Рішення № 83752949, 31.07.2019, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 липня 2019 року м.Київ справа № 320/183/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області про зобов'язання вчинити певні дії,

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1) з позовом до Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області (далі – відповідач, Ірпінське ОУПФУ Київської області), в якому просить зобов’язати відповідача здійснити перерахунок та виплату призначеної їй пенсії по втраті годувальника за період з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі даних про підвищення розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці, відповідної посади та стажу роботи, в розмірі 70 % пенсії, що належала б померлому годувальнику.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.01.2019 відкрито провадження в адміністративній справі №320/183/19, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, витребувано докази по справі та призначено підготовче засідання на 19.02.2019.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.03.2019 продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 16.04.2019.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.04.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16.05.2019.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила про те, що з 01.07.1991 вона перебуває на обліку в Ірпінському ОУПФУ Київської області та з 08.07.2009 отримує пенсію по втраті годувальника за померлого чоловіка ОСОБА_2, судді Києво-Святошинського районного суду Київської області у відставці.

У зв’язку з тим, що з часу призначення 08.07.2009 їй пенсії по втраті годувальника пенсія не перераховувалась відповідно до вимог ст. 38 Закону України “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування”, ст. 98 Закону України “Про пенсійне забезпечення” та ст. 142 Закону України “Про судоустрій та статус суддів”, вона двічі зверталась до відповідача із заявами про перерахунок пенсії, однак відповідачем було відмовлено з тих підстав, що діючим законодавством перерахунок призначених згідно із Законом України “Про державну службу” пенсій не передбачений.

Зазначає, що за період, що минув від часу призначення пенсії по втраті годувальника склались обставини, що спричинили зміну розміру пенсії, у зв’язку з підвищенням розміру грошового забезпечення суддів і, відповідно, щомісячного грошового утримання суддів у відставці, як однієї з гарантій незалежності суддів, закріплених у Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів», про що відповідачу було відомо кожного разу з дня офіційного оприлюднення змін, що вносились до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Окрім того, що настання таких обставин було загальновідомим, оскільки розмір грошового забезпечення суддів встановлюється законом, відповідач був додатково поінформований позивачем про збільшення розміру грошового забезпечення судді відповідної посади і стажу роботи шляхом подання позивачем відповідачу довідки ДСА України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18.

На думку позивача відповідач був зобов’язаний вчинити дії щодо перерахунку раніше призначеної позивачу пенсії по втраті годувальника, в тому числі за минулий період, однак зазначених дій не здійснив.

Позивач вважає, що відмовляючи в перерахунку пенсії у зв’язку з втратою годувальника та заморожуючи призначену позивачу пенсію на рівні 2007 року, відповідач вчинив дії щодо дискримінації позивача за ознакою віку, оскільки ставлячи розмір грошового утримання в залежність від часу його призначення, та порушуючи приписи ст.142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідач тим самим встановив, що позивач має менший обсяг прав порівняно з такими самими категоріями громадян, а саме утриманцями судді-годувальника, що помер пізніше чоловіка позивача, або пенсія по втраті годувальника яким призначена у пізніший термін.

Наголошує, що за період, що минув від смерті чоловіка минуло 10 років, за цей час розмір пенсії позивача, призначеної у 2009 році, на підставі даних 2007 року, з урахуванням інфляційних втрат зменшився в 10 разів і таке зменшення триватиме і надалі пропорційно швидкості інфляційних процесів, що відбуваються, тому через збільшення віку позивача розмір її пенсії постійно зменшується, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 14 Конвенції щодо заборони дискримінації, в тому числі за ознакою віку.

Відповідач позов не визнав, у відзиві на позовну заяву зазначив, що позивачка перебуває на обліку в управлінні та отримує пенсію у зв’язку з втратою годувальника з 08.07.2009, що призначена відповідно до Закону України «Про державну службу».

Зазначає, що ані Закон України “Про статус суддів”, ані Закон України “Про судоустрій і статус суддів” не визначають право сімей померлого судді, який вийшов у відставку, на отримання будь-якої частини довічного грошового забезпечення судді у відставці.

Вказує, що членам сім’ї судді, який вийшов у відставку та отримував грошове забезпечення у відповідності до Закону України “Про статус суддів” або Закону України “Про судоустрій і статус суддів” пенсія у зв’язку з втратою годувальника могла бути призначена або на загальних підставах, відповідно до статті 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», або відповідно до ч.8, 9 ст.37 Закону України «Про державну службу» (в редакції, що діяла до 01.05.2016), оскільки постановою КМУ №283 від 03.05.1994 «Про порядок обчислення стажу державної служби» (в редакції, що діяла на момент призначення пенсії) визначено, що до стажу державної служби зараховується робота на посадах суддів.

Таким чином на думку відповідача посилання позивачки на статтю 142 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” щодо перерахунку щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці безпідставні, оскільки врегульовують питання перерахунку пенсії саме суддів, та не поширюються на членів сім’ї померлого годувальника.

Наголошує, що оскільки пенсія позивачу призначена за нормами Закону України «Про державну службу», який в свою чергу втратив чинність (крім ст.37) на підставі Закону України «Про державну службу» №889-VІІІ від 10.12.2015, то перерахунок пенсії у зв’язку з втратою годувальника на даний час не встановлений.

А отже у зв’язку з відсутністю норм права, які визначають перерахунок пенсії у зв’язку з втратою годувальника, призначеної відповідно до норм Закону України «Про державну службу», управлінням жодним чином не порушені права позивача на пенсійне забезпечення.

Крім того, управління звертає увагу суду, що вимога позивачки щодо проведення перерахунку пенсії визначає період порушення права з ІНФОРМАЦІЯ_2, в той час як ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Також вказав на те, що виплата пенсії носить систематичний щомісячний характер, а отже позивачці було відомо про відсутність зміни розміру пенсії, починаючи з 2009 року, і у зв’язку з викладеним відповідач просить закрити провадження у справі.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач зауважує, що призначені їй пенсійні виплати по втраті годувальника не є грошовим утриманням суддів у відставці, однак носять похідний характер від права на пенсію померлого чоловіка та розміру його доходу.

Відзначує, що згідно з діючим на момент призначення позивачу пенсії законодавством позивачу призначено пенсію по втраті годувальника у розмірі 70 % від доходу годувальника, що визнається і не заперечується відповідачем.

Щодо законодавства, яке на думку позивача повинно застосовуватися для визначення розміру і перерахунку пенсійних виплат позивача, вважає, що слід керуватися нормами, що діяли на час призначення пенсії позивача з огляду на норми Конституції України, відповідно до статті 22 якої при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Вважає, що нові закони не мають зворотної дії в часі, тому вказує, що встановлене позивачу процентне співвідношення розміру належних позивачу пенсійних виплат у розмірі 70% від доходів померлого годувальника, а також спосіб визначення грошового еквіваленту цього доходу в різні періоди часу – перегляду не підлягають. Однак зазначає, що грошовий еквівалент доходу чоловіка позивача, з якого вираховується пенсія позивача, не є сталою величиною і порушення прав позивача відповідачем відбувається саме у незастосуванні грошового еквіваленту, в якому виражається дохід померлого чоловіка в різні періоди часу, до визначення розміру пенсійних виплат позивача.

Вважає протиправними дії відповідача, які полягають в обрахуванні доходу померлого годувальника в одиницях виміру 2007 року і застосуванні цього виміру до обрахунку належних позивачу пенсійних виплат у всі наступні роки, залишаючи цей обрахунок незмінним до належних позивачу виплат за всі наступні періоди.

Отримуючи пенсію по втраті годувальника та маючи нормативно встановлену гарантію обчислення розміру цього доходу в різні періоди часу шляхом порівняння доходу померлого чоловіка на момент смерті із доходом діючого судді, позивач мала обґрунтовані сподівання на те, що розмір її пенсійних виплат відповідатиме реальному грошовому еквіваленту доходу померлого годувальника. Тому постійне та послідовне заниження відповідачем розміру доходу, з якого обраховується пенсія позивача, шляхом неправомірного застосування для виміру цього доходу постійно зменшуваної величини, призвело на думку позивача до втручання у її право власності, закріплене ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та становитиме для позивача особистий та надмірний тягар.

Звертає увагу на те, що згідно з встановленими у період призначення пенсії позивача нормами, зокрема, Закону України «Про статус суддів» №2862-ХІІ від 15.12.1992 (п.4 ст.43) розмір доходу чоловіка позивача визначався не національною грошовою одиницею, яка є нестабільною величиною і може слугувати еквівалентом вартості однакових матеріальних благ лише певний короткий проміжок часу, а більш стабільними одиницями виміру. У 2007 році однією з таких одиниць виміру було процентне відношення грошового утримання судді у відставці до заробітної плати діючого судді, а також мінімальна заробітна плата, відношенням до якої визначалась заробітна плата діючого судді, та яка надалі, після змін в законодавстві замінена прожитковим мінімумом. Звертає увагу, що такі ж гарантії щодо способу визначення грошового еквіваленту доходу судді у відставці залишилися і після змін у законодавстві, зокрема, це передбачено діючими нормами Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VІІІ від 02.06.2016 (п.3 ст.142).

Тому вважає неправомірним застосування відповідачем для обрахунку пенсії позивача не розміру доходу чоловіка позивача на час його смерті, а грошовий еквівалент його доходу, який був дійсним станом на 2007 рік, протиправно вважаючи цей еквівалент тією самою незмінною величиною.

Зазначає, що самою державою визнаний такий спосіб оцінки розміру доходу судді у відставці в різні періоди часу як оцінка розміру доходу для суддів у відставці – у вигляді процентного відношення розміру довічного утримання до розміру суддівської винагороди діючого судді.

Вважає, оскільки розмір пенсії позивача по втраті годувальника визначено в процентному відношенні до розміру доходу її чоловіка, то оцінювання грошового еквіваленту розміру цього доходу в кожний період часу також повинно проходити на тих самих умовах, і із застосуванням тих самих величин виміру, які застосовувались для виміру доходу чоловіка позивача, встановлених нормативно на час його смерті – процентним відношенням до зарплати діючого судді, визначеної в той самий період часу, за який обраховується пенсійна виплата позивача.

Крім того, вказує, що посилання відповідача на те, що Законом України «Про державну службу» перерахунок пенсій не передбачений, на думку позивача не є підставою для відмови в перерахунку взагалі, оскільки такий обов’язок передбачений для відповідача іншими загальними нормами права, що регулюють пенсійне забезпечення, зокрема, статтею 38 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», частина друга якої передбачає, що зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім’ї здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому склалися обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

Вказує, що вимога до відповідача про перерахунок призначеної позивачу пенсії по втраті годувальника не є переходом на інший вид пенсійного забезпечення або призначення позивачу грошового утримання суддів. Вважає, що застосування даних про зміну грошового забезпечення суддів у різні періоди часу повинне застосовуватись відповідачем лише як спосіб визначення грошового еквіваленту доходу померлого годувальника, однак цей грошовий еквівалент повинен визначатись за той самий період часу, за який позивачу проводиться пенсійна виплата.

Щодо посилань відповідача на пропуск строку звернення до суду зауважує, що датою, з якої позивачу стало відомо про порушення його права на перерахунок пенсії слід вважати 26.10.2018, що є датою відповіді відповідача на письмове звернення позивача з відповідною заявою про перерахунок пенсії, отже вважає строк звернення до суду не пропущеним.

Відповідачем правом подати заперечення на відповідь на відзив не скористався.

У судове засідання 16.05.2019 з’явились позивач та її представник, які підтримали позовні вимоги у повному обсязі з підстав, вказаних у позові та відповіді на відзив, просили позов задовольнити.

У судове засідання 16.05.2019 представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлений завчасно та належним чином, клопотань суду не направляв.

16.05.2019 представником позивача подано письмове клопотання про продовження розгляду адміністративної справи №320/183/19 у порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи, що матеріали справи у достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін, відсутність потреби у заслуховуванні свідків чи експерта, а також з урахуванням клопотання представника позивача про здійснення подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження, суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянкою України, паспорт серії НОМЕР_2, виданий Ірпінським МВ ГУ МВС України в Київській області 22.12.1999 (а.с.27-28).

Позивач перебуває на обліку в Ірпінському ОУПФУ Київської області з 01.07.1991 року та після смерті свого чоловіка ОСОБА_2 з 08.07.2009 отримує пенсію по втраті годувальника відповідно до Закону України «Про державну службу» в розмірі 70 % від суми заробітної плати годувальника (а.с.35-37).

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2, 1936 року народження та ОСОБА_1, 1939 року народження одружились 19 червня 1971 року, після реєстрації одруження дружині присвоєно прізвище ОСОБА_1, що підтверджується копією свідоцтва про одруження серії НОМЕР_3, виданого Бучанським бюро ЗАГС Київської області 19.06.1971 (а.с.8).

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 72 років, про що виконавчим комітетом Коцюбинської селищної ради міста Ірпеня Київської області видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_4 (а.с.9).

Як вбачається з довідки УЖКГ “Біличі” смт. Коцюбинське Київської області від 08.07.2009 №706, ОСОБА_1 разом з чоловіком ОСОБА_2 проживали за адресою: АДРЕСА_2, та до дня смерті чоловіка ОСОБА_1 знаходилась на його утриманні (а.с.31).

Також ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи IV категорії, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_5 від 28.12.1993 (а.с.30).

ОСОБА_2 мав стаж на посаді судді 31 рік 5 місяців 20 днів та за життя знаходився на обліку у відповідача та отримував довічне грошове утримання судді у відставці Києво-Святошинського районного суду Київської області в розмірі 90 %, що в грошовому еквіваленті становило 3787,56 грн. та нараховувалось на підставі довідки Територіального управління ДСА України в Київській області від 29.01.2007 №14 про заробітну плату для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці (а.с.32).

Згідно з розпорядженням Територіального управління ДСА України в Київській області від 26.12.2006 розрахунок довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_2 станом на 01.01.2007 становив 90 % від заробітної плати, розмір якої станом на 01.01.2007 становив 4208,40 грн. (в тому числі оклад 2656,00 грн., надбавка за кваліфікаційний клас 350,00 грн., надбавка за вислугу років 40% - 1202,40 грн.) та становив 3787,56 грн. (а.с.33).

