Рішення № 84123221, 28.08.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

28.08.2019Справа № 910/1310/19Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,

при секретарі судового засідання - Асадові В.В.,

розглянувши у судовому засіданні матеріали

позовної заяви Ради громадського територіального самоврядування мікрорайону "Русанівка"

до Фізичної особи-підприємця Квятківської Ірини Анатоліївни

третя особа 1: Комунальне підприємство "Київтранспарксервіс"

третя особа 2: Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація

третя особа 3: Київська міська рада

про усунення перешкод в користуванні майном,

за участю представників:

від позивача: Семашко Д.М., Бордюгов Ю.В. ;

від відповідача: Сабадин А.В.;

від третьої особи 1: Половінкін О.В.

від третьої особи 2: не з`явився.

від третьої особи 3: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Рада громадського територіального самоврядування мікрорайону "Русанівка" звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Квятківської Ірини Анатоліївни про усунення перешкод в користуванні майном.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наявність перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (автостоянкою, площею 2178,75 кв.м., що розташована за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а, код ділянки 63:018:0015), які завдає відповідач шляхом неправомірного та безпідставного користування цією земельною ділянкою.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.02.2019 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.02.2019 (після усунення недоліків позовної заяви) відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом, ухвалено здійснювати розгляд справи в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі на 20.03.2019. Крім того, вказаною ухвалою до участі у справі були залучені треті особи 1 та 2 без самостійних вимог на предмет спору.

20.03.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому повністю заперечив проти позовних вимог.

Підготовче засідання, призначене на 20.03.2019, не відбулося у зв`язку із перебуванням судді Приходько І.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2019 продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, підготовче засідання призначено на 25.04.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.04.2019 підготовче засідання відкладено на 22.05.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.05.2019 залучено до участі у справі в якості третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Київську міську раду; частково задоволено клопотання позивача про витребування доказів; враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 05.06.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.06.2019 відкладено розгляд справи на 13.06.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.06.2019 розгляд справи по суті відкладено на 03.07.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.07.2019 розгляд справи по суті відкладено на 10.07.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.07.2019 розгляд справи по суті відкладено на 12.08.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2019 розгляд справи по суті відкладено на 28.08.2019.

Представник позивача у судовому засіданні 28.08.2019 надав додаткові пояснення по суті спору, підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 28.08.2019 надав пояснення по суті спору, заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях.

Представник третьої особи 1 у судовому засіданні 28.08.2019 також заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених у письмових поясненнях.

Представники третьої особи 2 та третьої особи 3 у судове засідання 28.08.2019 не з`явилися, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, направленням на адреси місцезнаходження юридичних осіб копій процесуальних документів.

Разом з цим, у матеріалах справи міститься клопотання вищезазначених третіх осіб про розгляд справи за відсутності повноважних представників. Крім того, судом врахована позиція учасників справи, викладена у письмових поясненнях по справі, а також заперечення проти позовних вимог, надані представниками третьої особи 2 та третьої особи 3 у попередніх судових засіданнях.

Згідно із ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення та доводи представників учасників справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

Спір у справі виник у зв`язку з тим, що позивач просить суд зобов`язати відповідача усунути перешкоди у користуванні нерухомим майном, які полягають в тому, що Фізична особа-підприємець Квятківська Ірина Анатоліївна без жодних правових підстав використовує для платного паркування автомобільну стоянку, розташовану за адресою м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а, право користування, володіння та розпорядження якою (за твердженням позивача) належить Раді громадського територіального самоврядування мікрорайону "Русанівка" (РГТСМ «Русанівка»).

Як вбачається зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів, в якості правової підстави користування спірною земельною ділянкою позивач визначає факт того, що 22.06.1992 розпорядженням представника президента України № 249 «Про дозвіл РГТСМ «Русанівка» організовувати дві тимчасові автостоянки для жителів мікрорайону по вул. Раскової 4б і пр. Возз`єднання 21а» було дозволено організувати тимчасові платні охороняючи автостоянки для жителів мікрорайону, членів спілки автолюбителів на майданчиках, які знаходяться за фабрикою пральнею за адресою: пр. Возз`єднання 21а.

21.03.1994 листом Державного управління охорони навколишнього природного середовища по місту Києву голову РГТСМ «Русанівка» було повідомлено про здійснення обстеження земельної ділянки по пр. Возз`єднання 21 а в Дарницькому районі, яка вибирається під забудову відкритої автостоянки на 60 автомашин. При цьому зазначено, що місце розташування об`єкту погоджено з усіма необхідними інстанціями.

Матеріалами справи також підтверджено, що у 1996 році РГТСМ «Русанівка» отримала технічний звіт по встановленню зовнішніх меж землекористування автостоянки по пр. Возз`єднання 21а, код №6301815, загальна площа 2157,48 кв.м.

Згідно витягу з бази даних міського земельного кадастру станом на 04.10.2018, наданого позивачем, земельна ділянка площею 2178,75 кв.м., яка розташована за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а, код ділянки 63:018:0015 значиться як: «Автостоянка Ради громадського територіального самоврядування мікрорайону «Русанівка», що, за доводами позивача, є належним доказом права володіння, користування та розпорядження спірною земельною ділянкою та автостоянкою, яка на ній розташована.

Позивач окремо вказує на факт того, що РГТСМ «Русанівка» взята на облік у Державній податковій інспекції Дніпровського району міста Києва, є платником податків та зборів, та у період з 01.01.2018 по 01.09.2018 сплатила відповідні податкові платежі, до складу яких входить податок на землю (в тому числі на спірну земельну ділянку) в сумі 100 200 грн., податок на доходи фізичних осіб - 45 405,17 грн., військовий збір у розмірі 3 781,33 грн. та єдиний соціальний внесок на суму 61 681,65 грн.

Посилаючись на усі вищенаведені обставини в сукупності та вказуючи на те, що розпорядження представника президента України № 249 від 22.06.1992 «Про дозвіл РГТСМ «Русанівка» організовувати дві тимчасові автостоянки для жителів мікрорайону по вул. Раскової 4б і пр. Возз`єднання 21а» є чинним, оскільки не є скасованим, тоді як протягом 26 років від Київського міського управління земельних ресурсів та інших суміжних землекористувачів на адресу РГТСМ «Русанівка» не надходили претензії з приводу неправомірного користування спірною земельною ділянкою, позивач наполягає на тому, що його право власності на земельну ділянку є доведеним та підлягає захисту у судовому порядку.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Аналогічні положення викладено у ст. 20 ГК України, відповідно до якої кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.1997, визначено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право звернутися до суду з вимогою про захист права власності вимагаючи усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний позов).

Суд зауважує, що наведена стаття унормовує захист права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, констатує, що право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Відповідно до цієї статті, власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном. Зазначений позов отримав назву «негаторний».

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщень власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих приміщень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, накладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).

Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Отже, оскільки поданий РГТСМ «Русанівка» позов є негаторним позовом і позивач, подавши негаторний позов, визначив конкретний спосіб захисту власних прав та інтересів, встановлення вищезазначених обставин входить до предмета доказування у даній справі. Зокрема, в даному випадку на позивача покладається обов`язок довести належними та допустимими доказами що заявлена позовна вимога є саме вимогою володіючого майном власника, а також факти того, що дії відповідача створюють позивачеві перешкоди щодо здійснення ним права користування і розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 144 Господарського кодексу України майнові права суб`єктів господарювання виникають внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом.

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь - яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно з роз`ясненнями, що містяться в підпункті 2.31 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" від 17.05.2011 №6, господарським судам для визначення правильності обрання позивачем способу захисту порушеного права необхідно розмежовувати встановлення сервітуту та усунення перешкод у користуванні майном (негаторний позов). У зв`язку з цим слід звернути увагу господарських судів на те, що основним критерієм у відповідному розмежуванні є наявність або відсутність протиправного характеру дій відповідача. За відсутності протиправного характеру дій відповідача виключається можливість задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні майном.

Зважаючи на викладене, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства - без оформлення права користування, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо) (таку правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 916/2948/15).

Як було вищезазначено, позивач наполягає на тому, що його право власності на спірну земельну ділянку є безумовним та доведеним, оскільки розпорядженням представника президента України № 249 від 22.06.1992 РГТСМ «Русанівка» було дозволено організовувати дві тимчасові автостоянки для жителів мікрорайону по вул. Раскової 4б і пр . Возз`єднання 21 а. Крім того, у 1996 році РГТСМ «Русанівка» отримала технічний звіт по встановленню зовнішніх меж землекористування автостоянки по пр. Возз`єднання 21 а, код №6301815, загальною площею 2157,48 кв.м., та в подальшому були внесені відповідні відомості до міського земельного кадастру щодо розміщення на спірній земельній ділянці (код ділянки 63:018:0015) Автостоянки Ради громадського територіального самоврядування мікрорайону «Русанівка».

