Рішення № 83753120, 15.08.2019, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №1.380.2019.003161

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 серпня 2019 року

м. Львів

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сакалоша В.М.,

секретаря судового засідання Гулкевича В.О.,

представники сторін не з’явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області про стягнення середньомісячного заробітку та одноразової грошової допомоги,

В С Т А Н О В И В:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1, позивач) до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (далі – ГУМВС України у Львівській області, відповідач) у якій просить суд:

-визнати протиправною бездіяльність Головного управління МВС у Львівській області, щодо невиплати на користь ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні та середнього заробітку за час вимушеного прогулу;

-стягнути з Головного управління МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 15.01.2019 по 29.01.2019 в розмірі 1182, 50 грн.;

- стягнути з Головного управління МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу під час проходження служби з 30.01.2019 по 12.04.2019 в розмірі 10849, 80 грн.;

-стягнути з Головного управління МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки з 12.04.2019 по день фактичного розрахунку;

- стягнути з Головного управління МВС у Львівській області на користь ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні у розмірі 20865, 00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати на його користь середньомісячного заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, грошового забезпечення за час служби, не проведення повного розрахунку на дату звільнення та невиплати одноразової грошової допомоги при звільненні. Також позивач вважає, що у зв’язку з тим що відповідач не провів повний розрахунку на момент звільнення, він має право на отримання від відповідача середньомісячного заробітку по день фактичного розрахунку.

Ухвалою судді від 27.06.2019 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі та призначено судове засідання.

У судовому засіданні 30.07.2019 розгляд справи було відкладено.

12.08.2019 позивач надав суду розрахунок середнього заробітку, грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги за період з 15.01.2019 по 13.08.2019.

У судовому засіданні від 13.08.2019 розгляд справи було відкладено для надання позивачем додаткових пояснень.

15.08.2019 судом отримано пояснення позивача до позовної заяви. У яких позивач надав додаткові аргументи щодо прохальної частини позовної заяви. Позивач вважає, що належним способом поновлення його порушених прав на отримання зазначених виплат, є зобов’язання відповідача самостійно нарахувати та виплатити відповідні суми на користь позивача. При цьому відповідач не позбавлений можливості нараховувати відповідні грошові суми з урахуванням діючого законодавства, в тому числі дотримання мінімальних гарантій щодо оплати праці.

Відповідач, у встановлений судом строк, відзив на позовну заяву суду не надав, жодних письмових доказів на спростування позовних вимог до матеріалів справи не долучено.

Представники сторін у судове засідання не з’явилися, були належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Клопотань про розгляд справи без участі сторін до суду не надходило.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Всебічно, повно та об'єктивно дослідивши наявні усі справі докази, з’ясувавши обставини справи суд встановив наступне.

Наказом ГУМВС України у Львівській області за №1183 о/с від 15.11.2018 року «Про звільнення» ОСОБА_1 було звільнено.

Відповідно до рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1340/5787/18 від 15.01.2019 ОСОБА_1 було поновлено на посаді помічника дільничного інспектора міліції сектору дільничних інспекторів міліції Шевченківського районного відділу ЛМУ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області з 16.11.2018.

На виконання вищезазначеного рішення, наказом ГУМВС України у Львівській області від 30.01.2019 №1204 о/с «Про виконання рішення суду» ОСОБА_1 було поновлено на посаді помічника дільничного інспектора міліції сектору дільничних інспекторів міліції Шевченківського районного відділу ЛМУ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області з 16.11.2018. Рішення в частині поновлення позивача на посаді підлягало до негайного виконання, про що Львівським окружним адміністративним судом 15.01.2019 видано виконавчий лист №1340/5787/18.

Позивач вважає, що відповідач затримав виконання рішення суду і таким чином середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, підлягає стягненню на користь позивача.

Щодо даної категорії правовідносин, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов’язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Статтею 5 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) встановлено, що держава гарантує працездатним громадянам України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Частиною 7 ст. 235 КЗпП України передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до вимог чинного законодавства рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ, розпорядження про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. Обов'язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення його на роботі настає тільки тоді, коли така затримка була допущена з вини власника або уповноваженого ним органу. При несвоєчасному поновленні працівника на роботі з вини власника або уповноваженого ним органу середній заробіток виплачується йому за чітко визначений законом проміжок часу: з дня винесення відповідного рішення органом, що розглядав трудовий спір, до дня його фактичного виконання.

