Рішення № 84001103, 14.08.2019, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/7457/18

Категорія 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 серпня 2019 року м. Київ

Подільський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Гребенюка В.В., секретарів судового засідання Борисенко О.І., Добривечір А.О., за участю представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , її представника ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , про поділ спільної квартири, -

ВСТАНОВИВ:

В червні 2018 року ОСОБА_4 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 (надалі за текстом відповідач), в якому просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 (надалі за текстом - спірна квартира), у зв`язку з придбанням останньої під час перебування сторін у шлюбі.

Вислухавши пояснення сторін, покази свідка, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідач у своєму відзиві просила у задоволені позову відмовити, посилаючись на те, що сторони, хоч і перебували під час купівлі спірної квартири у шлюбних відносинах, проте, таке майно було придбано нею на особисті гроші, які їй були передані батьком, після продажу 3-х кімнатної квартири в м. Києві напередодні купівлі спірної квартири.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити з підстав зазначених в позовній заяві.

Відповідач та її представник позов не визнали, просили відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, з урахуванням належності спірної квартири на праві особистої приватної власності, з огляду на те, що остання придбання спірної квартири здійснила за особисті грошові кошти родини відповідача.

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_5 суду показав, що він є батьком відповідача. Наприкінці 2001 року, а саме, 12.12.2001 р., ним була продана 3-х кімнатна квартира по АДРЕСА_2 за 106 тис. дол. США, з яких він одразу 80 тис. дол. США віддав відповідачу для придбання нею власної квартири, а 10 тис. дол. США віддав своєму синові. При даному розподілі були присутні діти та покупці його квартири - сім`я Логвінових. При цьому, повідомив, що позивач не брав участь а ні в пошуках спірної квартири для придбання, а ні в подальших витратах за неї. Йому відомо, що спірна квартира була придбана донькою (відповідачем) за 75 тис. дол. США. Крім того, повідомив, що під час передачі грошей доньці, нею була написана розписка про таке отримання, за порадою його товариша, проте, доля такої розписки, наразі, невідома.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.09.1997 року (а.с.4).

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 07.11.2017 року, шлюб між сторонами розірвано.

При розгляді позову про розірвання шлюбу судом було встановлено, що з серпня 2016 року сторони не проживають однією сім`єю, шлюбні відносини припинені. Спір щодо спільного майна був відсутній.

Рішення набуло законної сили, а сторонами не було оскаржено.

Таким чином, шлюб між сторонами було розірвано, судом встановлено, що спору щодо поділу спільного майна подружжя не має.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ст. 68 Сімейного кодексу України (надалі за текстом - СК України) - розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Статтями 316 та 317 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

У відповідності до ст.ст. 368,372 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. У разі поділу майна, що є спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності - є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно з ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Стаття 369 ЦК України зазначає, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Стаття 76 ЦПК України визначає що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Дане узгоджується з правовою позицією ВСУ, викладеною при розгляді справ №6-801цс16, 6-2641цс15.

Відповідно ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно ч. 1 ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 13 ЦПК України визначає що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення. Відповідно до п. 6 даної Постанови, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26.06.2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з вимогами ст. ст. 124, 129 Конституції України, задачами цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних, прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами судочинства є законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження та обов`язковість рішень суду до виконання.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10.02.2010 року).

Так, стороною позивача пред`явлено позов про поділ спільного майна подружжя, при цьому, доданими доказами до позову та в судовому засіданні не доведено участь позивача у придбанні спірної квартири, зокрема, не доведений дохід позивача в період перебування сторін у шлюбі, та жодними доказами не доводиться така фінансова участь позивача. Крім того, не доведеним залишилось і те, що в період шлюбу позивач був працевлаштований. При цьому, в судових засіданнях позивач участі не брав, забезпечивши явку свого представника, і відповідно особисті пояснення щодо особистої фактичної участі у придбанні спірної квартири суду не надав.

Натомість, стороною відповідача заперечувався факт придбання спірної квартири за спільні кошти, та, з урахуванням диспозитивності процесу, довела, в тому числі, показами свідка та поданими документами про продаж квартири батька відповідача напередодні, придбання спірної квартири, а відтак, віднесення спірної квартири до особистої приватної власності.

З огляду на що, доводи позову не дають підстав для висновку, що спірна квартира придбавалась на спільні кошти подружжя. Матеріалами справи участь позивача в придбанні спірної квартири не підтверджується, у зв`язку з чим, суд вважає, що позивачем не надано достатніх та допустимих доказів спільної сумісної власності на спірну квартиру.

Таким чином, з урахуванням встановлених обставин, надавши оцінку заявленим позовним вимогам, оцінивши достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приймаючи до уваги пояснення сторін, а також вирішуючи справу в межах заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. 12, 13, 81, 141, 263-265 ЦПК України, ст. 368, 369, 372 ЦК України, 67, 60, 61, 63, 65, 68-71 СК України, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , про поділ спільної квартири - відмовити;

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (адреса: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 );

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 );

Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, що не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) - повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду у письмовій формі з дотриманням вимог ст. 356 ЦПК України, - протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасником справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - з дня отримання копії повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі його пропуску й з інших поважних причин;

Законної сили рішення суду набирає після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано;

В разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду;

Відповідно до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя В.В. Гребенюк