Рішення № 83956930, 28.08.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

28 серпня 2019 року № 826/7622/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 доВідділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Українипро визнання протиправним рішення, зобов`язання вчинити певні дії представники позивача та відповідача - не з`явилися,

сторін:

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) подав на розгляд Окружному адміністративному суду м. Києва позов до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд. 73, ідентифікаційний код - 00015622) (надалі - відповідач або ВДВС), у якому просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 24.04.2015 про закінчення виконавчого провадження № 42556455;

- зобов`язати відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вжити заходів щодо повного виконання рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 по справі № 2-а-310096/09 з урахуванням та застосуванням висновків доданого звіту кваліфікованого оцінювача, на підставі рішення Європейського суду з прав людини по справі "Щукін та інші проти України" за період з 01.11.2011 по 02.06.2014, а саме виплати недоплаченої пенсії та компенсації за несвоєчасну виплату в сумі 466 700,64 грн.

Мотивуючи позовні вимоги позивач зазначає, що оскаржувана постанова прийнята всупереч вимог чинного законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.05.2018 (суддя Пащенко К.С.) позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 826/7622/18; підготовче засідання у справі призначено на 31.05.2018; призначено заяву про поновлення строків на розгляд у судове засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.05.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.06.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.06.2018 судом витребувано у Відділу примусового виконання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 42556455.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.06.2018 повторно витребувано у Відділу примусового виконання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 42556455.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.07.2018 відмовлено у задоволенні заяви б/н б/д "Про поновлення строків на звернення до суду" ОСОБА_1 , адміністративний позов б/н від 14.05.2018 ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишено без розгляду. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив її скасувати та направити справу для проведення судового розгляду в суді першої інстанції. На думку скаржника, спірна ухвала постановлена без урахування всіх обставин справи та необґрунтована.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.08.2018 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 липня 2018 року скасовано та направлено справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13.09.2018 (суддя Пащенко К.С.) прийнято справу № 826/7622/18 для продовження розгляду; постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження; призначено справу до розгляду у судовому засіданні на 25.10.2018.

Вказаної дати відкладено розгляд справи на 29.11.2018.

У судовому засіданні 29.11.2018 судом оголошено перерву до 20.12.2018.

Зазначеної дати, а також 05.02.2019 і 19.02.2019 розгляд справи, у зв`язку із неявкою представників сторін, було відкладено. Призначено справу до судового розгляду на 04.03.2019.

Поряд із цим, ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 05.02.2019 витребувано у ОСОБА_1 належним чином завірені копії позовних заяв, на які позивач посилається у клопотанні "Про передачу справи у Верховний Суд" від 29.11.2018, а саме у справах № 640/19759/18, № 640/19762/18 та № 640/19907/18.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 04.03.2019 відмовлено у задоволенні клопотання б/н від 29.11.2018 "Про передачу справи в Верховний Суд України".

У судових засіданнях 04.03.2019 та 03.05.2019 судом оголошувалася перерва. Розгляд справи призначено на 26.06.2019.

22.04.2019 до суду від позивача надійшла уточнена позовна заява б/н від 22.04.2019, рішення по якій щодо питання прийняття її до розгляду судом прийнято не було, зокрема з підстав неподання позивачем належних доказів, що підтверджують відправку такої заяви відповідачу, про що зауважено в судовому засіданні, що відбулося 03.05.2019.

26.06.2019 і 17.07.2019 розгляд справи відкладався. Призначено справу до розгляду в судове засідання на 28.08.2019.

Представники сторін в судове засідання 28.08.2019 не з`явилися. Про час та місце розгляду справи позивач та відповідач були повідомлені належним чином. При цьому, 27.08.2019 через канцелярію до суду від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності останнього та позивача.

Відповідно до ч. 3 ст. 268 Кодексу адміністративного судочинства України (в рішенні скорочено - КАС України), неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

За ч. 3 ст. 194 КАС України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта (ч. 9 ст. 205 КАС України).