На підставі заяви ОСОБА_1 від 08.07.2009 про перехід з пенсії по віку на пенсію по втраті годувальника (а.с.26), Управлінням ПФУ у місті Ірпені Київської області ОСОБА_1 призначено пенсію по втраті годувальника за померлого чоловіка, судді у відставці ОСОБА_2 відповідно до ст. 37 Закону України “Про державну службу”.

Розрахунок пенсії позивача по втраті годувальника проведено на підставі довідки Територіального управління ДСА України в Київській області від 29.01.2007 №14 про розмір заробітної плати для обчислення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці. Отже, розмір пенсії позивача по втраті годувальника становив 70 % від заробітної плати годувальника на день призначення їй пенсії, пенсію позивачу станом на 08.07.2009 розраховано в сумі 2945,88 грн. (4208,40 грн. х 70%), що підтверджується відповідним розрахунком пенсії, наявним в матеріалах пенсійної справи позивача (а.с.24, 25).

В подальшому позивачу проводився перерахунок пенсії у зв’язку з виплатою додаткових підвищень до пенсії, зокрема, додаткової пенсії як особі, віднесеній до 4 категорії постраждалих від аварії на ЧАЕС (56,94 грн.), підвищення особам, які проживають у зоні посиленого радіоекологічного контролю (5,20 грн.), підвищення дітям війни (66,43 грн.), доплати за бюджетом 2010 року (11,03 грн.), фіксованої індексації (319,81 грн.), доплати до старого основного розміру пенсії (30,00 грн.), відтак станом на 01.07.2018 розмір пенсії позивача становить 3405,29 грн. (а.с.34-37).

При цьому суд звертає увагу, що розмір пенсії по втраті годувальника, тобто основний розмір пенсії позивача не змінився з дня призначення пенсії по втраті годувальника і до часу розгляду справи судом і становить 2945,88 грн. (4208,40 грн. х 70%).

З матеріалів пенсійної справи вбачається, що позивач звернулась із заявою до Головного управління ДСА у Київській області від 27.09.2018, в якій зазначила, що з моменту призначення їй пенсії по втраті годувальника, її чоловіка, судді у відставці ОСОБА_1 позивачу жодного разу не було проведено перерахунку пенсії, у зв’язку з чим просила надати їй довідку про заробітну плату судді, яка враховується при призначенні (перерахунку) щомісячного грошового утримання суддям у відставці станом на 01.01.2016, 01.01.2017 та 01.01.2018 (а.с.41).

19.10.2018 ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про перерахунок призначеної їй пенсії по втраті годувальника, в якій зазначила, що її чоловік ОСОБА_2 на момент звільнення в 1997 році працював суддею в Києво-Святошинському суді і його заробітна плата нараховувалась управлінням юстиції, а на сьогоднішній день нараховується управлінням ДСА. В заяві позивач просила провести перерахунок пенсії по втраті годувальника та повідомила, що зарплата суддям збільшена в 2012-2016 роках. До заяви додано довідку ТУ ДСА у Київській області від 12.10.2018 №152 про розмір заробітної плати чоловіка станом на момент звільнення в 1997 році з посади судді Києво-Святошинського народного суду (а.с.10, 38).

У відповідь на вказану заяву позивачу було відмовлено листом від 26.10.2018 №515/М-03 з посиланням на те, що перерахунок призначеної пенсії по втраті годувальника Законом України “Про державну службу” не передбачений (а.с.12).

01.12.2018 ОСОБА_1 знову звернулась до Ірпінського ОУПФУ Київської області із заявою про перерахунок пенсії по втраті годувальника, додавши до вказаної заяви довідку Територіального управління ДСА України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18 із зазначенням посадового окладу та надбавки за вислугу років працюючого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання за період з 01.05.2016 по 01.01.2018.

Листом від 27.12.2018 №10339/02 Ірпінське ОУПФУ Київської області відмовило ОСОБА_1 у перерахунку пенсії по втраті годувальника, посилаючись на те, що Законом України “Про державну службу” від 10.12.2015 №889-VІІІ такий перерахунок не передбачений (а.с. 13).

Суд установив, що відповідно до довідки ТУ ДСА України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18, посадовий оклад судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, станом на 01.01.2016 складає 13780,00 грн.; станом на 01.05.2016 складає 14500,00 грн.; станом на 01.12.2016 складає 16000,00 грн.; станом на 01.01.2017 складає 16000,00 грн.; станом на 01.01.2018 складає 17620,00 грн.

У довідці також зазначено, що оскільки на підставі наказу в.о. начальника управління юстиції у Київській області від 22.05.1997 №346 стаж роботи на посаді судді Мікульського Володимира Костянтиновича станом на 02.06.1997 складає 31 рік, що складає 70% посадового окладу, на підставі п. 5 ст. 135 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, тому надбавка за вислугу років станом на 01.01.2016 складає 9646,00 грн.; надбавка за вислугу років станом на 01.05.2016 - 10150,00 грн.; надбавка за вислугу років станом на 01.12.2016 - 11200,00 грн.; надбавка за вислугу років станом на 01.01.2017 - 11200,00 грн.; надбавка за вислугу років станом на 01.01.2018 - 12334,00 грн. (а.с.11).

Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог та даючи правову оцінку обставинам справи, суд зважає на таке.

Згідно з частиною третьою статті 46 Конституції України пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до статті 43 Закону України «Про статус суддів» судді, який вийшов у відставку, за наявності відповідного віку і стажу роботи виплачується пенсія на умовах, передбачених статтею 37 Закону України «Про державну службу».

Згідно зі статтею 11 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII «Про статус суддів» (в редакції, що діяла на час набуття позивачем права на пенсію в зв'язку з втратою годувальника 08.07.2009, далі – Закон № 2862-XII) гарантії незалежності судді, включаючи заходи його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.

Відповідно до частини 4 статті 43 Закон № 2862-XII судді, який пішов у відставку, за наявності відповідного віку і стажу роботи виплачується пенсія на умовах, передбачених

статтею 37 Закону України "Про державну службу" (3723-12). Судді у відставці, який має стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, виплачується за його вибором пенсія або звільнене від сплати податку щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 80 відсотків заробітної плати працюючого на відповідній посаді судді. За кожний повний рік роботи понад 20 років на посаді судді розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки заробітку, але не більше ніж до 90 відсотків заробітку судді.

Пунктом 61 розділу ІІ Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 28.12.2007 № 107-VI, у частині четвертій статті 43 Закону України "Про статус суддів" (2862-12) у першому абзаці виключено слова "без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання". Також після абзацу третього частину четверту статті 43 Закону України "Про статус суддів" доповнено абзацами такого змісту: «Максимальний розмір щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат, встановлених законодавством) не може перевищувати десяти тисяч гривень на місяць.

Призначення і виплата щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці здійснюється органами Пенсійного фонду за рахунок коштів державного бюджету».

Проте рішенням Конституційного Суду України 22 травня 2008 року №10-рп/2008 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, й положення пункту 61 розділу II "Внесення змін до деяких законодавчих актів України" Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до

деяких законодавчих актів України".

Статтею 44 Закону № 2862-XII встановлено, що заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок.

За змістом пункту 8 частини четвертої статті 47, статті 129 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» належне матеріальне та соціальне забезпечення судді, в тому числі і суддівська винагорода, є елементами статусу судді та однією з основоположних гарантій незалежності судді.

