Рішення № 83587762, 21.06.2019, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/11173/18

Категорія 52

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 червня 2019 року м. Київ

Подільський районний суд м. Києва в складі головуючого судді Гребенюк В.В., за участю секретарів судового засідання Мишак І.Ю., Луценко К.І., Добривечір А.О., представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача Комлєва С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СФГ ГЕРМЕС», про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати після звільнення, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_2 (надалі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «СФГ ГЕРМЕС» (надалі за текстом - відповідач), в якому просить суд стягненути нараховану та не виплачену заробітну плату, компенсацію за невикористану відпустку, середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати після звільнення.

Так, згідно доводів позовної заяви, позивач, 19 січня 2015 року на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «СФГ ГЕРМЕС», був призначений на посаду директора вказаного товариства. Згідно наказу № 1 від 19.01.2015 року позивач приступив до виконання обов`язків директора ТОВ «СФГ ГЕРМЕС». 06 лютого 2017 року згідно протоколу № 2-2017 загальних зборів учасників ТОВ «СФГ ГЕРМЕС» позивач був звільнений з посади директора за власним бажанням з 07 лютого 2017 року. Під час його знаходження у трудових правовідносинах з відповідачем, з боку останнього, на думку позивача, була нарахована, але не виплачена заробітна плата у розмірі 39 402,73 грн. Підтвердженням факту нарахування заробітної плати - є звіти 1ДФ, а також звіти по ЄСВ за період з січня 2015 року по лютий 2017 року. Крім того, у період роботи позивача в ТОВ «СФГ ГЕРМЕС» ним не було використано жодного дня відпустки, таким чином, просив стягнути відповідну грошову компенсацію за всі дні: за 2015 рік - 22 дні відпустки; за 2016 рік - 24 дні відпустки; за 2017 рік - 2 дні відпустки, що становить 5175,84 грн. У зв`язку з тим, що відповідач не провів повний розрахунок при звільненні позивача, та враховуючи те, що з моменту звільнення до моменту звернення до суду пройшло 382 робочих дні, з відповідача, на думку позивача, підлягає стягненню середній заробіток за час затримки в розрахунку, який на момент звернення до суду складає 44 567,94 грн. Таким чином, позивач просив стягнути з відповідача на його користь нараховану та не виплачену заробітну плату у розмірі 39 402,73 грн., грошову компенсацію за всі дні не використаної щорічної відпустки 5175,84 грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 44567,94 грн., а всього 89 146,51 грн., також просив стягнути з відповідача на свою користь 10 000 грн. витрат на правничу допомогу.

Наведеними вище обставинами позивач вважає, що порушені його права, що стало підставою для звернення до суду із даним позовом.

19.10.2018 р. стороною відповідача надано відзив на позовну заяву згідно якого, у зв`язку з викладеними обставинами в позові, директором відповідача, з метою перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства було залучено ПП «Аудиторська фірма «Експерт Плюс». За результатами вивчення наданої фахівцям аудиторської компанії первинної документації 30.03.2017 р. було складено Акт прийому-передачі первинної документації колишнього власника ТОВ «СФГ Гермес» - позивача до нового власника ОСОБА_3 , який скріплений їх особистими підписами та печаткою ПП «Аудиторська фірма «Експерт Плюс». Відповідно до вищезазначеного Акту прийому передачі документів, даток № 1 до Положення про ведення касових операцій у національній валюті (Відомості про виплату коштів) та будь-які інші відомості щодо нарахування та виплати заробітної плати за період 2015 -2017 роки - відсутні. Тобто, колишнім директором та одноосібним власником підприємства ТОВ «СФГ Гермес» ОСОБА_2 не було передано будь якої бухгалтерської документації з приводу нарахування та виплати заробітної плати. Відповідно до представлених оборотно - сальдових відомостей бухгалтерської програми 1 С відповідач заборгованість по нарахованій заробітній платі на підприємстві за період 2015-2017 роки, в тому числі, перед позивачем, була відсутня. Нарахування та виплата заробітної плати, як працівникам підприємства так і особисто позивачу підтверджується звітами 1-ДФ (за період з січня 2015 р. по лютий 2017 р.) та відповідними бухгалтерськими документами, які містяться в програмі 1С Підприємство. Таким чином, сторона відповідача, вважала, що ствердження позивача у своїй позовній заяві про те, що він і не отримував заробітну плату є такими, що не відповідають дійсності та не підтверджується жодними наявними бухгалтерськими документами.

12.11.2018 р. від представника позивача надійшло заперечення на відзив, яке зводиться до того, що доказом виплати заробітної плати є видаткова відомість із підписом керівника на видачу готівки або видатковий касовий ордер, типової форми № КО-2, з підписом працівника про отримання готівки із зазначенням суми прописом. ТОВ «СФГ Гермес» вище зазначених доказів не надано, що свідчить про відсутність фактично виплачених грошових коштів, що були нараховані позивачу.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив суд його задовольнити, посилаючись на обставини викладені в позові.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, просив у задоволенні позову відмовити, при цьому, змінивши підстави відмови в задоволенні позові в судових дебатах, приєднавши відповідно свою промову до матеріалів справи.

Вислухавши пояснення сторін, дослідивши надані ними письмові докази, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності з вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Так судом встановлено та сторонами не оспорюється, що позивач з 19.01.2015 р. по 06.02.2017 р. займав посаду директора ТОВ «СФГ ГЕРМЕС», що підтверджується протоколом загальних зборів учасників ТОВ «СФГ Гермес» від 19.01.2015 р., Наказом від 19.01.2015 р. (а.с. 9-11) та розпорядженням № 1 від 08.02.20017 р., протоколом № 30/03/17 від 30.03.2017 р., протоколом № 2-2017 від 06.02.2017 р. (а.с. 21, 95-98).

При цьому, позивач в цей період був і директором і засновником ТОВ «СФГ Гермес», що підтверджується Статутом від 20.01.2015 р. (а.с. 12-20), а відтак, був бенефіціарним власником підприємства та керівником єдиного засновника підприємства.

Щодо неотримання позивачем за весь час роботи на посаді директора підприємства належних йому виплат, зокрема, заробітної плати та компенсацій, суд зазначає.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України.

Частиною 1 статті 3 Кодексу Законів про Працю України (надалі за текстом - КЗпП України) передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно ч.1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ст. 94 КЗпП України, заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

У пункті 2 Рішення Конституційного суду України від 15.10.2013 р. № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) зазначено, що згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" №95 ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону, як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові необхідно розуміти усі виплати на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем.

У Рішенні Конституційного суду України від 12.01.2010 р. №1-рп/2010 (справа №1-2/2010) зазначено, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Таким чином, можна зробити висновок, що відносини, які виникають при виконанні засновником (в даному випадку, позивачем) функцій директора підприємства без укладання трудового договору є корпоративними, а отже відсутній обов`язок укладати трудовий договір, нараховувати та сплачувати заробітну плату.

Відповідно до ч.1-3 ст. 65 Господарського кодексу України, управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) безпосередньо або через уповноважені органи чи наглядова рада такого підприємства (у разі її утворення) призначає (обирає) керівника підприємства, який є підзвітним власнику, його уповноваженому органу чи наглядовій раді. Керівник підприємства, головний бухгалтер, члени наглядової ради (у разі її утворення), виконавчого органу та інших органів управління підприємства відповідно до статуту є посадовими особами цього підприємства. Статутом підприємства посадовими особами можуть бути визнані й інші особи.

Таким чином, засновник підприємства, який виконує обов`язки директора не зобов`язаний укладати трудовий договір з підприємством, директором якого він являється, та, як наслідок, отримувати заробітну плату як найманий працівник.

Анатологічний висновок міститься у Постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2019 р. справа №857/1476/19.

Крім цього, що стосується нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, та компенсацій, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до частини 3 ст. 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захист визначається цим Кодексом, Законом України „Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно положень частини 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевою (регіональними) угодами.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам. За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Згідно ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.

За змістом ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно частини 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок - виплатити всі суми, що належать йому; у разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає відповідальність, передбачена ст. 117 Кодексу законів про працю України.

Згідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» у зв`язку із порушенням строків виплати заробітної плати працівникам також проводиться компенсація втрати частини заробітної плати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсації - це виплати, які проводяться роботодавцем працівникам у зв`язку з втратою частини заробітної плати внаслідок порушення строків її виплати відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, передбаченому Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у звичку з порушенням строків їх виплати», а також Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів її виплати».

