Рішення № 84036947, 04.09.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

04 вересня 2019 року № 826/6746/17

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачаМіністерства охорони здоров`я України, Заступник Міністра охорони здоров`я України Сивак О.В.; Державна казначейська служба України, про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді,

В С Т А Н О В И В

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Міністерства охорони здоров`я України (далі - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства охорони здоров`я України від 26.04.2017 № 121-к;

- поновити її на державній (публічній) службі на посаді директора Департаменту управління персоналом та кадрової політики Міністерства охорони здоров`я України;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України виплатити на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва 09.06.2017, відкрито провадження в адміністративній справі та призначено судове засідання на 04.10.2017.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача незаконно звільнено з посади начальника Управління кадрової політики та освіти у Міністерстві охорони здоров`я, у зв`язку неправомірним застосування положень статі 87 Закону України «Про державну службу» (в частині обчислення строків тимчасової непрацездатності), як підстави для звільнення. Крім того, позивач зазначає, що оскаржуваний наказ від 26.04.2017 № 121-к виданий неповноважною особою.

В ході судового розгляду даної справи представник позивача позовні вимоги підтримав повністю та просив суд їх задовольнити.

Відповідач у відзиві на позовну заяву не погодився з позовними вимогами в повному обсязі, оскільки вважає їх безпідставними та необґрунтованими. Зокрема, відповідач вказує на неможливість задоволення вимоги щодо поновлення позивача на посаді директора Департаменту управління персоналом та кадрової політики Міністерства охорони здоров`я України, оскільки ОСОБА_1 на таку посаду ніколи не призначалась. Також, відповідач зазначає, що наказ від 26.04.2017 № 121-к винесений у відповідності та з додержанням чинного законодавства України повноважною на те посадовою особою.

В судовому засіданні судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 262 КАС України.

З матеріалів справи вбачається, що наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 18.02.2016 № 57-к ОСОБА_1 призначено на посаду начальника управління кадрової політики та освіти МОЗ України.

У зв`язку із зміною організаційної структури та штатного розпису МОЗ України відповідно до Закону України «Про державну службу», введеними в дію наказом МОЗ України від 14.06.2016 № 236-к було утворено Департамент управління персоналом та кадрової політики, який об`єднав функції окремих структурних підрозділів: Управління кадрової політики та освіти та сектору кадрів апарату МОЗ України. Зокрема, посаду начальника Управління кадрової політики та освіти МОЗ України, що обіймала ОСОБА_1 , було ліквідовано.

Зберігаючи переважне право позивача на зайняття вакантної посади у новоутвореному структурному підрозділі, у попередженні про можливе вивільнення від 17.06.2016 ОСОБА_1 було запропоновано посаду заступника директора Департаменту - начальника відділу управління керівними кадрами Департаменту управління персоналом та кадрової політики. Згідно акту МОЗ України від 17.06.2016 № 11, ОСОБА_1 від пропозиції відмовилась.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що згідно з листками непрацездатності ОСОБА_1 перебувала на лікарняному в період з 14.04.2016 по 25.04.2016, з 06.07.2016 по 15.07.2016; 18.08.2016 по 26.08.2016; 29.08.2016 по 12.09.2016, з 13.09.2016 по 21.09.2016, з 22.09.2016 по 30.09.2016, 03.10.2016 по 21.10.2016, з 24.10.2016 по 04.11.2016, з 07.11.2016 по 18.11.2016, з 21.11.2016 по 05.12.2016, з 07.12.2016 по 16.12.2016, з 19.12.2016 по 13.01.2017, з 16.01.2017 по 03.03.2017, з 06.03.2017 по 24.03.2017, з 27.03.2017 по 07.04.2017 та з 10.04.2017 по 21.04.2017. Актом МОЗ України від 06.12.2016 № 22 встановлено, що ОСОБА_1 в період с 09:00 по 18:00 год. була відсутня на робочому місці.

Відповідно до витягу з протоколу засідання профспілкого комітету Первинної профспілки організації МОЗ України від 26.04.2017, комітетом було одноголосно погоджено звільнення ОСОБА_1 на підставі статті 87 Закону України «Про державну службу», за умови нез`явленням на службу більше як 150 календарних днів протягом робочого року державного службовця.

Наказ МОЗ України від 26.04.2017 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача було звільнено з посади начальника управління кадрової політики та освіти МОЗ України відповідно до частини другої статті 87 Закону, у зв`язку з нез`явленням на службу більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За правилами ч.1, 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП) визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Згідно ст.40 КЗпП, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Ст.492 КЗпП визначено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

На виконання вимог закону ОСОБА_1 було повідомлено про можливе вивільнення 17.06.2016, а також запропоновано посаду заступника директора Департаменту - начальника відділу управління керівними кадрами Департаменту управління персоналом та кадрової політики. Згідно акту МОЗ України від 17.06.2016 № 11, ОСОБА_1 від пропозиції відмовилась.

У позовній заяві позивачем вказано на ігнорування відповідачем висновку Національного агентства України з питань державної служби (далі - Нацдержслужба) щодо першочергового права ОСОБА_1 на зайняття посади директора Департаменту управління персоналом та кадрової політики МОЗ України.

