Рішення № 83644518, 06.08.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 серпня 2019 р. № 520/4543/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Чудних С.О.,

за участю секретаря судового засідання - Хмелівської Н.М.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 150-19;

- зобов`язати Державну міграційну службу України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 150-19 є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин його справи та ситуації, що склалась в країні його походження, оскільки відповідачем не враховано Рекомендації УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку, не враховано практику Європейського суду з прав людини. Позивач зазначив, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.

Ухвалою суду від 13.05.2019 відкрито провадження в даній адміністративній справі та призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду від 09.07.2019 закрито підготовче засідання та призначено розгляд справи по суті.

У судовому засіданні 06.08.2019 представник позивача підтримав позовні вимоги у повному обсязі та просив суд позов задовольнити.

Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечував, відповідно наданого відзиву вказав, що під час прийняття оспорюваного рішення відповідач діяв у спосіб та у межах, визначених чинним законодавством, оскільки у позивача при поверненні до країни громадської належності не існує об`єктивних підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд, вислухавши осіб, які беруть участь у справі, дослідивши наявні матеріали, дійшов наступного висновку.

ОСОБА_2 , громадянин Сирійської Арабської Республіки, 19.08.2018 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23 червня 2018 року ОСОБА_2 отримав повідомлення від Головного управління ДМС у Харківській області №37 від 22.06.2018, про те, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення ДМС України від 15.06.2018 № 190-18.

Не погоджуючись із вказаним рішенням Головного управління ДМС у Харківській області ОСОБА_2 звернувся з позовом до Харківського окружного адміністративного суду.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2018 по справі №2040/5156/18 адміністративний позов ОСОБА_2 - задоволено частково. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 №190-18. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_2 .

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2018 по справі № 2040/5156/18 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.10.2018 залишено без змін.

В ході розгляду справи встановлено, що 02 травня 2019 року ОСОБА_2 отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 25.04.2019 №45, в якому вказано, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 150-19.

Не погоджуючись з правомірністю прийнятого спірного рішення Державної міграційної служби України, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб`єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд встановив наступне.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, унормовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Згідно з положеннями пункту 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частина 5 статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачає, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Суд зазначає, що суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Так, суб`єктивна сторона побоювань позивача полягає у можливості того, що його заберуть до лав армії та змусять вбивати мірне населення, а також у загрозі його життю, свободі, безпеці.

Об`єктивна сторона, у свою чергу, пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Об`єктивна сторона побоювань позивача полягає у наявності загальновідомих фактів про ситуацію у країні його громадянської належності.

Щодо доводів відповідача про ненадання позивачем належних та достовірних доказів у підтвердження обґрунтованості свого звернення про надання йому статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, суд зазначає.

Залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Також слід зазначити, що відповідно до пунктів 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН, стосовно особи, яка клопоче про отримання статусу біженця, загальний правовий принцип полягає у тому, що обов`язок надати докази лежить на особі, яка подає клопотання. В більшості випадків особа, яка рятується від переслідування, приїжджає у країну у бідуючому стані, часто навіть без документів. Таким чином, хоча обов`язок надавати докази лежить на заявнику, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Однак навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

Відповідно до пункту 20 Позиції УВКБ ООН "Про обов`язки і стандарти доказів в заявах біженців": "Відносно доказів, заяви біженців відрізняються від кримінальних справ та цивільних позовів. Дуже важко довести суб`єктивні елементи, і рішення щодо правдоподібності як правило не ґрунтується на "голих" фактах. Суддя часто буде вимушений покладатися на усні твердження заявника і зробити оцінку у світлі об`єктивної ситуації в країні походження".

Позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні, які, в свою чергу, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.

У пункті 170 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця вказано, що в деяких випадках необхідність нести військову службу може бути єдиною причиною для подачі клопотання про надання статусу біженця, наприклад, якщо особа може довести, що несення військової служби вимагає його участі у військових діях, що суперечать його політичним, релігійним або моральним переконанням чи обґрунтованим міркувань совісті.

