Рішення № 84160097, 24.04.2019, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2019 року Справа № 0440/6765/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Турлакової Н.В. розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у поновленні пенсії позиваці викладене в відмові відповідача №М4189-18 від 26.03.2018 року та визнати бездіяльність відповідача, щодо не поновлення її пенсії - протиправною та зобов`язати його вчинити певні дії - провести поновлення та виплату пенсії за віком позивачці з 07.10.2009 року - шляхом призначення її відповідно до норм Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що як громадянка України, яка проживає в державі Ізраїль, має право на поновлення та виплату пенсії за вислугу років, яка їй виплачувалася до виїзду за кордон, відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009. Вважає, що факт її проживання за кордоном за умови наявності громадянства України не може бути підставою для відмови у виплаті належних їй пенсійних виплат. Зазначила, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 виникли підстави для поновлення їй конституційного права на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", які визнанні неконституційними. Звернула увагу на те, що представником позивача подана відповідачу особиста заява ОСОБА_1 про поновлення виплати пенсії. Позивач вважає, що відповідач безпідставно відмовляє у поновленні пенсії. Такими діями відповідач фактично порушує її право на отримання пенсії, передбачене Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», тому просить відновити порушене право у спосіб, визначений в позовних вимогах.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог в повному обсязі, вважаючи їх необґрунтованими. В обґрунтування своєї позиції відповідач зауважив, що за даними закордонного паспорту ОСОБА_1 вона прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль та місцем проживання її є Ізраїль. Документи, які б підтверджували факт реєстрації або фактичного проживання в м. Дніпрі не надані, тому звернення з питання поновлення (перерахунку) пенсії за віком є безпідставним. Крім того, чинним законодавством України не передбачено поновлення пенсії за довіреністю. Між Україною та Державою Ізраїль договору щодо пенсійного забезпечення на теперішній час не укладено, у Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не має законних підстав для поновлення пенсії за віком позивачу та її перерахунку як непрацюючій особі. Також, відповідач зауважував на порушенні позивачем строку звернення до суду з цими позовними вимогами.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якій зазначила, що доводи відповідача про порушення строку звернення до суду безпідставні. ОСОБА_1 з 27 жовтня 2007 року не проживає в Україні, тому про рішення Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07.10.2009 року їй не було відомо. Також, Верховний Суд України неодноразово зауважував, що суб`єкт владних повноважень не має права посилатись на положення статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України як на підставу обмеження пенсійних виплат. Позивач також зауважила, що безпідставним є також посилання відповідача на відсутність реєстрації на території України. Згідно з ч.2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Тому, позивач як громадянин України незалежно від країни свого проживання вправі вільно користуватись своїми конституційними правами, в тому числі і правом на пенсійне забезпечення. Крім того, чинним законодавством України не передбачено обов`язку особистого звернення заявника із заявою про поновлення виплати пенсії. А у Порядку №22-1 відсутні вимоги щодо виду паспорту, який пред`явити заявнику. Твердження ж відповідача про відсутність міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем є незаконним та дискримінаційним з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 07.10.2009 р. №25-рп/2009.

Позивач до суду не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.

Представник відповідача звернуся до суду із заявою про розгляд без його участі в порядку письмового провадження.

Ухвалою суду від 24.04.2019р. відповідно до частини 9 статті 205 КАС України справу призначено до розгляду у письмовому провадженні на підставі наявних в справі доказів, за відсутності сторін.

Дослідивши чинне законодавство та матеріали справи, суд доходить наступних висновків.

ОСОБА_1 є громадянкою України, до виїзду на постійне місце проживання за кордон проживала за адресою: АДРЕСА_1 , закордонний паспорт НОМЕР_2 , виданий органом 21SR, 25.01.2017р.

Згідно з пенсійним посвідченням НОМЕР_4 від 21.11.2005р. ОСОБА_1 з 21.11.2005 року є пенсіонеркою, до виїзду за кордон отримувала пенсію за віком, яка виплачувалась Бабушкінським районним УПФУ.

27 жовтня 2007р. ОСОБА_1 виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізаїль і з цієї дати позивач призначеної по закону пенсії не отримує.

03 січня 2018 року позивач через свого представника за довіреністю звернулась до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії з 27.04.2008р.

19 березня 2018 року позивач через свого представника звернулась до управління Пенсійного фонду із заявою про надання відповіді про прийняте рішення.

Листом від 26.03.2018 №М4189-18 Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повідомило представника позивача про результати розгляду його заяви, яка надійшла на адресу відповідача 19.03.2018. Зазначено, що внаслідок не дотримання вимог Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", немає підстав для прийняття рішення про поновлення або відмови у поновленні пенсії позивачу.

На запит суду №0440/6765/18 від 23.10.2018р. Шевченківський РВ ГУ ДМС України листом №1211/7771 від 15.11.2018р. повідомив, що ОСОБА_1 в 2007р. оформила виїзд на постійне місце проживання. Відомості про вихід з громадянства України відносно ОСОБА_1 в Шевченківському РВ у м.Дніпрі відсутні.

Зі змісту ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 ч. 1 Європейської Соціальної хартії та ч. 3 ст. 46 Конституції України випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист за роки важкої праці та шкідливих робіт, - яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина; основи соціального захисту (п.1, 6, частини 1ст. 92 Конституції України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-ІV) виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону України № 1058-ІV в разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини 1 статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 7 жовтня 2009 року №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

На підставі наведеного, суд доходить висновку, що з дня набрання чинності Рішенням №25-рп/2009 всі пенсіонери - громадяни України, які виїхали до інших країн на постійне місце проживання мають такі ж самі конституційні права, як і громадяни Україні, які проживають на території України. До цієї ж категорії осіб відноситься й позивач, який постійно проживає в Країні Ізраїль та має право на поновлення виплати пенсії.

З приводу звернення позивача до Пенсійного органу із заявою про поновлення виплати пенсії через уповноваженого представника суд зазначає наступне.

З листа Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 26.03.2018р. №М4189-18 вбачається, що однією із підстав для відмови позивачу у поновленні раніше призначеної пенсії стало ненадання заяви про поновлення виплати пенсії особисто позивачем.

Відповідно до абзацу 2 пункту 4 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 30.01.2007 N 3-1 передбачено, заява про припинення виплати пенсії у зв`язку з виїздом за кордон, поновлення виплати раніше призначеної пенсії, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім`ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні тощо, подається пенсіонером, або його законним представником особисто до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання. При цьому в заяві про виплату частини пенсії непрацездатним членам сім`ї особи, які перебувають на повному державному утриманні, указується адреса одержувачів цієї частини пенсії.

Тобто, поновлення виплати пенсії здійснюється виключно на підставі заяви, поданої пенсіонером особисто, або його законним представником особисто.

Статтею 242 Цивільного кодексу України визначено, що батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною.

Частиною 3 статті 242 Цивільного кодексу України визначено, що законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

При цьому, частинами 1, 2 статті 244 Цивільного кодексу України передбачено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 . бути його законним представником, про що свідчить довіреність від 03.01.2018р. та апостиль №002/2918 від 03.01.2018р.

Отже, враховуючи наявність довіреності від 03.01.2018р., якою ОСОБА_1 уповноважила на представлення її інтересів, зокрема в органах Пенсійного фонду України, в тому числі з правом подання та підпису відповідних заяв, необхідних для призначення, поновлення пенсії, ОСОБА_2 є представником ОСОБА_1 в розумінні частини 3 статті 242 Цивільного кодексу України, а отже він мав повноваження на звернення до органів Пенсійного фонду України в інтересах позивача для поновлення пенсії.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_1 , як громадянка України, має право на виплату призначеної їй пенсії.

Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18.09.2018 у справі №522/535/17.

Також суд вважає безпідставними доводи відповідача в обґрунтування підстав відмови у поновленні виплати пенсії ненадання позивачем, як заявником, всіх документів до заяви про поновлення виплати пенсії, перелічених у п. 2.8 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005 р. (далі Порядок №22-1).

Згідно з п.2.8. Порядку №22-1 поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати: 1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 4до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3до Положення; 2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу; 3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім`ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім`ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника особою з інвалідністю або учасником війни тощо).

Отже, положення п. 2.8. Порядку №22-1 не містить зобов`язуючого характеру для особи щодо надання вказаного переліку документів.

При цьому, суд вважає за доцільне зауважити, що пенсія як гарантована щомісячна грошова виплата та вид соціального забезпечення є джерелом існування, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Слід зазначити й те, що не підлягають застосуванню до спірних відносин положення частини 2 статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки зазначені приписи встановлюють строки виплати нарахованих пенсій за минулий час і не визначають строки перерахування пенсій. Положення статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» також не підлягають застосуванню до спірних відносин, оскільки зазначені приписи встановлюють порядок та строки поновлення виплати пенсії здійсненої за відповідним рішенням територіального органу Пенсійного фонду в той час як поновлення пенсії позивача у спірних відносинах буде здійснено на підставі судового рішення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку щодо необхідності застосування до спірних відносин наслідки пропуску строку звернення до суду встановлених КАС України враховуючи правову позицію викладену в постановах Верховного Суду України від 08 грудня 2015 року (справи №№ 21-5440а15, 21-5653а15) та від 08.06.2016 року (справа № 505/2135/14-а), постанові Верховного суду від 12.03.2019 року (справа №752/10522/16-а).

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом 07.09.2018 року, тобто в межах шестимісячного строку звернення до суду від дати звернення до відповідача із заявою про відновлення порушеного права ( 19 березня 2018 року), то позов підлягає задоволенню від дати звернення до Управління ПФУ з 19 березня 2018 року, а вимоги за період з 07 жовтня 2009 року по 18 березня 2018 року, включно, слід залишити без розгляду.

За таких обставин, суд доходить висновку, що рішення Пенсійного органу, оформлене листом від 26.03.2018р. №М4189-18, про відмову у поновленні пенсії позивачу є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, та вважає за необхідне зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області провести поновлення та виплату пенсії за вислугою років ОСОБА_1 з 03.01.2018р. з її одночасним перерахунком, відповідно до норм Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

В частині визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати позивачу пенсії за вислугу років, суд вважає за необхідне відмовити, оскільки як зазначене вище, суд визнав протиправним та скасувати рішення відповідача про відмову у поновленні пенсії позивачу та задоволення позовних вимог в цій частині будуть достатніми заходами щодо відновлення порушених прав та інтересів позивача.

Щодо позовної вимоги про поновлення виплати пенсії з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд вважає за потрібне зазначити наступне

Згідно частини другої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

Так, питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000р. № 2050-III (далі - Закон № 2050-III) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159).

Статтею 1 Закону № 2050-III , передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Відповідно до статті 2 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії.

Із наведеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Згідно статті 3 Закону № 2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

За змістом статті 4 Закону № 2050-III, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

З аналізу норм Закону № 2050-III та Порядку № 159, слідує, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) нарахування громадянину належних йому доходів, а саме заробітної плати (грошове забезпечення), пенсії, соціальних виплат, стипендії; 2) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата); 3) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 4) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 5) зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги.

Таким чином, компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати за період з 01.03.2018р. може бути виплачена позивачу у тому ж місяці, у якому буде здійснюватися виплата заборгованості за відповідний період.

Звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Враховуючи викладене вище, суд доходить висновку, що позовна вимога про поновлення виплати пенсії з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів є передчасною та не підлягає задоволенню, а право позивача щодо її отримання може буде порушеним після виплати заборгованості за відповідний період, та лише за умови не виплати компенсації у тому ж місяці.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На підставі викладеного, зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, та з урахуванням того, що позивачем частково доведено правомірність пред`явленого позову, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 241-250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпровул. Набережна Перемоги, буд.26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оформлене листом №М4189-18 від 26.03.2018 року, про відмову у поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 .

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити поновлення та виплату пенсії за вислугою років ОСОБА_1 з 03.01.2018р. з її одночасним перерахунком, відповідно до норм Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії за період з 7 жовтня 2009 року по 18 березня 2018 року, включно, - залишити без розгляду.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Згідно ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Турлакова