Рішення № 83572881, 09.08.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 серпня 2019 року № 640/22096/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомГромадянки Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби Українипровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити діїТретя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: - Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області;

встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася громадянка Афганістану ОСОБА_1 (далі також - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач), третя особа Управління Державної міграційної служби України в Київській області (правонаступник Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області) (далі також - третя особа), в якому просила:

- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту громадянки Афганістану ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою суду від 27.12.2018 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження.

Позовні вимоги вмотивовано протиправністю оскаржуваного рішення з огляду на неврахування відповідачем при його прийнятті усіх обставин, що мають значення для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме об`єктивних причин у неї побоюватися за своє життя та здоров`я в умовах внутрішнього збройного конфлікту в країні її походження, систематичного порушення прав людини по всій країні.

Відповідач у відзиві на позовну заяву просив відмовити у її задоволенні, стверджуючи про її необґрунтованість з огляду на те, що надані позивачем відомості стосовно обставин її прибуття до України та захисту в Україні є непереконливими і не викликають довіри. За висновком відповідача, позивач як хвора літня людина не бажала залишатися у неспокійному Афганістані та цілеспрямовано покинула цю країну з очевидною метою у подальшому дістатися Німеччини, де на сьогодні проживають її діти. Наведене свідчить про відсутність обставин, за яких позивач може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому оскаржуване рішення Державної міграційної служби України про відмову її у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним.

У відповіді на відзив представник позивача вказав на те, що доводи відповідача про відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ґрунтуються на його припущеннях про наміри позивача виїхати до дітей у Німеччину, не залишаючись в Україні, та неправильній оцінці доводів позивача щодо загрози її життю та здоров`ю в країні громадянської приналежності. Крім того, відповідач належним чином не дослідив ситуацію в Афганістані, повернення до якої загрожує життю та безпеці позивача.

Третя особа письмових пояснень щодо спору до суду не надіслала.

У судовому засіданні 12.02.2019 представник позивача позов підтримав, просив його задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. Представник відповідача та третьої особи наполягав на відмові у задоволенні позову з підстав, викладених у письмовому відзиві відповідача.

Суд в установленому порядку продовжив розгляд справи у письмовому провадженні.

Як вбачається з матеріалів справи позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Ісламської Республіки Афганістан, народилася в місті Баглан, за національністю таджичка, сповідує іслам (сунітка). Зі слів позивача вона удова, має дев`ять дорослих дітей, які усі проживають у Німеччині.

Країну громадянської приналежності залишила у липні 2017 року. Спочатку позивач разом із дружиною свого сина громадянкою Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_3 , яка є її двоюрідною племінницею, літаком прибула до м. Дубаї (ОАЕ), а потім 20.07.2017 - до України.

17.05.2018 позивач звернулася до Управління Державної міграційної служби в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи цьому зверненню передувало складення стосовно позивача протоколу про адміністративне правопорушення від 15.05.2018 серії ПР МКО №08615 у зв`язку з порушенням правил перебування іноземців в Україні, а саме через відсутність у неї документів, на підставі яких вона перебуває в Україні, а також прийняття постанови про накладення адміністративного стягнення через це порушення відповідно до постанови Державної міграційної служби України від 15.05.2018 серії ПН МКО №086015.

Вищевказану заяву від 17.05.2018 позивач мотивувала неможливістю повернутися до Афганістану через загальне насильство в країні, яка перебуває в стані військового конфлікту, що загрожує її життю та безпеці, а також через те, що стала свідком убивства своїх родичів, які працювали на уряд країни, через що погіршився стан її здоров`я.

На підтвердження своєї особи позивач не надала відповідних документів, обґрунтовуючи їх відсутність викраденням контрабандистами разом з іншими цінними речами після прибуття до України.

Відповідач встановив особу позивача, ураховуючи, поміж іншого, підтвердження її особи родичкою та супутницею ОСОБА_4 та сином ОСОБА_5 , який на короткий період часу приїжджав до України з Німеччини.

За результатами розгляду заяви позивача Управління Державної міграційної служби України в Київській області склало висновок про відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.10.2018 №368-18 на підставі статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Учасники справи не надали суду копій вищевказаного висновку та оскаржуваного рішення, що унеможливлює ознайомлення суду із цим рішенням.

Однак, ними не заперечується прийняття указаного рішення Державною міграційною службою рішення від 17.10.2018 №368-18. Крім того, прийняття цього рішення підтверджується копією повідомлення Управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує захисту від 29.10.2018 №172, в якому зазначено, що підставою для його прийняття слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернулася до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви Ради ЄС 2011/95/EU серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться в пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону №3671-VI.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №3671-VI).

Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.

Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону №3671-VI).

Згідно з частиною дванадцятою статті 9 Закону №3671-VI особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини п`ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено судом Державна міграційна служба України відмовила позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Суд погоджується з таким висновком відповідача, виходячи з наступного.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

При цьому заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що й зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Так, зі змісту заяви від 17.05.2018 вбачається, що країну свого походження позивач змушена була залишити через загальне насильство, оскільки країна знаходиться у стані військового конфлікту, а також через вбивство її родичів, що працювали на уряд Афганістану, свідком якого вона стала.

