Постанова № 8376978, 17.03.2010, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.03.2010                                                                                           № 38/241-32/643

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Смірнової Л.Г.

суддів:           

при секретарі:           

За участю представників:

від позивача: Лябах О.О., дов. №03-52/24 від 11.01.2010                     

від відповідача 1: Біленко В.І., дов. №1 від 03.11.2009

від відповідача 2: Шевчук А.С., дов. №1/17 від 15.03.2010

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська авіаційна компанія „Велес”

на рішення Господарського суду м.Києва від 20.01.2010 (дата підписання 22.01.2010)

у справі № 38/241-32/643 ( .....)

за позовом                               Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

до                                                   Державного авіаційного підприємства "Карпати-Авіа" МНС України

                                                  Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська авіаційна компанія „ВЕЛЕС”

третя особа позивача           

третя особа відповідача           

про                                                   визнання договору недійсним

СУТЬ СПОРУ ТА СКАРГИ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передано вимоги Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (далі – Позивач, МНС України) до Державного авіаційного підприємства „Карпати-Авіа” МНС України (далі – Відповідач-1, ДП „Карпати-Авіа”) та Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська авіаційна компанія „ВЕЛЕС” (далі – Відповідач-2, ТОВ „Велес”), в якому просить суд визнати недійсним договір оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності №32 від 27.07.2007, укладеного між ДП „Карпати-Авіа” та ТОВ „Велес”.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що договір оренди індивідуально визначеного майна №32 від 27.07.2007 був укладений між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки Відповідач-1 передав державне майно в оренду без згоди Позивача, одержання якої є обов’язковим згідно з окремим дорученням МНС України від 15.03.2007 №В-145. До того ж, конкурс на право оренди державного майна, за результатами якого укладений спірний договір, був проведений з порушенням вимог Наказу Фонду державного майна України від 13.10.2004 №2149 „Про затвердження порядку проведення конкурсу на право оренди державного майна”.

Відповідач-1 та Відповідач-2 проти задоволення позову заперечують, посилаючись на те, що Законом України „Про оренду державного та комунального майна” не передбачено обов’язку підприємства погоджувати умови щодо оренди індивідуально визначеного майна з органом, що уповноважений управляти цим майном, а конкурс на право оренди майна, за результатами якого укладений спірний договір, був проведений з додержанням вимог чинного законодавства.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.11.2008 в задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.05.2009 рішення Господарського суду міста Києва від 04.11.2008 скасовано, позов задоволено, визнано недійсним договір оренди індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності від 27.07.2007 №32, укладеного між ДП „Карпати-Авіа” та ТОВ „Велес”.

Постановою Вищого господарського суду України від 14.10.2009 рішення Господарського суду міста Києва від 04.11.2008 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.05.2009 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В зазначеній постанові Вищий господарський суд України вказав на необхідність з’ясувати при новому розгляді справи, здійснення яких саме операцій ДП „Карпати-Авіа” потребує дозволу МНС України та в якій формі має надаватися такий дозвіл, а також чи можна розглядати те, що представники МНС України були включені до конкурсної комісії, за рішенням якої укладений спірний договір, як фактичне підтвердження згоди МНС України на укладення такого договору.

За результатами нового розгляду даної справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 20.01.2010 позовні вимоги задоволено повністю, визнано недійсним договір оренди №32 індивідуально-визначеного майна, що належить до державної власності від 27.07.2007, укладений між Відповідачем -1 та Відповідачем -2. Стягнуто з Відповідача -1 та Відповідача – 2 на користь Позивача по 42,50грн. державного мита та 59,00грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішення суду першої інстанції ґрунтується на тому, що Позивач є органом управління майном, переданим в оренду Відповідачем-1 Відповідачу-2. Необхідність погодження Державним авіаційним підприємством „Карпати-Авіа” можливості передачі в користування на правах оренди рухомого майна з органом управління – МНС України передбачена частиною 1 статті 6 Закону України „Про управління об’єктами державної власності” та частиною 4 статті 9 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”. Крім того, обов’язок ДП „Карпати-Авіа” погоджувати з МНС України можливість передачі в користування на правах оренди рухомого майна передбачена окремим дорученням МНС України від 15.03.2007 №В-145. До того ж, необхідність погодження ДП „Карпати-Авіа” можливості передачі в користування на правах оренди рухомого майна з органом управління – МНС України передбачена пунктом 7.4. Статуту ДП „Карпати-Авіа”. Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов висновку, що Відповідач – 1 не мав правових підстав для передачі в оренду спірного майна.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Відповідач -2 звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

В обгрунтування своїх вимог, Відповідач - 2 посилається на порушення місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповне з’ясування всіх обставин справи, незаконність та необґрунтованість судового рішення. Зокрема, Відповідач-2 наполягає на тому, що Відповідач-1 та Відповідач-2 мали право укладати договір оренди окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності №32 від 27.07.2007 без попереднього узгодження з Позивачем. Вказане твердження Відповідач-2 підтверджує судовими рішеннями прийнятими між тими самими сторонами, якими встановлено законність укладення такого договору між тими ж сторонами.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 02.03.2010 року (колегія у складі: Смірнової Л.Г., Алданової С.О., Моторного О.А.) було порушено апеляційне провадження, розгляд апеляційного подання призначено на 17.03.2010.

