Рішення № 83690196, 16.08.2019, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/9638/18

Провадження № 2/638/1688/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.08.2019 Дзержинський районний суд м. Харкова в складі:

головуючого судді – Шестака О.І.,

при секретарі – Цуваревій Р. Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання права власності,-

ВСТАНОВИВ:

У липні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що з січня 2008 року постійно проживала однією сім`єю разом зі своїм рідним батьком ОСОБА_2 по день смерті останнього ІНФОРМАЦІЯ_1 за місцем його реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , доглядаючи за ним, адже батько потребував стороннього нагляду; вони мали спільний бюджет, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, спільно мешкали в одному будинку. Після смерті батька, позивач організувала і здійснила похорони батька, та продовжує проживати за вказаною адресою. За життя ОСОБА_2 склав заповіт, за яким все своє майно заповів доньці. ІНФОРМАЦІЯ_2 року ОСОБА_2 , як інвалід Вітчизняної війни ІІ групи, безоплатно отримав від Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації у власність легковий автомобіль марки «ЗАЗ», модель «110270 (V=1091)», 2005 року випуску, синього кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 . Після смерті ОСОБА_2 , позивач ОСОБА_1 звернулася до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на безоплатну передачу у її власність та на переоформлення на неї, як члена сім`ї померлого інваліда, вищевказаного автомобіля, проте їй було відмовлено з тих підстав, що вона не була зареєстрована за місцем реєстрації батька. З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просить суд: 1) встановити факт проживання ОСОБА_1 однією сім`єю в період з січня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем реєстрації останнього за адресою: АДРЕСА_1 , тобто факт, що має юридичне значення; 2) визнати за ОСОБА_1 право власності на легковий автомобіль марки «ЗАЗ», модель «110270 (V=1091)», 2005 року випуску, синього кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 .

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Статівка О. Є. позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити.

В судове засідання представник відповідача Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації не з`явився, надав до суду клопотання щодо розгляду справи за його відсутністю, а також наголосив, що обов`язковою умовою для отримання автомобіля згідно Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого Постановою КМУ від 19.06.2006 року №999 є наявність реєстрації за місцем реєстрації автомобіля, а не проживання разом з ним.

Суд, дослідивши матеріали справи та оцінивши докази, представлені в них, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Однією із засад судочинства, регламентованих п. 4 ч. 3 ст.129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до вимог ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як встановлено у судовому засіданні,позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є донькою ОСОБА_2 , що підтверджує копія повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого Відділом реєстрації актів цивільного стану Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області 03.03.2008 року.

Згідно заповіту, посвідченого 14.03.2012 року приватним нотаріусом Печенізького районного нотаріального округу Харківської області Кормільцем М. П., ОСОБА_2 на випадок своєї смерті зробив розпорядження, за яким все своє майно, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалося і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він матиме право, заповів ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, про що свідчить копія свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області 21.12.2016 року.

Згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 20.09.2017 року, на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Печенізького районного нотаріального округу Харківської області Кормільцем М. П. 14.03.2012 року, зареєстрованого в реєстрі за №216, спадкоємцем зазначеного в заповіті майна ОСОБА_2 є його донька ОСОБА_1 .

Сторонами не заперечувалось, що за життя ОСОБА_2 , як інвалід Вітчизняної війни ІІ групи, безоплатно отримав від Головного управління праці та соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації у власність легковий автомобіль марки «ЗАЗ», модель «110270 (V=1091)», 2005 року випуску, синього кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 .

20.11.2017 року представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Статівка О. Є. звернувся до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації із заявою про надання дозволу на безоплатну передачу у власність та на переоформлення на ОСОБА_1 , як члена сім`ї померлого інваліда, вищевказаного автомобіля, проте згідно листа Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації від 24.11.2017 року за вих. №01-40/05114725 із посиланням на пункт 16 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого Постановою КМУ від 19.06.2006 року №999 позивачу відмолено у задоволенні заяви, оскільки вона не була зареєстрована за місцем реєстрації батька, а тому їй необхідно повернути зазначений автомобіль до Департаменту.

Спірні правовідносини між сторонами у справі щодо умов та порядку забезпечення технічними та іншими засобами реабілітації, спеціального автотранспорту інвалідів, регулюються правовими нормами Закону України «Про реабілітацію інвалідів в України» від 06.10.2005 року №2961-ІV, та постанови «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів автомобілями» від 19.07.2006 року №999.

Згідност. 26 Закону №2961, держава забезпечує розробку, виробництво, закупівлю технічних та інших засобів реабілітації, спеціального автотранспорту, виробів медичного призначення для соціальної адаптації, полегшення умов праці і побуту, спілкування інвалідів, дітей-інвалідів, поширює інформацію про таку продукцію.

Відповідно до ч.3 ст. 38 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», після смерті інваліда, дитини-інваліда автомобіль, виданий безоплатно чи на пільгових умовах, у тому числі визнаний гуманітарною допомогою, за бажанням членів його сім`ї може бути переданий у їх власність безоплатно у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Технічні та інші засоби реабілітації можуть бути залишені у власності членів сім`ї померлого інваліда, дитини-інваліда в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, механізм забезпечення легковими автомобілями інвалідів, які мають право на їх отримання безоплатно або на пільгових умовах врегульовано Порядком забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року №999.

Механізм забезпечення легковими автомобілями інвалідів, які мають право на їх отримання безоплатно або на пільгових умовах врегульовано Порядком забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 року №999.

Так, згідно пункту 16 Порядку забезпечення інвалідів автомобілями, затвердженого Постановою КМУ від 19.06.2006 року №999, після смерті особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю такий автомобіль може бути безоплатно переданий у власність члену її сім`ї (за бажанням такого члена сім`ї), який на час смерті особи з інвалідністю були зареєстровані за місцем реєстрації особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю.

Суд наголошує, що у статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що місце перебування особи - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини.

Таким чином, місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.

За змістом пунктів 3.21., 3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5, в редакції, яка діяла на момент відкриття спадщини, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу, він не заявив про відмову від неї.

У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Згідно статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

З аналізу наведених норм можна дійти висновку, що законодавець не пов`язує місце відкриття спадщини з місцем реєстрації спадкодавця, а відповідно до статті 1221 ЦК України ототожнює його з останнім місцем проживання останнього, яке може знаходитися поза межами його реєстраційного обліку.

При цьому, відсутність реєстрації спадкодавця за останнім його місцем проживання, зокрема за місцем проживання спадкоємця, не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини частини третьої статті 1268 ЦК України підтверджуються достатністю інших належних і допустимих доказів.

Суд приймає до уваги пояснення свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , клопотання про допит яких було заявлено представником позивача, адже ними підтверджено факт спільного проживання позивача ОСОБА_1 з її батьком ОСОБА_2 однією сім`єю в період з січня 2008 року по 18.12.2016 року за місцем реєстрації останнього за адресою: АДРЕСА_1 . Їхні свідчення узгоджені між собою, логічні та послідовні, та не суперечать одні одним.

У відповідності до статті19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до частини 2 статті 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Україна є соціальною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1 та частина перша статті 8 Основного Закону України).

У Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що «верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності». Складовою верховенства права є правова визначеність, яка, зокрема, знаходить свій вияв у принципі законних (легітимних) очікувань.

Європейський суд з прав людини у справі Івонн Ван Дайн проти Міністерства внутрішніх справ (YvonneVanDuyn v. Home Office 04.12.1974) висловив правову позицію, за якою принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов`язана з іншим принципом - відповідальності держави. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, ця держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.

Відтак, обґрунтованими (легітимними) сподіваннями особи є очікування можливості ефективного здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі, якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями цих прав.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., зазначено, що у випадку позбавлення власності, встановленні обмежень на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, встановленням контролю за її використанням і було надане відшкодування.

Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [GC], заява No 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

Отже, залишається встановити, чи було втручання виправданим. У зв`язку з цим Суд знову наголошує на необхідності підтримання «справедливої рівноваги» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи. Необхідну рівновагу не буде забезпечено, якщо відповідна особа несе «особистий і надмірний тягар» (рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) [GC], п. 78).

Суд також врахує принцип юридичної визначеності (складової верховенства права, що відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє в Україні), в якому, як зазначив Конституційний Суд України в пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 29.06.2010 року №17-рп/2010, стверджується, що «…обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки».

Відповідно до ч. 1 ст.316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 319 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі ст.328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

З огляду на викладене, та з урахуванням статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно якої реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження, суд встановлює факт проживання ОСОБА_1 однією сім`єю в період з січня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем реєстрації останнього за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки даний факт має для позивача юридичне значення, адже від нього залежить виникнення у позивача ОСОБА_1 права на визнання за нею права власності на спірний автомобіль.

Крім того, у зв`язку з встановленням факту проживання ОСОБА_1 однією сім`єю в період з січня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_2 , суд задовольняє позовну вимогу ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на легковий автомобіль марки «ЗАЗ», модель «110270 (V=1091)», 2005 року випуску, синього кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 , адже після смерті батька-інваліда, такий автомобіль підлягає безоплатній передачі у власність члену його сім`ї, який виявив про це бажання, тобто позивачу ОСОБА_1 .

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.16,316,319, 328 ЦК України, ст.ст. 7, 10, 12, 13, 89, 133, 142, 206, 259, 264, 265, 268 ЦПКУкраїни, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Харківської обласної державної адміністрації про встановлення факту проживання однією сім`єю та визнання права власності – задовольнити.

Встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт серії НОМЕР_5 , виданий 15.09.2000 року Орджонікідзевським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, ІН НОМЕР_6 , однією сім`єю в період з січня 2008 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за місцем реєстрації останнього за адресою: АДРЕСА_1 .

Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , паспорт серії НОМЕР_5 , виданий 15.09.2000 року Орджонікідзевським РВ ХМУ УМВС України в Харківській області, ІН НОМЕР_6 , право власності на легковий автомобіль марки «ЗАЗ», модель «110270 (V=1091)», 2005 року випуску, синього кольору, шасі № НОМЕР_1 , державний номер НОМЕР_2 .

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Головуючий: