Ухвала суду № 83682694, 15.08.2019, Фортечний районний суд міста Кропивницького (до 25.04.2025 - Кіровський районний суд м. Кіровограда)

Справа № 404/499/15-к

Номер провадження 1-кп/404/414/18

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2019 року Кіровський районний суд м. Кіровограда у складі:

головуючої судді: Загреби І.В.,

суддів: Петрова Р.І., Мохонько В.В.,

за участю секретаря судового засідання: Гасюк О.О.,

обвинуваченого: ОСОБА_1 ,

захисника-адвоката: Якових В.І.,

потерпілого: ОСОБА_2 ,

представника потерпілого: Черниш В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кропивницький кримінальне провадження №12014120020003445 від 29.05.2014 року за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.191 ч.5 КК України,

ВСТАНОВИЛА:

В судовому засіданні захисник Якових В.І. заявив відвід колегії суддів, на підставі ст.75 ч.1 п.4 КПК України, обґрунтовуючи її наступним чином:

Так, як вбачається із заяви ОСОБА_2 від 29.05.2014 року, його пояснень під час досудового розслідування і в суді, що знайшло своє відображення доданих до даного клопотання судових рішеннях, останній діючі як фізична особа 27,12.2012 року за адресою АДРЕСА_1 , уклав з ОСОБА_1 договір позики №27/12-1 від 27.12.2012 року, і передав грошові кошти і у сумі 2 120 000 грн.

Слід зазначити, що потерпілий ОСОБА_2 , на час спірних правовідносин та на час розгляду справи судом знаходився у зареєстрованому шлюбі із суддею судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Кіровоградської області Олексієнко Іриною Сергіївною, яка без урахування наказів голови суду з 5 серпня 1998 року по 21 лютого 2002 року перебувала на посаді судді Кіровського районного суду М.Кіровограда.

Викладений факт встановлений рішенням Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20.02.2017 року (т.6 а.с.97), та Указами Президента України: №846/98 від 5 серпня 1998 року «Про призначення та переведення суддів», яким ОСОБА_3 призначена строком на п`ять років суддею Кіровського районного суду міста Кіровограда; №163/2002 від 21 лютого 2002 року, яким остання призначена у межах п`ятирічного строку на посаду судді апеляційного суду Кіровоградської області та іншими доказами.

Відповідно до ст.65 Сімейного Кодексу України, суддя Олексієнко І.С, що працювала у 1998-2002 роках суддею Кіровоградського районного суду м.Кіровограда (суду що розглядає дане кримінальне провадження) є співвласницею коштів, що є предметом кримінального правопорушення у даному кримінальному провадженні і відповідно до ч.1 ст.55 КПК України, фактично потерпілою у даному кримінальному провадженні на рівні з чоловіком ОСОБА_2 так як знаходились у спільній сумісній власності ОСОБА_2 та судді Олексієнко І.С.

Законодавство України, не передбачає одночасне визнання потерпілими у кримінальному провадженні дружину і чоловіка, щодо заволодіння їх спільним сумісним майном, але при цьому один із подружжя, що не визнаний потерпілим, фактично таким є на весь час досудового розслідування і судового розгляду, у разі відсутності відповідних судових рішень.

Відповідно до ч.2 ст.55 КПК України, права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого.

Але, тлумачення надані Верховним судом України ст.60 СК України свідчать, що законом встановлена презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.

В даному кримінальному провадженні відсутній факт оспорювання потерпілим ОСОБА_2 і суддею ОСОБА_4 І.С. поширення правового режиму спільного сумісного майна на нібито передані ОСОБА_1 за договором позики №27/12-1 від 27.12.2012 року, грошові кошти у сумі 2 120 000 гри., в тому числі в судовому порядку.

Згідно правової позиції Верховного Суду у справі №6-3058цс16: «З аналізу норм закону у їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя».

В матеріалах провадження відсутні відповідні відомості, а також судові рішення, які б вказували на наявність даного факту.

Враховуючи викладене, є встановленим та не спростованим факт того, що ОСОБА_2 як фізична особа, 27.12.2012 року за місцем сумісного проживання з суддею Олексієнко І.С. ( АДРЕСА_1 ), уклав з ОСОБА_1 договір позики №27/12-1 від 27.12.2012 року, і нібито за його твердженнями передав грошові кошти у сумі 2 120 000 грн., що належали праві спільної сумісної власності йому і його дружині судді ОСОБА_4 І.С.

В подальшому ОСОБА_2 виступаючи від імені подружжя подавав заяви, щодо на його думку протиправного заволодіння даними коштами, виступав і виступає на даний час в якості потерпілого у кримінальному провадженні № 12014120020003445.

Розірвання шлюбу рішенням Ленінського районного суду м. Кіровоград від 15.07.2016 року, між ОСОБА_2 , і ОСОБА_3 , без розподілу 2 120 000 грн. та обов`язків щодо нього фактично залишають суддю ОСОБА_3 . співвласницею вказаних грошових коштів, і такою, що прямо зацікавлена в його поверненні, і відповідно потерпілою у кримінальному провадженні № 12014120020003445.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.34 КПК України, кримінальне провадження передається на розгляд іншого суду, якщо: обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження.

Пунктом 3 ч.1 ст.34 КПК України, встановлено обов`язок колегії суддів у даному кримінальному провадженні у складі головуючої суддю Загреба І.В., суддів-учасників колегії: Мохонько В.В. та Петрова Р.І. направити кримінальне провадження з Кіровського райсуду м.Кропивницький в апеляційну інстанцію для вирішення питання про його передачу до іншого суду, якщо обвинувачений чи потерпілий працює або працював у суді, до підсудності якого належить здійснення кримінального провадження. Причому у цьому випадку закон не ставить необхідність такої передачі у залежність від початку судового розгляду.

Таким чином, ч.2 ст.32, п.п.1 і 3 ч.1 ст.34 КПК України, встановлюють підстави для обов`язкової передачі кримінального провадження на розгляд іншого суду стосовно особи, яка працює або працювала у відповідному суді та має зацікавленість щодо предмету кримінального правопорушення.

Підставою для такого направлення норми ч.1 ст.21 КПК України, згідно яких кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону (засада доступу до правосуддя).

Викладений висновок підтверджується висновками викладеними в Ухвалі Верховного суду від 17 грудня 2018 року, справа № 522/8169/18.

Звернув увагу на слово «працював». Тобто законодавець в даному випадку ставить під сумнів справедливість судового розгляду і судового рішення у разі зацікавленості в ньому навіть прибиральниці суду, яка могла працювати в суді і 20 років тому.

Але колегія судів у даному кримінальному провадженні відповідне рішення про передачу кримінального провадження не приймала, а здійснювала судовий розгляд кримінального провадження відносно ОСОБА_1 неналежними складом суду, що додатково вказує на пряму зацікавленість зазначених суддів Загреби І.В., Мохонько В.В. та Петрова Р.І. у вирішенні справи на користь потерпілої сторони.

Крім того, незважаючи на порушення порядку внесення відомостей в Єдиний державний реєстр судових рішень, у зв`язку з не зазначенням відомостей про всі прізвища суддів Кіровського районного суду м.Кропивницький, апеляційні скарги на рішення яких суддя Олексієнко І.С. розглядала, як головуюча суддя апеляційного суду Кіровоградської області та у складі колегії, згідно даного Реєстру захистом встановлено більш ніж 300 таких розглядів.

Зокрема, суддя Олексієнко І.С. до сього часу розглядала як суддя апеляційної інстанції апеляційні скарги на судові рішення, зокрема у кримінальних провадженнях та у справах про адміністративні правопорушення суддів Загреба І. В. та Петрова Р.І.

Таким чином, на нашу думку, викладені обставини виключали участь даних суддів в розгляді обвинувального акту відносно ОСОБА_1 , з підстав п.1 та п.4 ст.75 КПК України, у зв`язку з наявністю інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості суду.

Однак, колегією суддів Кіровського райсуду м.Кропивницький вказаний факт був протиправно залишений поза увагою, самовідводи суддями колегії з викладених підстав заявлені не були, що в свою чергу вказує на їх зацікавленість у результатах розгляду кримінального провадження на користь потерпілої сторони.

Крім того, ухвалою даною колегії судів Кіровського районного суду м.Кропивницький від 18.07.2018 року, до якої входили судді Загреба І.В. та Петрова Р.І. призначено до судового розгляду кримінальне провадження №12014120020003445 від 29.05.2014 року за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК України.

