Рішення № 83950939, 07.08.2019, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження №2/760/23/19

Справа №760/9974/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 серпня 2019 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого- судді- Шереметьєвої Л.А.

за участю секретаря- Гак Г.М.

представника позивача - ОСОБА_10

відповідачів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3

представників відповідача 1- ОСОБА_4 , ОСОБА_11

представника 3-ї особи 1 - Данілової О.Л .

представника 3-ї особи 2- Орел В.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання такими, що втратили право користуватися житловим приміщенням;

та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , 3-і особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чигрін Андрій Олегович, Служба в справах дітей Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2018 року позивачка ОСОБА_8 звернулася до суду з позовом і, з урахуванням уточненої позовної заяви про збільшення розміру позовних вимог у лютому 2019 року, просить визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити їх з даної квартири.

Посилається в позові на те, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 27 лютого 2018 року.

Після укладення договору в квартирі залишилися бути зареєстрованими відповідачі - колишній власник та його син, а також малолітня дитина ОСОБА_9 , яка доводиться їм відповідно онукою та донькою.

Між нею та відповідачами існувала спільна домовленість про те, що вони мали знятися з реєстрації за зазначеною адресою після укладання договору купівля-продажу.

Наявність реєстрації відповідачів та проживання відповідача ОСОБА_2 та малолітньої дитини, які є їй чужими людьми, позбавляє її можливості проживати в ній та здійснювати свої права, як власника.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

05 лютого 2019 року відповідач ОСОБА_2 звернувся до суду з зустрічним позовом про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.

Ухвалою суду від 05 лютого 2019 року зустрічний позов був прийнятий до спільного розгляду та об`єднаний з первісним позовом.

Звертаючись до суду з зустрічним позовом, позивач посилається на те, що він є рідним сином відповідача ОСОБА_3

Спірна квартира була придбана 29 жовтня 2003 року його батьком за спільні з його бабусею кошти.

З моменту придбання квартири він постійно проживає, а з 07 червня 2005 року зареєстрований в ній.

Станом на 2013 рік у квартирі проживали він, його батько, дружина та донька.

Всі витрати по утриманню квартири, оплаті комунальних та інших обов`язкових платежів здійснювали він та його дружина.

Його батько в 2014 - 2015 роках проходив службу в зоні АТО, де отримав контузію, після чого постійно скаржився на стан здоров`я, а під час проходження військово-лікарської комісії у 2018 році був визнаний непридатним для подальшого проходження військової служби.

В кінці серпня 2017 року батьком зник у невідомому напрямку і станом на сьогоднішній день його місце перебування та проживання невідомі, як не відомі і засоби зв`язку з ним.

У зв`язку з цим він звернувся до правоохоронних органів з метою встановлення місця його знаходження, однак позитивної відповіді не отримав.

02 серпня 2018 року після отримання документів із суду йому стало відомо про укладення батьком 27 лютого 2018 року договору купівлі-продажу квартири.

Вважає договір таким, що укладений з порушенням норм діючого законодавства, яким порушено його права та права малолітньої дитини, оскільки це єдине місце проживання його та його сім`ї, іншого житла вони не мають.

При укладенні вказаного договору відповідач ОСОБА_3 мав отримати попередню згоду органу опіки та піклування на укладення правочину, однак такої згоди при укладенні договору не було.

У пунктах 1.6 та 1.8 вказаного договору зазначено, що продавець гарантує, що малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних або інших осіб, які б мали право користування відчужуваною квартирою, немає.

Продавець підтверджує також, що зареєстровані особи, у т.ч. малолітні, неповнолітні діти відсутні, а також недієздатні чи обмежено дієздатні особи також не зареєстровані, про що було надано відповідну заяву.

Вказані обставини не відповідають дійсності, оскільки його малолітня дитина, донька ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає в зазначеній квартирі з моменту народження і за згодою відповідача ОСОБА_3 , як власника квартири.

Уклавши договір купівлі-продажу відповідач ОСОБА_3 навмисно приховав факт проживання малолітньої дитини у спірній квартирі, чим порушив права останньої.

Крім того, оспорюваний правочин має ознаки фіктивності, які полягають у заниженій вартості квартири, за якою вона була продана, а також недоведеності сплати грошових коштів ОСОБА_8 за умовами договору, що є додатковою підставою для його недійсності.

Крім того, відповідно до ч.3 ст.1087 ЦК України граничні суми розрахунків готівкою для фізичних осіб встановлюються Національним банком України.

Відповідно до п.7 Положення про ведення касових операцій у національній валюті, затвердженого постановою НБУ № 148, фізичні особи мають право здійснювати розрахунки готівкою між собою за договорами купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі до 50 000, 00 гр.