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати`виплата громадянам суми компенсації проводиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Пунктом 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, визначено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому, індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Рішенням Конституційного суду України від 15 жовтня 2013 року №1-18/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 233 КЗпП України, визнано, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем. Компенсація втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати повинна розраховуватися з січня 1998 року, за кожну нараховану відпустку окремо, по час фактичної виплати заборгованості. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Висуваючи заперечення проти позову, представником відповідача надані оборотно - сальдові відомості за 2015-2016 рр. та початок 2017 р. (а.с. 99-105), бухгалтерські довідки (а.с. 106,107) , податкові розрахунки, звіт.

З процитованих норм вбачається, що зарплату можна виплатити через касу підприємства або на платіжні картки.

Так, відповідно до п. 3.4 Положення №637, заробітна плата працівникам підприємства з каси видається за: 1) видатковою відомістю із зазначенням на титульній сторінці дозвільного підпису керівника або головного бухгалтера на видачу готівки, строків видачі готівки та суми літерами; 2) видатковими касовими ордерами, як правило, тільки за одноразовими виплатами (допомога соціального характеру, депонована зарплата тощо). При видачі працівникам грошей із каси за ордером касир вимагає пред`явити паспорт або інший документ, що посвідчує особу, яка отримує кошти за ордером, та записати до видаткового касового ордера найменування документа, серію, номер, ким і коли виданий. Працівник ставить свій підпис про отримання готівки та зазначає отриману суму літерами; 3) довіреністю - готівка видається іншій особі, ніж та, що зазначена в ордері або відомості, за нотаріально посвідченою довіреністю, замість особи, яка не має змоги через хворобу чи з інших поважних причин поставити підпис власноручно. У зв`язку з цим у тексті ордера після прізвища, імені та по батькові одержувача готівки бухгалтер зазначає прізвище, ім`я та по батькові особи, якій довірено одержати готівку. У разі видачі готівки за видатковою відомістю перед підписом про одержання грошей касир робить у ній напис «За довіреністю». Довіреність залишається у касира і додається до видаткового касового ордера або видаткової відомості.

Другий спосіб - перерахування зарплати на платіжні картки

Відповідно до п. 1.27 Закону України від 05.04.2001 р. №2346-III «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», платіжна картка - спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки. Вона використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі у касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.

У відповідності до ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, фактичне здійснення належних позивачу виплат підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме, наданими документами позивача - відомостей про нарахування заробітної плати (доходу) застрахованим особам (а.с. 25-50), останнього підтверджується нарахування позивачу заробітної плати та утримання з неї єдиного внеску. Податковий розрахунок - форми № 1ДФ (а.с. 51-65) містить інформацію про нарахований та виплачений дохід позивачу (графа 3а, 3). Графа 661, яка передбачає розрахунок за заробітною платою, оборотно-сальдової відомості за 2015 та 2016 роки, надана представником відповідача, ТОВ «СФГ Гермес» - містить співставлений дебет з кредитом, що свідчить про відсутність заборгованості підприємства по заробітній платі.

Вказані документи підтверджують фактичну виплату позивачу протягом його роботи в ТОВ нарахованої заробітної плати, що відповідає оборотно-сальдовим відомостям ТОВ «СФГ Гермес» та довідці відповідача про відсутність заборгованостей по заробітній платі за період 2015-лютий 2017 р., в тому числі, перед позивачем.

За таких обставин суд приходить до висновку про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем по заробітній платі.

Аналізуючи згадані норми оплати праці, заробітня плата виплачується двома шляхами, при цьому позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів того, що така заробітня плата ані через банківську установу (з наданням всіх відповідних роздруківок по картці), ані через касові ордери, як свідчить довідка відповідача про відсутність в первинній бухгалтерській документації відомостей про заборгованість заробітної плати, йому виплачена не була.

Враховуючи вищевикладене, надані позивачем докази про нарахування заробітної плати та відсутності заборгованості перед органами ДФС, побічно свідчать про виплачену заробітну плату. При цьому, як вже згадувалось вище, Постанова Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14.03.2019 р. (справа №857/1476/19), містить висновок щодо права керівника здійснювати керівництво (управління справами) підприємства без оплати праці.

Що стосується питання підсудності спору, порушене в промові в дебатах представником відповідача, то, суд, погодившись з застосуванням висновка Рішення Конституційного суду України від 12.01.2010 №1-рп/2010 (справа №1-2/2010), виключно в питанні укладення трудового договору, одночасно, відхиляє доводи відповідача щодо невірної підсутності даного спору, зважаючи на наступне.