Умови пенсійного забезпечення державних службовців до 01.05.2016 встановлювалися Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 № 3723-ХІІ (далі - Закон № 3723-ХІІ).

Зокрема, статтею 37 Закону № 3723-ХІІ визначено, що у разі смерті особи у період перебування на державній службі за наявності у померлого годувальника стажу державної служби не менше 10 років непрацездатним членам сім`ї померлого годувальника, які були на його утриманні (при цьому дітям - незалежно від того, чи були вони на утриманні померлого годувальника), призначається пенсія у зв`язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім`ї у розмірі 70 відсотків суми заробітної плати померлого годувальника, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, а на двох і більше членів сім`ї - 90 відсотків. До непрацездатних членів сім`ї належать особи, зазначені у статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Право на призначення пенсії у зв`язку з втратою годувальника на умовах, передбачених частиною десятою цієї статті, мають також непрацездатні члени сім`ї померлої особи, яка отримувала або мала право на пенсію за цим Законом.

Частиною першою статті 37-1 Закону № 3723-ХІІ передбачено, що у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а також у зв`язку із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій. Перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» текст статті 37-1 викладено у такій редакції: «Умови та порядок перерахунку призначених пенсій державним службовцям визначаються Кабінетом Міністрів України».

Правове регулювання Кабінетом Міністрів України зазначеного питання у період з 01.01.2015 по 01.12.2015 врегульовано пунктами 4 та 5 постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання вдосконалення визначення розмірів заробітку для обчислення пенсії» від 31.05.2000 № 865 (далі - постанова КМУ № 865), за змістом яких підвищення розміру заробітної плати працюючого державного службовця було передумовою для перерахунку пенсії.

Так, пунктом 4 постанови КМУ № 865 установлено, що у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям відповідно до рішень Кабінету Міністрів України після набрання чинності Законом України від 16.01.2003 № 432-IV «Про внесення змін до Закону України «Про державну службу» заробітна плата для перерахунку пенсії пенсіонерам, яким пенсія призначена з дня набрання чинності Законом України «Про державну службу», визначається в такому порядку: 1) пенсіонерам, які на момент перерахунку пенсії продовжують працювати на посаді, з якої призначено пенсію, - на підставі поданої довідки про одержувану заробітну плату на момент перерахунку; 2) іншим пенсіонерам - на підставі документів, поданих на час перерахунку, виходячи із сум заробітної плати, яку одержує працюючий державний службовець на відповідній посаді, з якої призначено (перераховано) пенсію, на момент виникнення права на перерахунок.

Перерахунок пенсій провадиться з місяця підвищення розміру заробітної плати працюючого державного службовця на підставі поданої заяви та довідок, виданих державними органами за останнім місцем роботи. Форма довідки про заробітну плату, що подається для призначення (перерахунку) пенсії державним службовцям, затверджується правлінням Пенсійного фонду України за погодженням з Міністерством соціальної політики (пункт 5 постанови КМУ № 865).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09.12.2015 № 1013 (далі – постанова КМУ № 1013) було підвищено розміри заробітку працюючих державних службовців, а також пункт 4 постанови КМУ № 865 виключено, а пункт 5 викладено в такій редакції: «Форма довідки про заробітну плату, що подається для призначення пенсії державним службовцям, затверджується правлінням Пенсійного фонду України за погодженням з Міністерством соціальної політики».

Положень, які б закріплювали можливість перерахунку пенсії у зв`язку з підвищенням розміру заробітку працюючих державних службовців, постанова КМУ № 1013 не містить.

У ході реформування системи державного управління було прийнято новий Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII), який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

У зв`язку з набранням 01.05.2016 чинності Закону № 889-VIII, положення Закону № 3723-XII втратили чинність, в тому числі норми, якими було врегульоване пенсійне забезпечення державних службовців, крім статті 37, що застосовується до осіб, зазначених у пунктах 10 і 12 розділу XI Закону № 889-VIII, до числа яких померлий годувальник ОСОБА_1 не відноситься.

Нормами Закону № 889-VIII були виключені положення із Закону України „Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453, які передбачали право на призначення суддям пенсії на умовах Закону № 3723-XII.

Статтею 90 Закону № 889-VIII встановлено, що пенсійне забезпечення державних службовців здійснюється відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

В свою чергу, підстави індексації та перерахунку пенсій визначені в статті 42 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», до яких не віднесено підвищення розміру заробітку працюючих державних службовців.

Ураховуючи наведені вище положення джерел права, суд дійшов висновку, що з 1 грудня 2015 року - початку застосування постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 № 1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів», якою пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2000 року № 865 «Про деякі питання вдосконалення визначення розмірів заробітку для обчислення пенсії» виключено, а її пункт 5 викладено в іншій редакції, та у зв'язку з набранням у подальшому чинності Законом України «Про державну службу» № 889-VIII, яким по-іншому врегульовані правовідносини, пов'язані із пенсійним забезпеченням державних службовців, в національному законодавстві відсутні прямі норми, які дозволяють територіальним органам ПФУ перераховувати пенсії, призначені за статтею 37 Закону України «Про державну службу» № 3723-XII, у зв'язку з підвищенням розміру заробітку працюючих державних службовців.

Отже, чинним законодавством на час звернення позивача за перерахунком розміру пенсії у зв`язку з втратою годувальника, не було передбачено можливості її перерахунку у зв`язку з підвищенням розміру заробітної плати працюючих державних службовців, про що і зазначає відповідач у своїй відмові, яка була викладена ним у листі від 27.12.2018 №10339/02.

Проте, за загальновідомим принципом теорії права відсутність законодавчого механізму реалізації права не може позбавити права як такого, у зв’язку з чим суд вважає за необхідне наголосити на такому.

Стаття 1 Конституції України проголошує, що України є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Частина друга статті 19 Основного Закону приписує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина 3 статті 22 Конституції України застерігає, що при прийнятті нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Із загального змісту статті 22 Конституції України можна зробити висновок, що права і свободи людини і громадянина в державі не можуть звужуватись.

Конституція України визнає і гарантує дію принципу верховенства права (частина перша статті 8); незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України (частина перша статті 126).

Однією з найважливіших умов визначеності відносин між людиною і державою є закріплення у статтях 3, 21 Конституції України принципу непорушності прав і свобод людини. Визнаючи людину найвищою соціальною цінністю, Основний Закон України встановлює перелік прав і свобод, гарантує і забезпечує їх захист, у тому числі від порушення з боку держави, її органів та посадових осіб.

Законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення та визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, є Закон України " Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).

Згідно з положеннями ст.1 Закону №1058-IV пенсії - щомісячні регулярні пенсійні грошові виплати, які отримують фізичні особи (або члени сім'ї) від держави та спеціальних фондів після досягнення пенсійного віку, в разі інвалідності чи втрати годувальника.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону №1058-IV відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.

Згідно зі ст. 10 Закону №1058-IV особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Статтею 36 цього Закону встановлено, що пенсія у зв'язку із втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні. Згідно з частиною другою цієї статті непрацездатними членами сім'ї вважаються, зокрема, чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є інвалідами або досягли пенсійного віку.

Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками (ст.37 вказаного Закону).

За вказаним Законом, члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається із заробітку чи пенсії годувальника, тобто в залежності від того доходу, який мав годувальник на час настання смерті.

