Рішення № 83775869, 12.08.2019, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/10785/19

Провадження № 2а/522/716/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2019 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Чернявської Л.М.,

за участі секретаря судового засідання Пейкова О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Одеси адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області, Відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої раїни іноземця або особи без громадянства,

ВСТАНОВИВ:

26 червня 2019 року до Приморського районного суду м. Одеси надійшов позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області (м.Одеса, Преображенська, 44), Відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області (м.Одеса, Преображенська, 44) про скасування рішення № 372 від 24.05.2019 року про примусове повернення до країни походження або третьої раїни іноземця або особи без громадянства. Просить: визнати противоправним рішення № 372 від 24.05.2019 року Відділу організації запобігання протидії незаконної міграції, реадмісії про примусове повернення до країни походження або третьої раїни іноземця або особи без громадянств громадянина Індії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зобов`язання його покинути територію України у термін до 22 червня 2019 року та скасувати це рішення. Одночасно, позивач просить суд витребувати належним чином засвідчені копії матеріалів провадження на підставі якого було винесено рішення № 372 від 24.05.2019 року.

Позивач мотивує свої вимоги тим, що рішення Головного управління ДМС України в Одеській області про примусове повернення до країни походження є протиправним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Ухвалою суду від 27 червня 2019 року по справі відкрито провадження, розгляд справи призначений на 08 липня 2019 року за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи. Витребувано від Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області належним чином завірені копії матеріалів провадження на підставі якого було винесено рішення № 372 від 24.05.2019 року.

В судове засідання 08 липня 2019 року учасники справи не з`явились. 08 липня 2019 року до суду надійшла заява позивача про розгляд справи за його відсутністю. При цьому, 08 липня 2019 року до суду надійшло клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи та надання строку для надання відзиву на позовну заяву. Відкладений розгляд справи 12 серпня 2019 року.

26 липня 2019 року до суду надійшов відзив на позов, в якому зазначено, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, а також додані документи, що стали підставою для прийняття оскаржуваного рішення.

Учасники справи в судове засідання 12 серпня 2019 року повторно не з`явились.

Дослідивши наявні у справі матеріали та фактичні обставини, з`ясувавши правові підстави звернення до суду та заперечення проти позову відповідача та за умови що сторони належним чином повідомлені про дату, час і місце цього засідання, суд вважає, шо відсутні перешкоди для розгляду справи по суті, у зв`язку з чим постановляє судове рішення.

Судом встановлено, що 24.05.2019 працівниками ГУ ДМС України в Одеській області виявлено особу без документів, яка назвалась громадянином Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В результаті проведеної перевірки відібраних пояснень було встановлено, що громадянин Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , порушив правила перебування іноземців в Україні - ухилився від виїзду після закінчення відповідного терміну перебування на території України.

Зі слів громадянина Ісламської Республіки Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , він прибув на територію України легально за паспортом громадянина Індії НОМЕР_1 терміном дії з 29.03.2016 по 28.03.2026 та одноразовою візою С Y00159786 терміном дії з 19.02.2018 по 05.03.2018, з метою звернення за міжнародним захистом.

Прибувши на територію України громадянин Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживав за адресою: АДРЕСА_2 .

ГУ ДМС України в Одеській області встановлено, що громадянин Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на території України знаходиться без законних підстав, постійного зареєстрованого місця проживання та законного джерела існування не має.

24.05.2019 року за порушення ч.1 ст.203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, що виразилось в порушенні правил перебування іноземців в Україні, тобто ухилення від виїзду після закінчення відповідного терміну перебування в Україні стосовно громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , складено протокол про адміністративне правопорушення ПР МОД № 008437 та постановою про накладення адміністративного стягнення від 24.05.2019 ПН МОД № 008437 був притягнутий до адміністративної відповідальності штрафу в розмірі 1700 грн.

Відповідно до ч. 3 ст. 25 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року № 3773-VІ, рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення. Порядок провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення визначається Кабінетом Міністрів України.