Так, господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також, між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

При визначенні підвідомчості справ цієї категорії судам слід враховувати, що з огляду на системний аналіз положень статті 84 ЦК України, частини 5 статті 63, частин 1 та 3 статті 167 ГК України, Закону України "Про господарські товариства", Закону України"Про акціонерні товариства", статей 1, 19 і частин 1, 6 статті 20 Закону України "Про фермерське господарство", статей 6, 8, 19 та 21 Закону України "Про кооперацію" корпоративні відносини виникають, зокрема, у господарських товариствах, виробничих кооперативах, фермерських господарствах, приватних підприємствах, заснованих на власності двох або більше осіб.

За змістом положень пункту 4 частини 1 статті 12 ГПК України, статті 167 ГК України, статті 2 Закону України "Про акціонерні товариства" сторонами у корпоративному спорі є: 1) юридична особа та її учасник (засновник, акціонер, член), у тому числі учасник, який вибув; 2) учасники (засновники, акціонери, члени) юридичної особи.

Учасник, який вибув зі складу юридичної особи, може бути стороною корпоративного спору щодо визначення та стягнення належної йому до сплати вартості частки майна юридичної особи, про визнання недійсними рішень про виключення його зі складу юридичної особи, а також про визнання недійсними інших рішень юридичної особи, якщо ці рішення прийняті в період до виходу (виключення) учасника, а відповідні вимоги обґрунтовуються порушенням його корпоративних прав на момент прийняття такого рішення.

Спори за позовами учасників юридичної особи про визнання недійсними установчих документів або їх частин, змін до них належать до корпоративних спорів, оскільки установчі документи юридичної особи затверджуються під час її створення, подаються для державної реєстрації та в подальшому регулюють відносини щодо управління нею. Корпоративними також є спори про ліквідацію юридичної особи чи скасування її державної реєстрації за позовами учасників (засновників, акціонерів, членів) до цієї юридичної особи.

Таким чином, відповідно до вказаних положень, справи у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням юридичної особи згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр).

Відповідні роз`яснення наданні Вищим господарським судом України в Постанові Пленуму № 4 від 25.02.2016 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин», а відтак, вимоги щодо виплат колишньому учаснику/засновнику грошових коштів, є юрисдикцією місцевих районних судів.

В частині вимоги позивача щодо грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної відпустки, суд, встановивши відсутність заборгованості по виплаті заробітної плати перед позивачем, відмовляє в задоволенні цієї вимоги, а також, погоджується з доводами відповідача, що матеріали справи не містять докази складання графіку відпусток, відсутні заяви про відпустку за підписом позивача, відсутні будь-які документи якими б було відмовлено йому у використанні такого права.

Стороною відповідача також в промові в судових дебатах висловлено позицію щодо залишення позовних вимон в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні без розгляду, з урахуванням того, що судовий збір не сплачено, оскільки Велика Палата Верховного Суду підтвердила висновок Верховного Суду України, згідно з яким, пільга щодо сплати судового збору не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.

Так, 30 січня 2019 року Велика Палата Верховного Суду розглянула справу № 910/4518/16 за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтерхім-БВТ» до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь» про банкрутство за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 14 червня 2018 року (головуючий суддя Доманська М. Л., судді Верховець А. А., Пантелієнко В. О.) за заявою ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства «Азовелектросталь», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - розпорядника майна боржника Паніотова Олега Костянтиновича, про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати.

В даному Рішенні встановлено, що пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір", згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.

Так, позовна заява надішла до суду 23.08.2018 р., яка тим же числом протоколом атоматизованого розподілу судової справи між суддями - розподілена головуючому судді Гребенюку В.В.

28.08.2018 р. Ухвалою Подільського районного суду м. Києва провадження у справі відкрито та справу призначено до підготовчого судового засідання.

Таким чином, на момент відкриття провадження у справі, справа № 910/4518/16 розглянута ще не була, а відтак, суд, керувався правовими висновками Постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 жовтня 2018 року у справі N 910/3262/16 та постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі N 234/6607/17 (провадження N 61-8015св18), в яких суди зазначили про те, що позивачі звільняються від сплати судового збору за позовами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який входить до структури заробітної плати.