За таких обставин, приймаючи до уваги належне повідомлення сторін про час та місце судового засідання 28.08.2019, з урахуванням заявленого представником позивача клопотання, суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження на підставі наявних у ній матеріалів, згідно ч. 1 ст. 194, ч. 3 ст. 268 та ч. 9 ст. 205 КАС України.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

19.03.2014 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Медведєвим О.В. винесене постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 42556455 з примусового виконання рішення Європейського суду з прав людини № 59834/09 від 13.02.2014. Боржником у вказаному виконавчому провадженні є Держава, а стягувачем - ОСОБА_1

24.04.2015 головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження № 42556455 (по рішенню - Постанова або Спірна постанова або Оскаржувана постанова).

Як відмічає позивач, державний виконавець виніс Постанову протиправно, оскільки рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 по справі № 2-а-10096/09 не виконано в повному та фактичному обсязі.

В контексті наведених обставин позивач вказує, що відповідачем не проведено перевірку стану виконання рішення суду та відповідного реагування на факт припинення належних виплат ОСОБА_1 з 01.11.2011, що свідчить про невиконання рішення Європейського суду з прав людини від 13.02.2014 «Щукін та інші проти України» у повному обсязі, позаяк рішення національного суду відносно ОСОБА_1 не містить кінцевої дати виконання.

За твердженнями позивача, відповідач зобов`язаний був вчинити передбачені національним законодавством дії з виконання рішення «Щукін та інші проти України» щодо здійснення виплати ОСОБА_1 несплачених пенсійних виплат, зокрема перерахунок пенсії останньому мав бути здійснений з 01.11.2011 до 03.06.2014 (дата прийняття рішення Європейського суду з прав людини у справі «Великода проти України»).

З викладеними позивачем у позові твердженнями відповідач не погоджується та у своїх запереченнях проти позову відмітив, що дії ВДВС повністю відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Відповідач окремо звернув увагу, по-перше, що рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 по справі № 2-а-10096/09 було виконано територіальним органом державної виконавчої служби, в результаті чого головним державним виконавцем міського відділу державної виконавчої служби Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Кравченко О.Г. винесена постанова від 30.11.2011 ВП № 20662353 про закінчення виконавчого провадження з виконавчого листа № 2а-10096. По-друге, ОСОБА_1 вже оскаржувалися дії Кабінету міністрів України, Міністерства юстиції України стосовно припинення позивачу виплати пенсії за постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 по справі № 2-а-10096/09, починаючи з 01.11.2011 по 03.06.2014. Так, за наслідками розгляду Окружним адміністративним судом міста Києва позову ОСОБА_1 , суд у справі № 826/24023/15 дійшов висновку, що підстави для виплати позивачу пенсії за період з 01.11.2011 по 03.06.2014 у розмірі згідно постанови Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 у справі № 2-а-10096/09 відсутні, а тому судом було відмовлено у задоволенні позову повністю.

Вирішуючи спір по суті, суд зауважує на таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), Інструкцією з організації примусового виконання рішень, та іншими нормативно-правовими актами (по рішенню - Інструкція) (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За ст.ст. 1, 17, 18, 25 Закону, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою виконавчі документи, зокрема: виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті; рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". У виконавчому документі зазначаються: 1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали; 2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ; 3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, власне ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб`єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо; 4) резолютивна частина рішення; 5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням; 6) строк пред`явлення виконавчого документа до виконання. Державний виконавець зобов`язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред`явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред`явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби. Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п`ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

З наведених положень Закону випливає про: визначення питань, що стосуються загальних засад виконавчого провадження; рішення, що підлягають примусовому виконанню; вимоги до виконавчого документа; порядок прийняття виконавчого документа до виконання.

В силу п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Про закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову з обов`язковим мотивуванням підстав її винесення, яка затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований (ч. 3 ст. 49 Закону).

Таким чином, за обставин фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, державний виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, в якій обов`язково наводить мотивування підстав для її винесення.