Так, у 2018 році позивач звертався до ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до наказу ГУ ДМС України в Одеській області від 01.08.2018 №145 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з даним рішенням позивач оскаржив його у судовому порядку.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2018 по справі № 1540/4004/18 за позовом ОСОБА_2 до ГУ ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання прийняти рішення позивачу було відмовлено у задоволенні позову.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням позивач оскаржив його до суду апеляційної інстанції.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 10.12.2018 по справі № 1540/4004/18 апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.10.2018 по справі № 1540/4004/18 без змін.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням ОСОБА_2 звернувся з касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 14.02.2019 по справі № 1540/4004/18 ОСОБА_2 було відмовлено у відкритті касаційного провадження.

Судами встановлено, що позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду з Індії або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно до вимог ч.11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, під час проходження процедури набуття міжнародного захисту ОСОБА_2 повідомив наступне.

Щодо причини звернення за міжнародним захистом, позивач розповів про небезпеку за власне життя та погрози, які надходили на його адресу з боку родини його дівчини, з якою він зустрічався протягом 4 років та в подальшому планував одружитися. Причиною відповідних погроз було різне віросповідання молодих осіб, а саме: позивач сповідує індуїзм та належить до касти брахманів, а його дівчина сповідувала іслам. Інформація стосовно контактів позивача з дівчиною стала відома її батькам через їхні здогадки стосовно того, що вона постійно спілкувалась по телефону разом із позивачем.

Він та його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. Позивач є невійськовозобов`язаним, військову службу не проходив.

Згідно отриманих пояснень, наприкінці грудня 2017 року позивач звернувся до уповноважених структур з метою отримати візу для виїзду з Індії. Першочергово позивач мав на меті здійснити виїзд до країн ЄС, а саме - Італії чи Німеччини, проте через недостатній рівень володіння англійською мовою йому було відмовлено отриманні візи до зазначених країн. Зі слів позивача, бажання виїзду до країн ЄС було обумовлене пошуками кращого життя. Позивачем було отриману візу до України, обґрунтовуючи це тим, що це був найлегший варіант для виїзду із Індії.

Колегія суддів погойдується з висновком суду першої інстанції про те, що надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Крім того, судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст.1 Закону.

Так, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового Захисту, заявником було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на територію громадянської належності є бажання в подальшому не зустрічатися зі своєю дівчиною та зазначив, що на Батьківщині йому буде безпечно лише у випадку відсутності зустрічей і подальшого спілкування із зазначеною дівчиною, позивачеві нічого не погрожуватиме у випадку, якщо він почне будувати відносини із дівчиною, яка сповідує індуїзм.

Під час звернення за міжнародним захистом шукач захисту не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Індії. Під час проведення анкетування від 13.07.2018 року позивач повідомив, що по відношенню до нього було застосовано фізичне насилля в регіоні постійного проживання за ознаками віросповідання. Він повідомив, що протягом 2 місяців позивач разом зі своєю дівчиною проживав на території Бангладеш (м. Сілет), та після повернення позивача до Індії з боку батьків дівчини щодо особи було здійснено фізичне насилля разом з погрозою фізичної розправи в подальшому у випадку, якщо він не припинить зустрічатися з їх донькою. Із відповідною заявою до правоохоронних органів позивач не звертався, обґрунтовуючи це усними погрозами від батьків дівчини. Позивач зазначив, що після отриманих відповідних погроз від її батьків, він цілком свідомо продовжував контактувати разом зі своєю дівчиною.

Надалі подібні випадки із позивачем не траплялись, відповідно, жодних проблем пов`язаних із цією обставиною не виникало. Позивачем було зазначено, що на території Індії він не був жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи. За матеріалами особової справи, дівчина позивача володіла інформацією стосовно його віросповідання та нормально до цього відносилась. Жодних погроз або вимог з приводу вищезазначеної обставини не висловлювала. На прохання співробітника територіального підрозділу ДМС надати посилання на соціальні мережі позивача та його дівчини, позивач не надав дану інформацію. Також, він зазначив, що наразі його дівчині на території Індії нічого не загрожує. Позивач не зміг надати чіткої інформації, стосовно детальних обставин зустрічей із дівчиною, відповідь була узагальненою та нечіткою.

