Рішення № 83472588, 31.07.2019, Рокитнянський районний суд Київської області

Справа № 375/195/19

Провадження № 2/375/261/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.07.2019 Рокитнянський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Нечепоренка Л.М., при секретарі Киричок В.В., за участю позивача ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_2 , відповідача ОСОБА_3 та його представника ОСОБА_4 , третьої сооби - ОСОБА_5 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Рокитне цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_5 про поділ майна, набутого під час шлюбу,-

УСТАНОВИВ :

Позивач звернулася до суду із вказаним позовом посилаючись на те. що вона перебувала із відповідачем в зареєстрованому шлюбі з 12.07.2005 по 22.03.2012. Від шлюбу мають двоє дітей. Проживали в АДРЕСА_2 , де були зареєстровані. Під час шлюбу, а саме 27.04.2006 між відповідачем та його матір`ю - третьою особою та ОСОБА_7 було укладено договір довічного утримання останньої. Відповідно до вказаного договору відповідач набув у власність Ѕ частину житлового будинку з господарськими спорудами та по Ѕ частині земельної ділянки площею 0,5155 га, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,3363 га для ведення селянського господарства, які розташовані в АДРЕСА_2 .

Після укладення договору довічного утримання ОСОБА_7 , яка є бабусею відповідача, постійно проживала до дня смерті разом з позивачем та відповідачем у вказаному будинку. Як дружина відповідача позивач постійно догладала за ОСОБА_7 , надавала їй необхідну допомогу.

Вважає, що у відповідності до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності і вона має право на поділ набутого майна. Тому просить визнати спільною сумісною власністю позивача та відповідача Ѕ частину житлового будинку та земельних ділянок та визнати за нею право власності на ј частину житлового будинку та земельних ділянок.

В судовому засіданні позивач підтримала свої позовні вимоги та пояснила, що під час шлюбу із відповідачем вони проживали в житловому будинку, належному ОСОБА_7 27.04.2006 на той час її чоловік ОСОБА_3 та його матір - ОСОБА_5 уклали з ОСОБА_7 договір довічного утримання, згідно якого відповідач набув у власність Ѕ частину житлового будинку з господарськими спорудами та по Ѕ частині земельних ділянок площами 0,5155 га, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,3363 га для ведення селянського господарства, які розташовані в АДРЕСА_2 , тобто будинку, в якому вони проживали. ОСОБА_7 до і після укладення договору проживала у літній кухні біля вказаного будинку, де проживала ОСОБА_5 , яка доглядала матір. Позивач також надавала необхідну допомогу ОСОБА_7 , готувала їжу, міняла білизну, тощо. Вважає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності і вона має право на поділ набутого майна. Тому просить визнати спільною сумісною власністю позивача та відповідача Ѕ частину житлового будинку та земельних ділянок та визнати за нею право власності на ј частину житлового будинку та земельних ділянок.

Представник позивача суду пояснив? що у відповідності до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що наслежить їм на праві спільної сумісної власності, а стаття 69 СК України передбачає, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Тобто позивач, яка на той час перебувала у зареєстрованому шлюбі із відповідачем, набула право власності на Ѕ частину майна згідно договору довічного утримання, так як також приймала участь у виконанні вказаного договору, доглядала за ОСОБА_7 , надавала їй необхідну допомогу і таким чином виконувала ті ж обов`язки, які взяв на себе відповідач.

Відповідач позов не визнав та пояснив, що на час проживання із позивачем він та його мати ОСОБА_5 уклали договір довічого утримання з ОСОБА_7 , якій належав житловий будинок, у якому він та позивач проживали. ОСОБА_7 є його бабусею і проживала в літній кухні, переобладнаній для проживання, з матір`ю, яка її доглядала. Кілька разів позивач готувала їжу ОСОБА_7 , коли мати виїздила на день. Через місяць ОСОБА_7 померла і будинок він та мати переоформили на себе у власність.

