Рішення № 84152782, 30.08.2019, Старосамбірський районний суд Львівської області

Справа № 455/821/19

Провадження № 2-о/455/28/2019

РІШЕННЯ

Іменем України

30 серпня 2019 року м.Старий Самбір

Старосамбірський районний суд Львівської області

в складі головуючої - судді Ніточко Л.Й.,

при секретарі - Сенеті Г.Н.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду - залі судових засідань, цивільну справу №455/821/19 за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи – Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В:

10.06.2019 року ОСОБА_1 звернулася до Старосамбірського районного суду Львівської області з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на те, що 09.06.1990 року вона одружилася з громадянином України ОСОБА_2 , 1961 року народження, від шлюбу з яким 03.03.1995 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син - ОСОБА_3 .

Відповідно до контракту про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України від 14.05.2014 року, її син взяв на себе зобов`язання проходити військову службу у Збройних Силах України. Він був зарахований до складу військової частини А3817 (703 окремий полк оперативного забезпечення), отримав звання солдата і призначений на посаду старшого майстра-регулювальника ремонтної майстерні інженерного озброєння інженерно-технічного батальйону.

Згідно з наказом командира в/ч А3817 (по стройовій частині) від 24.07.2014 року №152 солдат ОСОБА_3 вибув до станції Камиш-Зоря Запорізької області з подальшим переміщенням для виконання завдань інженерного забезпечення на території Донецької та Луганської областей. Згідно з наказом командира в/ч А3817 (по стройовій частині) від 22.08.2014 року №177, її синові було продовжено термін відрядження з 22 серпня по 20 вересня 2014 року. Підставою на відрядження військовослужбовця для виконання завдань інженерного забезпечення на території Донецької та Луганської областей було розпорядження тимчасово виконуючого обов`язки начальника Генерального штабу - Головнокомандувача ЗСУ від 23.07.2014 року №343/3145.

Як загальновідомо, у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України.

Її син, ОСОБА_3 , загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 серпня 2014 року при виконанні обов`язку військової служби в районі села Шевченко Нікольського району Донецької області України, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Вважає, що встановлення факту загибелі її сина внаслідок саме військової агресії Російської Федерації, можливе лише у судовому порядку, оскільки іншого порядку встановити такий факт чинним законодавством України не передбачено.

Просить встановити юридичний факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 31.08.2014 року в районі села Шевченко Нікольського району Донецької області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Заявник ОСОБА_1 та її представник - адвокат Миньо М.М. в судове засідання не з`явилися, про час та місце слухання справи повідомлялися належним чином, 28.08.2019 року від представника ОСОБА_1 – адвоката Миньо М.М. до суду надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутності, вимоги заяви підтримує в повному обсязі.

Представник Міністерства соціальної політики України до суду не з`явився, 16.07.2019 року в канцелярію суду поступило клопотання за підписом директора Департаменту О.Дейнега, в якому просить розглядати справу у відсутності представника Мінсоцполітики (а.с.144-145).

Представник Російської Федерації до суду не з`явився, через Посольство вказаної держави був повідомлений належним чином про розгляд справи, про причини неявки суд не повідомили (а.с.142).

Суд, дослідивши матеріали цивільної справи, встановив наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 є громадянкою України (а.с.21-26) та являється матір`ю ОСОБА_3 (а.с.28).

Відповідно до контракту про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України від 14.05.2014 року ОСОБА_3 взяв на себе зобов`язання проходити військову службу у Збройних Силах України та проходив її у військовій частині А 3817 на посаді майстра-регулювальника ремонтної майстерні інженерного озброєння інженерно-технічного ботальйону(а.с.29-30).

Відповідно до довідки №425 23.03.2015 року, виданої 23.03.2015 року військовою частиною – А 3817, солдат ОСОБА_3 , дійсно, в період з 29.07.2014 року по 31.08.2014 року, безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції виконував службові (бойові) завдання у складі штабу Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. (а.с. 93).