Відповідно до п. 34 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів відповідно до правил ст. 24 КЗпП України рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником, або уповноваженим ним органом про це наказу.

За змістом норм ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.

Як вбачається з матеріалів справи наказ про поновлення ОСОБА_1 на посаді був виданий 30.01.2019, позаяк рішення суду про поновлення позивача на посаді датоване 15.01.2019. Жодних доказів, які б підтверджували те, що невиконання рішення суду відбулося не з вини відповідача суду не надано.

Таким чином період з 15.01.2019 по 29.01.2019 є періодом затримки виконання рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді.

При цьому, на переконання суду, середній заробіток визначається відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач має право на виплату йому середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.

Відповідно правил КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду №1340/5787/18 і повторно доказуванню не підлягає, середньоденний розмір грошового забезпечення з якого повинен розраховуватися середній заробіток позивача на момент поновлення його на посаді становив 107 грн. 50 коп.

З врахуванням викладеного, підлягає стягненню, на користь позивача за час затримки виконання рішення суду середній заробіток за період з15.01.2019 по 29.01.2019 ( 11 календарних днів).

Крім того судом встановлено, що Наказом ГУМВС України у Львівській області від 12.04.2019 №1218 о/с ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил через скорочення штатів.

Вислуга років позивача на день звільнення зі служби у календарному обчисленні становить: 10 років 05 місяців 04 дні.

Відповідно до листа 23.05.2019 №С-78/ОП/17/01-2019 ГУ МВС України у Львівській області, щодо грошового забезпечення, то ГУМВС України у Львівській області зазначає, що на сьогоднішній день ГУМВС України у Львівській області перебуває у стані ліквідації, немає штатного розпису та затвердженого кошторису видатків в тому числі і на оплату праці. Закон України «Про міліцію», постанова Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 №1294, наказ МВС України від 31.12.2007 №499 та інші нормативні документи щодо виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу скасовані. Враховуючи вищенаведене відповідач зазначає, що нарахувати ОСОБА_1 немає можливості.

Позивач не погоджується з такою позицією відповідача. Вважає, що не нарахування йому грошового забезпечення за період перебування на службі з 30.01.2019 по 12.04.2019 є протиправним.

Як встановлено з доказів наявних у матеріалах справи, згідно записів трудової книжки позивача від дійсно проходив службу в ГУМВС України у Львівській області з 30.01.2019 по 12.04.2019.

За таких фактичних обставин справи правова позиція суду обґрунтована наступним.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 499 від 31.12.2007 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ» (далі Наказ) було затверджено та введено в дію з 01.01.2008 року Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ; оклади за спеціальними званнями осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ; розміри надбавки за вислугу років особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ; схеми посадових окладів осіб начальницького складу органів внутрішніх справ; додаткові види грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

Даний наказ втратив чинність з 13.12.2016 року згідно з наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1131 від 31.10.2016 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких наказів Міністерства внутрішніх справ України».

Виплату грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, затвердженому Інструкцією (п.4 Наказу).

Видатки, пов'язані з набранням чинності цього наказу, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення, передбачених у державному бюджеті для утримання Міністерства внутрішніх справ України (п.6 Наказу).

Грошове забезпечення особам рядового і начальницького складу виплачується за місцем проходження служби, а оскільки позивач проходив службу в ГУМВС України у Львівській області де й отримував грошове забезпечення, та перебував у розпорядженні, то виплату заробітної плати (грошового забезпечення) повинен здійснювати саме цей орган.

Відповідно до статті 94 Закону України «Про Національну поліцію», постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції», та з метою впорядкування структури та умов грошового забезпечення поліцейських та курсантів вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, які здійснюють підготовку поліцейських, прийнято наказ МВС України від 06.04.2016 р. № 260 «Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання»( далі - Порядок).

Згідно частини 3 Порядку грошове забезпечення виплачується поліцейським, які призначені на штатні посади в Національній поліції, та курсантам ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання.

Відповідно до частини шостої вказаного Порядку, підставою для виплати грошового забезпечення є наказ керівника (начальника) органу, закладу, установи Національної поліції (далі - орган поліції) про призначення на посаду поліцейського відповідно до номенклатури посад, наказ ректора ВНЗ МВС із специфічними умовами навчання про зарахування на навчання або наказ про зарахування в розпорядження відповідного органу поліції та встановлення конкретного розміру окладів, надбавок, доплат.

Оскільки ОСОБА_1 не проходив службу в лавах Національної поліції, жодних наказів про призначення його на відповідну посаду не було, відповідно даний Порядок на нього не розповсюджується.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це зазначено у спеціальному законі.

