Ухвала суду № 83959265, 02.09.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/4154/19

провадження 2-о/201/100/2019

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа Головне управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 09 квітня 2019 року звернулася до суду з заявою про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України, вимоги заяви доповнювалися і уточнювалися Заявник у своїй заяві посилається на те, що заявник ОСОБА_1 народилася в місті Гадяч, Полтавської області, 15 серпня 1967 року. Після закінчення школи працювала в Заготконторі Гадячівського РПС, звільнена в 1985 році за власним бажанням, з 1985 по 1990 роки працювала на радіозаводі «ВЕСНА» в м. Дніпропетровську, з 1990 по 1994 рік працювала на посаді ученика пакувальника на ділянці № 2 Дніпропетровського заводу спортивного обладнання «Дінамо». Після звільнення в 1994 році повернулася до м. Гадяч Полтавської області де працювала в Гадячівському домі культури на посаді технічного працівника. Станом на 1994 рік була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана адреса була її останнім місцем реєстрації та зазначалася в паспорті радянського зразку.

19 вересня 1992 року уклала шлюб з ОСОБА_2 від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з 1995 року вона постійно без реєстрації проживала в м. Дніпропетровську, де мешкала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, з 1967 року і по сьогоднішній день вона нікуди не виїжджала за межі України, з 1995 року зазначене місце свого мешкання заявник не змінювала.

Оскільки вона своєчасно не оформила паспорта громадянина України в неї виникли проблеми з документам в тому числі із реєстрацією за місцем свого мешкання. ОСОБА_1 зверталася до керівництва Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області з усним проханням отримати паспорт громадянина України. На підставі її звернення була заведена картка на її ім`я із зазначенням інформації де і коли вона мешкала на території України. Проте, керівництво Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області відмовило їй в отриманні паспорта та зазначило, що згідно наданої мною інформації встановити мою особу та належність до громадянства України не вбачається можливим та рекомендувало звернутися до суду не надавши при цьому заявнику письмової відмови. Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту постійного мешкання на території України з метою подальшого вирішення вказаних ним питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо. Заявник просила, надавши відповідні документи, встановити юридичний факт про те, що вона - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно, безвиїзно, на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) проживала на території України, задовольнивши уточнену заяву в повному обсязі.

Представник заінтересованої особи Головного управління державної міграційної служби України в Дніпропетровській області вимоги заяви визнав, погодився з їх доводами і викладеними в ній обставинами, позицією заявника, не заперечував проти задоволення заяви. В судове засідання не з`явився, про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, просив справу розглянути за наявними матеріалами справи по закону без його участі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної зацікавленої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку заявника та заінтересованої особи, оцінивши надані та добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає заявлені вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом встановлено, що дійсно заявник ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_4 ), народилася в місті Гадяч, Полтавської області, 15 серпня 1967 року, копія свідоцтва про народження надана. Після закінчення школи працювала в Заготконторі Гадячівського РПС, звільнена в 1985 році за власним бажанням. З 1985 по 1990 роки працювала на радіозаводі «ВЕСНА» в м. Дніпропетровську. З 1990 по 1994 рік працювала на посаді ученика пакувальника на ділянці № 2 Дніпропетровського заводу спортивного обладнання «Дінамо». Після звільнення в 1994 році, повернулася до м. Гадяч Полтавської області де працювала в Гадячівському домі культури на посаді технічного працівника. Станом на 1994 рік була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана адреса була її останнім місцем реєстрації та зазначалася в паспорті радянського зразку.

19 вересня 1992 року уклала шлюб з ОСОБА_2 від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з 1995 року вона постійно без реєстрації проживала в м. Дніпропетровську, де мешкала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, з 1967 року і по сьогоднішній день вона нікуди не виїжджала за межі України, з 1995 року місце свого мешкання яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 заявник не змінювала.

Оскільки вона своєчасно не оформила паспорта громадянина України в неї виникли проблеми з документам в тому числі із реєстрацією за місцем свого мешкання. ОСОБА_1 зверталася до керівництва Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області з усним проханням отримати паспорт громадянина України. На підставі її звернення була заведена картка на її ім`я із зазначенням інформації де і коли вона мешкала на території України. Проте, керівництво Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області відмовило їй в отриманні паспорта та зазначило, що згідно наданої мною інформації встановити мою особу та належність до громадянства України не вбачається можливим та рекомендувало звернутися до суду не надавши при цьому заявнику письмової відмови. Рішення суду про встановлення факту постійного проживання заявника на території України їй необхідне для отримання паспорту громадянина України в Соборному районному відділу управління державної міграційної служби України в місті Дніпро.

Факт її постійного проживання на території України, з 15 серпня 1967 року по теперішній час підтверджується наступними документами: копією трудової книжки на її ім`я, паспортом громадянина України, Радянського зразку з штампом Україна, свідоцтвом про укладення шлюбу, свідоцтвом про народження сина ОСОБА_3 .. Окремо звертається увагу суду, що в даному спорі між сторонами законом не передбачено обов`язкового вжиття заходів досудового врегулювання спору.

Також заявник звертає увагу суду на те, що вона не можу надати докази на підтвердження свого усного звернення до керівництва Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області. Проте, картка, яка заводилися на її ім`я після її звернення знаходиться в Шевченківському районному відділу УМВС України в Дніпропетровській області. Крім цього, в Головному управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, міститься інформація, що заявник не отримувала паспорт громадянина України.

Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту постійного мешкання на території України з метою подальшого вирішення вказаних ним питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо. На підтвердження цього факту про постійне мешкання на території України, родинні відносини є і інші документи та для їх впорядкування та вирішення питань про стосунки з державою та з майном потрібно довести вказаний юридичний факт і заявник вимушений був звертатися до суду з заявою про встановлення цього юридичного факту.

Суд вважає вимоги заяви підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про громадянство України» право на набуття громадянства України за територіальним походженням має особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

Встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону.

При цьому, юридичне значення має лише факт постійного проживання на території України дитини, батьків дитини (одного з них) або іншого її законного представника на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) або набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року).

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв`язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти , від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Судом встановлено, що дійсно заявник ОСОБА_1 (дівоче прізвище ОСОБА_4 ), народилася в місті Гадяч, Полтавської області, 15 серпня 1967 року, копія свідоцтва про народження надана. Після закінчення школи працювала в Заготконторі Гадячівського РПС, звільнена в 1985 році за власним бажанням. З 1985 по 1990 роки працювала на радіозаводі «ВЕСНА» в м. Дніпропетровську. З 1990 по 1994 рік працювала на посаді ученика пакувальника на ділянці № 2 Дніпропетровського заводу спортивного обладнання «Дінамо». Після звільнення в 1994 році, повернулася до м. Гадяч Полтавської області де працювала в Гадячівському домі культури на посаді технічного працівника. Станом на 1994 рік була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 . Дана адреса була її останнім місцем реєстрації та зазначалася в паспорті радянського зразку.

19 вересня 1992 року уклала шлюб з ОСОБА_2 від якого мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Починаючи з 1995 року вона постійно без реєстрації проживала в м. Дніпропетровську, де мешкала разом зі своїм чоловіком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином, з 1967 року і по сьогоднішній день вона нікуди не виїжджала за межі України, з 1995 року місце свого мешкання яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 заявник не змінювала.

Оскільки вона своєчасно не оформила паспорта громадянина України в неї виникли проблеми з документам в тому числі із реєстрацією за місцем свого мешкання. ОСОБА_1 зверталася до керівництва Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області з усним проханням отримати паспорт громадянина України. На підставі її звернення була заведена картка на її ім`я із зазначенням інформації де і коли вона мешкала на території України. Проте, керівництво Шевченківського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області відмовило їй в отриманні паспорта та зазначило, що згідно наданої мною інформації встановити мою особу та належність до громадянства України не вбачається можливим та рекомендувало звернутися до суду не надавши при цьому заявнику письмової відмови. Рішення суду про встановлення факту постійного проживання заявника на території України їй необхідне для отримання паспорту громадянина України в Соборному районному відділу управління державної міграційної служби України в місті Дніпро.

Факт її постійного проживання на території України, з 15 серпня 1967 року по теперішній час підтверджується наступними документами: копією трудової книжки на її ім`я, паспортом громадянина України, Радянського зразку з штампом Україна, свідоцтвом про укладення шлюбу, свідоцтвом про народження сина ОСОБА_3 .. Окремо звертається увагу суду, що в даному спорі між сторонами законом не передбачено обов`язкового вжиття заходів досудового врегулювання спору. Зараз йому (заявнику) рекомендовано звернутися з вказаним питанням до суду для встановлення факту постійного мешкання на території України з метою подальшого вирішення вказаних ним питань. Іншим шляхом вирішити вказане неможливо.

За правилами ст. 7 Закону України «Про громадянство України» особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Відповідно до ст. З, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтями 15, 16, 18 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин. Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що учасник справи в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 84 ЦПК України, міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що заява підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Заявник заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно заінтересованої особи по можливим незаконним (з точки зору вказаної особи) діям відносно нього, предмета спору, а заінтересована особа цього не довела, можливе твердження вказаної особи про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги можливе не погодження з вимогами в частині їх обгрунтованості, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим заяву задовольнити та встановити юридичний факт, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно, безвиїзно, на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) проживала на території України.

Таким чином обставини заяви про встановлення юридичного факту знайшли своє об`єктивне підтвердження в ході судового засідання, доведені, а тому заява обгрунтована і підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 7 Закону України «Про громадянство України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 257-1, 258, 259, 263-265, 268, 293, 315 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Заяву задовольнити.

Встановити юридичний факт, що заявник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно, безвиїзно, на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) проживала на території України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складено 02 вересня 2019 року.

Суддя -