Як видно з матеріалів справи, 19.03.2014 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України Медведєвим О.В. винесене постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 42556455 з примусового виконання рішення Європейського суду з прав людини № 59834/09 від 13.02.2014.

Надалі, головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийнято Спірну постанову.

В площині питання здійсненої ВДВС виконавчої дії, зокрема з прийняття Постанови, суд примічає, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, для встановлення обставин протиправності Оскаржуваної постанови, необхідним є перевірка її судом на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Слід зауважити, що зі змісту мотивувальної частини Постанови, серед іншого, слідує про фактичне виконання рішення суду у повному обсязі. Також зауважено про перерахування стягувачу 34 786,92 грн. (еквівалент 2 000 євро) та 444,15 грн. пені, що підтверджується платіжними дорученнями № 3624 від 19.09.2014 і № 9751 від 19.12.2014 відповідно. Окрім цього, державним виконавцем примічено про закінчення, на підставі п. 8. ч. 1 ст. 49 Закону, виконавчого провадження по виконанню рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області. Крім того, ВДВС взято до уваги лист Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини від 03.10.2014 № 43500-0-61-14/12.0.1, яким повідомлено, що Європейський суд у своїй ухвалі у справі «Великода проти України» від 03.06.2014 (Заява № 43331/12), в якій заявниця скаржилась на невиконання рішення, яким управління Пенсійного фонду України було зобов`язано здійснити перерахунок та виплачувати їй пенсію з 01.12.2008, визнав заяву неприйнятною як повністю необґрунтовану. Європейський суд дійшов висновку, що подальша дія вищезазначеного судового рішення закінчилася, коли у законодавство, яке регулювало пенсійні виплати заявниці, було внесено зміни. Відповідно, обов`язок Уряду забезпечити виконання рішення закінчився щонайпізніше 01.11.2011, коли змінене законодавство було застосовано до пенсі заявниці. Протягом зазначеного періоду заявниця отримувала пенсію згідно з рішенням суду від 19.01.2010, і таким чином для скарги немає підстав.

Європейський суд з прав людини зазначив, що законодавчі норми щодо пенсійного забезпечення можуть змінюватися, а відповідне судове рішення не може бути гарантією проти таких змін у майбутньому.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

У відповідності до статті 13 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, для цілей тлумачення договору поряд з контекстом термінів договору враховується зокрема, наступна практика застосування договору.

За п. 1 ст. 32 Конвенції, на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї поширюється юрисдикція Європейського суду.

При цьому, Європейський суд з прав людини «неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, що повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (рішення від 25.04.1978 у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства»; рішення від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України»).

У рішенні у справі «Великода проти України» викладена нова позиція Європейського суду щодо таких скарг, яка підлягає застосуванню як частина національного законодавства.

У зв`язку з чим, Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини просив вжити заходів для приведення адміністративної практики державних виконавців у відповідність до вимог Конвенції та практики Європейського суду, зокрема, застосування в межах виконавчого провадження ухвали у справі «Великода проти України».

Таким чином, фактично відбулась зміна законодавчих норм, на підставі яких прийнято судове рішення національного суду України щодо виконання якої Європейським судом з прав людини постановлено рішення у справі «Щукін та інші проти України» від 13.02.2014 в частині вимог ОСОБА_1 , та саме у зв`язку з такими змінами в національному законодавстві порядок і розмір соціальних виплат позивача було змінено та забезпечено виконання судового рішення національного суду на підставі вказаного рішення Європейського суду до 01.11.2011.