Отже, пенсія у зв'язку з втратою годувальника є одним з видів пенсійного забезпечення, яке гарантується статтею 46 Конституції України і призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні.

Загальновідомо, що означений вид пенсії (у зв'язку з втратою годувальника) має похідну правову природу від права на пенсію людини, яка була годувальником в сім'ї. Смерть годувальника позбавляє непрацездатних членів сім'ї доходів від його професійної діяльності. В такому разі держава, проявляючи гуманність, надає допомогу сім'ї, яка понесла у зв'язку зі смертю годувальника втрату коштів для життя. Розмір матеріального забезпечення членів сім'ї (пенсії) залежить від розміру пенсії за віком померлого годувальника.

Якщо враховувати сутність природи пенсії у зв'язку з втратою годувальника і зважати, що пенсійне забезпечення суддів є складовою гарантій їх незалежності, встановленою статтею 126 Конституції України, то будь-які питання, що так чи інакше пов'язані із пенсією у зв'язку з втратою годувальника, яку отримують непрацездатні члени сім'ї померлого судді, прямо впливають на дотримання конституційних гарантій незалежності судді.

Більше того, зазначене чинне законодавче регулювання (Закон України «Про державну службу» № 889-VІІІ від 10.12.2015, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016) звужує зміст і обсяг права непрацездатних членів сім'ї на пенсійне забезпечення у разі втрати годувальника, якщо таким годувальником був суддя, який за життя мав право на відставку, а за умови досягнення пенсійного віку - право вибору: щомісячне довічне грошове утримання або призначення пенсії за віком на підставі Закону №3723.

Окрім того, проведений судом аналіз свідчить, що пенсія у зв'язку з втратою годувальника на підставі Закону № 3723 і такий самий вид пенсії, але вже на умовах Закону № 1058, має не лише різний фактичний розмір, а й абсолютно різну правову природу. Надання непрацездатним членам сім'ї померлого судді пенсії у зв'язку з втратою годувальника на підставі Закону № 3723 є певним компенсаторним механізмом, і є нічим іншим, як забезпеченням досягнутого рівня гарантій незалежності судді.

Тож, вирішуючи питання про застосування цього Закону в часі, суд виходить із того, що згідно зі ст.22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, якщо враховувати сутність пенсії у зв'язку з втратою годувальника – померлого судді, то застосування положень чинного законодавства без врахування принципів незалежності судді є протиправним і, як наслідок, позбавляє позивача можливості отримувати пенсію у зв'язку з втратою годувальника на підставі Закону № 3723 у належному розмірі з урахуванням підвищення розміру суддівської винагороди працюючого на відповівдінй посаді судді.

Це безумовно вказує на звуження рівня гарантії незалежності судді, що передбачений статтею 126 Конституції України та законами України і суперечить принципам, зокрема, законних очікувань, передбачуваності, правової визначеності, справедливості, як складовим елементам верховенства права, визначеного статтею 8 Основного Закону України, а також не відповідає статті 22 Конституції України.

Вищенаведена позиція знаходить своє підкріплення також в усталеній практиці Конституційного Суду України, міжнародних стандартах незалежності суддів, правових позиціях Європейського суду з прав людини.

Так, Конституційний Суд України, у своєму Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) підкреслив, що конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини).

В цьому ж рішенні Конституційний Суд України також висловив правову позицію, відповідно до якої зміст прав і свобод людини - це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини - це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абзаци п'ятий, шостий пункту 4 мотивувальної частини).

В Рішенні від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, посилаючись на низку своїх позицій констатує, що неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимість обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року № 20-рп/2004) (абзац 14 пункту 5 мотивувальної частини). Далі Суд вказує, що аналіз норм Конституції України свідчить про надання судді за рахунок держави матеріального і соціального захисту (заробітна плата, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо), що відповідає його високому статусу, є гарантією забезпечення незалежності. Право судді, який перебуває у відставці, на пенсійне та щомісячне довічне грошове утримання є гарантією незалежності працюючих суддів. Щомісячне довічне грошове утримання - це особлива форма соціального забезпечення суддів, зміст якої полягає у гарантованій державою щомісячній звільненій від сплати податків грошовій виплаті, що слугує забезпеченню їх належного матеріального утримання, в тому числі після звільнення від виконання обов'язків судді (абзаци третій, п'ятий пункту 7 мотивувальної частини)

У іншому своєму Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, розглядаючи справу щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України зазначив, що незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом мають бути реально забезпечені. Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

Розглядаючи проблему зниження рівня гарантій незалежності суддів в аспекті реалізації їх права на щомісячне довічне грошове утримання, Конституційний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя (абзац п'ятий підпункту 2.2. пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 (справа щодо змін умов виплати пенсій і щомісячного довічного грошового утримання суддів у відставці).

У рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року у справі №1-29/2007 зазначено, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.

Відповідно до роз'яснень, наведених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”, оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції та в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 17.03.2004 N7-рп/2004, від 01.12.2004 N 20-рп/2004 від 06.07.1999 N8-рп/99, від 20.03.2002 N5-рп/2002, , від 01.12.2004 N 20-рп/2004).

Європейський суд з прав людини в контексті даної проблеми вважає, що будь-яке коректування пенсійного забезпечення повинно здійснюватися поступово, обережно і у заздалегідь прорахований спосіб. Будь-який інший підхід може поставити під загрозу соціальний мир, передбачуваність пенсійної системи та правову визначеність. Така точка зору викладена, зокрема у § 51 рішення у Справі „Андрелє проти Чеської Республіки" („Andrele v. The Czech Republik") від 17 лютого 2011 року, заява № 6268/08).

З огляду на те, що позивач була непрацездатною у розумінні ст. 36 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-ІV, її за заявою позивача було переведено на пенсію у зв’язку з втратою годувальника довічно, що не оскаржується відповідачем.

Суд зауважує, що відповідачем не заперечується право позивача на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника на умовах, передбачених ст.37 Закону України “Про державну службу”, який був чинним на час призначення померлому годувальнику довічного грошового утримання судді у відставці, з розрахунку довічного грошового утримання судді у відставці, що належить її померлому чоловіку.

Як зазначалось судом вище, 19.10.2018 та 01.12.2018 ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про перерахунок пенсії у зв'язку з втратою годувальника, виходячи з розміру суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, додавши довідку ТУ ДСА про розмір суддівської винагороди за період 2016-2018 роки.

Підставою для відмови у перерахунку позивачу пенсії, виходячи з розміру суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, слугувало те, що Законом України “Про державну службу” від 10.12.2015 №889-VІІ перерахунки призначених пенсій не передбачені.

Також, у відзиві на позов відповідач зауважив, що норми Закону України “Про судоустрій та статус суддів” врегульовують питання перерахунку пенсії саме суддів та не поширюються на членів сім’ї померлого годувальника, що на думку суду прямо суперечить частині першій статті 37-1 Закону № 3723-ХІІ, яка була чинною на час призначення померлому годувальнику довічного грошового утримання судді у відставці, за змістом якої у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій, при чому перерахунок пенсії здійснюється виходячи із сум заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування працюючого державного службовця відповідної посади та рангу на момент виникнення права на перерахунок пенсії.

Згідно з ч. 1 ст. 38 Закону №1058-IV пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною 2 статті 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.

