до відповідача.

Заяв про поновлення такого строку представником позивача в судовому засіданні не заявлялося, у зв`язку з чим у задоволенні позову необхідно відмовити через пропуск позивачем строку позовної давності.

Крім того відповідно до ст.141 ЦПК України суд приходить до висновку про стягнення з Національного природнього парку «Вижницький» судовий збір у рахунок держави в сумі 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня ).

Керуючись ст.ст. 12,13,259,263-265,268 ЦПК України, ст.ст. 256-258, 267 ЦК України, ст.ст. 3, 233-234 КЗпП України, суд,

УХВАЛИВ:

В позові Національного природнього парку «Вижницький» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу,- відмовити.

Стягнути з Національного природнього парку «Вижницький» судовий збір у рахунок держави в сумі 1921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня ) .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Вижницький районний суд до Чернівецького апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя А. Ю. Кириляк