В рамках наведеного епізоду, суд окремо відмічає, що за ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом установлено, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 12.02.2016 у справі № 826/24023/15, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква та Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. про: визнання неправомірною бездіяльність Кабінету Міністрів України, Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. та Міністерства юстиції України стосовно невжиття заходів щодо прийняття нормативних актів, на підставі яких управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква мало би здійснити нарахування позивачу основної пенсії в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком; додаткової пенсії як інваліду 2 групи за шкоду, заподіяну здоров`ю, в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком, за вирахуванням уже сплачених сум за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 (дата прийняття рішення Європейського суду з прав людини від 03.06.2014 "Великода проти України"; зобов`язання Кабінету Міністрів України, Міністерство юстиції України та управління Пенсійного фону України у м. Біла Церква вчинити певні дії, а саме прийняти відповідні нормативні акти, на підставі яких управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква мало би зробити позивачу нарахування основної пенсії в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком; додаткової пенсії як інваліду 2 групи за шкоду, заподіяну здоров`ю, в розмірі 75 мінімальної пенсії за віком за вирахуванням вже сплачених сум пенсійних виплат за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 із проведенням її індексації на підставі статей 2, 4, 6 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення"; зобов`язання управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква надати Міністерству юстиції України для передачі на виконання до виконавчої служби дані про нарахування пенсійних виплат та заборгованість із вихідним номером та мокрою печаткою та підписом керівника, а саме основної пенсії в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком; додаткової пенсії як інваліду 2 групи шкоду, заподіяну здоров`ю, в розмірі 75 % мінімальної пенсії за віком за вирахуванням вже сплачених сум пенсійних виплат за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 для того, щоб Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України в свою чергу направив цю інформацію до Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Міністерства юстиції України, який подає відповідне розпорядження про списання відповідних коштів з Державного бюджету, тому що тільки таким чином практично буде виконане рішення Європейського суду з прав людини у справі "Щукін та інші проти України"; визнання неправомірною бездіяльність управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква стосовно ненадання довідки з указанням суми заборгованості та нарахування, основної пенсії в розмірі 8 мінімальної пенсій за віком за віком; додаткової пенсії як інваліду 2 групи за шкоди, заподіяну здоров`ю, в розмірі 75% мінімальної пенсії за віком, за вирахуванням вже сплачених сум за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 (дата прийняття рішення ЄСПЛ від 03.06.2014 "Великода проти України") - відмовлено.

Зі змісту судового рішення суду першої інстанції, серед іншого, випливає, що: «Законодавство, яке застосовувалось Білоцерківським міськрайонним судом Київської області при винесенні постанови від 17.12.2009 у справі № 2-а-10096/09 про зобов`язання управління Пенсійного фонду України у м. Біла Церква провести перерахунок та виплату ОСОБА_1 державної пенсії у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком та пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, у розмірі 75% мінімальної пенсії за віком, виходячи з встановленого статтею 58 Закону України "Про державний бюджет України на 2008 рік" та статтею 53 Закону України "Про державний бюджет України на 2009 рік" прожиткового мінімуму для особи, яка втратила працездатність, починаючи з 01.01.2009, не підлягає застосуванню з часу внесення вищевказаних змін до пенсійного законодавства, а пенсія позивача від дати набрання чинності згаданими постановами Кабінету Міністрів України підлягає перерахунку у відповідності до встановлених ними приписів. Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 05.11.2013 (справа № 21-293а13), Пленум Вищого адміністративного суду України в постанові від 19.12.2011 № 8, суд не має підстав обмежувати орган, відповідальний за здійснення нарахування та виплати підвищення до пенсії, певним часовим проміжком, якщо не відбулося змін у законодавстві. Ураховуючи викладене, суд погоджується з доводами відповідачів, що виплати за рішеннями судів, якими зобов`язано органи Пенсійного фонду України здійснити перерахунок та виплату пенсії без обмеження строком, продовжуються до внесення змін до норм законодавства, якими керувався суд при винесенні рішення або до зміни умов пенсійного забезпечення одержувача. У Рішенні "Великода проти України" від 03.06.2014 (Заява № 43331/12) Європейський суд з прав людини також визнає, що пенсійні виплати, встановлені рішенням національних судів не є чимось раз і назавжди встановленим, а можуть змінюватися в залежності від змін законодавчої бази. При цьому рішення Європейського суду з прав людини від 29.06.2004 "Войтенко проти України", від 20.06.2013 "Цибулько та інші проти України", на які поміж іншого посилається позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог, винесені у часі раніше від Рішення Європейського суду з прав людини від 03.06.2014 "Великода проти України", а тому є наступною практикою застосування. За таких обставин підстави для виплати позивачу пенсії за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 у розмірі згідно з постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 у справі № 2-а-10096/09 відсутні».