За умовами договору купівлі-продажу він був вчинений за 195 244, 11 гр., які, начебто, були сплачені покупцем і мали бути перераховані на рахунок продавця, що є істотною умовою договору, недодержання якої тягне за собою його недійсність.

Виходячи з цього, просить задовольнити позов.

Представник позивачки за первісним позовом у судовому засіданні його підтримав, проти зустрічного позову заперечував, посилаючись на відповідність укладеного договору вимогам закону та волевиявленню сторін.

Відповідач ОСОБА_3 у судовому засіданні первісний позов визнав, проти зустрічного позову заперечував, посилаючись на те, що він, як власник спірної квартири, розпорядився нею на власний розсуд.

Укладений договір відповідає його бажанню та інтересам, продаж був здійснений на власний розсуд і розрахунок за умовами договору ним з позивачкою був проведений.

Відповідач ОСОБА_2 , який діє також в інтересах малолітньої доньки, та його представники в судовому засіданні проти первісного позову заперечували, зустрічний позов підтримали з підстав, викладених у ньому.

Представник третьої особи - Служби в справах дітей Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації в судовому засіданні проти задоволення первісного позову заперечувала, зустрічний позов підтримала, посилаючись на те, що правом користування спірною квартирою мала малолітня дитина, при укладенні договору не була отримана згода Органу опіки та піклування на відчуження квартири, і, з урахуванням інтересів дитини, просить відмовити в задоволенні первісного позову та задовольнити зустрічний.

Представник третьої особи - Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чигріна А. О. проти позову про визнання договору недійсним заперечував.

Посилався на те, що при посвідченні договору приватним нотаріусом були дотримані вимоги закону, волевиявлення та дієздатність продавця було перевірено, а тому підстави для визнання договору недійсним відсутні.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про обґрунтованість первісного позову та не знаходить підстав для задоволення зустрічного позову, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших,

крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2003 року був власником квартири АДРЕСА_1 .

27 лютого 2018 року був укладений договір купівлі продажу спірної квартири, за умовами якого відповідач ОСОБА_3 продав спірну квартиру ОСОБА_8

/ а.с.9 - 10 /

Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Верховний Суд України у своїй правовій позиції в справі № 6-605 цс16 від 25 травня 2016 року зазначив, що оспорювати правочин, окрім сторін правочину, може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Згідно з ч. 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1, 3 та 5 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу припису зазначеної статті правомірність правочину презюмується, і обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.

При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином.

Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

З точки зору закону фіктивний правочин не спрямований на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, він не створює цивільно-правових наслідків незалежно від того, чи він був визнаний судом недійсним.

У розгляді відповідних справ суд має враховувати, що ознака фіктивності має бути притаманна діям усіх сторін правочину.

Якщо хоча б одна з них намагалася досягти правового результату, то даний правочин не може визнаватись фіктивним.

Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що всі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.

Це відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у справі № 6-2690цс16 від 09 серпня 2017 року та ряду інших у відповідній категорії справ, яка, з точки зору ч.4 ст.263 ЦПК України, має враховуватися судом.

Сторони за умовами договору купівлі-продажу в судовому засіданні підтвердили його дійсність та проведення взаємних розрахунків.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні підтвердив своє волевиявлення на продаж квартири та отримання грошових коштів за умовами договору від покупця ОСОБА_8

Зазначив, що після укладення договору він звільнив квартиру, хоч і не знявся з реєстрації в ній, і не проживає в ній.

Доказів іншого позивач за зустрічним позовом суду не надав.

Крім того, як зазначено в пункті 2.1 договору сторони підтвердили передачу покупцем та отримання продавцем грошових коштів у безготівковій формі шляхом перерахування на поточний рахунок продавця до моменту підписання договору.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов`язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів у електронному або паперовому вигляді.

Граничні суми розрахунків готівкою для фізичних та юридичних осіб, а також для фізичних осіб - підприємців відповідно до цієї статті встановлюються Національним банком України.

Постановою Правління Національного банку України від 26 листопада 2016 року № 407 «Про внесення змін до Постанови Правління Національного банку України від 06 червня 2013 року» були внесені зміни до даної постанови, якими закріплено граничну суму розрахунків готівкою фізичних осіб між особою за договорами, які підлягають нотаріальному посвідченню, у розмірі 50 000,00 грн.

Закон України «Про нотаріат» та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, який регулює роботу нотаріусів України, не містять положень, які б зобов`язували нотаріусів при посвідченні договорів купівлі-продажу нерухомого майна витребовувати у сторін договору документи, підтверджуючі безготівковість розрахунку.

За недотримання норм щодо граничних сум розрахунків передбачена відповідальність за ст. 163-15 КУпАП, згідно з якою порушення порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), у тому числі перевищення граничних сум розрахунків готівкою тягне за собою накладення штрафу, що не є предметом спору у даній справі і відноситься до компетенції інших державних служб.