Згідно ч.6 ст. 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Нормою, що регулює оплату праці працівників є Закон України «Про оплату праці» та КЗпП України.

Аналізуючи зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Такий висновок суду відповідає позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 10.05.2019 в справі № 816/1791/17.

Як ч. 1 ст. 94 КЗпП України, так і ч. 1 ст.1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у ч. 1 ст. 94 Кодексу і ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - «оплатності праці», який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов`язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Згідно ст. 95 КЗпП України, мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці" та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці. Згідно ст.98 КЗпП України, оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про оплату праці» розмір заробітної плати працівника за повністю виконану місячну (годинну) норму праці не може бути нижчим за розмір мінімальної заробітної плати.

Якщо нарахована заробітна плата працівника, який виконав місячну норму праці, є нижчою за законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати, роботодавець проводить доплату до рівня мінімальної заробітної плати, яка виплачується щомісячно одночасно з виплатою заробітної плати.

Як встановлено рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі №1340/5787/18 середньомісячний розмір грошового забезпечення позивача на дату його поновлення на роботі становив 2096 грн. 21 коп. середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становив 107 грн. 50 коп.

Відтак, оскільки заробітна плата позивача складає менше розміру мінімальної заробітної плати, то при вирішенні питання щодо нарахування та стягнення грошового забезпечення (заробітної плати), з метою не порушення прав позивача, відповідачу необхідно застосовувати розмір мінімальної заробітної плати за період з 30.01.2019 по 12.04.2019.

Згідно п.5 ст. 38 Бюджетного кодексу України розмір мінімальної заробітної плати визначається в Законі про Державний бюджет на відповідний рік.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" встановлено розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі на рівні 4173,00 грн.

При вирішення питання щодо стягнення на користь позивача грошового забезпечення суд враховує період перебування позивача у розпорядженні Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області з 30.01.2019 по 12.04.2019 включно, що становить 52 дні.

Відтак, за період перування позивача на службі у відповідача з 30.01.2019 по 12.04.2019 позивачу належить до нарахування та виплати грошове забезпечення.

Також, листом від 23.05.2019 №С-78/ОП/17/01-2019 ГУ МВС України у Львівській області повідомило позивача що одноразова грошова допомога при звільненні нарахована і виплачена йому відповідно до наказу ГУ МВС України у Львівській області №1183 від 15.11.2018.

Позивач не погоджується з такими твердженнями відповідача. Оскільки вважає, що йому належить виплата одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до наказу від 12.04.2019 №1218 о/с.

Надаючи оцінку даній вимозі позивача, суд керується таким.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб звільнення з військової служби та деяких інших осіб», у разі звільнення зі служби за віком, у зв’язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, у зв’язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, а також у зв’язку з настанням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу військовослужбовцем-жінкою, яка має дитину (дітей) віком до 16 років одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби виплачується за наявності вислуги 10 років і більше.

Крім того, відповідно до пункту 10 Постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей" від 17 липня 1992 року №393 (далі - Постанова № 393). грошова допомога військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони, особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, визначається у наступному порядку, особам:

- які звільняються із служби за станом здоров'я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;

- які звільняються із служби за віком, у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, за наявності вислуги 10 років і більше виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби;

- які звільняються із служби за власним бажанням, через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, та мають вислугу 10 років і більше, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

З аналізу вищезазначених норм вбачається, що виплата одноразової грошової допомоги у даному випадку не пов’язана з набуттям права на пенсію.

Як вбачається з доказів наявних у матеріалах справи, на день звільнення ОСОБА_1 його вислуга років становила 10 років 05 місяців 04 дні.

Суд звертає увагу на те, що Наказ №1183 на який посилається у листі №С-78/Оп/17/01-2019 від 23.05.2019 відповідач, за яким, як зазначено, було виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні – визнано протиправним та скасовано рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.01.2019 у справі № 1340/5787/18. Також зважаючи на те, що позивача було звільнено у зв’язку із скороченням штату, суд дійшов до висновку, що ОСОБА_1. має право на нарахування та виплату йому одноразової грошової допомоги при звільненні відповідно до Наказу від 12.04.2019 №1218 о/с.

Таким чином суд вирішуючи дане питання по суті виходить із принципу пріоритетності спеціального законодавства над трудовим в частині щодо визначення розміру одноразової грошової допомоги при звільненні.

При цьому суд бере до уваги правову позицію висловлену Верховним Судом від 18 квітня 2018 року у справі №804/16182/15 про те що, виходячи з приписів статті 9 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» одноразова грошова допомога підлягає розрахунку в розмірі 50 відсотків саме місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Отже, належним способом захисту порушеного права позивача є зобов`язання ГУ МВС України у Львівській області нарахувати та виплатити позивачу одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби за повних 10 років вислуги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, з урахуванням раніше виплачених сум.

Відносно позовної вимоги, щодо стягнення з відповідача середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд при вирішенні цього питання керується таким.

Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених норм випливає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності, тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає відповідальність, передбачена ст.117 КЗпП.

Таким чином, встановивши під час розгляду справи , що належні позивачу виплати здійснюються із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем не було надано жодних належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог, зокрема, як вже було зазначено, не доведено відсутності вини відповідача у не проведенні всіх належних нарахувань та виплат.

Таке ж роз`яснення вказаної норми права надав і Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу. Вказана правова позиція також висловлена і Верховним судом України у постанові від 21.01.2015 № 6-195цс14.

Проаналізувавши вищевказані норми законодавства та приймаючи до уваги правову позицію Верховного Суду України, суд приходить до висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП.

В свою чергу, суд звертає увагу на те, що про необхідність застосування норм КЗпП в даному випадку зазначено у постановах Верховного Суду України від 01.06.2010 у справі № 21-384во10, від 06.11.2013 у справі № 21-389а1, від 25.05.2016 у справі № 6-511цс16.

Судом встановлено, що на час розгляду справи позивачу не був виплачений середній заробіток за час затримки виконання рішення суду, грошове забезпечення, грошова допомога при звільненні тобто відповідач не виконав обов`язку щодо повного розрахунку з ОСОБА_1.

Отже, враховуючи вищевикладене, відповідно до статей 116, 117 КЗпП України відповідач має обов’язок виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з дня звільнення позивача, тобто з 12.04.2019 по дату винесення рішення суду.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час.

При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348; далі - Порядок № 100).

Згідно з абзацами першим, третім пункту 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 805/5097/15-а.

При цьому розрахунок даної суми, на переконання суду, повинен здійснюватися роботодавцем з урахуванням висновків викладених у рішенні суду виходячи з виплаченого грошового забезпечення за останні два місяці, що передували звільненню позивача з посади.

Поряд із цим, суд критично ставиться до зазначених у листі-відповіді аргументів ГУ МВС України у Львівській області, щодо відсутності фінансових зобов`язань перед позивачем.

Вимоги позивача, в частині стягнення з відповідача конкретно визначених сум не підлягають задоволенню, оскільки суд не може перебирати на себе функцію органу, на який законодавством покладено повноваження щодо нарахування та виплати таких видів грошового забезпечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частинами першою та другою ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Окрім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на норми ч. 4 ст. 159 КАС України, відповідно до якої, неподання суб`єктом владних повноважень у встановлений строк відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов’язує суб’єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Відповідно до положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За наведеного вище суд вважає, що заявлені позовні вимоги знайшли своє підтвердження матеріалами справи, є частково обґрунтованими, а надані письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.

З огляду на результат розгляду справи та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з розглядом справи в суді, судові витрати розподілу не підлягають.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 6, 9, 72-76, 242-246, Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, щодо не нарахування та невиплати на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, грошового забезпечення за період перебування на службі, одноразової грошової допомоги при звільненні.

Зобов’язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (79007, м. Львів, пл. Генерала Григоренка, 3; ЄДРПОУ 08592247) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 15.01.2019 по 29.01.2019 .

Зобов’язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (79007, м. Львів, пл. Генерала Григоренка, 3; ЄДРПОУ 08592247) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) грошове забезпечення за час проходження служби з 30.01.2019 по 12.04.2019.

Зобов’язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (79007, м. Львів, пл. Генерала Григоренка, 3; ЄДРПОУ 08592247) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) одноразову грошову допомогу при звільненні зі служби за повних 10 років вислуги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби, з урахуванням раніше виплачених сум.

Зобов’язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (79007, м. Львів, пл. Генерала Григоренка, 3; ЄДРПОУ 08592247) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.04.2019 по дату винесення рішення у справі, з урахуванням правової позиції викладеної у рішенні суду.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Судовий збір розподілу не підлягає.

Апеляційні скарги до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подаються через Львівський окружний адміністративний суд.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

В судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 20.08.2019.

Суддя В.М. Сакалош