Рішення № 83936266, 29.08.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3751/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2019 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (адреса перебування: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, ідентифікаційний код 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

24.06.2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 111 від 18.06.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що 27.05.2019 р. звернувся до головного управління ДМС України в Одеській області з завою про звернення за захистом в Україні. 18.06.2019 року він отримав повідомлення № 5/1-170 від 12.06.2019 року про відмову особі в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або ососбою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу № 111 від 12.06.2019 року у відповідності з яким на підставі п. 6 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказ Головного управління ДМС в Одеській області № 111 від 12.06.2019 року позивач вважає необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи.

Ухвалою від 01.07.2019 року справу прийнято до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

17.07.2019 року за вхідним № 25823/19 до суду надійшов відзив представника ГУ ДМС України в Одеській області на позовну заяву.

Відповідач, в обґрунтування своєї позиції, зазначає, що ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

На думку відповідача, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами п. 2 ч. 1 ст. 264 КАС України cуд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Проаналізувавши матеріали справи, суд встановив, що позивач виїхав з м. Бара ( ОСОБА_2 ) до м. Дакар (Сенегал) 23.03.2018. 24.03.2018 позивач вибув до України авіарейсом Дакар (Сенегал) - Стамбул (Туреччина) - Київ (Україна), легально на підставі паспортного документа гр. Гамбії та оформленої візи типу «D» (студент). Після приїзду до України позивач вирушив до м. Дніпро на навчання. 27.05.2019 позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україна або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Судом встановлено, що позивач потрапив в Україну 24.03.2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканнями, 27.05.2019 року, після того, як він протягом 1 року і 2 місяців перебував на території України у якості нелегального мігранта, всупереч діючому законодавству.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України. Зазначений факт вказує на необґрунтовані побоювання за власне життя на території Гамбії. Вищезазначене дає підстави для висновку щодо незацікавленості позивача в питанні найшвидшого отримання будь-якої форми захисту. Натомість це свідчить про те, що звернення позивача обумовлено пошуком кращого життя та бажанням отримати документ для легального перебування в Україні.

Тим самим, позивачем було порушено приписи, відповідно до абзацу 1 ч. 5 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких він не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаним біженцем в України або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується з постановою Верховного Суду по справі 820/1502/17 від 14.03.2018 року.

З огляду на вищезазначене, судом встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування в нашій країні та подальшого документування.

Під час співбесіди з позивачем, позивач вказував, що причиною його виїзду за межі країни громадянської належності та небажання повернення на Батьківщину є погрози з боку ОСОБА_3 . Зі слів позивача, його переслідували по два рази, але особистих погроз він це отримував. Позивач не надав жодних документальних доказів та не навів жодних обґрунтованих усних тверджень стосовно можливої небезпеки, яка може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Позивач плутався в датах погроз та не зміг пояснити виявлені розбіжності.

До того ж, під час співбесіди 07.06.2019 року, позивач вказував різні подробиці стосовно періодичності погроз, обставин ймовірної небезпеки, яка може очікувати на нього у випадку повернення на Батьківщину. В твердженнях позивача з вищезазначеного приводу міститься низка розбіжностей, які він не зміг належним чином обґрунтувати, що суттєво знижує рівень довіри до його заяви в цілому. Так, позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Також, позивачу невідома інформація стосовно обставини його можливого розшуку з боку ОСОБА_4 після виїзду з території Гамбії.

Також, як спостерігається з матеріалів особової позивача, його дядько залишився проживати в м. Кубаріку (Гамбія) та не зазнає ніяких проблем із проживанням, це отримує жодних погроз, за матеріалами особової справи відсутня інформація стосовно його можливих утисків або переслідувань.

Крім того встановлено, що основоположні права та свободи позивача не порушувалися на території країни громадянської належності, він ніколи не був причетний до насильницьких зникнень або викрадень на Батьківщині (протокол співбесіди від 12.06.2019 року), також позивача ніколи не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм на території Гамбії. Позивач не звертався та не планував звертатися за захистом до сусідніх країн (протокол співбесіди від 07.06.2019).

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Гамбії з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належної, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в крайні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або, внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. Ані позивач, ані його близькі родичі також не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження, а саме насильницьких зникнень, викрадань, сумарних та позасудових страт, примусових переміщень та застосування тяжкої або забороненої зброї проти цивільного населення.

Суд зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавствам підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17.

Враховуючи неповноту, уникнення конкретики та фактичне узагальнення тверджень позивача стосовно причин та можливості власного переслідування на території Гамбії, а також аналізуючи актуальну ІКП, можливо стверджувати про неправдоподібність отриманих пояснень.

Зважаючи на вищенаведене, особу можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше: встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 18.06.2019 № 111 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

На підставі п. 6 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З урахуванням викладеного, дії відповідача у даному випадку відповідають нормам чинного законодавства та не призвели до порушення прав та законних інтересів позивача.

Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень надав до суду достатні та беззаперечні докази, навів належні доводи, що підтверджують відсутність з його боку порушення чинного законодавства, в той час як доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає відмові у задоволенні.

Згідно п. 14 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку з чим, судовий збір з позивача не стягується.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (адреса перебування: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, ідентифікаційний код 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Суддя Л.М. Токмілова

.