Постанова № 8356405, 20.01.2010, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

20 січня 2010 року           <Час проголошення >          № 2а-11439/09/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді ДонцяВ.А., за участю секретаря судового засідання Венгер А.В., вирішив адміністративну справу

за позовомДержавної податкової інспекції у Подільському районі міста Києва

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-промислова компанія"

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог не предмет спору на стороні позивача Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранбудпостач"

простягнення 925323 грн. за нікчемним правочином Державна податкова інспекція у Подільському районі міста Києва (далі –Позивач) звернулась з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транспортно-промислова компанія" (далі – Відповідач) про стягнення з Відповідача в дохід Держави суми 925323,00 грн., отриманої за нікчемним правочином. Позовні вимоги мотивовані тим, що Відповідач здійснював діяльність з надання послуг перевезення вантажів залізничним транспортом без спеціального дозволу (ліцензії), що суперечить інтересам держави та суспільства. Тому, на думку Позивача, дохід, отриманий у результаті такої діяльності повинен бути стягнутий до Державного бюджету України.

Представник Відповідача проти задоволення позову заперечив, зазначивши, що діяльність з надання послуг промисловим залізничним транспортом, яку він здійснював, не потребує ліцензування на відміну від надання послуг залізничним транспортом. У своїх запереченнях представник Відповідача покликався на статтю 250 Господарського кодексу України щодо пропущення Позивачем строків застосування адміністративно-господарських санкцій.

Представник третьої особи позовні вимоги підтримав.

Заслухавши пояснення представників сторін, третьої особи, дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, судом встановлено наступне.

Відповідач (ідентифікаційний код –31273177), зареєстрований Подільською районною державною адміністрацією м. Києва 18.01.2006 р., перебуває на податковому обліку в Державній податковій інспекції у Подільському районі м. Києва.

Як вбачається з матеріалів справи, Позивачем була проведена виїзна планова перевірка Відповідача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства в період з 01.01.2006 р. по 31.12.2008 р., за результатами якої складено акт від 23.02.2009 р. №34/23-811/31273177.

Перевіркою, зокрема, встановлено порушення Відповідачем пункту 35 статті 9 Закону України "Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності" стосовно надання послуг з перевезення вантажів залізничним транспортом іншим юридичним і фізичним особам, що підлягає ліцензуванню, без отримання відповідної ліцензії Міністерства транспорту і зв’язку України на "надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом".

У результаті опрацювання контрагентів Відповідача, встановлено взаємовідносини підприємства з ТОВ "Грандбудпостач" (код ЄДРПОУ 33458180), зареєстроване за адресою: 36039, Полтавська обл., м. Полтава, вул. Шевченка, 44.

Між Відповідачем та ТОВ "Грандбудпостач" було укладено договір від 01.02.2008 р. №4, за яким Відповідач зобов’язувався забезпечити клієнта з використанням власного та/або залученого промислового залізничного транспорту, послугами з системного переміщення вантажів у процесі виробництва клієнта та взаємодію із залізничним транспортом загального користування, а клієнт зобов’язувався оплачувати послуги та виконувати умови договору. Строк дії договору встановлено до 31.12.2008 р.

Представник третьої особи в судовому засіданні повідомив, що договір виконаний у повному обсязі зі сплатою відповідних коштів, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями. Представник Відповідача підтвердив факт виконання договору, представник Позивача не заперечив.

Проте, представник Позивача вважає, що надання послуг згідно вказаного договору потребувало отримання спеціального дозволу (ліцензії). Відсутність такого дозволу є підставою вважати здійснення такої діяльності з метою суперечною інтересам держави, а тому договір, відповідно до якого надавались послуги, за статтями 203, 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, а виручка отримана за вказаним договором підлягає стягненню в дохід Державного бюджету України згідно зі статтями 207, 208 Господарського кодексу України.

Вирішуючи спір, суд виходить з такого.

За змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України (далі –ГК України), якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін –у разі виконання зобов'язання обома сторонами –в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею має бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України (далі –ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя).

Згідно зі статтею 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, є: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина шоста).

Як вже зазначалось, Позивач вважає договір таким, що порушує публічний порядок, нікчемним. Згідно зі статтею 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (частина перша). Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина друга).

Таким чином, правочин може вважатись нікчемним з підстав порушення публічного порядку в разі наявності обставин, які містяться у наведеній нормі ЦК України. Однак суд вважає, що Позивачем не доведено, що договір був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. У матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що посадова особа Відповідача, яка мала право на вчинення правочину або інших дій, які мали значення для укладення, виконання договору притягувалась до кримінальної, адміністративної відповідальності, що могло б свідчити про мету (намір) Відповідача.

Твердження Позивача, що Відповідачем здійснювалась діяльність без отримання спеціального дозволу (ліцензії) не може бути підставою для висновку про вчинення договору з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Водночас у судовому засіданні було з’ясовано, що договір було виконано в повному обсязі.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Статтею 227 ЦК України встановлено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (частина перша). Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином (частина друга). Позивачем не надано доказів визнання договору недійсним у судовому порядку.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 року №1775-III господарська діяльність –будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Статтею 22 цього Закону встановлено відповідальність за провадження господарської діяльності без ліцензії у вигляді штрафу в розмірах, встановлених законом, який спрямовується до Державного бюджету України.

За таких обставин суд дійшов висновку, що право органу державної податкової служби на стягнення штрафу не втрачено та не пов’язано зі стягненням за нікчемним правочином, а отже, права органу державної податкової служби як контролюючого органу за надходженням коштів до Державного бюджету України та контролю за наявністю ліцензій суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до покладених функцій, передбачених статтею 8 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", не порушено.

Крім того, статтею 238 ГК України визначено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Відповідно до статті 239 ГК України органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання адміністративно-господарські санкції. За своєю правовою природою санкції, передбачені статтею 208 ГК України щодо стягнення за рішенням суду в доход держави усе одержане за нікчемним правчином, є адміністративно-господарськими.

Згідно зі статтею 250 ГК України, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Як вбачається з матеріалів справи, договір було укладено 01.02.2008 р., строк дії договору до 31.12.2008 р., акт перевірки було складено 23.02.2009 р., а до суду Позивач звернувся 11.09.2009 р., таким чином, пропустивши строки застосування адміністративно-господарських санкцій.

Відповідно до статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу (частина перша). В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (частина друга). Проте Позивач не надав належних доказів нікчемності договору.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про безпідставність вимог Позивача, тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись статтями 9, 69-71, 94, 97, 158-163, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд м. Києва

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного відмовити повністю.

Відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду першої інстанції, якщо інше не встановлено цим Кодексом, набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова або ухвала суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя                                                                                 В.А. Донець