Вказане рішення прийнято без виконання і всупереч ухвалі апеляційної інстанції, доводам сторони захисту, щодо невідповідності обвинувального акту вимогам ст.291 КК України та відмови прокурора Кіровоградської місцевої прокуратури Бондаренко А.С. від підтримання державного обвинувачення в кримінальному провадженні №12014120020003445, у зв`язку з відсутністю в діях ОСОБА_1 складу інкримінованого злочину та відсутністю підстав для зміни обвинувачення:

А. Згідно вимог ч.3 ст.415 КПК України, згідно якої висновки і мотиви, з яких скасовані судові рішення, є обов`язковими для суду першої інстанції при новому розгляді.

Суд апеляційної інстанції у своєму рішенні зазначив, що «для кваліфікації дій обвинуваченого за ст.191 КК України, в контексті вчинення цього злочину службовою особою шляхом зловживання службовим становищем, а саме так суд першої інтонації кваліфікував дії обвинуваченого (т.5, а.с.228), потерпілим у кримінальному провадженні мало б виступати фермерське господарство «Ткач ОСОБА_5 », чиї кошти ОСОБА_6 мав би привласнити як службова особи цього господарства, зловживши своїм службовим становищем. Натомість потерпілим у провадженні згідно з обвинувальним актом є громадянин ОСОБА_2 , який надав позику указаному фермерському господарству, а не особисто ОСОБА_1 як фізичній особі, й ці кошти прийняв від імені цього господарства його єдиний засновник і голова ОСОБА_1 . Таким чином, у цьому випадку обвинувачений і представник потерпілого фактично співпадали б в одній особі. Разом з тим, суд першої інстанції не провів жодного аналізу аспектів можливої кваліфікації дій обвинуваченого за іншими статтями КК України, ухваливши обвинувальний вирок з призначенням особі суворого покарання у виді реального позбавлення волі на значний строк..»

З викладеного висновку, якому колегія суддів в порушення ч.3 ст.415 КПК України, не дала законної оцінки, вбачається, що в даному випадку, у даному кримінальному провадженні за обвинувальним актом за ч.5 ст.191 КК України, ОСОБА_2 не є потерпілим, який у зв`язку з відмовою прокурором від підтримання державного обвинувачення, вправі виконувати обов`язки обвинувача.

Б. Крім того, при новому судовому розгляді, зі стадії підготовчого судового засідання, колегія суддів повинна була дати обвинувальному акту свою законну оцінку, з урахуванням висновків апеляційної інстанції, що не було здійснено.

Так, законодавець розділив дві самостійні підстави початку кримінального провадження у формі приватного обвинувачення:

- подання потерпілим (фізичною чи юридичною особою) до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяви про вчинення кримінального правопорушення (ч.4 ст.26, ч.1 ст.478 КПК), що в подальшому передбачає досудове розслідування, стадію направлення обвинувального акту до суду, його перевірку в підготовчому судовому засіданні, судовий розгляд та ухвалення рішень;

- випадок відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, відповідно до ч.1 ст.340 КПК, виключно під час судового розгляду, що з урахуванням моменту початку судового розгляду (після оголошення обвинувального акту) не передбачає перевірку судом обвинувального акту в підготовчому судовому засіданні.

Таким чином, у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення, під час підготовчого судового засідання, затверджений ним обвинувальний акт повинен бути перевірений судом, і з підстав відмови прокурора від нього (прим.обвинувачення), вказаний акт в апріорі не міг бути визнаний судом законним, що протиправно було здійснено колегією судів Ухвалою від 18.07.2018 року, і призначено до судового розгляду кримінальне провадження №12014120020003445 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.191 КК України.

Крім того, обвинувальний акт, від підтримання якого відмовився прокурор, не може бути оголошений, як підстава для початку судового розгляду. Тобто, на нашу думку, своїм неправосудним рішенням судова колегія призначила судовий розгляд всупереч закону на користь потерпілого.

В. Обвинувачення - твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, повинно бути висунуте в порядку, встановленим цим Кодексом (п.13 ч1 ст.3 КПК України).

Крім того, це твердження має містити характеристику (опис) кримінального правопорушення, його юридичну кваліфікацію. Тобто, формулювання обвинувачення повинно ґрунтуватися на обставинах, які свідчать про наявність доведених даних про подію (час, місце, спосіб) кримінального правопорушення, форму вини, мотив і мету його вчинення, факти, які впливають на ступінь його тяжкості, тощо.