В цій частині суд зазначає про те, що доводи позивача та надані ним докази на підтвердження правомірності позовних вимог не можуть бути прийняті судом в якості належних та допустимих (в розумінні статей 76-77 ГПК України) доказів існування права власності на земельну ділянку площею 2178,75 кв.м., яка розташована за адресою: м. Київ , просп. Возз`єднання , 21 а, враховуючи наступне.

Статтею 181 ЦК України, передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Відповідно до ст. 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ст. 317 ЦК України).

Статтею 395 ЦК України визначено, що речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до ст. 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Згідно ст. 79-1 Земельного кодексу України земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.

Згідно зі ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 1 липня 2004 року № 1952-ІV (надалі - Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Статтею 125 Земельного кодексу України імперативно встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до статті 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Згідно з положеннями статті 4 Закону право постійного користування та право оренди земельної ділянки підлягають обов`язковій державній реєстрації.

Частиною 3 статті 3 вказаного Закону встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 5 Закону визначено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права їх обтяження на земельні ділянки, а також на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України право на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.

Проте, всупереч наведеним приписам законодавства, позивачем не надано жодного правовстановлюючого документу на підтвердження реєстрації права власності на спірну земельну ділянку в установленому законом порядку. Так само стороною не надано правовстановлюючих документів на право користування (оренди) земельною ділянкою (в тому числі автостоянкою, яка розташована на зазначеній ділянці), які так само виникають з моменту державної реєстрації згідно приписів статті 125 Земельного кодексу України.

Витяг з бази даних міського земельного кадастру станом на 04.10.2018, не є правовстановлюючим документом в розумінні вищенаведених норм законодавства. Крім того, у даному витязі не відображено ані відомостей щодо зареєстрованого права власності за позивачем, ані жодної іншої інформації стосовно реально існуючого права користування земельною ділянкою 63:018:0015, площею 2 178,75 кв.м., яка розташована за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21 а. Так, у графі «вид права» вказаного витягу взагалі відсутні будь-які позначення, тоді як напис «автостоянка Ради громадського територіального самоврядування мікрорайону «Русанівка» у другій графі витягу жодним чином не свідчить про набуття РГТСМ «Русанівка» права власності на земельну ділянку у встановленому законом порядку.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що посилання позивача на сплату ним земельного податку не може бути прийнято в якості доказу правомірного користування земельною ділянкою або свідчити про виникнення права власності (користування) на землю. Крім того, підстави для нарахування земельного податку регулюється нормами Податкового кодексу України та не є предметом доказування у межах справи господарської юрисдикції під час розгляду негаторного позову.

Разом з цим, суд вважає за необхідне зауважити, що згідно з пунктами 268-1.1.1 та 268-1.1.2 ст. 268-1 Податкового кодексу України платниками збору за місця для паркування транспортних засобів є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках. Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної або міської ради про встановлення збору.

Згідно із пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" вирішення питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

Положеннями ст. 9 Земельного кодексу України передбачено, що розпорядження землями територіальної громади міста, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок відноситься до повноважень Київської міської ради.

Відповідно до ст. 123 Земельного кодексу України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Так, судом встановлено, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.06.2001 N 1158 (із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженнями Київської міської державної адміністрації від 4 грудня 2007 року N 1586 та від 21 серпня 2009 року N 934) відповідно до ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 N 56-93 "Про місцеві податки і збори", з метою впорядкування відстою автотранспорту та покращання умов безпеки руху пішоходів і автотранспорту, а також розвитку мережі платних місць паркування транспортних засобів у м. Києві було затверджено перелік місць платного відстою транспортних засобів у м. Києві, відведених для експлуатації єдиним оператором. При цьому, до вказаного переліку також увійшли місця платного відстою транспортних засобів за адресою: м . Київ, просп. Возз`єднання, 21 , а також за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а.

Пунктом 3 рішення Київської міської ради від 26.06.2007 № 930/1591 «Про вдосконалення паркування автотранспорту в м. Києві» визначено комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтранспарксервіс" єдиним оператором з паркування транспортних засобів, стягнення паркувального збору та виготовлення єдиних абонементних талонів з паркування автомобільного транспорту.

Зазначені обставини спростовують доводи позивача про те, що його право користування автостоянкою за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а виникло з 1992 року (після надання дозволу на організацію двох тимчасових автостоянок розпорядженням представника Президента України №249) та продовжувало тривати 26 років, оскільки протягом цього часу на адресу РГТСМ «Русанівка» не надходили претензії від органів місцевої влади.