У пункті 171 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця вказано, що якщо тип військової акції, в якій особа не бажає приймати участь, засуджується міжнародним співтовариством, як такий що суперечить елементарним правилам людської поведінки, кара яка передбачена за дезертирство чи ухилення від призиву, може з урахуванням усіх інших вимог визначення може бути розцінено як переслідування.

Відповідно до пункту 1.2. "Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 (далі-Правила) інформація про країну походження - інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

У Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (редакція V від 03 листопада 2017 року) зазначено: "З огляду на серйозних і масштабних порушень МГП, порушень законодавства про права людини і зловживань в цій галузі, а також триваючого збройного конфлікту в багатьох частинах країни УВКБ ООН, як і раніше характеризує втеча цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців, причому переважна більшість шукачів притулку сирійців продовжують потребувати міжнародного захисту як біженці і відповідають вимогам визначення "біженець", що міститься в ст. 1А (2) Конвенції 1951".

У доповідях Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ ООН), Незалежної міжнародної комісії з розслідування і правозахисних організацій урядові сили звинувачуються в скоєнні військових злочинів, злочинів проти людства, а також серйозних порушень законодавства про права людини. Невибіркові прямі напади на цивільних осіб і на об`єкти цивільної інфраструктури, на медичні установи і медичних робітників, а також на співробітників гуманітарних організацій і гуманітарні об`єкти, за повідомленнями, стали характерною особливістю системних порушень, скоєних сирійськими урядовими силами.

Згідно з повідомленнями, урядові сили невибіркову застосовували зброю, в тому числі артилерію, авіацію, бочкові бомби, запальна зброя, касетні бомби і хімічну зброю. Крім того, урядові сили, за повідомленнями, тримають в облозі ряд районів, контрольованих опозицією, використовуючи голод серед цивільного населення як метод ведення війни, і регулярно піддають ці обложені райони тривалим обстрілу і бомбардуваннями.

За інформацією ООН і правозахисних організацій-спостерігачів, сирійський уряд систематично і повсюдно застосовує довільні арешти і насильницькі зникнення, утримання під вартою в умовах, що загрожують жізні76, тортури та інші форми жорстокого поводження, сумарні і позасудові страти, в першу чергу відносно супротивників уряду і осіб, вважаються такими.

Незалежні оглядачі відзначають, що ухилення від призову на військову службу може розцінюватися урядом як політичний, антиурядовий акт, що може привести до додаткового покарання особи, який спробував ухилитися від призову, крім відповідних санкцій за вчинення кримінального злочину у вигляді ухилення від призову, включаючи більш суворе поводження при арешті, допиті і утримання під вартою, а також, в разі направлення у війська, під час військової служби.

Під час утримання під вартою ухиляються від призову і наражаються на небезпеку тортур та інших форм жорстокого поводження, причому ця практика в Сирії, за повідомленнями, придбала повсюдний характер.

УВКБ ООН вважає, що особи, які ухиляються від призову на обов`язкову військову службу або в якості резервістів або дезертирували зі збройних сил, в залежності від індивідуальних обставин конкретної справи, ймовірно, мають потребу в міжнародному захисті як біженці на підставі фактичних або приписуваних їм політичних переконань і ( або) на інших відповідних підставах.

З урахуванням переважаючих в Сирії умов, зокрема з урахуванням різноманіття і складності конфліктів, нестабільності ситуації з безпекою, повідомлень про високий рівень порушень прав людини і зловживань в цій галузі, глибоко укорінених підозр щодо осіб іншого походження або іншої приналежностіі, УВКБ ООН не вважає, що державам доцільно відмовляти в міжнародному захисті особам з Сирії на підставі альтернативи втечі або переміщення всередині країни.

Мораторій на примусове повернення. Оскільки повідомляється про те, що всі регіони Сирії прямо або побічно порушені одним або декількома конфліктами, УВКБ ООН закликає держави не повертати примусово громадян Сирії та інших осіб, країною колишнього звичайного проживання яких є Сирія, в тому числі палестинців, які раніше проживали в Сирії.

У Доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 01.02.2018, вказується, що:

65. Цивільні особи як і раніше піддаються довільних затримань, тортурам і утриманню під вартою в нелюдських умовах на всій території Сирійської Арабської Республіки. Всі сторони конфлікту регулярно відмовляють особам, яких тримають під вартою, в праві на належну судову процедуру і справедливий судовий розгляд.

72. З самого початку сирійського конфлікту однієї з його гротескних рис є напади усіх боків на цивільні і об`єкти, що охороняються в порушення міжнародного гуманітарного права. Лікарні, місця відправлення культу, центри цивільної оборони, густонаселені житлові райони, будинки, булочні, ринки і в меншій мірі школи руйнуються дощенту в результаті невибіркових нападів або, що трапляється ще більш часто, навмисно стають мішенню для нападу.

У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015) та 2332 (2016) від 16.11.2017 вказано, що в результаті бойових дій, що ведуться в цих районах і на всій території Сирії, як і раніше завдається шкода цивільним особам та об`єктам цивільної інфраструктури, таким як школи і лікарні. Протягом усього звітного періоду бойові дії тривали в мухафазах Дамаск, Риф-Дамаск, Хама, Дераа, Ель-Кунейтра, Алеппо, Ідліб, Хомс, Латакія, Ракка і Дейр-ез - Зор.

У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) від 22.05.2017 вказано, що 24 лютого 2018 року Рада Безпеки прийняла резолюцію 2401 (2018), в якій зажадав припинити бойові дії, проте військові операції в різних районах тривали. Повідомлялося про удари з повітря, артилерійські обстріли та снайперський вогні в ході бойових дій між сирійським урядом і проурядовими силами з одного боку та недержавними збройними опозиційними групами - з іншого в мухафазах Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр-ез-Зор, Хомс , Хама, Дамаск, Риф -Дімашк , Дар`я і Ель- Кунейтра .

У доповіді Генерального секретаря від 19.02.2019 про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191(2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що наземне бомбардування на північному заході країни посилилася, і майже щодня надходили повідомлення про артилерійські обстріли уздовж ліній фронту на півночі мухафази Хама, в південно-східних районах мухафази Ідліб і на заході Алеппо. Також відзначено збільшення використання саморобних вибухових пристроїв в різних районах на північному заході і північному сході країни. Число жертв серед цивільного населення і масштаби руйнування об`єктів цивільної інфраструктури залишалися переконливим свідченням того, що основоположні принципи розмежування, пропорційності і обережності, зокрема заборони на вчинення невибіркових нападів, очевидно, не дотримувалися. Після майже восьми років з часу виникнення гуманітарної кризи в Сирійській Арабській Республіці приблизно 11,7 мільйона сирійців в межах країни як і раніше потребують гуманітарної допомоги, і близько 5,7 мільйона сирійських біженців зареєстровані в сусідніх країнах. Міжнародне співтовариство повинно невпинно підтримувати зусилля по задоволенню базових потреб цих людей і забезпечення їх захисту та, в кінцевому підсумку, по знаходженню мирних рішень для цього конфлікту. Третя Брюссельська конференція в підтримку майбутнього Сирії і регіону, яка відбудеться 12-14 березня, дасть можливість підвести підсумки того, в яких областях досягнуто прогресу, і об`єднати свої зусилля для досягнення ключових пріоритетів на 2019 рік. У центрі цих зусиль повинні стояти сирійський народ, громади і громадянське суспільство.