З акту спеціального розслідування щодо обставин загибелі шести та поранення чотирьох військовослужбовців військової частини А 3817 (м. Самбір Львівської області), затвердженого міністром оборони України генерал-полковником Полтораком С.Т. від 27.11.2014 року, відомо, що старший майстер-регулювальник ремонтної майстерні інженерного озброєння інженерно-технічного батальйону військової частини А3817, відповідно до наказу командира військової частиниА3817 (по стройовій частині) від 24.07.2014 року №152, солдат ОСОБА_3 вибув до станції Камиш-Зоря Запорізької області з подальшим переміщенням для виконання завдань інженерного забезпечення на території Донецької та Луганської областей. Згідно до наказу командира військової частини А3817 (по стройовій частині) від 22.08.2014 року №177 солдату ОСОБА_3 продовжено термін відрядження з 22.08. по 20.09.2014 року. 31.08.2014 року виконував бойове завдання по мінуванні місцевості під час виходу на рубіж мінування групою загородження в районі населеного пункту Шевченко Донецької області, близько 16 години 30 хвилин, під час знаходження в складі двох автомобілів марки «Урал 4320» в/н НОМЕР_1 та марки «Камаз 4310», в/н НОМЕР_2 у останньому здетонував боєкомплект протитанкових мін (близько 200 мін ТМ-62), в результаті вибуху загинуло 6 та поранено 4 військовослужбовці (один важкоопоранений та троє отримали легкі поранення). Вибухом повністю знищено автомобіль марки «Камаз 4310», в/н НОМЕР_2 , причіпний мінний загороджувач ПМ№-4п, інші матеріальні цінності (стрілецька зброя, боєприпаси до неї, засоби захисту особового складу та інше речове майно). Причиною події 31.08.2014 року стала детонація боєкомплекту (близько 200 протитанкових мін ТМ-62П4 з підривником МВП-62М) автомобіля марки «КАМАЗ», що сталася в результаті ураження контейнеру з мінами гранатометним пострілом або бронебійно запалювальною кулею випущеною невідомою особою. Інших ймовірних причин події, недотримання мір (правил) безпеки чи фактів, порушень з боку посадових осіб військової частини А3817, щодо порядку підбору та підготовки особового складу, який направляється у відрядження для залучення (участі) у заходах Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей, не ОСОБА_4 . Тіла трьох солдат ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , які знаходилися безпосередньо біля боєкомплекту, що здетонував, не знайдено. (а.с.31-41).

Факт загибелі ОСОБА_3 також підтверджується витягом з наказу командира 703 інженерного полку Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України від 23.03.2015 року за №7-ПМ, відповідно до якого солдата ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей під час виконання обов`язків військової служби (бойових завдань), виключено зі списків особового складу Збройних Сил України у зв`язку зі смертю (а.с.112), а також свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 від 06 червня 2019 року, з якого вбачається, що датою смерті останнього є 31.08.2014 року (а.с.110).

Як вбачається з витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця (протокол №1469 віл 22.04.2015 року) смерть солдата ОСОБА_3 , 1995 року народження, 31.08.2014 року, що підтверджено рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 03.03.2015 року (свідоцтво про смерть сер. НОМЕР_4 від 17.03.2015 року), пов`язана з виконанням обов`язків військової служби (а.с.111, 130-132).

Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 03.03.2015 року заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: військова частина А3817, відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Старосамбірського РУЮ про оголошення громадянина померлим, – задоволено, оголошено ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя с АДРЕСА_1 померлим в зоні проведення антитерористичної операції на території Донецької і Луганської областей 31 серпня 2014 року, поблизу населеного пункту Шевченкове під час виконання обов`язків військової служби ( бойових завдань) (а.с. 129-132).

Ухвалою Старосамбірського районного суду Львівської області від 22.03.2019 року (а.с.133) виправлено у рішенні Старосамбірського районного суду Львівської області від 03 березня 2015 року, ухваленому у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: військова частина А3817, відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Старосамбірського РУЮ про оголошення громадянина померлим, описку в назві населеного пункту, а саме: в третьому рядку третього абзацу та третьому рядку п`ятого абзацу описової частини рішення замінено слова з «поблизу населеного пункту Шевченково», «в районі населеного пункту Шевченкове» відповідно на слова «поблизу населеного пункту Шевченко», «в районі населеного пункту ОСОБА_7 », у третьому рядку десятого абзацу другого аркуша мотивувальної частини рішення замінено слова з «поблизу с.Шевченково» на «поблизу с.Шевченко», та в четвертому рядку другого абзацу резолютивної частини рішення з «поблизу населеного пункту Шевченкове» на «поблизу населеного пункту Шевченко».

Указом Президента України від 26.02.2015 року №109/2015 ОСОБА_3 нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (а.с.113).

Заявниця, як мати загиблого, отримала посвідчення серії НОМЕР_5 від 04.05.2015 року члена сім`ї військовослужбовця, який загинув під час проходження військової служби (а.с.114).

Положенням ст. 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно із ст. 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Отже, Конституцією України зобов`язано державу за будь-яких обставин захищати життя людей і цей обов`язок не залежить від встановлення тих чи інших юридичних фактів.

Крім того, Конституцією України визначено, що Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України забезпечує державну незалежність, національну безпеку держави, є Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; вносить до Верховної ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України (стаття 106 Конституції України).

До повноважень Верховної ради України, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 85 Конституції України, належить оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Відповідно до статті 4 цього закону у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його до Верховної Ради України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Наведене підтверджується прийнятими Верховною Радою України та Президентом України актами, якими фактично встановлено факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» №337-VIII від 21 квітня 2015 року було схвалено текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». З аналізу даної заяви вбачається, що 20 лютого 2014 року були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання підрозділів збройних сил Російської Федерації, розташованих в Криму, що знаходились там відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207-VІІ від 15 квітня 2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 вересня 2015 року №685-VІІІ Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України, розпочавши в квітні 2014 року другу фазу збройної агресії проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»», від 21.04.2015 №337-VIIIзазначеніподії на сході України відбувалися за певним сценарієм.

Підтвердженням окупації Російською Федерацією, як країною агресором, частини території Луганської і Донецької областей, є факти здійснення нею активних дій щодо організації збройних нападів, участі в них та постачання для цього на територію України зброї та особового складу військ Російської Федерації.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, Верховною Радою України, яка діє як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 27 січня 2015 року було прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» ( далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 названого Закону зі змінами та доповненнями).

