Рішення № 84163012, 11.09.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

11 вересня 2019 року № 826/6468/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Добрянської Я.І., суддів Федорчука А.Б., Кузьменка В.А. розглянувши в порядку письмового провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України, Міністерства праці та соціальної політики України

про визнання протиправними та скасування постанов КМУ,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м.Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Кабінету Міністрів України, Міністерства праці та соціальної політики України в якому просила:

- визнати протиправною та скасувати Постанову Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року №505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг»;

- визнати протиправною та скасувати Постанову Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб»;

- визнати незаконною та скасувати Постанову Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам»;

- визнати протиправним та скасувати лист Міністерства соціальної політики України № 672/0/10-16/081 від 16 лютого 2016 року;

- визнати протиправними дії щодо зупинення дії довідок внутрішньо переміщених осіб на підставі даних, наданих Державною міграційною службою України;

- визнати протиправними дії Кабінету Міністрів України щодо дискримінації внутрішньо переміщених осіб шляхом встановлення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржувані постанови порушують її права як внутрішньо переміщеної особи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.05.2016р. відкрито провадження у справі та призначено до розгляду в попередньому судовому засіданні на 14 липня 2016 року о 11 год. 00 хв.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.07.2016р. закрито підготовче провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 11.10.16 о 17:00 год. у приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва за адресою: м. Київ, вул. Велика Васильківська, 81-А, зал судового засідання № 133. Одночасно попереджено учасників справи про те, що справа буде розглядатися у судовому засіданні у складі колегії суддів під головуванням судді Добрянської Я.І. Зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати оголошення про оскарження постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» (із змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» (із змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014р. № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (із змінами), у виданні, в якому оскаржувані нормативно-правові акти були офіційно оприлюднені.

27.12.2016р. до суду надійшла заява від ОСОБА_2 про вступ у справу його як третьої особи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду від 15.11.2018р. у задоволенні заяви ОСОБА_2 про вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору- відмовлено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду від 15.11.2018р. повторно зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати оголошення про оскарження постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. № 505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» (із змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 01.10.2014р. № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» (із змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014р. № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (із змінами), у виданні, в якому оскаржувані нормативно-правові акти були або мали бути офіційно оприлюднені.

15.12.2017р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017 №2147-VIII, яким внесено зміни до КАС України, виклавши його в новій редакції.

Відповідно до підпункту 10 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України в новій редакції передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Згідно з частиною третьою статті 241 КАС України судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.

Враховуючи викладене, суд закінчує розгляд даної справи за правилами нової редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, виходить з такого

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є пенсіонеркою (посвідчення серії НОМЕР_1 ) та має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується копією довідки від 19.11.14 № 1441/000801. (а.с. 15-16)

Суд оцінюючи вказані доводи вважає їх безпідставними, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому, захист прав, свобод та інтересів особи є похідним, тобто, передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії можливе лише у разі, якщо такий суб`єкт повинен був вчинити такі дії (або прийняти відповідне рішення) згідно з законодавством і, невчинення цих дій (неприйняття рішення) порушує права позивача.

Слід наголосити, що під діями суб`єкта владних повноважень необхідно розуміти активну поведінку, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних чи юридичних осіб.

В той же час, під бездіяльністю розуміється пасивна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка також може вплинути на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб. При цьому така бездіяльність призвела або могла призвести до певних негативних наслідків для громадянина чи юридичної особи і за своїм призначенням спрямована на зміну юридичного та фактичного стану цих осіб.

Аналогічна правова позиція викладе в рішенні Верховного суду від 19.03.2018, справа № 9901/414/18, провадження № П/9901//414/18.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Статтею 117 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Статтею 28 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», розмір мінімальної пенсії за віком встановлено у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність у відповідності до закону.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 року №505 «Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг» установлена щомісячна адресна допомога внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг.

Суд зазначає, що механізм надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг, визначається Порядком № 505 та Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 року № 365.