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Індії з позиції набуття міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

За матеріалами особової справи позивача, він не зазначив про побоювання зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання.

Позивачем не було надано жодних доказів ймовірного переслідування та побоювання зазначити фізичної розправи через належність до індуїзму та відношення до касти «брахман».

Під час проведення процедури міжнародного захисту, позивач зазначив, що у регіоні Азамгарх проживає приблизно 70% населення, яке сповідує індуїзм, а саме в с. Пуспнагарх, де заявник проживав разом зі своєю сім`єю до моменту виїзду на територію України. Також, позивачем було зазначено, що його близькі родичі і досі проживають за вказаною адресою. Зазначений елемент виражає ймовірну можливість вільного та безконфліктного проживання в зазначеному селищі, на що позивач прямо зазначає під час проведення процедури здобуття міжнародного захисту.

Також, позивачем було надано інформацію, що жодних проблем або дискримінації у зв`язку із віросповіданням та в процесі релігійної діяльності на території Індії у позивача не виникало, він мав можливість вільно дотримуватись канонів релігії, як і не було жодних проблем з Представниками органів державної влади або особистих переслідувань на період проживання на території Індії.

Під час проведення процедури міжнародного захисту, позивач зазначив, що жодних проблем із соціальними зв`язками, конфліктів у взаєминах зі співгромадянами на території Індії також не виникало, як і проблем та конфліктів за релігійною ознакою на території Індії. Ані позивач, ані його родичі не були причетні до насильницьких викрадень на території Індії, особисто права близьких родичів не порушуються.

Позивачем було зазначено, що у випадку повернення на територію Індії, він матиме можливість реалізації власних прав гр. Індії на території громадянської належності, як і можливість належного соціального забезпечення та інтеграції в суспільство.

З матеріалів особової справи спостерігається, що позивачем не були надані жодні документальні докази або переконливі усні твердження стосовно обставини власного ймовірного Переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення протоколів співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля.

Колегія суддів вважає, що підстави неможливості повернення позивача до Батьківщини правомірно не приймаються ГУ ДМС України в Одеській області в якості правдоподібних, оскільки позивач не надав як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду першої та апеляційної інстанцій жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

При цьому, згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Наведене вище кореспондується з вимогами ч.7 ст.7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В той же час, аналізом отриманих свідчень вбачається, що позивач надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності.

Так під час проведення анкетування від 13.07.2018 року повідомив, що погроза на його адресу з боку батьків дівчини відбулася три місяці назад, восени 2018 року, проте він повідомив, що територію громадянської належності залишив 19.02.2018 року.

Під час анкетування від 13.07.2018 року, позивач зазначив, що на території громадянської належності зазнавав фізичної розправи лише один раз, проте під час проведення протоколу співбесіди, ним було надано інформацію, що фізичної розправи він зазнавав двічі. При цьому, після уточнюючого запитання, чому позивачем було надано різну інформацію, він зазначив, що він не пам`ятає скільки разів зазнавав фізичної розправи, так як між проведенням анкетування та проведенням протоколу пройшло багато часу.

Крім того, на початку анкетування позивачем було зазначено, що протягом 2014-2018 років він працював у м. Нью-Делі (Індія). Надалі повідомив, що з 2014 по 2015 роки працював продавцем магазину мобільних телефонів «Seien Telecom» (Індія, м. Нью-Делі), а протягом 2015 по 2017 роки працював перевізником вантажу фірми з транспортування овочів та фруктів (Індія, м. Чандігарх). Інколи позивач приїжджав до батьків в селище Пуспнагарх. При цьому, зазначивши, що на території Індії проживав за адресою: Індія, штат Уттар-Прадеш, регіон Азамгарх, село Пуспнагарх, адресу проживання не змінював та на період вибуття проживав саме за цією адресою.