Таким чином, виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які слідчий вважає встановленими та правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закон} України про кримінальну відповідальність, які становили предмет та межі доказування, не тотожні поняттю - формулювання обвинувачення.

Відсутність в обвинувальному акті належного та законного формулювання обвинувачення і невідповідність обвинувачення описовій частині або фактичним обставинам кримінального провадження, або на момент його дослідження в підготовчому судовому засіданні не підтримане прокурором, унеможливлює якісний і повний захист особи, і, як наслідок, має бути беззаперечною підставою для повернення даного акту, оскільки на підставі такого обвинувального акту не можливо провести законний судовий розгляд справи.

Судом апеляційної інстанції у своєму рішенні, що є обов`язковим для даної колегії суддів, прямо визнано невідповідність обвинувального акту відносно ОСОБА_1 вимогам КПК, у тому числі невідповідність кваліфікації правопорушення за ч.5 ст.191 КК України, і окремо особі потерпілого ОСОБА_2 , що було залишено колегією суддів поза увагою.

Г. Слід зазначити, що згідно Закону України «Про внесення змін до ОСОБА_7 мінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 року №2227-VIII, виключено пункти 2 і 3 ч.1 ст.477 КПК, а разом із ними з переліку кримінальних проваджень, що здійснюються у формі приватного обвинувачення, у тому числі злочини, передбачені ст.190 (шахрайство) та ст.191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем).

Слід нагадати, що норми процесуального закону не мають зворотної дії в часі. Разом із тим слід зважати на ч.1 ст.5 КПК, відповідно до якої процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями КПК, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Тож для вирішення питання, за якою редакцією процесуального закону має розглядатися можливість потерпілого підтримувати приватне обвинувачення є дата проведення процесуальної дії, а також дата набуття чинності означених змін до КПК.

Іншими словами, якщо обвинувальний акт потерпілим у провадженнях передбачених пунктами 2 і 3 ч.1 ст.477 КПК повинен оголошуватись в даному судовому засіданні, то потерпілий, з огляду на положення ст.5 КПК, не будучі суб`єктом приватного обвинувачення - не має права вчиняти відповідну дію .

Тобто на даний момент ОСОБА_2 не є потерпілим у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, тобто немає право вчиняти замість прокурора будь-які дії пов`язані з підтриманням обвинувачення за ст.191 та ст.190КК України.

Викладене безумовно передбачало обов`язок суду, враховуючі відмову прокурора від підтримання державного обвинувачення, без будь-яких клопотань, під час першого судового розгляду закрити кримінальне провадження, що в інтересах потерпілого неправомірно не було здійснено.

Таким чином, вважаємо, що даним складом суду неправомірно, в інтересах та на користь потерпілого, прийнятий обвинувальний акт до розгляду, не заявлені самовідводи з вищевикладених підстав, обвинувальний акт призначений до розгляду і кримінальне провадження не закрито, чим грубо порушені норми чинного КПК в інтересах потерпілого.

Відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У статті 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року підтверджено обов`язковість виконання Україною рішення Європейського Суду з прав людини (далі - Суд) щодо України (стаття 46), а статтями 13 і 17 передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права» та змінюють практику застосування національного закону відповідно до Рішення цього Суду.

Викладене узгоджується з нормами ч.4 та ч.5 ст.9 КПК України.

Для України такою нормою міжнародного договору є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), де у пункті 1 статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що «Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою, і без укладання спеціальної угоди, юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції».

Відповідно до п.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Крім того, статтею 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Положення статті 9 КПК додатково конкретизують зміст статті 8 КПК положенням, що під час кримінального провадження суд, прокурор зобов`язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Обидві норми статей 8 і 9 КПК передбачають застосування норм КПК у кримінальному провадженні з урахуванням практики Суду.

Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом... (ст.6 Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод)

У справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року Суд заявив, що «У демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке значне місце, що обмежувальне тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б меті даного положення».

Важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти в громадськість у демократичному суспільстві (рішення у справі " Ветштайн проти Швейцарії" та рішення у справі" Кастілло Альгар проти Іспанії ", від 28 жовтня 1998 року, п. 45).

Тому, право подавати заяву про відвід судді є однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об`єктивності та неупередженості розгляду справи.