Також прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VІІІ «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VIII законодавчий орган України затвердив Звернення до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської асамблеї ради Європи, Парламентської асамблеї НАТО, Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій. Так, 15 січня 2015 року Європейський парламент затвердив резолюцію щодо України, в якій вказано: «Європарламент рішуче засуджує агресивну і експансіоністську політику Росії, що є загрозою єдності та незалежності України і створює потенційну загрозу для самого Європейського союзу, в тому числі засуджує незаконну анексію Криму і неоголошену гібридну війну проти України, яка включає в себе інформаційну війну з елементами кібер - війни, використання регулярних і нерегулярних сил, пропаганду, енергетичний шантаж, економічний тиск, дипломатичну та політичну дестабілізацію; підкреслює, що ці дії є порушенням міжнародного права». Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації.

Аналізуючи наведені обставини та докази, що містяться у досліджених судом нормах міжнародного та національного законодавства, суд приходить до висновку, що наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, а саме Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, частини Луганської та Донецької областей.

Зважаючи на викладене, суд вважає вірним констатувати, що наслідком збройної агресії Російської Федерації відносно України (обставини, що є загальновідомими, не потребують доказування за нормами ч. 3ст. 82 ЦПК України), стала окупація частини території України, а саме в тому числі частини Луганської області, де загинув син заявниці.

Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно окупувавши частину території України, а саме Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, та частину Донецької та Луганської областей, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Зокрема, пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01 серпня 1975р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного, держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами, як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров`я людини злочини.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01 серпня 1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН, а тому суд вважає її державою-агресором, що в свою чергу свідчить про відсутність у неї судового імунітету.

Враховуючи вище наведене, а також те, що Російська Федерація визначена у цій справі як заінтересована особа, не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження, підставою подання заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України, правило, закріплене ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо судового імунітету іноземної держави, не підлягає застосуванню.

Також слід зауважити, що наведене тлумачення та застосування норм законодавства України підтверджуються практикою суду касаційної інстанції, яка відображена у постановах Верховного Суду від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №428/І2368/16-ц, від 21.03.2018 року у справі №417/3852/17, від 12.04.2018 року у справі №243/7029/17, від 06.06.2018 року у справі №428/13977/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №752/6366/16-ц, від 21.08.2018 року у справі №428/8076/16-ц від 12.09.2018 року у справі №755//14659/16-ц.

У вказаних цивільних справах Верховний Суд дійшов висновку, що встановити причинно-наслідковий зв`язок між військовою агресією Російської Федерації та конкретними негативними обставинами в житті заявників можливо лише шляхом звернення до суду, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового шляху встановлення такого факту. Також Верховним Судом зроблено висновок про те, що відповідальність за порушення, визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини та громадянина на тимчасово окупованій території України несе Російська Федерація як держава-окупант відповідно до норм і принципів міжнародного права. Відтак від встановлення юридично значимого факту у заявників залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії Російської Федерації вимушено беруть участь. Крім того. Верховним Судом зроблено висновок про те, що правило застосування щодо Російської Федерації судового імунітету, передбачене ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», не порушується визначенням іноземної держави в якості заінтересованої особи. Такий висновок зроблено на підставі того, що у вказаній справі окремого провадження Російська Федерація бере участь як заінтересована особа, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження, а підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Верховний Суд вказує на необхідність врахування приписів п. 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19.12.2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» та ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо можливості застосування Україною реторсії, правомірних обмежувальних заходів у відповідь на аналогічні заходи іншої держави.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та статтею 8 Конституції України гарантовано кожному право звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Відповідно до ч.2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів, встановлення яких віднесено до компетенції відповідних органів виконавчої влади.

Враховуючи, що в судовому засіданні належними та допустимими доказами доведено, що син заявниці ОСОБА_3 загинув при виконанні обов`язку військової служби 31.08.2014 року в районі населеного пункту Шевченко Нікопольського району Донецької області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, встановлення даного факту необхідне для визначення його статусу як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03 липня 1954 року, тобто жертви міжнародного збройного конфлікту, що обумовлює виникнення прав та обов`язків, передбачених цією конвенцією, іншими нормами міжнародного права, іншого порядку встановлення даного факту немає, суд вважає, що подана заява підлягає до задоволення.

Керуючись ст. ст. 3, 8 27, п.9 ч.1 ст.85, ст.106 Конституції України, ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, ст.ст.1, 4 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року №1932-ХІІ, ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право», ст. ст.258, 259, 263-265, 268, 273, 293, ч.2 ст.315, ст.ст.316-319, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, - задоволити.

Встановити факт загибелі ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , при виконанні обов`язку військової служби 31.08.2014 року в районі с. Шевченко Нікольського району Донецької області, внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Апеляційна скарга на рішення суду до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається за правилами п.п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України через Старосамбірський районний суд Львівської області до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у ч.2ст.358 ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення , якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Повне рішення виготовлено 09.09.2019 року.

Суддя Л.Й.Ніточко