Окрім цього, згідно з пунктом 2 Порядку №505, грошова допомога надається внутрішньо переміщеним особам, які перемістилися з тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та населених пунктів, розташованих на лінії зіткнення, а також внутрішньо переміщеним особам, житло яких зруйновано або стало непридатним для проживання внаслідок проведення антитерористичної операції або заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації, їх дітям, які народилися після дати початку проведення антитерористичної операції, тимчасової окупації або заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації та взяті на облік у структурних підрозділах з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органах з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - уповноважені органи), з дня звернення за її призначенням по місяць зняття з такого обліку включно, але не більше ніж на шість місяців (абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ № 34 від 28.01.2015, № 257 від 08.04.2015; в редакції Постанов КМ № 636 від 26.08.2015, № 370 від 31.05.2017; із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ № 548 від 11.07.2018; в редакції Постанови КМ № 713 від 05.09.2018).

Згідно з пунктом 5 Порядку №505, для отримання грошової допомоги (зокрема в разі призначення грошової допомоги на наступний шестимісячний строк, якщо її виплата раніше не здійснювалася через установи уповноваженого банку) уповноважений представник сім`ї звертається за фактичним місцем проживання (перебування) сім`ї до установи уповноваженого банку для відкриття в установленому порядку поточного рахунка, пред`являє паспорт громадянина України або інший документ, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України, а для іноземців та осіб без громадянства - документ, що посвідчує особу та підтверджує її спеціальний статус, та подає на адресу уповноваженого органу відповідну заяву про надання грошової допомоги (для призначення грошової допомоги вперше) або заяву, в якій повідомляє про відсутність змін, що впливають на призначення грошової допомоги (у разі призначення грошової допомоги на наступний шестимісячний строк, якщо її виплата раніше не здійснювалася через установи уповноваженого банку). З метою визначення дати, часу подання заяви та адреси, за якою подається заява, уповноважений представник сім`ї звертається у контакт-центр уповноваженого банку..

Порядок ведення обліку осіб, які переміщуються, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 № 509 (надалі Порядок № 509), згідно з яким взяття на облік таких осіб здійснюється шляхом видачі довідки, яка видається громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, які постійно проживають на території України і переміщуються з тимчасово окупованої території або району проведення антитерористичної операції.

Тобто, фактично бездіяльності Кабінетом Міністрів України допущено не було, оскільки останнім вчинено активні дії, тобто прийнято відповідний порядок.

Щодо позовних вимог в частині визнання незаконною та скасування Постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», то суд виходить з наступного.

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Згідно з ч. 2 ст. 95 Конституції України, виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Більше того, суд зазначає, що в рішенні № 3-рп від 25.01.2012 Конституційний Суд України зазначив, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України. Отже, Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Отже, Конституційний Суд України визнав конституційним регулювання Кабінетом Міністрів України розміру соціальних виплат та допомог, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, внаслідок чого, суди загальної юрисдикції України під час вирішення справ щодо соціального захисту прав громадян повинні застосовувати нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, прийняті на підставі і на виконання Бюджетного кодексу України, інших законів України, в тому числі закону про Державний бюджет України на відповідний рік.

Слід також зауважити на тому, що Конституційний Суд України в рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 наголосив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Право встановлювати законодавчі обмеження щодо соціальних виплат узгоджується з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в справі "Валентина Ніканорівна Великода проти України", яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності в розумінні Протоколу № 1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Крім того, суд стверджує, що перша і найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс до вимог загальних інтересів спільноти та вимог захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.

Також, суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Так, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України №637 визначено, що припинення або відновлення соціальних виплат проводиться структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад або управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об`єднаними управліннями згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 365 від 08 червня 2016 року "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам".

Відповідно до п.12 Порядку № 365 соціальні виплати припиняються у разі встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім`ї.

Отже, належним доказом, який би підтверджував факт відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування відповідно до вимог Порядку №365, є акт обстеження матеріально-побутових умов сім`ї внутрішньо переміщеної особи.

В частині доводів позивача щодо визнання протиправним та скасування листа Міністерства соціальної політики України № 672/0/10-16/081 від 16 лютого 2016 року, то суд звертає на його інформаційному вмісті, та виходить з наступного.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом України від 09 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-IV).

У преамбулі до Закону №1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Частиною 3 ст. 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, які визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, зокрема: умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Отже, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами, а тому до застосування підлягають вимоги ст.49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", а не Постанови Кабінету Міністрів України №365.

У ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-I визначено перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду. Зокрема визначено, що виплата пенсії припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) - визнано неконституційним; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Цей перелік є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

Як свідчить аналіз положень Закону №1058- IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

Отже, не підтвердження фактичного місця проживання, не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії.