Також з матеріалів справи слідує, що рішенням Київського окружного адміністративного суду від 05.12.2018 по справі № 810/1913/18 у задоволенні позову ОСОБА_1 до Білоцерківського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області про: визнання дій Білоцерківського ОУПФУ Київської області щодо відмови у виплаті ОСОБА_1 заборгованості з основної пенсії за віком та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, що утворилась з листопада 2011 року у зв`язку з невиконанням рішень судів, неправомірними; зобов`язання Білоцерківське ОУПФУ Київської області нарахувати та виплатити основну пенсію за віком в розмірі 8 мінімальних пенсій та додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров`ю за період з 01.11.2011 по 13.02.2014 у розмірі, визначеному постановою Білоцерківського міськрайонного суду від 17.12.2009 у справі № 2а-10096/2009; зобов`язання Білоцерківське ОУПФУ Київської області нарахувати та виплатити додаткову пенсію за шкоду, заподіяну здоров`ю на підставі рішення Конституційного суду України від 17.07.2018 №6-р 2018, починаючи з 17.07.2018 - відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.04.2019 рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року скасовано в частині позовних вимог за період з 01 листопада 2011 року по 14 жовтня 2017 року; у скасованій частині позов залишено без розгляду; в іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року залишено без змін.

У окресленій постанові апеляційний суд зауважив, що: «Після ухвалення Білоцерківським міськрайонним судом Київської області від 17.12.2009 у справі № 2-а-10096/09 рішення, правове регулювання спірних правовідносин суттєво змінилося, оскільки визначення не лише порядку, а й розмірів спірних виплат було делеговано Кабінету Міністрів України. Європейський суд з прав людини зазначав, що законодавчі норми щодо пенсійного забезпечення можуть змінюватися, а відповідне судове рішення не може бути гарантією проти таких змін у майбутньому (рішення у справах «Аррас та інші проти Італії» (Arras and Others v. Italy), заява № 17972/07, п. 42, від 14 лютого 2012 року, та «Сухобоков проти Росії» (Sukhobokov v. Russia), заява № 75470/01, п. 26, від 13 квітня 2006 року). Європейський суд з прав людини констатує, що подальша дія вищезазначеного судового рішення закінчилася, коли у законодавство, яке регулювало пенсійні виплати заявниці, було внесено зміни (ухвала у справі «Валентина Ніканорівна ВЕЛИКОДА проти України», заява № 43331/12 від 03.06.2014). Таким чином, рішення суду, у якому не визначено кінцеву дату задоволення позовних вимог про нарахування регулярних виплат та яким вирішено спір у правовідносинах, правове регулювання яких суттєво змінилося, втрачає свою актуальність у випадку внесення певних змін у законодавство щодо пенсійного забезпечення. Отже, посилання на рішення судів у справі № 2-а-10096/09 колегія суддів вважає необґрунтованим, оскільки після набрання цими рішеннями законної сили правове регулювання розміру відповідних виплат суттєво змінилося, що не дозволяє застосовувати ці рішення до спірних правовідносин, які є актуальними на даний час».

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).

Крім того, судом враховується, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, з огляду на встановлені у справах № 826/24023/15 та № 810/1913/18 обставини щодо відсутності правових підстав для виплати позивачу пенсії за період з 01.11.2011 до 03.06.2014 у розмірі згідно з постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17.12.2009 у справі № 2-а-10096/09 у зв`язку із змінами у правовому регулюванні спірних правовідносин, з урахуванням встановлення ВДВС обставин фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, що, на думку суду, свідчить про прийняття Постанови на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, а відповідно, про відповідність Постанови критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, позивач має статус інваліда 2 групи, що є підставою для звільнення від сплати судового збору. А тому питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову б/н від 14.05.2018 ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

У відповідності до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя К.С. Пащенко