Відповідач не заперечує, що досліджена ним інформація по країні походження позивача підтверджує інформацію стосовно поточної обстановки в Афганістані, у тому числі стосовно великої кількості жертв від внутрішнього збройного конфлікту серед цивільного населення, терору з боку ісламістів проти державних органів та громадян, які в них працюють або підтримують уряд.

Разом з тим в контексті обставин, що зумовили необхідність позивача покинути країну громадянської приналежності у липні 2017 року, насамперед зазначені нею факти вбивства її родичів, свідком якого вона була, а також наявність безпосередньої загрози її життю та здоров`ю внаслідок складної обстановки в країні, позивачем жодним чином не підтверджено. З огляду на викладене суд погоджується з доводами відповідача про неможливість перевірити цю інформацію та зробити висновок про її правдивість.

Суд погоджується з доводами відповідача про непереконливість наданих позивачем свідчень, що стосуються обставин її звернення із заявою про надання захисту в Україні та відсутність довіри до цих свідчень з огляду на таке.

Під час співбесіди 31.05.2018 позивач повідомила, що вона разом із невісткою не знала, що 20.07.2017 прилетіла до України, а не Німеччини. При цьому суд погоджується з відповідачем про те, що малоймовірним є необізнаність позивача про свій приїзд до України, оскільки вона проходила реєстрацію на рейс до України з паспортом, у якому містилася українська віза, та квитками, в якому зазначався кінцевий пункт.

Заслуговують на увагу доводи відповідача про те, що біженець, який побоюється за своє життя, шукає притулку у першій безпечній країні, в якій опиняється, а не намагається обрати найбільш комфортну країну для проживання. Тоді як позивач упродовж 9 місяців перебування в Україні на зверталася за захистом до відповідних державних органів, а таке звернення відбулося лише після її притягнення до адміністративної відповідальності у зв`язку з порушенням правил перебування іноземців в Україні, та зумовлене необхідністю легалізувати своє перебування в Україні. При цьому позивач не приховувала, що основною її метою є не скористатися захистом держави Україна, а отримати від державних органів України допомогу у формі легалізації для подальшого переїзду до дітей у Німеччину.

Відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

Також викликає сумніви правдоподібність свідчення позивача про крадіжку у неї та її невістки в Україні всіх документів та коштовностей, з якими вони прибули до України, оскільки у зв`язку з цим вони до правоохоронних органів не зверталися.

У ході співбесіди позивач повідомила про відсутність намірів повертатися до Афганістану, проживати в Україні та про прагнення виїхати до дітей у Німеччину.

З огляду на те, що у ході співбесіди 31.05.2018 позивач зазначила, що не була членом будь-якої політичної партії, військової чи соціальної організації, не зазнавала жодних переслідувань за ознаками раси, релігії, національності, громадянства чи через політичні погляди в Афганістані, а іншого Державною міграційною службою України не встановлено, відповідач обґрунтовано стверджує про відсутність підстав для висновку, що у разі її повернення до Афганістану заявниця стане жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, тому обґрунтовані побоювання позивача стати жертвою переслідувань за цими ознаками не розглядалися.

Фактів, які могли б служити підставою для набуття статусу біженця відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, відповідачем не встановлено.

У зв`язку з ненаданням позивачем під час розгляду її заяви відповідачу інформації про конкретні факти переслідування або загрози застосування до неї смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а також ув`язнення, відповідач цілком обґрунтовано дійшов висновку про відсутність підстав для прийняття рішення про визнання її особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

З урахуванням вищевикладеного суд погоджується з доводами відповідача про непереконливість доводів позивача, що причиною її виїзду з країни громадянської приналежності є саме побоювання за своє життя та здоров`я в умовах внутрішнього збройного конфлікту в Афганістані та систематичне порушення прав людини по всій країні.

Також суд погоджується з відповідачем стосовно того, що правдоподібними, зрозумілими та логічними є прагнення позивача, хворої людини літнього віку, не залишатися наодинці у неспокійному Афганістані та потрапити до безпечної Німеччини, в якій наразі проживають усі її діти. Проте, у площині як міжнародного, так і національного законодавства України з питань біженців це не знімає із заявниці, яка перебуває в статусі шукача захисту обов`язку довести реальні факти та обставин, що визначають наявність підстав для надання їй захисту в Україні.

Ураховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що Державна міграційна служба України обґрунтовано прийняла оскаржуване рішення від 17.10.2018 №368-18 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, тому підстави для визнання цього рішення протиправним та його скасування у суду відсутні.

Оскільки вимога позивача про зобов`язання відповідача розглянути її заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 17.10.2018 №368-18, то й ця вимога є необґрунтованою та задоволенню судом не підлягає.

Відтак, позовні вимоги в цілому є необґрунтованими та задоволенню судом не підлягають.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат у суду відсутні.

Керуючись статтями 2, 72-77, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянки Афганістану ОСОБА_1 (поштова адреса: офіс БФ « Право на захист», вул . Щекавицька, 55, м . Київ , 04071 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко