Рішення № 83457171, 25.07.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.07.2019Справа № 910/12608/18

Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Філон І.М., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат"

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс"

2) Компанії Мелчет Інвест Лімітед

про визнання договору факторингу недійсним

Представники:

від позивача: Лосєв Д.В.;

від відповідача-1: Левченко О.В.;

від відповідача-2: Трубаков Є.О.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс", Компанії Мелчет Інвест Лімітед про визнання договору факторингу № 4Ф від 30.05.2018 недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що між Компанією Мелчет Інвест Лімітед (надалі - відповідач-2) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс" (надалі -відповідач-1) укладено договір факторингу №4ф від 30.05.2018, відповідно до якого відповідач-2 відступив відповідачу-1 право вимоги до Публічного акціонерного товариства "Південний збагачувальний комбінат" (надалі - позивач) щодо отримання грошових коштів у розмірі 557 297 438, 74 грн. За доводами позивача, договір факторингу №4ф від 30.05.2018 не відповідає вимогам ст.ст. 228, 515 Цивільного кодексу України та містить ознаки такого, що вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства. У зв`язку із викладеним, позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору факторингу недійсним.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 25.09.2018 (суддя Пукшин Л.Г.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/12608/18, відмовлено у задоволенні клопотання Компанії Мелчет Інвест Лімітед про витребування доказів №52-16/574 від 20.09.2018, призначено підготовче засідання на 27.03.2019, а також зобов`язано позивача в строк до 05.10.2018 надати суду належним чином (нотаріально) засвідчений переклад на англійську мову ухвали Господарського суду міста Києва від 25.09.2018, та позовної заяви з доданими до неї документами у двох примірниках.

08.10.2018 до Господарського суду м. Києва надійшло повторне клопотання № 52-16/601 від 01.10.2018 про витребування доказів, в якому позивач просить суд звернутися з судовим дорученням до компетентного органу іноземної держави (Республіки Кіпр) виклавши наступні питання: Чи має Компанія Мелчет Інвест Лімітед податкове резиденство Республіки Кіпр?, Якщо має, то яким документом це підтверджено? (надати копію такого документу).

08.10.2018 загальним відділом діловодства суду зареєстровано клопотання представника Компанії Мелчет Інвест Лімітед (відповідач-2) - М.В.Переяславської про направлення кореспонденції у справі № 910/12608/18 на адресу Адвокатського об`єднання "Фаворит Лекс", а саме: 9027,м. Дніпро а/с 1812. На підтвердження представництва Компанії Мелчет Інвест Лімітед долучено оригінал ордеру серії ДП № 2216/003 від 28.09.2018 та завірену копію договору № 28/09/1 від 28.09.208 про надання правової допомоги, укладеного між адвокатським об`єднанням "Фаворит Лекс" та Компанією Мелчет Інвест Лімітед.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 11.10.2018 (суддя Пукшин Л.Г.) поновлено провадження у справі № 910/12608/18, розгляд клопотання Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" про витребування доказів призначено у судовому засіданні з викликом сторін на 31.10.2018.

17.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання позивача про надання на виконання вимог ухвали суду належним чином засвідчений переклад на англійську мову ухвали Господарського суду м. Києва від 25.09.2018 та позовної заяви з додатками для вручення відповідачу-2.

18.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач-2 вважає, що право грошової вимоги позивача щодо отримання грошових коштів (дивідендів) не пов`язане нерозривно з особою кредитора (акціонера) та може вільно відступатися акціонером на користь третіх осіб, зокрема шляхом укладення договорів факторингу. Крім того, відповідач-2 стверджує, що обставини справи передбачають здійснення позивачем на користь відповідача-1 виплати грошових коштів, право вимоги яких виникло на підставі договору факторингу, а тому оподаткування такої виплати має здійснюватися позивачем з урахуванням того, що виплата доходу нерезиденту не здійснюється та відсутні підстави для застосування п. 141.4 ст. 141 Податкового кодексу України. Проте, під час виплати доходу відповідачу-2 у вигляді оплати відступлення прав грошової вимоги буде оподатковувати такі виплати відповідно до п. 141.4 ст. 141 Податкового кодексу України. Отже, відповідач-2 вважає, що зміна порядку оподаткування виплат грошових коштів пов`язана із об`єктивною та правомірною зміною фактичних обставин такої виплати, що не свідчить про завдання збитків державному бюджету.

18.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-1 зазначає, що наведені твердження позивачем факту, що внаслідок укладення законного договору факторингу змінюються особливості правового регулювання правовідносин між відповідачем-1, відповідачем-2 та позивачем відповідає вимогам закону та не може бути підставою для визнання такого договору недійсним. Також, відповідач-1 вважає, що позивач не виконав свого обов`язку з виплати дивідендів на користь відповідача-2, а зазначені позивачем доводи про готовність здійснити таку виплату не підтверджені належними доказами.