Незрозумілим залишається факт стосовно проживання позивача на території м. Сілет (Бангладеш). Так, під час анкетування він зазначив, що разом зі своєю дівчиною проживав на території Бангладеш протягом 2 місяців, однак під час протоколу співбесіди зазначив, що проживав у м. Сілет (Бангладеш) протягом 1 місяця. На уточнююче запитання пояснити, чому він повідомляє різну інформацію, заявник зазначив, що він забув. Проте, позивачем було зазначено, що до свого потрапляння на територію України особа проживала на території Індії, та на території третьої країни не перебував.

Колегія суддів вважає, що зазначені розбіжності вказують лише на необґрунтованість тверджень позивача щодо наявності переслідувань.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що єдиною причиною виїзду на територію України були пошуки кращого життя та можливість легалізуватись за кордоном.

Позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з твердженнями відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як мігранта, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні біженця.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що доводи позивача є необґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Таким чином, на підставі наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 слід відмовити.

За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що судове рішення підлягає скасуванню.

Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Відповідач, який є суб`єктом владних повноважень, свою позицію суду доказав та обґрунтував її.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.»

Відповідно до ч.1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України)».

24.05.2019 ГУ ДМС України в Одеській області було прийняте рішення про примусове повернення в країну походження громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та зобов`язано його покинути територію України у термін до 22.06.2019 року.

Відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 року № 3773-VІ передбачено, що іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Згідно до п. 14 ст. 1 Закону нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України;

Відповідно до ч. 1 статті 23 розділу III Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону.

Пунктом 2 статті 25 цього Закону передбачено, що «…іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов`язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв`язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій».

З метою забезпечення вимог законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, на підставі статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийнято рішення про примусове повернення в країну громадянського походження громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В зазначеному рішенні від 24.05.2019 № 372 міститься відмітка позивача про те, що він отримав другий екземпляр рішення, ознайомлений з ним. Окрім цього, в рішенні від 24.05.2019 міститься підпис позивача.

Суд не приймає до уваги доводи та посилання позивача на вимоги ст.31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки вони спростовуються судовими рішенням у справі № 1540/4004/18 неодноразово встановлено преюдиційні обставини, які унеможливлюють застосування вищезазначеної норми законодавста.

Отже, аналізуючи обставини справи, відсутні обставини, передбачені ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 30, 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які забороняють примусове повернення позивача, оскільки не є особою, яка потребує додаткового захисту; підстави вважати, що відповідач підпадає під захист статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод або статті 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" відсутні, ГУ ДМС України в Одеській області дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для прийняття рішення про примусове повернення громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в країну походження.

За наявністю даних, що ОСОБА_2 перебуваючи на території України порушив вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відсутні підстави для скасування рішення про примусове повернення в країну громадянського походження громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 було прийнято з урахуванням всіх обставин, що мають значення та відповідно до вимог діючого законодавства.

Такий принцип відображено у частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, рішення про примусове повернення в країну походження громадянина Індії ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було прийнято з урахуванням всіх обставин, що мають значення та відповідно до вимог діючого законодавства.

Керуючись ст.ст. ст.ст. 77, 242-246, 286, 293 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволені позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області (м.Одеса, вул.Преображенська, 44, ЄДРПОУ 37811384), Відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Головного управління Державної Міграційної служби України в Одеській області (м.Одеса, вул.Преображенська, 44, ЄДРПОУ 37811384) про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої раїни іноземця або особи без громадянства відмовити.

2. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до П?ятого апеляційного адміністративного суду через Приморський районний суд м. Одеси протягом десяти днів з дня з дня складення повного судового рішення.

4. Повний текст рішення складено та підписано 21 серпня 2019 року.

Суддя Л.М. Чернявська

12.08.2019