Що стосується питання застосування строків позовної давності, піднятим представником відповідача в судових дебатах, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст.233 КЗпП України, ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці", під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч.2 ст. 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Відповідно до ч. 7 ст. 43, ч. 1 ст. 55 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю працівник може захистити в суді. Конституційний Суд України в Рішенні від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004 зазначив, що забезпечення прав і свобод потребує законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини). У ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI, статтях 1, 3, 15 Цивільного процесуального кодексу України передбачено порядок здійснення судочинства стосовно справедливого розв`язання, зокрема трудових спорів.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України, який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Згідно з ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У свою чергу, відповідно до ст. 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Ст. 257 ЦКУ встановлює загальний строк позовної давності - три роки. Проте Кодекс законів про працю України встановлює спеціальну позовну давність для спорів в межах трудових відносин.

Ст. 233 КЗпПУ визначає, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Водночас у ч. 2 цієї статті зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП України, ВСУ в своїй Постанові від 26.10.2016 р. у справі №6-1395цс16 дійшов висновку про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

А відтак, суд відхиляє доводи сторони відповідача про застосування відносно позовних вимог про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати після звільнення, положення частини 1 статті 233 КЗпП України.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Так, при вирішенні спору суд врахував, що відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Принципами судового доказування є обов`язковість доказування (оскільки всі обставини справи підлягають доказуванню, за винятком тих, які не підлягають доказуванню в силу закону); належність доказів; допустимість доказів; вільна оцінка доказів.

Позивач повинен довести факти, що свідчать про існування правовідносин, з приводу яких виник спір, і про порушення відповідачем прав і законних інтересів позивача.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, судом встановлена відсутність на момент звільнення позивача заборгованості із заробітної плати, а відтак, права або охоронювані законом інтереси позивача, за захистом яких останній звернувся до суду, відповідачем порушені не були.

З огляду на викладене, оцінивши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з підстави його необґрунтованості.

Щодо розподілу судових витрат, суд прийшов до наступного винсовку.

Заявляючи позовні вимоги, позивачем зазначено про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 10 тисяч гривень.

В свою чергу, представником відповідача до відзиву надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат у розмірі 20 000 грн. на правничу допомогу.

Відповідно до вимог ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України.

Згідно з вимогами ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам (наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу).

Така позиція закріплена і у п. п. 47, 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах».

Зокрема, п. 48 вищезазначеної постанови встановлено, що витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

Як вбачається з матеріалів цивільної справи, між позивачем та адвокатом Солдакіним О.С. укладено договір № 52 про надання правничої допомоги від 18.01.2018 року (а.с.76), пункт 3.1 якого передбачає, що розмір гонорару, який клієнт сплачує адвокату за надану в межах цього Договору правову допомогу, визначається сторонами окремою додатковою угодою, яка є невідємною частиною цього Договору. Така додаткова угода може бути викладена у формі додатку до Договору, який набуває чинності з дня його підписання уповноваженими представниками Сторін. Втім, додаткової угоди та/або додатку до Договору, матеріали справи не містять, та оплата наданих послуг суду не представлена.

Стороною відповідача хоч і представлений попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат у розмірі 20 000 грн. на правничу допомогу та договір № 09/1 про надання правової допомоги від 06.09.2018 р., та також в матеріалах справи відсутні квитанції та будь які інші підтвердження оплати наданих послуг, крім того, вимога стягнення таких послуг з позивача, у разі відмови в задоволенні позову, стороною відповідача не заявлялась, а відтак, суд дійшов висновку відмову сторонам у стягненні витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги.

На підставі викладеного, керуючись, ст.ст. 115, 116, 117 КЗпП України, Законами України «Про оплату праці», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати», ст.ст. 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 354, 355 ЦПК України суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СФГ ГЕРМЕС», про стягнення нарахованої та не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати після звільнення - залишити без задоволення;

Повне найменування сторін:

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «СФГ ГЕРМЕС» (Код ЄДРПОУ 39268929, адреса: Дніпропетровська область, П"ятихатський район, с. Лозуватка, вул. Щорса);

Рішення суду може бути оскаржене учасниками справи, а також особами, що не брали участі у справі (якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки) - повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду у письмовій формі з дотриманням вимог ст. 356 ЦПК України, - протягом тридцяти днів з дня його проголошення; учасником справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - з дня отримання копії повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути поновлений в разі його пропуску й з інших поважних причин;

Законної сили рішення суду набирає після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано;

В разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду;

Відповідно до п. п. 15.5 п. 15 ч. 1 Розділу ХШ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя В.В. Гребенюк