Відповідно до ч. 2 ст. 38 розділу V “Пенсія у зв`язку з втратою годувальника в солідарній системі” Закону №1058-IV зміна розміру пенсії або припинення її виплати членам сім`ї здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому склалися обставини, що спричинили зміну розміру або припинення виплати пенсії.

Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Відповідно до Преамбули Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIIІ) цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Згідно з ч. 1 ст. 142 Закону №1402-VIIІ судді, який вийшов у відставку, після досягнення чоловіками віку 62 років, жінками - пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", виплачується пенсія на умовах, визначених зазначеним Законом, або за його вибором щомісячне довічне грошове утримання.

Відповідно до ч. 4 ст. 142 Закону №1402-VIIІ у разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання.

Конституційний Суд України в п.1 ч.4 рішення №4-рп/2016 від 08.06.2016 за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого ч. 5 ст. 141 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.2010 №2453-VI, зазначив, що у разі зміни грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання.

Право позивача на отримання пенсії у зв’язку з втратою годувальника, виходячи з розміру довічного грошового утримання суді у відставці, яке належало її померлому чоловіку, не оспорюється відповідачем.

При цьому, відповідно до системного аналізу законодавства та означеного рішення Конституційного Суду України, зміна розміру суддівської винагороди працюючих на відповідних посадах суддів, є підставою для перерахунку раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці.

Зважаючи на викладене, зміна розміру раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці є підставою для перерахунку пенсії по втраті годувальника, померлого судді у відставці, оскільки перерахунок такої пенсії був прямо передбачений Законом №3723, чинним на час призначення померлому годувальнику довічного грошового утримання як судді у відставці.

Відповідно до ч.1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч.2 ст. 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.

Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.

Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.

Слід зазначити, що "трискладовий тест" для визначення виправданості втручання за статтею 8 Конвенції є засобом для перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією і передбачає наявність всіх елементів, що вказує на те, що будь-яке обмеження права має пройти перевірку на відповідність сукупності трьох умов: 1) втручання здійснене "згідно із законом"; 2) воно відповідає законній (легітимній) меті; 3) воно "необхідне в демократичному суспільстві".

Отже, обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи.

Так, у рішенні у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine) від 2.12.2010 р., заява № 30856/03, ЄСПЛ зазначив: 42. Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві".

Така концепція міститься і в інших рішеннях ЄСПЛ, наприклад у рішеннях у справах "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine) від 18.12.2008 р., заява № 39948/06, п. 47; "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) від 11.04.2013 р., заява № 20372/11, п. 51; "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12.03.2009 р., заява №1291/03, п. 81, та інших рішеннях ЄСПЛ). Тобто її можна вважати усталеною практикою ЄСПЛ.

Одним із основних принципів, на необхідності дотримання якого наголошує Європейський суд з прав людини, є принцип верховенства права, до фундаментальних аспектів якого відноситься принцип юридичної визначеності

Рішенням Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу "якості закону". В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Європейський суд у справі Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638 вказав, що сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.

Сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах.

Як зазначив Європейський суд у справі van Duyn v. Home Office, принцип правової визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатись на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться в законодавчому акті, якій загалом не має автоматичної прямої дії.

Така дія названого принципу пов'язана із іншим принципом - відповідальності держави, який полягає в тому, що держава не може посилатись на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності.

У справі "Рисовський проти України" (п.70-71) Європейський Суд зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).

Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).

В рішенні Європейського суду з прав людини у Справі «Гарнага проти України» (Заява №20390/07) від 16.05.2013, яке набуло статусу остаточного і відповідно є джерелом права в Україні, суд відзначає, що неврегульованість спірного питання на законодавчому рівні (відсутність норми права) не є причиною і перешкодою до позитивного вирішення спірного питання на користь заявника.

У справах "Стек та інші проти Сполученого Королівства" (заяви №№65731/01 та 65900/01), "Пічкур проти України" (заява №10441/06) Європейський Суд з прав людини зазначив, якщо у державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 Конвенції щодо заборони дискримінації. Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. У практиці Європейського Суду з прав людини напрацьовані також три головні критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статтею 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: чи є такий захід законним; чи переслідує втручання в право власності "суспільний інтерес"; чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям. За оцінкою Європейського Суду з прав людини не буде вважатись пропорційним втручання, яке становить "особистий та надмірний тягар" для особи.

У справах "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року, ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування. Цими рішеннями було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи державної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Необхідність застосування зазначеного підходу при вирішення соціальних справ, з урахуванням обставин справи та законодавства, що регулює саме ці відносини та у конкретний період часу, підтверджується, зокрема, позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 234/8701/1.

На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати особі адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі "C. Дж. та інші проти Болгарії" ["C. G. andOthers v. Bulgaria"], заява № 1365/07, § 39, від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, § 170).

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі “Хонякіна проти Грузії” (Khoniakina v. Georgia), №17767/08, пункт 72, від 19.06.2012).

Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі “Суханов та Ільченко проти України” (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26.09.2014).

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною у рішенні по справі “Суханов та Ільченко проти України” (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine) від 26.09.2014, за певних обставин “законне сподівання” на отримання “активу” також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Так якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має “законне сподівання”, якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних Судів, якою підтверджується його існування.

Законне сподівання у позивача виникло з моменту смерті чоловіка, а саме 08.07.2009, оскільки законодавством, яке діяло на той час, передбачалося переведення на пенсію у зв'язку з втратою годувальника та перерахунок пенсії, щоразу у разі підвищення суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді, головною умовою переведення та перерахунку може бути лише звернення за переведенням та перерахунком.

Відповідно до ст.14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. А в ст.1 Протоколу № 12 до цієї Конвенції передбачена загальна заборона дискримінації:

« 1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».

Слід зазначити, що дискримінація може бути прямою (різне поводження до людей в однаковій ситуації) та непрямою (однакове поводження з людьми, незважаючи на те, дехто з них знаходиться в певній особливій ситуації).

У справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece, рішення від 06.04.2000, заява № 34369/97) ЄСПЛ наголосив, що згідно зі статтею 14 Конвенції право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, порушується, коли Держави ставляться по-різному до осіб в аналогічних ситуаціях, не забезпечуючи при цьому об'єктивного та розумного виправдання. Однак це не єдиний аспект заборони дискримінації у статті 14 Конвенції. Право не зазнавати дискримінації у користуванні правами, гарантованими Конвенцією, також може бути порушене, коли Держави, не маючи об'єктивних і розумних підстав, не застосовують різний підхід до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.

Аналогічний підхід закріплено в національному праві.

Так, відповідно до Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" формами дискримінаціє є: пряма дискримінація, непряма дискримінація, підбурювання до дискримінації, пособництво у дискримінації, утиск (ст.5). Відповідно до ст.1 цього Закону непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Пічкур проти України"від 07.11.2013 (заява № 10441/06), зазначив, зокрема, що користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Вирішуючи питання про наявність ознак дискримінації відносно позивача, суд виходить з того, що проаналізоване національне законодавство, починаючи з 01.12.2015 року позбавлене механізмів реалізації права на перерахунок пенсії позивача по втраті годувальника померлого судді у відставці з урахуванням змін у розмірах суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді, при тому, що розмір пенсії позивача по втраті годувальника становить 70 % від заробітної плати годувальника на день призначення йому пенсії і жодного разу не зазнав змін з моменту призначення пенсії (08.07.2009).

Оскільки до 01.12.2015 національне законодавство передбачало як право, так і процедуру перерахунку такої пенсії у разі підвищення заробітної плати працюючих державних службовців, а з 01.12.2015 у зв’язку з виключенням прямої норми, яка передбачало право на перерахунок пенсії, та згодом через прийняття нового Закону України «Про державну службу» держава взагалі позбулася взятих раніше гарантій незалежності суддів, якими безумовно є забезпечення належного рівня пенсійних виплат у зв'язку з втратою годувальника, які отримують непрацездатні члени сім'ї померлого судді, що прямо впливає на дотримання конституційних гарантій незалежності судді, можна дійти висновку, що державою не забезпечено належного рівня матеріального достатку непрацездатного члена сім'ї – дружини померлого судді, яка отримує пенсію по втраті годувальника.

Про наявність дискримінаційних ознак свідчить те, що розмір пенсії у зв'язку з втратою годувальника колишнього державного службовця має ставитись в залежність від суми суддівської винагороди працюючого судді, а отже, виходячи з принципу єдності статусу суддів, у разі підвищення розміру суддівської винагороди діючого судді має здійснюватись перерахунок раніше призначеної пенсії в зв'язку з втратою годувальника.

При цьому суд не вбачає будь-якої легітимної мети, яка б виправдовувала неоднакове ставлення до отримувача пенсії по втраті годувальника, якому пенсія призначена на підставі Закону України «Про державну службу» №3723, та судді у відставці, що отримує довічне грошове утримання та право на його перерахунок у разі підвищення суддівської винагороди працюючого судді, в умовах похідного характеру правової природи означеного виду пенсії по втраті годувальника від права на пенсію судді, який був годувальником в сім'ї.

Зважаючи на те, що смерть годувальника позбавляє непрацездатних членів сім'ї доходів від його професійної діяльності, суд констатує, що продовженням дії права на отримання пенсії по втраті годувальника у розмірі 70 % заробітної плати годувальника на день призначення йому пенсії є перерахунок такої пенсії з урахуванням суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді, що є дотриманням конституційних гарантій незалежності судді та уникнення дискримінації позивача за ознакою віку.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що розмір пенсії у зв'язку з втратою годувальника - померлого судді має ставитись в залежність від суми суддівської винагороди діючого судді (заробітної плати працюючого на відповідній посаді державного службовця), а отже, виходячи з принципу єдності статусу суддів, у разі підвищення розміру суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді має здійснюватись перерахунок раніше призначеної пенсії в зв'язку з втратою годувальника.

Отже, відмовляючи у перерахунку пенсії позивачу з урахуванням довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18, відповідач діяв всупереч нормам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та без урахування практики Європейського суду з справ людини як джерела права, які мають пріоритет над нормами національного законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Статтею 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенство права. Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №826/8687/16.

Приймаючи до уваги, що відповідачем не проведено перерахунку пенсії по втраті годувальника у зв’язку з відмовою відповідача провести такий перерахунок, про що вказано у листі відповідача від 27.12.2018 №10339/02, суд вважає наявними підстави для виходу за межі позовних вимог та визнання прийнятого рішення про відмову у проведенні перерахунку пенсії позивача по втраті годувальника протиправною та її скасування.

Щодо позовних вимог позивача про зобов’язання відповідача здійснити перерахунок та виплату призначеної їй пенсії по втраті годувальника за період з ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі даних про підвищення розміру щомісячного грошового утримання судді у відставці, відповідної посади та стажу роботи, в розмірі 70 % пенсії, що належала б померлому годувальнику, суд зазначає таке.

В силу положень частини третьої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті (визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;), суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд (абз.1 ч.4 ст.245 КАС).

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (абз.2 ч.4 ст.245 КАС).

Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

З урахуванням тієї обставини, що під час розгляду справи у суді позивачем доведено наявність у нього права на перерахунок пенсії по втраті годувальника та відсутність перешкод для його реалізації, визначених Законом, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, у зв`язку з чим повний та ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов`язання відповідача здійснити такий перерахунок та виплатити позивачу належну їй суму пенсії.

Визначаючись щодо способу захисту порушеного права позивача на перерахунок пенсії, суд має зважити на таке.

Відповідно до статті 98 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788- ХІІ (зі змінами та доповненнями), яка визначає порядок перерахунку раніше призначених пенсій, перерахунок пенсії провадиться на підставі документів про вік, стаж, заробіток та інших, наявних на час перерахунку в пенсійній справі, а також додаткових документів, поданих пенсіонером на час перерахунку.

Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії у зв’язку з введенням у дію цього Закону (про стаж роботи, заробіток, сімейний стан та інші), то пенсія знову перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців перед поданням додаткових документів і не раніше ніж з дня введення в дію цього Закону.

Відповідно до положень статті 45 Закону №1058-IV днем звернення за перерахунком пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, заяви з усіма необхідними документами. Право на перерахунок пенсії реалізується особою на підставі власного волевиявлення, шляхом подання до органу Пенсійного фонду України відповідної заяви.

Згідно із ст. 45 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” - перерахунок призначеної пенсії, крім випадків, передбачених частиною першою статті 35, частиною другою статті 38, частиною третьою статті 42 і частиною п'ятою статті 48 цього Закону, провадиться в такі строки: у разі виникнення права на підвищення пенсії - з першого числа місяця, в якому пенсіонер звернувся за перерахунком пенсії, якщо відповідну заяву з усіма необхідними документами подано ним до 15 числа включно, і з першого числа наступного місяця, якщо заяву з усіма необхідними документами подано ним після 15 числа. Документи про призначення (перерахунок) пенсії розглядає територіальний орган Пенсійного фонду та не пізніше 10 днів з дня їх надходження приймає рішення про призначення (перерахунок) або про відмову в призначенні (перерахунку) пенсії.

Суд встановив, що за перерахунком пенсії у зв’язку з втратою годувальника вперше позивач звернулась 19.10.2018, подавши до відповідача заяву про проведення перерахунку пенсії, проте до заяви позивача від 19.10.2018 не було додано довідки Територіального управління ДСА України в Київській області про розмір суддівської винагороди працюючого на відповідній посаді судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, відтак заява позивача від 19.10.2018 не є підставою для здійснення перерахунку позивача, оскільки до неї не були додані усі необхідні документи.

01.12.2018 ОСОБА_1 знову звернулась до Ірпінського ОУПФУ Київської області із заявою про перерахунок пенсії по втраті годувальника, додавши до вказаної заяви довідку Територіального управління ДСА України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18 із зазначенням посадового окладу та надбавки за вислугу років працюючого судді Києво-Святошинського районного суду Київської області, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання за період з 01.05.2016 по 01.01.2018.

Отже, саме заява позивача від 01.12.2018 про перерахунок пенсії по втраті годувальника, до якої додані усі необхідні документи, є підставою для здійснення позивачу перерахунку пенсії, який відповідач зобов’язаний провести з першого числа місяця, в якому пенсіонер звернувся за перерахунком пенсії, отже з 01.12.2018 року.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зобов`язати Ірпінське ОУПФУ Київської області здійснити позивачу перерахунок та виплату пенсії у зв’язку з втратою годувальника на підставі довідки від 23.11.2018 №02-13/1666/18, виданої Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області, з урахуванням проведених виплат з 01.12.2018.

В той же час підстав для перерахунку пенсії позивача з дати смерті померлого годувальника ІНФОРМАЦІЯ_2 суд не вбачає, адже право на перерахунок пов’язано із фактом звернення особою із відповідною заявою про перерахунок пенсії із додаванням до такої заяви усіх необхідних документів, а тому, враховуючи, що з такою заявою, до якої були додані усі необхідні документи для здійснення перерахунку пенсії, позивач звернулась 01.12.2018, у суду відсутні підстави для зобов’язання відповідача здійснити перерахунок пенсії позивачу з ІНФОРМАЦІЯ_2.

При цьому суд не вбачає правових підстав для застосування до спірних правовідносин приписів статті 98 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-ХІІ щодо проведення перерахунку пенсії за минулий час, і зокрема, не більш як за 12 місяців перед поданням додаткових документів, з огляду на таке.

Пенсійні правовідносини, перш за все, регулюються Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 № 1058-IV, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом.

Статтею 8 Закону № 1058-IV закріплено право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Суд встановив, що саме заява позивача від 01.12.2018 про перерахунок пенсії по втраті годувальника, до якої додані усі необхідні документи, є підставою для здійснення позивачу перерахунку пенсії, який відповідач зобов’язаний провести з першого числа місяця, в якому пенсіонер звернувся за перерахунком пенсії, отже з 01.12.2018 року, що відповідає положенням статті 45 Закону № 1058-IV.

Отже, позовні вимоги щодо зобов’язання відповідача провести перерахунок пенсії підлягають частковому задоволенню, з огляду на дату, з якої має бути проведений перерахунок пенсії, а саме з 01.12.2018 року, а не з ІНФОРМАЦІЯ_2 року, що є датою смерті померлого годувальника.

Надаючи правову оцінку аргументам відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду за захистом відповідних прав, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

В ч. 2 ст. 122 зазначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено іншого, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже КАС України передбачає можливість встановлення іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, а також спеціального порядку обчислення таких строків.

Предметом спору у даній справі є відмова відповідача у перерахунку пенсії та зобов’язання провести такий перерахунок та виплату позивачу пенсії у зв’язку з втратою годувальника, починаючи з ІНФОРМАЦІЯ_2.

Факт протиправності відмови відповідача у перерахунку пенсії встановлений під час розгляду справи та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.

Зважаючи на те, що пенсія за своєю правовою природою є єдиним джерелом існування пенсіонера, доходом та власністю (матеріальним інтересом, захищеним ст. 1 Першого протоколу до Конвенції), суд переконаний, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати ч. 1 ст. 122 КАС України та при визначенні права позивача на звернення до адміністративного суду керуватися строками, визначеними в інших законах, зокрема, законах України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати”. Такий висновок суд робить, виходячи з наступного.

В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).

Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46).

Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).

Відповідно до ст. 46 Закону України від 09.07.2003 №1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Системний аналіз даної статті дає підстави дійти до висновку, що в ній містяться два строкових обмеження стосовно виплат пенсії за минулий час: три роки - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з власної вини; без обмеження строку - для особи, яка не отримувала нараховану пенсію з вини відповідного суб'єкта владних повноважень.

Оскільки судом встановлено протиправність рішення суб'єкта владних повноважень – Ірпінського ОУПФУ Київської області про відмову у перерахунку пенсії позивачу, то, відповідно, до спірних правовідносин має застосовуватися друга умова - виплата пенсії за минулий час без обмеження строку.

В свою чергу, відповідно до ст. 2 Закону України від 19.10.2000 №2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Системний аналіз наведених правових норм дозволяє дійти висновку, що адміністративний суд не може застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, як підставу відмови у задоволенні позову, у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою компенсаторної складової доходу, та у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить, зокрема, й пенсія.

За таких обставин суд не може погодитись з тим, що у разі порушення територіальним органом Пенсійного фонду України законодавства про пенсійне забезпечення слід застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений ч. 2 ст. 122 КАС України, оскільки це має наслідком неможливість реалізувати передбачене ч. 2 ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" право пенсіонера на виплату сум пенсії за минулий час та компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком.

З огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься у рішенні від 15.10.2013 №8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_10 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці" і у рішенні від 15.10.2013 №9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_11 щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України, а також на підставі аналізу положення ч.1 ст.122 КАС України в системному зв'язку з положенням ч.2 ст.46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" суд дійшов висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів незалежно від того, чи були такі суми нараховані цим органом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.04.2018 у справі №646/6250/17, від 19.03.2019 у справі №806/1952/18.

Приймаючи до уваги, що суд визнав протиправним та скасував рішення про відмову у проведенні перерахунку пенсії позивача по втраті годувальника, що викладене у листі відповідача від 27.12.2018 №10339/02, та зобов`язав Ірпінське ОУПФУ Київської області здійснити позивачу перерахунок та виплату пенсії у зв’язку з втратою годувальника на підставі довідки від 23.11.2018 №02-13/1666/18, виданої Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Київській області, з урахуванням проведених виплат з 01.12.2018, строк звернення позивача до суду не пропущений.

Крім того, судом встановлено, що позивач вперше дізналась про порушення свого права на перерахунок пенсії у зв’язку з втратою годувальника з відповіді на її звернення до Ірпінського ОУПФУ Київської області від 26.10.2018 №515\М-03.

Таким чином, з урахуванням обраного судом способу захисту порушеного права, суд вважає, що позивач не пропустила строк звернення до суду з позовною заявою.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Будь-яких інших доводів та/або доказів на доведення обставин, на яких ґрунтуються заперечення, відповідачем суду не наведено та не надано.

Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч.3 ст.139 КАС).

Під час звернення з даним позовом до суду позивач сплатила судовий збір на суму 768,40 грн., що підтверджується квитанцією №ПН768457 від 08.01.2019, оригінал якої міститься в матеріалах справи (а.с.2).

Приймаючи до уваги, що правило пропорційного стягнення судового збору у разі часткового задоволення позову не розповсюджується на немайнові вимоги, судовий збір підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у повному обсязі, в сумі 768,40 грн.

Керуючись ст.ст. 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області про відмову у перерахунку пенсії ОСОБА_1, що викладене у листі відповідача від 27.12.2018 №10339/02.

3. Зобов’язати Ірпінське об'єднане управління Пенсійного фонду України Київської області (ідентифікаційний код 41248152; місцезнаходження: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Шевченка, 4) провести перерахунок пенсії у зв’язку з втратою годувальника ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1), призначеної в розмірі 70 % заробітної плати судді у відставці ОСОБА_2, на підставі довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області від 23.11.2018 №02-13/1666/18, з 01.12.2018 та провести відповідні виплати з урахуванням раніше виплачених сум.

4. Стягнути з Ірпінського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Київської області (ідентифікаційний код 41248152; місцезнаходження: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Шевченка, 4) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, місце проживання: АДРЕСА_1) судовий збір на суму 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.)

5. В решті позовних вимог в задоволенні позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Київський окружний адміністративний суд.

Повний текст судового рішення складено 31.07.2019.

Суддя Кушнова А.О.