Представник ОСОБА_3 суду пояснила, що позовна заява задоволенню не підлягає, так як викладені в ній обставини не відповідають дійсності. Фактично ОСОБА_7 проживала не в одному будинку з позивачем, а з третьою особою в літній кухні і позивач ніякого догляду за ОСОБА_7 не виконувала, що доведено допитаними в судовому засідані свідками. ОСОБА_7 у житловому будинку із позивачкою не проживала ні дня, кошти на її утримання не надавала і самостійного догляду не вчиняла. Крім того, згідно ст.258 ЦК України загальна тривалість позовної давності складає 3 роки. Позивач звернулася до суду із позовною заявою про визнання за нею права власності, яке, як вона вважає, вона набула у 2006 році, тобто набагато більше трьох років і тому і з цієї підстави в задоволенні позову повинно бути відмовлено. Про початок порушення її права позивачу достеменно було відомо у день укладення договору довічного утримання і з цього часу почався відлік позовної давності.

Третя особа суду пояснила, що її мати ОСОБА_7 проживала у сестри, а у квітні 2006 року почала проживати з нею у літній кухні, переобладнаній для житла у дворі із житловим будинком, належним ОСОБА_7 в АДРЕСА_2 . Так як вона її доглядала, то вирішили укласти з нею договір довічного утримання і 27.04.2006 уклали вказаний договір довічного утримання, згідно якого вона та син - ОСОБА_8 стали власниками житлового будинку та земельних ділянок біля будинку. Мати була лежача і тому вона доглядала за матір`ю, міняла білизну, кормила. Мати прожила в неї біля місяця і там же ІНФОРМАЦІЯ_1 померла. Доглядали за нею вона, сестри. Невістка ОСОБА_1 за матір`ю не доглядала і викладені в позові відомості невірні, також неправду вона каже в суді, що доглядала за бабою. Позивач пару раз на її прохання годувала мати, коли нікого вдома не було, кілька разів допомагала міняти білизну. Регулярного з її боку догляду не було.

Свідок ОСОБА_9 суду показала, що її дочка ОСОБА_1 допомагала доглядати за бабусею, готувала їй, перестиляла постіль, так як ОСОБА_10 та її сину не було коли це робити.

Свідок ОСОБА_11 суду показала, що є тіткою позивача, часто навідувалася до племінниці, яка доглядала не менше за свекруху за її матір`ю. Готувала їсти тій, годувала, міняла білизну. Баба скаржилася, що дочка не дає багато їсти, щоб не міняти часто памперси.

Свідок ОСОБА_12 суду показала, що є сестрою ОСОБА_13 . ОСОБА_14 з червня 2014 року вже не проживала у спірному будинку. З квітня 2006 року їх мати ОСОБА_7 проживала у сестри в літній кухні, з якою вона та її син ОСОБА_15 уклали договір довічого утримання. Доглядала за матір`ю сестра, вона та ще одна сестра також інколи приїздили допомагати. Мати постійно жила в літній кухні у сестри, пару раз ОСОБА_14 допомогла переодягти ОСОБА_16 , постійного догляду вона не вчиняла, їжею та одягом не забезпечувала. ОСОБА_17 ОСОБА_18 вона в будинку ні разу не бачила, а тим паче щоб ті надавали необхідну допомогу за ОСОБА_19 . Мати прожила у сестри - ОСОБА_13 до місяця і там же померла.

Свідок ОСОБА_20 суду показала, що ОСОБА_1 в житловому будинку не проживає з червня 2014 року, до будинку не навідувалася і речей її там не залишилося.

Свідок ОСОБА_21 суду показав, що ОСОБА_14 допомоги в догляді за ОСОБА_7 не надавала, ту доглядала ОСОБА_22 , їй допомагали її сестри.

Відповідно до ст.744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинк, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно до ст.60 ч.1 СК України майно, набуте за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).

Аналогічна вимога мається у ч.3 ст.368 ЦК України, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ч.3 ст.61 СК України передбачає, що коли одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Про те ж вказано у Постанові Верховного Суду України №6-2891цс15 від 13.04.2016: «Системний аналіз зазначених норм цивільного та сімейного законодавства у сукупності зумовлює висновок, що, визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був цей договір укладений саме в інтересах сім`ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем».

Згідно до ст.748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до ст.334 цього Кодексу, а вказана стаття визначає моментом набуття права власності за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню - з моменту такого посвідчення, а ч.4 передбачено, що якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

У відповідності до ст.120 ч.3 ЗК України (в редакції 2006 року) в разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Нормами Сімейного Кодексу України у статтях 57 та 60 встановлені загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими: 1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, Сімейний Кодекс України містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СМ України особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є майно, набуте ним/нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто. Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у ст.60 СМ України.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування статті 60 СМ України та визнання майна спільною сумісною власністю подружжя суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Таким чином, у разі придбання майна хоча і в період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбано

(спадщина, подарунок, тощо).

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. (Правова позиція Верховного Суду України у справах №6-612цс15, №6-102цс15 та №6-399цс17).

У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

У відповідності до ст. 67 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі показань свідків, письмових доказів, висновками експертів.

Статтею 77 ЦПК України визначено поняття доказів, а саме - належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ч.1 ст.228 ЦПК України суд з`ясовує обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджує в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються.

Як було вказано вище однією із підстав набуття права спільної сумісної власності на майно, придбане одним із подружжя по договору довічного утриманя є те, чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов`язки за таким договором солідарно з набувачем, так як в даному випадку має має значення не тільки які обов`язки, а й час, протягом якого другий із подружжя виконував вказані обов`язки (тривалість).

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 та ОСОБА_5 уклали договір довічного утримання із ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла остання ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто догляд за ОСОБА_7 мав місце трохи більше місяця.

Тому суд вважає, що твердження відповідача та третьої особи, підтверджені показанями свідків з їх боку, що вони доглядали за ОСОБА_7 , а позивач інколи на прохання третьої особи надавала посильну допомогу на час її відсутності, знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, так як ті поодинокі випадки, коли позивач допомагала перевдягти чи нагодувавти ОСОБА_7 , неможливо назвати постійним доглядом і не надають можливості набути право власності на майно, яке придбав відповідач на виконання договору довічного утримання.

Тим паче, ОСОБА_7 проживала в одному будинку із третьою особою, яка витрачала кошти на її постійній догляд, утримання, лікування.

Позивач же коштів на утримання, догляд, лікування ОСОБА_7 не витрачала, що вона та свідки підтвердили в судовому засіданні, тобто умов договору довічного утримання не виконувала і

позивачем та її представником не надано суду жодного доказу, що вона виконувала обов`язки за таким договором, крім пояснень родичів позивачки.

Представник відповідача подав письмову заяву про застосування позовної давності до вказаних правовідносин. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, у відповідності до ч.3,4 ст.267 ЦК України, є підставою для відмови в позові, посилаючись на те, що відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю в 3 роки (ст.257 ЦК).

Згідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її права), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення свого права випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (ст.ст.15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї можливість знати про посягання на її права.

Обов`язок доведення часу, з кого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

В судовому засіданні позивач пояснила, що вона знала про укладення довору довічного утримання відповідачем із ОСОБА_7 в день його укладення, тобто з 27.04.2006 почався відлік позовної давності на усунення порушених прав позивача.

Позовна заява до суду подана до суду 31.01.2019, заяви позивача про поновлення строку позовної давності суду не надано.

Тому суд вважає, що є підстави для застовування позовної давності до вказаних позовних вимог.

Керуючись ст.ст.60, 61, 87 СК України, ст.120 ЗК України, ст.ст.257, 261, 267, 334, 377, 368, 744 ЦК України, ст.ст.12, 13, 77-82, 127, 259, 263, 264-265, 268 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_5 про визнання спільною сумісною власністю Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_2 та Ѕ частину земельної ділянки площею 0,1792 га, що розташована за вищевказаною адресою та визнання за ОСОБА_23 право власності на ј частини у спільному майні подружжя, а саме - на ј частину житлового будинку по АДРЕСА_2 та на ј частину земельної ділянки площею 0,1792 га, яка розташована в АДРЕСА_2 .

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання до Рокитнянського районного суду апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне рішення виготовлено 06.08.2019.

Суддя