Однак, з листа Нацдержслужби від 19.08.2016 № 5315/11-16, на який посилається позивач, вбачається висновок про рівнозначність посад завідувача сектора кадрів апарату МОЗ України та начальника управління кадрової політики та освіти МОЗ України, у зв`язку з чим, переведення може бути здійснено без обов`язкового проведення конкурсу за рішенням керівника державної служби. Також, на думку Нацдержслужби, при прийнятті рішення про переведення особи без проведення конкурсу в ситуації, що склалась, мають враховуватись положення ст. 42 КЗпП, зокрема щодо переважного права на залишенні на роботі працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а також функціональні обов`язки були покладені на керівників згаданих структурних підрозділів до створення департаменту.

Таким чином, доводи позивача про першочергове право зайняття посади директора департаменту з посиланням на вказане вище роз`яснення Нацдержслужби не знайшли свого підтвердження та розцінюється судом як суб`єктивне тлумачення листа на свою користь.

Щодо твердження позивача, про неправомірне застосування положень ч.2 ст. 87 Закону України «Про державну службу» як підстави для звільнення, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про державну службу», Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Статтею 5 встановлено, що відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Отже, в першу чергу слід зазначити, що особа, яка приймається на державну службу, набуває статусу державного службовця, і до нього застосовуються спеціальні процедури при призначенні та розірвання трудового договору, відповідно до Закону України «Про державну службу».

Відповідно до ч.2 ст.87 Закону України «Про державну службу», підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення може бути нез`явлення державного службовця на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання.

Листом Нацдержслужби від 16.03.2017 №2400/13-17 надано роз`яснення щодо застосування норм ч.2 ст. 87 Закону України «Про державну службу», відповідно до якого, дні тимчасової непрацездатності, у зв`язку з нез`явленням державного службовця на службі протягом більш як 150 календарних днів протягом року, слід розраховувати впродовж робочого року державного службовця, тобто починаючи з дати призначення в державному органі.

Пунктом 1 Положення про Міністерство соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №423, визначено, зокрема, що Міністерство соціальної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України і який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин.

Так, Міністерство соціальної політики України у листі від 19.08.2016 року № 12209/0/14-16/06 також вважає, що нез`явлення державного службовця на службу більше як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової працездатності у 2016 році слід відраховувати з дня набрання чинності Закону України «Про державну службу».

Як вбачається з матеріалів справи, а саме з листків непрацездатності, ОСОБА_1 перебувала на листках непрацездатності з 14.04.2016 по 25.04.2016, з 06.07.2016 по 15.07.2016; 18.08.2016 по 26.08.2016; 29.08.2016 по 12.09.2016, з 13.09.2016 по 21.09.2016, з 22.09.2016 по 30.09.2016, 03.10.2016 по 21.10.2016, з 24.10.2016 по 04.11.2016, з 07.11.2016 по 18.11.2016, з 21.11.2016 по 05.12.2016, з 07.12.2016 по 16.12.2016, з 19.12.2016 по 13.01.2017, з 16.01.2017 по 03.03.2017, з 06.03.2017 по 24.03.2017, з 27.03.2017 по 07.04.2017 та з 10.04.2017 по 21.04.2017, з перервами, в основному, що припадали на суботу, неділю.

Таким чином, у ОСОБА_1 з 1.05.2016 по 24.04.2017 228 днів нез`явлення на службу внаслідок тимчасової непрацездатності, а з дати початку робочого року, який у ОСОБА_1 починається з дати призначення її на посаду державного службовця 04.08.2009 року, з 04.08.2016 по 04.08.2017 становить 218 днів.

Відповідно до статті 43 КЗпП, розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 ст. 40 пунктами 2,3 ст. 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач на виконання вказаних вище вимог закону звернувся до Первинної профспілкової організації Міністерства охорони здоров`я України з відповідним поданням щодо надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з займаної посади за ініціативою суб`єкта призначення.

Після отримання 26.04.2017 відповідної згоди відповідачем було видано оскаржуваний наказ від 26.04.2017 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Наявний в матеріалах справи наказ МОЗ України від 30.12.2016 № 634-к про «Тимчасовий розподіл обов`язків між в.о. Міністра охорони здоров`я України та заступника міністра» повністю спростовує доводи позивача про те, що наказ від 26.04.2017 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 » виданий не уповноваженою особою, оскільки п. 2 р. 2 виконання обов`язків державного секретаря МОЗ України покладено на заступника Міністра охорони здоров`я з питань європейської інтеграції Сивак О.В.

Враховуючи викладене вище, суд прийшов до висновку, що наказ від 26.04.2017 № 121-к «Про звільнення ОСОБА_1 » виданий з дотриманням вимог чинного законодавства України.

Крім того, суд звертає увагу на той факт, що позивачем не надано доказів на підтвердження вжиття ним заходів досудового врегулювання спору, а саме звернення за захистом своїх прав на державну службу в порядку ст. 11 Закону України «Про державну службу».

Щодо позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на державній (публічній) службі на посаді директора Департаменту управління персоналом та кадрової політики МОЗ України, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не призначалась на посаду директора Департаменту управління персоналом та кадрової політики МОЗ України. Тому, питання про поновлення на вказаній посаді, не має під собою правового підґрунтя. У даному випадку, відсутній юридичний факт, а відтак і не має місця порушення прав позивача.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», отже судові витрати у відповідності до ст.139 КАС України позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішенням суду може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.А. Качур