Всупереч наведеним доводам позивача судом встановлено, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.06.2001 р. N 1158 (із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженнями Київської міської державної адміністрації від 4 грудня 2007 року N 1586 та від 21 серпня 2009 року N 934), місце платного відстою транспортних засобів за адресою м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а відведено для експлуатації єдиним оператором, яким з 2007 року є Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» (третя особа 1). В свою чергу, третьою особою 1 підтверджено та позивачем не заперечується факт того, що жодних правовідносин щодо надання у експлуатацію позивачу автостоянки за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а між РГТСМ «Русанівка» та КП «Київтранспарксервіс» (з моменту визначення останнього єдиним оператором), не виникало.

Відповідно до пункту 17.3.1. рішення Київської міської ради від 25.12.2008 №1051/1051 «Про правила благоустрою м. Києва» платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.

Користувач земельної ділянки - юридична або фізична особа, яка має належним чином оформлений та зареєстрований документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою із визначеним цільовим призначенням.

Враховуючи, що між РГТСМ «Русанівка» та єдиним оператором (третьою особою 1) не було укладено жодного правочину щодо організації та експлуатації місць платного паркування транспортних засобів за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а, доводи позивача про правомірне користування спірною автостоянкою є безпідставними та недоведеними.

З приводу доводів позивача стосовно порушення його прав та інтересів саме відповідачем по справі судом встановлено наступне.

Рішенням Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів в м. Києві» (таблиця №1 Додатку 5) було затверджено Положення про збір за місця для паркування транспортних засобів, а також перелік паркувальних майданчиків, які закріплені за комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (третя особа 1), в тому числі паркувальний майданчик, розташований за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21, в межах III територіальної зони паркування м. Києва.

Як неодноразово зазначалося відповідачем та третьою особою 1, саме цей паркувальний майданчик був предметом договору ДНП-2016-05/01 від 31.05.2016, укладеним між ФОП Квятківською І.А. та КП «Київтранспарксервіс», на підставі якого відповідачу було надано право на організацію та експлуатацію 42 місць для платного паркування транспортних засобів.

Відповідно до п.п. 2.1.3 п. 2.1 договору ДНП-2016-05/01 від 31.05.2016 КП «Київтранспарксервіс» розробляє схему організації дорожнього руху (ОДР) за адресою, зазначеною в п. 1.1 Договору, яка є невід`ємною частиною цього Договору.

Згідно з пп. 17.3.2 п. 17.3 розділу XVII Правил благоустрою м. Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25.12.2008 №1051/1051, особливість умов користування земельними ділянками, на яких розташовані спеціально обладнані та відведені місця, полягає в розробці та погодженні в установленому цими Правилами порядку схем організації дорожнього руху, згідно з якими у оператора виникає право надання платних послуг паркування транспортних засобів та не потребує розроблення проектів відведення цих земельних ділянок.

Матеріалами справи підтверджується, що на виконання умов вказаного договору та відповідно до рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 КП «Київтранспарксервіс» було розроблено схему організації дорожнього руху за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21, яка затверджена Департаментом транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради КМДА та погоджена з управлінням патрульної поліції в м. Києві.

В свою чергу, доводи позивача стосовно того, що ФОП Квятківська І.А . використовує надану їй автостоянку з порушенням умов договору ДНП-2016-05/01 від 31.05.2016 та схеми організації дорожнього руху, не приймаються судом через те, що правомірність користування та експлуатації відповідачем паркувального майданчику за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21 в даному випадку не є предметом доказування, оскільки предметом заявленого негаторного позову є усунення перешкод у користуванні автостоянкою за адресою: м. Київ, просп. Возз`єднання, 21а. Разом з цим, як було встановлено у даному рішенні, позивачем не надано жодних правовстановлюючих документів на підтвердження права власності на земельну ділянку, а також не пред`явлено жодних належних та допустимих доказів на підтвердження законного права користування автостоянкою, яка розташована на вищезазначеній земельній ділянці, що є необхідною умовою як для пред`явлення негаторного позову, так і для подальшого доведення того, що заявлена позовна вимога про усунення перешкод є саме вимогою володіючого майном власника.

Приписами ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із ст. ст. 78, 79 Господарського процесуального кодексу України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведені норми чинного законодавства, необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

Суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не є достатньо обґрунтованими, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено що заявлена позовна вимога є саме вимогою володіючого майном власника, а також факти того, що дії відповідача створюють позивачеві перешкоди щодо здійснення ним права користування і розпорядження своїм майном.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судовий збір покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 09.09.2019.

Суддя І.В. Приходько