У судове засідання 17.03.2010 з’явився представник Відповідача-2, який повністю підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Представник Позивача проти доводів, викладених в апеляційній скарзі заперечив, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, проте письмово та нормативно обґрунтованих пояснень щодо обставин, зазначених в апеляційній скарзі суду не надав.

Статтею 101 Господарського процесуального кодексу України (далі-ГПК України) встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги (подання) і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

27.07.2007 між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 було укладено договір оренди №32 індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності (далі – Договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець (Відповідач-1) передає, а орендар (Відповідач-2) приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно – вертоліт МІ-8МТВ, заводський номер № 95214.

Відповідно до статті 4 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” об’єктами оренди за цим Законом є: цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є господарський об’єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств; майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Проте, вищезазначений перелік не містить індивідуально визначене рухоме державне майно, яке є предметом за даним Договором оренди.

Відповідно до частини 4 статті 9 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” орендодавець протягом п’яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом п’ятнадцяти днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди майна і повідомляє про це заявника.

Зазначеною нормою законодавець прямо встановлює перелік майна, передачу в оренду якого не потрібно узгоджувати з органом управління – Позивачем у цій справі.

З відповідним висновком суд першої інстанції, який розглядав справу при її новому розгляді погодився, що вбачається з тексту відповідного Рішення Господарського суду міста Києва.

Проте, всупереч приписам Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, який не встановлює обов’язку державного підприємства попередньо погоджувати передачу окремого індивідуально визначеного рухомого державного майна в оренду з органом управління, суд першої інстанції при новому розгляді справи послався на пункт 30 частини 1 статті 6 Закону України „Про управління об’єктами державної власності”, відповідно до якої норми уповноважені органи управління, відповідно до покладених на них завдань, надають орендодавцям об’єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

При цьому, на думку суду першої інстанції, який розглядав справу при її новому розгляді, застосуванню підлягає саме норма Закону України „Про управління об’єктами державної власності”, оскільки цей законодавчий акт прийнято пізніше ніж Закон України „Про оренду державного та комунального майна”.

Київський апеляційний господарський суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, який розглядав справу при новому розгляді з наступних підстав.

Норми Закону України „Про управління об’єктами державної власності” містять загальні засади управління об’єктами державної власності. Зокрема стаття 6 вказаного закону встановлює загальний обсяг повноважень органів управління майном, який може змінюватись в залежності від органу управління, об’єкту управління, категорії майна.

Зазначена норма не встановлює обов’язку державних підприємств узгоджувати передачу окремого індивідуально визначеного рухомого майна в оренду, а лише встановлює загальний обсяг повноважень органів управління, та надаючи їм відповідні повноваження, в разі встановлення в законодавстві прямого обов’язку узгоджувати з органами управління майном передачу майна (цілісних майнових комплексів, нерухомого майна, тощо) в оренду.

Крім того, Закон України „Про управління об’єктами державної власності” набув чинності у 2006 році. Відповідно до вимог прикінцевих та перехідних положень цього закону з метою приведення чинного законодавства у відповідність із цим законом, необхідно внести зміни до інших законодавчих актів України.

З моменту вступу в силу Закону України „Про управління об’єктами державної власності” до Закону України „Про оренду державного та комунального майна” внесено зміни. Проте, норми, які встановлювали відсутність обов’язку погоджувати з органом управління майном передачу окремого індивідуально визначеного майна в оренду змінено не було.

Таким чином, вимоги Закону України „Про управління об’єктами державної власності” не встановлюють обов’язку державного підприємства узгоджувати можливість передачі окремого індивідуально визначеного рухомого майна в оренду, а в разі виникнення правових колізій в частині взаємовідносин оренди державного майна між Законом України „Про управління об’єктами державної власності” та Законом України „Про оренду державного та комунального майна” повинен застосовуватись саме останній закон, норми якого є спеціальними та регулюють окремі питання оренди державного майна, а не загальні питання управління державним майном в цілому.

Встановлення обов’язку Відповідача-1 узгоджувати передачу окремого індивідуально визначеного рухомого державного майна в оренду обумовлена в Окремому дорученні (копія якого наявна в матеріалах справи), яке видано Позивачем суперечить вимогам чинного законодавства, оскільки розширює вичерпний перелік майна, щодо якого Законом України „Про оренду державного та комунального майна” встановлено обов’язок державних підприємств, щодо попереднього погодження з органом управління передачу майна в оренду третім особам, а тому, не може бути взято судом до уваги.

Норма Статуту Відповідача-1, також не може бути застосована судом, оскільки також розширює вичерпний перелік майна, щодо якого Законом України „Про оренду державного та комунального майна” встановлено обов’язок державних підприємств, щодо попереднього погодження з органом управління передачу майна в оренду третім особам.

