Рішення № 83980989, 03.09.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2019 р. справа № 520/5107/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Старосєльцевої О.В., розглянувши у порядку загального позовного провадження за процедурою письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення, наказу та зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

Позивач, ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі за текстом - ДМС України, відповідач 1), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківської області (надалі за текстом - ГУ ДМС України в Харківської області відповідач 2), в якому просить суд:

1) скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.04.2019р. №75-19;

2) скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 28.02.2019р. №72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

3) зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області прийняти заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказ ГУДМС України в Харківській області від 28.02.2019р. №72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та рішення ДМС України від 13.04.2019р. №75-19 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС, є протиправними та підлягають скасуванню. Наголошує, що у порівнянні з попередньою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.10.2017, значно змінилася ситуація у країні походження позивача - Афганістані, а тому обставини, викладені в заяві від 28.02.2019, є відмінними від попередньої заяви та протиправно не були взяті до уваги відповідачами.

Відповідач, Державна міграційна служба України, з поданим позовом не погодився.

Заперечуючи проти позову зазначив, що позивачу було відмовлено в межах чинного законодавства в прийнятті його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наголосив щодо чинності ухвали Верховного Суду від 09.01.2019 та постанови Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2018, якою залишено без змін рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.09.2018 року по справі №820/5000/18, в якій позивачем вже було оскаржено рішення ДМС України щодо відмови у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту 20.06.2018 № 179-18, а також щодо відсутності після прийняття вказаного рішення змін, нових умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Позивач під час звернення до тероргану міграційної служби з повторною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували відмінність ситуації в країні його проживання.

З огляду на приписи ч.9 ст.205 КАС України, враховуючи заяву позивача від 03.09.2019р., суд дійшов висновку, що справа має бути розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши приєднані до справи докази, суд установив такі обставини спору.

Заявник є громадянином Ісламської Республіки Афганістан, народився 01.01.1951 року, що підтверджується копією паспорта № 00040409 з перекладом (а.с.107-108)

Позивач вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області з заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту 30.10.2017 року.

Рішенням ДМС України від 01.06.2018 року № 179-18 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребую додаткового захисту.

Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом про скасування рішення ДМС України від 01.06.2018 року №179-18 та зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням від 13.09.2018 у справі №820/5000/18 Харківський окружний адміністративний суд залишив позов ОСОБА_1 без задоволення.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.11.2018 у справі № 820/5000/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13.09.2018 у справі №820/5000/18 залишено без задоволення.

Позивач, не погодився з вказаними рішенням та постановою, звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, який ухвалою від 09.01.2019 у справі 820/5000/18 відмовив у відкритті касаційного провадження.

Позивач повторно подав заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.02.2019 року до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області.

Наказом ГУ ДМС України у Харківській області від 28.02.2019 року № 72 відмовлено позивачу в прийнятті його заяви та вручено повідомлення від 28.02.2019 року №17 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с.114-119)

Позивач оскаржив 06.03.2019 року до ДМС України вказаний наказ ГУ ДМС України у Харківській області від 28.02.2019 року № 72.(а.с.129)

За результатами розгляду скарги позивача, головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Ю .І. Гуляй, складено висновок від 13.05.2019 року, який було затверджено заступником директора Департаменту начальником відділу по роботі з шукачами захисту.(а.с.131)

У Висновку від 13.05.2019 року вказано, що на основі всебічного вивчення матеріалів особової справи позивача зазначено, що заявник не обґрунтував наявність достовірних, правдоподібних, а також переконливих фактів щодо особистої неможливості перебування на території країни походження. Разом з тим, у повторній заяві шукач захисту наводить факти, які тотожні відомостям, що були спростовані ГУДМС в Харківській області та ДМС під час провадження за його попередньою заявою та під час перегляду рішення суб`єкта владних повноважень у судовому порядку.

Вказано, що з матеріалів особової справи, заяви та скарги встановлено, що шукач захисту не надав доказів, що стали б підставою для прийняття рішення на користь заявника. Актуалізована інформація по країні походження шукача захисту не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду його заяви по суті. Вказане пов`язано з тим, що обставини справи (основні доказові елементи заяви) шукача захисту не змінилися. Водночас, інформація щодо безпекової ситуації в Афганістані не може бути підставою для повторного розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки загальна ситуація в Афганістані після прийняття рішення ДМС від 01.06.2018 № 179-18 також суттєво не змінилася. Заявник не зазначив нововиявлених деталей щодо обставин проживання та побоювань повернення в Афганістан, які можна кваліфікувати як індивідуальні переслідування щодо нього в разі повернення в країну громадянської належності.

У висновку зазначено, що на підставі вищевикладеного, а також відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону за доцільне, відхилити скаргу ОСОБА_1 на рішення ГУДМС в Харківській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 13.05.2019 року № 75-19, відповідно до частини п`ятої статті 12 Закону, пп. «б» пункту 8.3. розділу VIII Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 № 649, відхилена скарга позивача від 06.03.2019 на наказ ГУДМС в Харківській області від 28.02.2019 N72 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.(а.с.130)

На підставі вказаного вище рішення від 13.05.2019 року № 75-19, ГУ ДМС України в Харківській області повідомленням від 20.05.2019 року № 57 проінформовано позивача про відхилення його скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане повідомлення позивач отримав 21.05.2019 року, що підтверджується відповідним підписом. (а.с.136)

До відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України від 8 липня 2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI).

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 вказаного Закону № 3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною 4 ст. 78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що відносно позивача вже було складено рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 01.06.2018 року № 179-18, законність складання якого підтверджується рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.09.2018 року по справі №820/5000/18, яке набрало законної сили.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

В силу частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту" від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно пункту 2.2 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених у пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, якщо зазначені умови не змінилися.

Вказаний висновок також наведений в постанові Верховного Суду від 14.03.2019 року по справі№826/1562/15.

Тому, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що за загальним правилом ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності оскаржених рішень чи діянь покладається саме на відповідача.

Суд вважає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб`єкта, котрим для приватної особи створено новий обов`язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).

Натомість у випадку, коли приватна особа звертається до владного суб`єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин (як-то: статусу шукача притулку чи статусу шукача захисту тощо) відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб`єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб`єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб`єкта стосовно відсутності у випадку заявника нових ознак, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового заходу" за критерієм політичних переконань, расової належності, релігійних уподобань, національності, громадянства, соціального статусу.

Звертаючись з повторною заявою до Відповіда 2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав на ті ж самі обставини його побоювань переслідувань на території країни його походження, які вже були перевірені в судовому порядку та визнанні такими, що не можуть слугувати підставою для набуття статусу біженця, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, позивачем не подано разом з заявою до відповідача 2 та до матеріалів справи жодних належних та допустимих нових доказів ведення іноземцем (не лише помітної, а взагалі будь-якої) політичної, суспільної або релігійної діяльності як на території Батьківщини, так і на території інших країн. Доказів належності позивача до певних політичних партій, суспільних рухів, соціальних прошарків тощо, також до матеріалів справи не подано, позивачем самостійно не зазначено.

Перевіривши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд зауважує, що обставини існування на території Афганістану військового конфлікту є загальновідомими у розумінні ч. 3 ст. 78 КАС України.

Однак, загальновідомість цих обставин не створює автоматично підстав для набуття особою статусу шукача захисту.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб`єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи не знайшов свого підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для залишення заявлених вимог без задоволення.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Адміністративний позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Роз`яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Суддя О.В. Старосєльцева