Рішення № 83511934, 08.08.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 серпня 2019 року № 640/1829/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомГромадянина Бангладешу ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській областіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Бангладеш ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Державної міграційної служби України та Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі також - Управління ДМС України в Київській області - Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області (правонаступник), в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати наказ Управління ДМС України в Київській області від 04.07.2018 №230 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Бангладеш ОСОБА_1 ;

- визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України №96-18 про відхилення скарги на рішення Управління ДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Ухвалою суду від 04.02.2019 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати у порядку спрощеного провадження.

Позовні вимоги вмотивовано протиправністю оскаржуваного рішення з огляду на неврахування відповідачем усіх обставин, що мають значення для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме об`єктивних причин побоюватися за своє життя та здоров`я в умовах переслідування, а також зважаючи на систематичний характер порушень прав людини на території Бангладеш.

Відповідач Державна міграційна служба України у відзиві на позовну заяву просила відмовити у її задоволенні, стверджуючи про необґрунтованість з огляду на те, що надані позивачем відомості стосовно обставин його прибуття до України та захисту в Україні є непереконливими і не викликають довіри. За висновком відповідача, фактичною причиною приїзду позивача в Україну є неможливість продовжувати навчання в Російській Федерації через нестачу коштів та неможливість працевлаштуватись у Росії.

Відповідач Управління Державної міграційної служби України в Київській області (в подальшому Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області) відзиву на позовну заяву не надало, хоча належним чином повідомлене про судовий розгляд справи.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач громадянин Бангладеш, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Дакка, за національністю бангладешець, віросповідання - атеїст, рідна мова бенгальська , володіє - мовою хінді, урду, англійською, російською. Освіта середня. Поміж іншого, упродовж 2016-2017 років (з 09.10.2016 по 07.08.2017) навчався на підготовчому факультеті Московського Державного технічного університету ім .Баумана. Неодружений.

Країну громадянської приналежності залишив 09.10.2016 повітряним сполученням (Дакка - Дубай, Дубай - Москва). До виїзду з Бангладеш проживав разом з батьками, братами та сестрами у приватному будинку в елітному районі міста Дакка. Причиною виїзду з Бангладеш було навчання на підготовчому факультеті Московського Державного технічного університету ім. Баумана.

До України позивач прибув 08.08.2017, нелегально. Автомобільним транспортом прибув до українського кордону в Харківський області, який перетнув пішки, лісом.

За захистом в Україні позивач звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою від 12.06.2018, зазначивши, що під час проживання в Бангладеш до нього застосовувалось фізичне насильство, указав про факт застосування до нього невідомими особами вогнепальної зброї через релігійні переконання.

На підтвердження своєї особи позивач надав ксерокопію паспорта громадянина Бангладеш НОМЕР_1 , виданого 27.07.2016 строком дії до 26.07.2021.

Вищевказану заяву позивача прийнято до розгляду та документовано позивача довідкою про звернення за захистом в Україні.

За результатами розгляду заяви позивача наказом Управління ДМС України в Київській області від 04.07.2018 №230 на підставі висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 04.07.2018 йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в каїні походження, через побоювання застосування до нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Учасники справи не надали суду копію наказу Управління ДМС України в Київській області від 04.07.2018 №230, проте його прийняття із викладених вище підстав сторонами не заперечується, тому суд вважає за можливе розглянути справу за її відсутності.

Повідомленням від 04.07.2018 №97 Управління ДМС України в Київській області повідомило позивача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись із наказом Управління ДМС України в Київській області від 04.07.2018 №230, позивач звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою про визнання його незаконним і скасування.

За наслідками розгляду указаної скарги рішенням Державної міграційної служби України від 28.11.2018 №96-18 відхилено вищевказану скаргу позивача.

Не погоджуючись із вищевказаними наказом Управління ДМС України в Київській області та рішенням Державної міграційної служби України, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

За змістом частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви Ради ЄС 2011/95/EU серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе смертну кару або приведення її у виконання; тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться в пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 №360, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Статтею 8 Закону №3671-VI визначено порядок попереднього розгляду заяв іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, згідно з частиною першою цієї статті центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частиною четвертою указаної статті визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з частиною шостою-сьомою статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону №3671-VI.

Як встановлено судом, Управління ДМС України в Київській області наказом від 04.07.2018 №230 відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування до нього смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Суд погоджується з таким наказом Управління ДМС України в Київській області, виходячи з наступного.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців (далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

При цьому заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

За результатами розгляду заяви позивача від 12.04.2018 посадовими особами Управління ДМС України в Київській області складено висновок про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 04.07.2018, на підставі якого було прийнято наказ від 04.07.2018 №230.

Суд погоджується з таким наказом з наступних підстав.

Так, зі змісту заяви від 17.05.2018 вбачається, що країну свого походження позивач залишив через те, що є атеїстом. До нього застосувалось насилля, в тому числі й вогнепальна зброя, що унеможливлює його повернення на батьківщину. У разі ж повернення, до нього знову буде застосоване насилля і страждатиме його сім`я.

Під час проведеної з ним органами Державної міграційної служби України співбесіди 23.06.2018 позивач підтвердив, що є атеїстом, через що на батьківщині зазнавав переслідувань, в тому числі від людей зі зброєю, однак, жодного доказу на підтвердження цих обставин він не надав.

Про відношення суспільства у Бангладеш до атеїстів позивач розповідав у формі безособового речення («коли люди дізнаються, що хтось є атеїстом…»), а не від першої особи, що, за висновком Управління державної міграційної служби в Київській області, з яким погоджується суд, свідчить про те, що позивачу особисто не доводилось переживати негативне відношення через його позицію до релігії.

За словами позивача він не був членом жодної організації або руху, інших фактів переслідування, утисків чи погроз на свою адресу на батьківщині на політичному, релігійному, національному або іншому ґрунті, так само як прикладів застосування до нього нелюдського поводження, насилля, тортур, тощо він не надав.

Ураховуючи викладене, Управління ДМС України в Київській області обґрунтовано вирішило, що згаданий позивачем випадок з побиттям із застосуванням зброї не може уважатися проявом релігійного переслідування заявника з боку державних органів Бангладеш або будь-якого іншого суб`єкта.

При цьому суд встановив, що названим відповідачем проаналізовано інформацію по крані походження позивача, отриману з відкритих джерел, відповідно до якої Конституцією Бангладеш визначено, що державною релігією в Бангладеш є іслам, але держава забезпечує рівний статус і рівні права в практиці індуїстської, буддійської, християнської та інших релігій, заборонено релігійну дискримінацію та забезпечується рівність усіх релігій.

Крім того, у ході співбесіди позивач повідомив, що основною причиною його виїзду з Бангладеш був вступ до навчального закладу у Російській Федерації, а приїзду до України - неможливість продовжувати навчання в Російській Федерації через відсутність коштів та фінансової допомоги від батька та неможливість працевлаштуватись у Росії.

Управлінням ДМС України в Київській області не було встановлено причинно-наслідкового зв`язку між наявністю порушень прав людини в Бангладеш та нібито існуючою, як стверджує позивач, особистою загрозою його життю чи здоров`ю, оскільки не вказано конкретних фактів, підтверджених будь-якими доказами, щодо його особистого переслідування або загрози його життю, безпеці і свободі через існування загрози чи побоювань, застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження та покарання.

З огляду на аналіз матеріалів справи позивача в сукупності з відомими фактами по країні його походження Управління Державної міграційної служби України в Київській області дійшло вірного висновку, що наведені позивачем аргументи для обґрунтування звернення щодо отримання захисту в Україні, не є переконливими і свідчать про наміри позивача змінити місце проживання та створити сприятливі матеріально-побутові умови для свого проживання, легалізувавши своє перебування в Україні. Отже, заява позивача є очевидно необґрунтованою, тому умови, визначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відсутні.

У цьому контексті доцільно зауважити, що згідно з матеріалами справи, звернення позивача із заявою від 12.04.2018 про захист в Україні через 10 місяців після прибуття в Україну, а саме після того, як стосовно нього Управлінням ДМС України в Київській області було складено протокол про адміністративне правопорушення від 11.04.2018 серії ПН МКО №085376, відповідно до якого позивач проживав без документів на право проживання в Україні, та притягнення його до адміністративної відповідальності за це порушення на підставі постанови Управління ДМС України в Київській області від 11.04.2018 серії ПН МКО №085376.

Відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.

Отже, заява позивача є очевидно необґрунтованою, тому умови, визначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI, для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відсутні. Відповідно, оскаржуваний наказ Управління ДМС України в Київській області від 04.07.2018 №230 є обґрунтованим і підстави для задоволення вимоги позивача про визнання його протиправним і скасування у суду відсутні.

Водночас суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги позивача про визнання протиправним і скасування рішення Державної міграційної служби України від 28.11.2018 №96-18 про відхилення його скарги на наказ Управління ДМС України в Київській області.

Прийняттю цього рішення Державною міграційною службою України передувало складення її посадовими особами висновку від 27.11.2018, в якому відображено мотиви, через які скарга позивача не підлягала задоволенню.

Так, Державна міграційна служба України погодилася з доводами Управління МС України в Київській області про те, що позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні під час співбесіди.

Про фізичне насилля стосовно нього позивач зазначив, що воно мало місце ще у 2014 році, тобто задовго до його виїзду з Бангладеш, а стосовно випадку зі стріляниною, зазначив, що хтось проїжджав на мопеді повз його будинку та вистрелив у вікно, при цьому не навів жодних відомостей про те, що особисто в нього стріляли.

Крім того, застосування насилля до нього, про яке згадує позивач, сталося у вересні 2014 року, тоді як із Бангладеш позивач виїхав 09.10.2016, тобто майже через два роки після події, що ставить під сумнів його твердження щодо побоювань за життя та здоров`я.

Державна міграційна служба України також встановила суперечливість свідчень позивача з огляду на те, що в ході співбесіди він стверджував, що з жовтня 2014 по квітень 2015 він проживав у с. Муншірхад, а потім вказав, що разом з родиною проживав лише в місті Дакка і не проживав в інших містах.

При відповіді на питання щодо того як він став атеїстом позивач заначив, що до квітня 2014 проживав у селі у зв`язку із нападом на нього, а після складання іспитів (після 01.05.2015 року) знову повернувся до села.

На запитання про те, коли позивач відрікся від віри, він зазначив, що у 8 класі, проте у подальшому вказав, що коли навчався у 9-10 класі, то відстоював мусульманську віру.

Державною міграційною службою України досліджено ту обставину, що в Бангладеш порушуються права атеїстів і держава не може забезпечити належним чином їхні права. Разом з тим встановлено, що вказані утиски на релігійному підґрунті стосуються осіб, які здійснюють блогерську та активістську діяльність, тоді як позивач не відноситься до цих категорій громадян.

Посилання позивача на порушення в Бангладеш релігійних прав громадян не взяті до уваги через відсутність причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини в цій державі та особистою загрозою для його життя чи безпеки.

Державна міграційна служба України погодилася з Управлінням Державної міграційної служби стосовно того, що побоювання, які виникли у позивача є необґрунтованими, адже твердження щодо таких побоювань носять суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними, що свідчить про низьку ймовірність існування для нього небезпеки в країні громадянської приналежності.

Також Державна міграційна служба України погодилася з Управлінням ДМС в Київській області стосовно причин виїзду позивача з Російської Федерації, а саме - через неможливість продовжувати навчання у зв`язку з відсутністю коштів та неможливість працевлаштуватись.

Водночас Державною міграційною службою України не встановлено фактів щодо можливості застосування до позивача смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання в разі повернення на батьківщину. За час перебування позивача в Україні також не виявлено подій для обґрунтованого побоювання щодо умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 13 Закону №3671-VI.

На підставі викладеного суд дійшов висновку, що Державна міграційна служба України у повному обсязі проаналізувала усі обставини стосовно підстав прийняття Управлінням ДМС України в Київській області оскаржуваного наказу від 04.07.2018 №230, надала їм вірну оцінку та правомірно відмовила у задоволенні скарги позивача на цей наказ.

Оскільки позовна вимога про зобов`язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є похідною від двох попередніх позовних вимог, які задоволенню не підлягають, то й у її задоволенні суд вважає за необхідне відмовити.

Відтак, позовні вимоги в цілому є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Підстави для вирішення судом питання про розподіл судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 2, 72-77, 143, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Бангладеш ОСОБА_3 (поштова адреса: офіс БФ « Право на захист», АДРЕСА_3 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470) та Управління Державної міграційної служби України в Київській області (вул. Петропавлівська, 11, м. Київ, 04073, код ЄДРПОУ 37826158, (правонаступник ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області: вул. Березняківська, 4-а, м. Київ, 02152, ЄДРПОУ 42552598) відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Cуддя Т.І. Шейко