Крім того, у доповіді Генерального секретаря від 16.04.2019 про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191(2014), 2258 (2015), 2332 (2016), 2393 (2017) та 2401 (2018) зазначено, що бойові дії та інші форми насильства продовжували серйозно позначатися на цивільне населення в різних частинах Сирійської Арабської Республіки. Мирні жителі продовжують гинути і отримувати поранення в результаті ескалації обстрілів наземними засобами і повітряних ударів в районах в межах "демілітаризованої зони", в тому числі в Ідлібі і в частинах мухафаз Хама і Алеппо. Мене, як і раніше турбує те, яким зверненням піддаються і в яких умовах перебувають особи по всій країні, затримані урядом Сирійської Арабської Республіки, а також терористичними групами, внесеними Організацією Об`єднаних Націй в санкційні переліки, і недержавними групами озброєної опозиції.

Тлумачення поняття "загрози тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання" дає у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, практику якого згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ як джерело права.

У доповіді Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Сирійській Арабській республіці від 31.01.2019 вказано, що продовжують надходити повідомлення про напади на цивільних осіб та цивільні об`єкти в провінціях Ідліб, Алеппо, Дейр-ез-Зор і Ес-Сувейда, в результаті яких гинуть і отримують поранення десятки сирійських жінок, чоловіків і дітей. Повітряні нальоти і наземні операції завдають істотної шкоди ключових об`єктах цивільної інфраструктури, включаючи лікарні і школи. Проурядовими силами, озброєними групами і терористами ІГІЛ було здійснено низку резонансних нападів.

Європейський суд з прав людини у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" від 28 червня 2011 року (заяви №8319/07 та №11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241), критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

У рішеннях Європейського Суду з прав людини у справі "Л. М. та інші проти Росії" від 15.10.2015 (доступ за посиланням (http://www.refworld.org.ru/type,CASELAW,,,56682a434,0.html) та "С.К. проти Росії" №52722/15 від 14.02.2017 (доступ за посиланням http://www.refworld.org.ru/docid/58c910b84.html) зазначено, що повернення заявників в Сирію призведе до порушення статей 2 та (або) 3 Конвенції.

Конфлікт в Сирії характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті, серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження забороненого статтею 3, 2 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за його життя та безпеку.

Приймаючи оскаржуване рішення, відповідач не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. З цього приводу надано належні докази, з яких встановлено, що на території Сирійської Арабської Республіки досі триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля. Зокрема, відзначаються військові дії у районі, де мешкав позивач та у районах, які, на думку відповідача, є безпечиними для повернення позивача.

Вказуючи на необґрунтованість побоювань позивача, третя особа не зазначає актуальної та точної інформації про країну походження. Відповідачем не надано оцінки інформації про безпекову ситуацію, ситуацію із дотриманнями прав людини та можливість стати жертвою переслідувань через небажанням проходити військову службу у лавах урядової армії під час громадянської війни, хоча щодо вказаних обставин існує чимало такої інформації та використовує інформаційні джерела, які не є інформацією про країну походження.

Щодо позиції відповідача, стосовно відсутності в особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, оскільки між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з наступного.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Доводи відповідача, що позивач підпадає під дію положення про виключення, а саме розділу Е статті 1 Конвенції 1951 року, тобто відносяться до осіб, які не визнані потребуючими у міжнародному захисті суперечать обставинам справи.

Відповідно до розділу Е Конвенції "Про біженців" положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, за якими компетентні органи країни, в якій вони проживають, визнають права та обов`язки, пов`язані з громадянством цієї країни. Позивач не має громадянства Об`єднаних Арабських Еміратів або дозволу на проживання в цій країні. Жодних доказів того, що ця країна визнає за позивачем права та обов`язки, пов`язані з громадянством відповідачем до суду надано не було.

Висновок відповідача про те, що згідно сирійського законодавства, позивач може бути звільнений зі служби в армії за станом здоров`я не був підтверджений доказами та суперечить актуальній інформації по країні походження, зокрема: Рекомендаціям щодо міжнародного захисту осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку, Редакція V, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців від 03.11.2017 та Актуальній інформація про країну походження в допомозі при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії: "Незаконний виїзд" з Сирії та пов`язані з ним питання для визначення потреб в міжнародному захисті осіб, які шукають притулку з Сирії від 01.02.2017.

Як зазначено в Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку в Редакції V від листопада 2017 року «Ухилення від призову на військову службу в Сирії є кримінальним злочином. Незалежні оглядачі відзначають, що ухилення від призову на військову службу може розцінюватися урядом як політичний, антиурядовий акт, що може привести до додаткового покарання особи, який спробував ухилитися від призову, крім відповідних санкцій за вчинення кримінального злочину у вигляді ухилення від призову, включаючи більш суворе поводження при арешті, допиті і утримання під вартою, а також, в разі направлення у війська, під час військової служби. Як повідомляється, на практиці до осіб, які ухилились від призову, не застосовують кримінальні санкції (позбавлення волі) по Військовому кримінальному кодексу, а через кілька днів або тижнів після арешту відправляють їх на лінію фронту, часто лише з мінімальною підготовкою. Зважаючи на велику кількість випадків ухилення від призову, дезертирства і людських жертв армія і служби безпеки, за повідомленнями, активізували свої зусилля на заклик сирійських чоловіків і мобілізації резервістів. Крім того, за повідомленнями, нарощувалися зусилля для виявлення і арешту осіб, які ухиляються від призову, в тому числі на мобільних і стаціонарних контрольно-пропускних пунктах, під час облав, обшуків житлових приміщень і обшуків в громадському транспорті. Як повідомляється, в районах, відвойованих урядовими силами у антиурядових збройних угруповань, чоловіки, які підходять за віком для проходження обов`язкової військової служби або для категорії запасу, масово арештовували з метою призову на службу в армію. Під час утримання під вартою ухиляються від призову і наражаються на небезпеку тортур та інших форм жорстокого поводження, причому ця практика в Сирії, за повідомленнями, придбала повсюдний характер. Крім того, що сам по собі факт ухилення від призову сприймається як політична дія, інші характеристики ухиляння від призову і також можуть сприяти сприйняттю цієї людини як недостатньо лояльного по відношенню до уряду і (або) як підтримує опозицію (політичну або збройну), що створює для такої людини ще більший ризик піддатися жорстокому поводженню, крім покарання, передбаченого в чинній нормативно-правовій базі за ухилення від призову. За повідомленнями, правила і норми щодо військової служби застосовуються все більш довільно, особливо в тому, що стосується процедур відстрочення від призову та звільнення від військової служби. За повідомленнями, уряд все в великих масштабах закликає на обов`язкову військову службу раніше «захищені категорії населення», наприклад студентів університетів, державних службовців і ув`язнених. Як повідомляється, багатьом військовослужбовцям термін проходження обов`язкової військової служби продовжувався і перевищував встановлені законодавством 18 місяців. За повідомленнями, чоловіки, що звільняються після закінчення терміну обов`язкової служби, часто автоматичні зараховуються в резерв армії. За повідомленнями, багато чоловіків призовного віку і чоловіки, які досягли граничного віку перебування в запасі, уникають пересувань, ховаються, переїжджають в райони, утримувані антиурядовими збройними угрупованнями (в тому числі відповідно до локальним угодами про примирення), або взагалі втекли з країни, побоюючись утисків на контрольно-пропускних пунктах і примусового призову. Чоловіків, які повертаються з-за кордону, за повідомленнями, постійно перевіряють на предмет проходження ними військової служби. За повідомленнями, дезертирство зі збройних сил було найбільш поширене в перші роки конфлікту, а потім стало рідкісним явищем. Згідно Військовому кримінальним кодексом 1950 року (зі змінами), дезертирство є караним діянням, яке в залежності від обставин веде до тюремного ув`язнення або смертної кари. Незважаючи на ці норми законодавства, за повідомленнями, особи, які відмовилися виконувати наказ стріляти, дезертирували або підозрювані в наявності планів дезертирувати, зазвичай формально не звинувачувалися в цьому злочині. Як повідомляється, замість цього їх негайно стратили в момент дезертирства або при затриманні або піддавали безпідставного арешту, утримання під вартою без права листування і спілкування, тортурам і позасудової страти; або наказували повернутися в свою військову частину після розслідування. У повідомленнях зазначено, що урядові сили виявляли членів сімей дезертирів, наприклад, під час кампаній з проведення арештів в районах, які вважаються співчуваючими опозиції. За повідомленнями, майно дезертирів навмисно вибиралося в якості об`єктів для мародерства, спалення та знищення. З 2011 року президент Сирії видав ряд указів про амністію членів антиурядових збройних угруповань, осіб, які ухиляються від призову, і дезертирів, згідно з якими вищезгадані особи звільнялися від покарання за умови, що вони здадуться в установлені терміни. У Законодавчому указі 15/2016 (липень 2016 г.), який слугує основою для примирення, містяться положення про амністію для всіх осіб, які здадуться і складуть зброю, в тому числі для бойовиків і цивільних осіб, що знаходяться в розшуку за дезертирство. За повідомленнями, після укладення угод про примирення особи, які ухиляються від призову, і дезертири іноді надходили (поверталися) на військову службу в регулярній армії або в інших підрозділах або вступали в новостворені місцеві органи безпеки чи інші про урядові сили. При цьому, чоловіки призовного віку, які не погоджуються на проходження служби, примусово евакуювали з даного району або піддавалися ризику арешту і жестового звернення з боку урядових сил, оскільки їх відмова від несення служби найчастіше розглядався як вираз антиурядових переконань.

Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частина 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із вимогами частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Відповідно до частини 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 150-19 прийняте без повного та всебічного дослідження фактичних обставин особової справи позивача, у зв`язку з чим підлягає скасуванню.

Стосовно позовної вимоги позивача про зобов`язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 , суд зазначає наступне.

Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи № R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Під дискреційними повноваженнями слід розуміти надання органу або посадовій особі повноважень діяти на власний розсуд в межах закону. Зокрема, дискреційні повноваження полягають у тому, що суб`єкт владних повноважень може обирати у конкретній ситуації альтернативне рішення, яке є законним.

Дискреційні повноваження це комплекс прав і зобов`язань представників влади як на державному, так і на регіональному рівнях, у тому числі представників суспільства, яких уповноважили діяти від імені держави чи будь-якого органу місцевого самоврядування, що мають можливість надати повного або часткового визначення і змісту, і виду прийнятого управлінського рішення. Також ця особа може вибирати рішення у передбачених для конкретних ситуацій нормативно-правових актах або схожих документах.

Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.

Адміністративний суд під час розгляду та вирішення публічно-правових спорів перевіряє, чи рішення суб`єкта владних повноважень прийняте у межах законної дискреції. При цьому, відповідно до правил правозастосування практики Європейського суду з прав людини, суд не може своїм рішенням підмінити рішення суб`єкта владних повноважень.

Відповідно до абзацу 3 пункту 10.3 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду "Про судове рішення в адміністративній справі" від 20.05.2013 № 7, суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень відповідно до закону приймає рішення на власний розсуд.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Отже, адміністративний суд, у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень, виконуючи цілі, встановлені адміністративним судочинством щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається і не може втручатися в дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Суд зазначає, питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, віднесено виключно до компетенції Державної міграційної служби України та не входить до компетенції суду.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що у спірному випадку відсутні достатні підстави для зобов`язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відтак суд може лише зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постановах Верховного Суду від 03.07.2019 (справа № 815/4796/17, № 813/666/16, 815/7448/16).

Враховуючи вищезазначене, оскільки суд не може перебирати на себе функцій суб`єкта владних повноважень в реалізації відповідних управлінських функцій і вирішенні питань, віднесених до виключної компетенції такого суб`єкта, суд приходить до висновку про необхідність зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_2 .

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код 37508470), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, 24, м. Харків, 61057, код 37764460) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 № 150-19.

Зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки - ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено 15 серпня 2019 року.

Суддя С.О.Чудних