Крім того, в процесі розгляду справи до матеріалів справи за ініціативою Відповідача-2 було подано два судові рішення, прийняті в порядку господарського судочинства, між тими самими сторонами в іншій судовій справі, а саме: рішення Господарського суду міста Києва у справі №38/239 від 04.11.2008 та Постанова Київського апеляційного господарського суду у справі №38/239 від 24.12.2008, якою рішення Господарського суду міста Києва у справі №38/239 від 04.11.2008 залишено без змін.

Цими судовими рішеннями було детально та всебічно досліджені всі доводи сторін та встановлені всі вищевказані обставини, зокрема: встановлено законність проведення конкурсу, в тому числі у зв’язку з тим фактом, що відсутнє рішення компетентного суду, яке б прямо встановлювало його недійсність. Встановлено той факт, що для окремого індивідуально визначеного рухомого державного майна (в тому числі вертольоту) в даному конкретному випадку відсутня необхідність державного підприємства узгоджувати його передачу в оренду з уповноваженим органом управління.

Відповідно до частини 2 статті 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Відповідно до частини 5 статті 35 ГПК України факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Крім того, листом №03-7980/32 від 09.07.2007, Позивач повідомив Відповідача-1 про те, що він не заперечує проти передачі окремого індивідуально визначеного рухомого державного майна в оренду Відповідачу-2. При цьому, цим листом встановлювався лише один обов’язок Відповідача-1 виконати всі вимоги чинного законодавства України.

Нормами чинного законодавства України не передбачено обов’язок Відповідача-1 узгоджувати передачу окремого індивідуально визначеного рухомого державного майна в оренду.

Колегія суддів звертає, увагу на той факт, що представник Позивача, якого було включено до складу конкурсної комісії з питань передачі вертольоту в строкове платне користування на умовах договору оренди Рунаєв І.В. був повідомлений про всі засідання Комісії, а також був згодний зі всіма рішеннями цієї Комісії.

Відповідна обставина підтверджується поясненнями цього представника, даними ним особисто в суді апеляційної інстанції, при первісному розгляді цієї справи.

Місцевим господарським судом не було враховано, що рішення, прийняте за результатами проведення конкурсу на право оренди вертольоту не було визнано недійсним в судовому порядку, а тому відсутні правові підстави визнавати недійсним договір оренди окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності, який було укладено за його результатами, спираючись на порушення порядку проведення конкурсу на передачу вказаного майна в оренду.

Згідно з частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України (далі-ЦК України) якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини 1 статті 1 ГПК України установи мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 207 ГК України виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Такої ж позиції дотримується Вищий господарський суд України, що, зокрема, встановлено в пункті 3.2. Роз’яснення „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 №02-5/111. Крім того, в рішеннях з конкретних справ Вищий господарський суд України послідовно дотримується цієї позиції. Зокрема, в своїй Постанові у справі №40/441 від 03.03.2004 Вищий господарський суд України залишив в силі рішення суду апеляційної інстанції, яким договір визнано недійсним на майбутнє.

Таким чином, Позивач звернувся з позовом до суду за захистом порушених прав, не зазначаючи, які саме права Позивача порушені.

Крім того, спосіб захисту порушених прав повинен бути направлений на їх відновлення та бути адекватним та співмірним з порушеним правом.

Відповідно до пункту 11.1 Договору договір укладено строком на 5 місяців. Початок дії Договору – 01.08.2007, закінчення 31.12.2007.

05.12.2007, за взаємною згодою сторін, було укладено додаткову угоду №1 до Договору №32 від 27.07.2007, якою пролонговано строк дії договору до 31.12.2008.

Оскільки, суду не надано доказів, що на момент розгляду даної справи, строк дії договору продовжено, судова колегія дійшла висновку, що позивачем не доведено порушення його прав. Визнання правочину, строк дії якого закінчився, недійсним на майбутнє, ніяким чином не зможе відновити певні права Позивача.

Таким чином, права Позивача оспорюваним правочином не порушені, рішення у даній справі, в разі його задоволення ніяким чином не відновить права Позивача.

За таких обставин, відсутні підстави для визнання Договору оренди окремого індивідуально визначеного майна, що належить до державної власності № 32 від 27 липня 2007 року недійсним.

          Враховуючи вищезазначене, судова колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2010 у справі №38/241-32/643 не відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам справи, що є підставою для його скасування.

Судові витрати розподіляються між сторонами відповідно до приписів статті 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 99, 101-105, Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська авіаційна компанія „Велес” задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.01.2010 у справі №38/241-32/643 скасувати.

3. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.          

4. Стягнути з Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул.О.Гончара, 55; код ЄДРПОУ 00013528;

р/р 37119050000044 в Державному казначействі України, МФО 820172) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю „Українська авіаційна компанія „Велес” (01021, м. Київ, Інститутська, 24/7, оф. 81; код ЄДРПОУ 31087652; р/р2600723194 в ВАТ „АБ „Укргазбанк” м.Київ, МФО 320478) 42 (сорок дві)грн.50коп. - державного мита за розгляд справи в апеляційному порядку.

5. Видачу наказу на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом одного місяця з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя                                                                      

Судді                                                                                          

23.03.10 (відправлено)