Ухвала суду № 83807907, 21.08.2019, Білозерський районний суд Херсонської області

Справа № 647/1982/18

Провадження № 1-кп/648/105/19

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2019 року смт.Білозерка

Білозерський районний суд Херсонської області в складі:

головуючого судді Рибас А.В.,

суддів Сокирко Л.М., Кусік І.В.,

при секретарі Кравченко В.Ю.,

з участю прокурора Тонкоглас О.Є.,

захисника обвинуваченого Тимченка О.М.,

обвинуваченого ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні залу № 2 Білозерського районного суду Херсонської області кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 09.02.2018 року за №12018230000000060, відносно обвинуваченого:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Усть-Каменогорськ Республіки Казахстан, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.187, ч.1 ст.263 КК України, -

в с т а н о в и в:

Білозерським районним судом Херсонської області здійснюється судовий розгляд у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.187, ч.1 ст.263 КК України. 02.07.2019 року ухвалою Білозерського районного суду Херсонської області продовжено строк дії запобіжного заходу відносно обвинуваченого ОСОБА_1 на 60 днів, строк тримання обвинуваченого під вартою спливає 30.08.2019 року.

Під час судового засідання прокурором заявлено клопотання про продовження строку тримання обвинуваченого ОСОБА_1 під вартою, оскільки він обвинувачується в скоєнні особливо тяжкого та тяжкого кримінальних правопорушень, визначені п.п.1, 3, 5 ч.1 ст.177 КПК України ризики продовжують існувати, а строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою закінчується 30.08.2019 року.

Обвинувачений та його захисник заперечили проти задоволення клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою, оскільки визначені ст.177 КПК України ризики які були наявні при обрані запобіжного заходу припинили існувати, а прокурором не доведено та не надано суду будь-яких доказів щодо продовження існування цих ризиків, та не можливості застосування більш м`якого запобіжного заходу, в зв`язку з чим просили відмовити у задоволенні клопотання прокурора.

Крім того, захисником обвинуваченого-адвокатом Тимченко О.М. заявлено письмове клопотання про зміну запобіжного заходу на більш м`який запобіжний захід-домашній арешт, яке підтримано обвинуваченим та обґрунтоване тим, що ОСОБА_1 тримається під вартою упродовж тривалого часу, через неявку потерпілих судові засідання відкладаються, що призводить до затягування строків розгляду кримінального провадження та порушує права обвинуваченого на розгляд кримінального провадження щодо нього в розумні терміни; обвинувачений має постійне місце проживання та родину, на його утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей, при цьому одна дитина потребує лікування. Просив змінити запобіжний захід на домашній арешт, який на його переконання забезпечить належну процесуальну поведінку обвинуваченого.

Суд, дослідивши матеріали кримінального провадження та наявні в ньому дані, що характеризують особу обвинуваченого, заслухавши думку учасників судового розгляду, дійшов наступного висновку.

Відповідно до вимог ст.2 КПК України завданням кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Статтею 177 КПК України встановлено, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.

Відповідно до ст.183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується у тому разі, якщо жоден з більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК України, зокрема не забезпечить виконання підозрюваним своїх процесуальних обов`язків та не зможе запобігти його спробам вчинити інші кримінальні правопорушення.

Згідно з ч.1 ст.194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, що свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Відповідно до ч.2 вищевказаної норми, слідчий суддя, суд зобов`язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті. Частиною 4 ст.194 КПК України передбачено, що якщо при розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1 та 2 частини першої цієї статті, але не доведе обставини, передбачені пунктом 3 частини першої цієї статті, слідчий суддя, суд має право застосувати більш м`який запобіжний захід, ніж той, який зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов`язки, передбачені частиною п`ятою цієї статті, необхідність покладення яких встановлена з наведеного прокурором обґрунтування клопотання.

Положенням статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що нікого не може бути позбавлено свободи, крім установлених цією статтею Конвенції випадків і відповідно до процедури, встановленої законом.

Вирішуючи питання про існування передбачених кримінальним процесуальним законом ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого ОСОБА_1 , суд відмічає, що ризиком у даному випадку є дія, яка може вчинитися з високим ступенем ймовірності.

На думку сторони обвинувачення, на даний час не зменшилися та продовжують існувати ризики щодо переховування обвинуваченого від суду, незаконного впливу на свідків та потерпілих у даному кримінальному провадженні, а також можливість вчинити інше кримінальне правопорушення.

Надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини у справі «В. проти Швейцарії», зокрема те, що небезпеку переховування не можна вимірювати тільки залежно від суворості можливого покарання, її треба визначати з урахуванням характеру підозрюваного, його моральних якостей, наявності у нього коштів, зв`язків з державою, у якій його переслідують.

З урахуванням вищевикладеного, суд враховує дані про особу обвинуваченого ОСОБА_1 його соціальний статус, наявність у нього родинних зв`язків, наявність постійного місця проживання та майновий стан.

Сукупність зазначених даних, за обставин не доведення прокурором в судовому засіданні будь-яких обставин, які б вказували на наявність реальних або можливих намірів ухилення ОСОБА_1 від суду або реальних намірів вдатися до таких дій, приводить до висновку про безпідставність посилання прокурора на існування такого ризику.

Крім того, з урахуванням того, що прокурором не надано будь яких доказів та даних на підтвердження можливості впливу на свідків та потерпілих у цьому ж кримінальному провадженні з боку обвинуваченого або близьких їм осіб, суд дійшов переконання, що прокурором також не доведено наявність та продовження існування ризику, визначеного п.3 ст.177 КПК України.

Водночас, відповідно до ст.29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як на підставах та у порядку, встановлених законом.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України, ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР ратифіковано Європейську Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод .Таким чином, з моменту ратифікації зазначеної Конвенції Держава Україна та її органи влади взяли на себе зобов`язання визнати юрисдикцію Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), керуватись його рішеннями та при вирішенні будь-якого питання діяти через призму визнання людини, прав та свобод найвищою цінністю.

Європейський Суд з прав Людини стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об`єднаного Королівства»).

З вищевикладеного вбачається, що рішення національного суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.

Відповідно до п. «с» ст.5 Конвенції, законними є арешт або затримання, здійснені з метою до провадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

У той же час, Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити, чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи.

Суд у рішенні по справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.

Кримінальний процесуальний кодекс України покладає аналогічний обов`язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків не процесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м`якого запобіжного заходу.

Відповідно до п.54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації», до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.

Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою».

Згідно з п.88 рішення Європейського суду з прав людини від 05 лютого 2013 року у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов`язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки в суворо визначених обставинах.

Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать за і проти наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову в задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку сторони обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи (рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летіли проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії»).

Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

Відповідно до вимог ч.1 ст.5 та ч.3 ст.5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у рішеннях від 27 листопада 2008 року у справі «Соловей і Зозуля проти України» та від 06 листопада 2008 року у справі «Єлоєв проти України») тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав визнається несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим в п.1 ст.5 цієї Конвенції, а після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч.1 ст.177 КПК України.

Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п.4 ст.5 Конвенції (п.85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).

Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку, та має оцінюватися у світлі факторів, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п.64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»).

При цьому, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув`язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).

Відповідно до ст.8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з частиною 1 та 2 ст.331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого.

Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу.

Частиною 3 ст.331 КПК України передбачено, що незалежно від наявності клопотань суд зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.

До спливу продовженого строку суд зобов`язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.

При вирішенні клопотання про продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_1 , для прийняття законного та обґрунтованого рішення, суд згідно змісту вимог ст.178 КПК України та практики Європейського суду з прав людини, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, повинен врахувати тяжкість кримінального правопорушення, у вчиненні якого обвинувачується особа та особисті обставини життя особи, які можуть свідчити на користь збільшення або зменшення ризику переховування від правосуддя, впливу на свідків та потерпілих чи інших способів неналежної процесуальної поведінки.

В судовому засіданні під час розгляду кримінального провадження щодо ОСОБА_1 , стороною обвинувачення не було надано достатнього обґрунтування існування ризиків ухилення обвинуваченого від суду та впливу на свідків або потерпілих з посиланням на конкретні докази їх реального існування.

З урахуванням викладеного, суд дійшов переконання, що періодичне перерахування стороною обвинувачення ризиків, передбачених ч.1 ст.177 КПК України, при вирішенні питання про продовження строку дії запобіжного заходу без надання будь-яких доказів їх існування, на даному етапі судового розгляду не дає суду можливості встановити ані ступінь таких ризиків, ані їх актуальність.

Відповідно до встановлених судом обставин кримінального провадження, тяжкості кримінального правопорушення, даних щодо особи обвинуваченого, який має постійне місце проживання та родинні зв`язки, двох дітей на утриманні, суд, користуючись правом наданим йому ч.2 ст.194 КПК України, вважає за необхідне відмовити у задоволенні клопотання прокурора, при цьому, відповідно до ч.3 ст. 331 КПК України, суд вважає за необхідне змінити раніше обраний відносно обвинуваченого запобіжний захід, обравши відносно обвинуваченого більш м`який запобіжний захід у виді домашнього арешту в нічний період доби.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст.9 Закону України «Про міжнародні договори», ст.ст. 8, 9, 176-178, 181, 193-196, 331, 532 КПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

В задоволенні клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою, обраного відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.

Клопотання захисника обвинуваченого - Тимченка О.М. про зміну запобіжного заходу – задовольнити.

Змінити з 21 серпня 2019 року обвинуваченому ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід з тримання під вартою на домашній арешт із забороною залишати місце свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , в нічний період доби з 21:00 год. до 07:00 год. наступного дня, строком на два місяці, тобто до 21 жовтня 2019 року, включно.

На підставі ч.5 ст.194 КПК України покласти на обвинуваченого ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , наступні обов`язки:

- прибувати до суду за його першою вимогою;

- не відлучатися з населеного пункту, в якому він проживає, без дозволу суду;

- повідомляти суд про зміну свого місця проживання або роботи;

- утримуватися від спілкування зі свідками обвинувачення та потерпілими у кримінальному провадженні;

- здати на зберігання до суду паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, а також інші документи, які дають право на виїзд з України та в`їзд в Україну.

Строк дії даної ухвали до 21 жовтня 2019 року включно, по закінченню якого дана ухвала припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим, крім випадку його продовження у встановленому законом порядку.

Вручити копію цієї ухвали обвинуваченому та його захиснику негайно після її оголошення.

Виконання ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту покласти на співробітників Херсонського ВП ГУНП в Херсонській області, а контроль за його виконанням - на прокурора, який підтримує державне (публічне) обвинувачення у даному кримінальному провадженні.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Рибас А.В.

Судді Сокирко Л.М.

Кусік І.В.