Посилаючись на дані обставини, акцентуючи увагу на порядку розрахунків при укладенні угод купівлі-продажу, які підлягають нотаріальному посвідченню, та допустимих сум розрахунків, позивач та його представник висловлювали сумнів у реальності договору та проведення безготівкого розрахунку.

При цьому будь-яким чином дані сумніви, які фактично є припущеннями, не обгрунтовують та не доводять у порядку, визначеному законом.

Відповідно до ч.ч.1,3,4 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

В ч.ч.1,3 ст.13 ЦПК України зазначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Будь-яких доказів, які б відповідали вказаним принципам доказування, позивач та його представники суду не надали, як і не спростували доводів відповідача ОСОБА_3 , як продавця, та представника відповідачки в судовому засіданні.

Виходячи з цих обставин, приведені припущення судом не можуть прийматися до уваги.

Відповідно до ст.ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

З даних норм закону випливає, що вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує встановлену ст. 177 СК України заборону.

Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Судом встановлено, що малолітня донька позивача за зустрічним позовом ОСОБА_2 проживала як член його сім`ї в квартирі, власником якої був її дід, а тому у останнього був відсутній обов`язок звернення до Органу опіки та піклування та отримання згоду на відчуження належної йому на праві власності квартири.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в справі № 1612/2343/12 від 20 березня 2019року, відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться подружжя, їх діти і батьки.

Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником квартири (будинку), ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Таким чином, малолітня дитина мала право лише на проживання у спірній квартирі до укладення оспорюваного договору купівлі-продажу її дідом.

Верховний Суд у даній справі прийшов до висновку, що дитина має право на проживання за місцем проживання кожного з батьків, а тому її житлові права відчуженням квартири, що не належала її батькам, не могли бути порушені.

Виходячи з викладеного вище, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до ч.ч.1, 4 ст.156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Аналогічним чином регулюється дане питання в ст.405 ЦК України.

З даних норм закону випливає, що правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

За змістом ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Вище суд прийшов до висновку про безпідставність вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Відповідно до пункту 1.7 договору на момент його укладення в квартирі були зареєстровані відповідачі за первісним позовом.

Пунктом 3.1 договору продавець зобов`язався звільнити квартиру від належних йому речей домашньої обстановки та вжитку та передати ключі від квартири покупцю 27 лютого 2018 року.

Представник позивачки в судовому засіданні підтвердив, що умови договору позивачкою виконані, оплата узгодженої вартості квартири продавцю сплачена.

В той же час, квартира до нього часу продавцем не звільнена, він та інші члени родини залишаються зареєстрованими в ній.

Згідно Витягу з реєстру територіальної громади міста Києва від 23 березня 2019 року № 28595082, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 після укладання договору залишились зареєстрованими в спірній квартирі.

Крім того, згідно довідки про місце проживання особи від 31 січня 2019 року № 2574071, 01 серпня 2018 року, тобто після укладення договору купівлі-продажу, в спірній квартирі була зареєстрована донька відповідача ОСОБА_2- ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

/ т. 1 а.с. 9 - 11, 155 /

Тобто, відповідач ОСОБА_3 , уклавши договір купівлі-продажу квартири, його умови не виконав, з реєстрації сам та членів сім`ї не зняв.

Навпаки, після укладення договору в квартирі була зареєстрована малолітня онука.

Таким чином, права позивачки, як власника спірної квартири, є порушеними.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

За таких обставин та викладеного вище, припинення права власності ОСОБА_3 , на вказану квартиру, та, відповідно, припинення права користування членами родини спірною квартирою, суд при ходить до висновку про задоволення вимог позивачки за первісним позовом.

Як зазначено вище, малолітня онука колишнього власника квартири ОСОБА_3 була зареєстрована в ній в серпні 2018 року, тобто через 5 місяців після укладення договору.

Відповідно до ч.1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

З цього випливає, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок у особи, членами сім`ї якого вони є.

З припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Що відповідає правовій позиції Верховного Суду України у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

В той же час, не будучи власником житлового приміщення, відповідач ОСОБА_2 незаконно зареєстрував місце проживання дитини у житлі, яке належить позивачці, а тому, відповідно до статей 319, 391 ЦК України, суд вважає обгрунтваними твердження позивачки про порушення своїх прав, як власника, та наявності правових підстав для їх захисту.

Керуючись ст. ст. 64, 65, 156 ЖК України, ст.ст. 6,15, 16, 203, 215, 317, 319, 321,328, 383,391,405, 1087 ЦК України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 82, 141, 259, 263 - 265, 268, 273 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Первісний позов задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користуватися житловим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 .

В зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_8 про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 30 серпня 2019 року.

Суддя Л .А. Шереметьєва