Незалежність суддів є прерогативою (привілеєм), що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя, (висновок N01 (2001) КРЄС для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів зазначено).

Незалежність судової влади означає повну неупередженість із боку суддів... Судді повинні бути безсторонніми, вільними від будь-яких зв`язків, прихильності чи упередження, що впливає або може сприйматися як таке, що впливає на здатність судді приймати незалежні рішення. (Висновок №1 (2001) Консультативної Ради європейських судів для Комітету Ради Європи «Про стандарти незалежності судових органів незмінності суддів») .

Суддя повинен не тільки бути реально вільним відбудь-якого невідповідного упередження або впливу, але повинні бути вільними від цього й в очах розумного спостерігача. (Коментар до Кодексу суддівської етики).

Суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він заінтересований у результаті розгляду справи або є інші обставини, які викликають сумнів в об`єктивності та неупередженості судді.

(Постанова Пленуму Верховного Суду України N8 від 13.06.2017 року "Про незалежність судової влади").

З урахуванням викладених обставин, вважає, що в головуючої судді Загреби І.В., суддів - учасників колегії: Мохонько В.В. та Петрова Р.І. вже склались певні суб`єктивні внутрішні переконання щодо даного кримінального провадження, зокрема на боці потерпілого ОСОБА_2 , що не тільки може, але й на нашу думку вже зашкодило всебічному, повному, неупередженому та об`єктивному розгляду справи.

В даному випадку сумнів у безсторонності вказаних суддів колеги є розумним, і грунтується на фактичних обставинах та вже допущених ними грубих порушеннях закону, на нашу вище обґрунтовану думку, виключно в інтересах потерпілого ОСОБА_2 та судді апеляційного суду Олексієнко І.С.

Відтак, сторона захисту вважає, що викладені обставини не тільки викликають обґрунтовані сумніви в об`єктивності та неупередженості даних суддів, а також обґрунтовані сумніви у відсутності в них особистої зацікавленості при розгляді даного кримінального провадження, а й прямо вказує на їх зацікавленість в незаконному засудженні ОСОБА_1 в інтересах зацікавлених в цьому потерпілого ОСОБА_2 та судді апеляційного суду Олексієнко І.С., що вже було здійснено іншою колегією даного суду, а тому просять заяву про відвід задовольнити, а кримінальне провадження направити до апеляційної інстанції для вирішення питання про направлення до іншого суду, відповідно до вимог п.3 ч.1 ст.34 КПК України.

Захисник Якових В.І. та обвинувачний ОСОБА_1 підтримали заяву про відвід.

Потерпілий ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_8 заперечили щодо доводів сторони захисту, вказуючи на їх безпідставність.

Відповідно до положень ст.80 КПК України, за наявності підстав, передбачених ст.ст.75-79 цього Кодексу, може бути заявлено відвід особам, які беруть участь у кримінальному провадженні, заяви про відвід під час судового провадження подаються до початку судового розгляду. Подання заяви про відвід після початку судового розгляду допускається лише у випадках, якщо підстава для відводу стала відома після початку судового розгляду. Відвід повинен бути вмотивованим.

Доводи, якими захисник обґрунтовує необхідність відводу не свідчать про упередженість колегії суддів та зводиться до незгоди з процесуальними діями та рішеннями суду при розгляді кримінального провадження, які не є підставами для відводу.

Будь-яких інших підстав для відводу колегії суддів, передбачених ст.ст.75-76 КПК України не встановлено.

Разом з тим, заявлений відвід не містить належних та підтверджених даних, які б свідчили про наявність підстав для відводу, що передбачені зазначеними нормами КПК України.

Таким чином, аналіз доводів заяви про відвід колегії суддів свідчить про те, що дана заява ґрунтується на суб`єктивних переконаннях захисника та не містить підстав для відводу, що могли б свідчити про необ`єктивність та упередженість колегії суддів, а тому суд вважає, що заява захисника – адвоката Якових В.І. задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст.75, 81 КПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

В задоволенні заяви захисника-адвоката Якових В.І., який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 про відвід колегії суддів Кіровського районного суду м.Кіровограда: головуючої судді Загреби І.В., суддів: Петрова Р.І. та Мохонько В.В., - відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя: І.В. Загреба

Судді: Р.І. Петров

В.В. Мохонько