Аналогічна ситуація була предметом розгляду по справі №805/402/18, за наслідками якої Верховним Судом прийнято рішення у зразковій справі про припинення виплати пенсії внутрішньо переміщеній особі від 03.05.18 р. https://supreme.court.gov.ua/supreme/pro_sud/zrazkova-sprava/zs_9901_20_18.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 09.10.1979 у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмундсон проти Ісландії" від 12.10.2004 року.

Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Конституційний Суд України вирішував питання про те, чи має право держава змінювати порядок і розміри існуючих соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України та чи є обов`язковими для застосування судами України нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України з питань соціального захисту громадян, видані на виконання вимог Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Крім того, Конституційний Суд України також зауважив, що невід`ємною складовою правового регулювання відносин у сфері соціального забезпечення є визначення правового механізму та державних органів, на які покладається обов`язок виконання соціальної політики держави у цій сфері. Конституційний Суд України виходив з того, що надання Верховною Радою України права Кабінету Міністрів України встановлювати у випадках, передбачених законом, порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, пов`язується з його функціями, визначеними в пунктах 2, 3 статті 116 Конституції України.

У рішенні Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012 зазначено, що суди під час вирішення справ про соціальний захист громадян керуються, зокрема, принципом законності. Цей принцип передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції, на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України. Однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.

Нормами Конституції України, а саме ч. 2 ст. 96, ч. 1 ст. 97, ч. 1 ст. 113, п.п. 2, 3, 6 ст. 116 Конституції України, закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який розробляє проект закону про Державний бюджет України на наступний рік і подає його до Верховної Ради України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, звітує перед Верховною Радою України про його виконання. Ефективне здійснення Кабінетом Міністрів України цих повноважень є основою для вжиття ним заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, проведення політики у сфері соціального захисту, фінансової та податкової політики.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що Кабінет Міністрів України регулює порядок надання, облік та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Суд звертає увагу, що пунктом 1 статті 1 Закону України від 24 грудня 2015 року № 921-VIII "Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи було вилучено з переліку документів, до яких вносяться відомості про місце проживання та місце перебування особи, визначених Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Пунктом 4 ч. 2 Розділу І Закону № 921-VIII доповнена перша частина ст. 4 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", згідно з якою довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Отже, з часу набрання чинності вказаним Законом, а саме з 13.01.2016, проставляння територіальними підрозділами Державної міграційної служби України відмітки про реєстрацію місця проживання осіб, зазначених у довідці, не передбачено законом, оскільки саме Міністерство соціальної політики визначено відповідальним за забезпечення формування та ведення, а на структурні підрозділи з питань соціального захисту населення покладено завдання щодо вирішення питання стосовно видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, реєстрації та постановки її на облік в Єдиній інформаційній базі.

Такий висновок також випливає з того, що вносячи зміни Законом № 921-VIII законодавець виключив п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб", яким передбачався обов`язок внутрішньо переміщеної особи один раз на 6 місяців з`являтися до відповідного структурного підрозділу уповноваженого органу міграційної політики.

Також, слід зазначити, що Законом України від 10.12.2015 № 888-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розширення повноважень органів місцевого самоврядування та оптимізації надання адміністративних послуг» повноваження з реєстрації місця проживання та місця перебування віднесені до повноважень органів місцевого самоврядування, а не органів Державної міграційної служби України.

Крім того, ч. 1 ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" встановлює вичерпний перелік підстав для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб, який розширеному тлумаченню не підлягає.

А саме, до вказаних підстав віднесено:

1) подала заяву про відмову від довідки;

2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину;

3) повернулася до покинутого місця постійного проживання;

4) виїхала на постійне місце проживання за кордон;

5) подала завідомо недостовірні відомості.

Окрім цього, п. 2 розділу ІІ Перехідних положень Закону № 921-VIII визначено необхідність Кабінету Міністрів України протягом трьох місяців з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

Разом з тим, Урядом у встановлений вище строк не виконано наведеного обов`язку, а тому видані раніше нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України у період спірних у цій справі правовідносин не узгоджувались з вимогами Законів, якими також врегульовано останні.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права висловлена у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2018 року (справа № 229/1664/16-а) і від 15 квітня 2019 року (справа № 758/6529/16-а).

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що відповідачем здійснено ряд активних дій у нормативно-правовому врегулювання даних питань, відтак позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.

Головуючий суддя Я.І. Добрянська

Судді В.А. Кузьменко

А.Б. Федорчук