18.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшла заява відповідача-1 про залишення позову без розгляду, оскільки, на його думку, є неможливим паралельно розглядати судам справи № 904/4009/18 та 910/12608/18 із спору між тими самим сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

18.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшла заява відповідача-2 про залишення позову без розгляду, оскільки у провадженні Господарського суду Дніпропетровської області перебуває справа № 904/4009/18 за зустрічним позовом Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс", Компанії Мелчет Інвест Лімітед про визнання договору факторингу № 4Ф від 30.05.2018 недійсним, а тому існує спір між тими самим сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що у даній справі 910/12608/18.

24.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшла заява відповідача-1 про витребування у позивача копії протоколу Загальних зборів акціонерів ПАТ "Південний збагачувальний комбінат", які відбулись 05.09.2017 року та витягу з Переліку осіб, які мають право на отримання дивідендів, складеного станом на 20.09.2017 року в частині компанії Мелчет Інвест Лімітед.

26.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання позивача про залучення до участі у справі у якості третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк", тому що рішення у даній справі може вплинути на права та інтереси АТ КБ "Приватбанк", оскільки спірний договір факторингу, спрямований на зменшення активів Компанії Мелчет Інвест Лімітед, у зв`язку з існуванням ризику невиконання фактором свого обов`язку щодо розрахунку із клієнтом, а кошти будуть виведені за межі України та внаслідок таких дій будуть порушені інтереси.

26.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання позивача № 52-16/668 про визнання об`єктивними причини неподання доказів у встановлений законом строк, витребування у відповідача-2 інформації відносно кінцевого бенефіціарного власника Компанії Мелчет Інвест Лімітед. На думку позивача, такий доказ підтвердить позицію позивача, що укладаючи договір факторингу відповідачі намагаються вивести переказ грошових коштів з під фінансового моніторингу та дії відповідачів спрямовані на зменшення активів відповідача-2.

26.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання позивача про визнання поважними причини неподання позивачем доказів (інформації відносно наявності всесвітнього арешту на активи групи "Приват", накладеного Високим Судом Англії) та встановити додатковий строк для подання таких доказів, оскільки позивач дізнався про наявність всесвітнього арешту на активи групи "Приват", в тому числі відповідача-2, із засобів масової інформації після подання позову до суду.

26.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання позивача про визнання поважними причини неподання позивачем доказів - індивідуальної податкової консультації щодо порядку оподаткування операції по виплаті дивідендів через договір факторингу та встановити додатковий строк для подання таких доказів, оскільки позивач звертався до Державної фіскальної служби України із зверненням щодо надання письмової індивідуальної податкової консультації після подання позову до суду.

30.10.2018 до загального відділу діловодства суду надійшло клопотання відповідача-1 про долучення до матеріалів справи копії ухвали Господарського суду м. Києва від 23.10.2018 у справі № 910/13840/18 про відмову у відкритті провадження у справі та копію позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 31.10.2018 (суддя Пукшин Л.Г.) відмовлено у задоволенні клопотання Публічного акціонерного товариства "Південний збагачувальний комбінат" про витребування доказів, призначено підготовче судове засідання на 21.11.18.

08.11.2018 через загальний відділ діловодства суду надійшли відповіді на відзив відповідача-1 та відповідача-2, з яких вбачається, що позивач вважає договір факторингу №4ф від 30.05.2018 таким, що протирічить чинному законодавству України, а саме ст. 515 Цивільного кодексу України. Крім того, позивач вказує, що укладення оспорюваного договору факторингу, слугувало метою для усунення від обов`язку підтвердження права власності на корпоративні права, а також з метою отримати всю суму належну до виплат протягом календарного місяця, всупереч вимогам чинного законодавства України.

15.11.2018 через загальний відділ діловодства суду надійшло заперечення відповідача-1 та відповідача-2 проти клопотання позивача про залучення у справі третьої особи та встановлення додаткового строку для подання доказів, оскільки таке клопотання базується лише на припущеннях та відсутні докази в підтвердження, що рішення у даній справі може вплинути на АТ КБ "Приватбанк". Крім того, відповідач-2 звертає увагу, що посилання позивача на інформацію, яка розміщена на інтернет-сайтах не носить офіційного характеру і неможливо встановити її достовірність.

15.11.2018 через загальний відділ діловодства суду надійшли заперечення відповідача-1 та відповідача-2 проти клопотання позивача про витребування у відповідача-2 інформації відносно кінцевого бенефіціарного власника, оскільки така інформація не є доказом для вирішення даної справи та встановлення такого порядку здійснення фінансового моніторингу під час виплати дивідендів виходить за межі предмета спору, а також таке клопотання базується лише на припущеннях.

Також, 15.11.2018 через загальний відділ діловодства суду надійшли заперечення відповідача-1 та відповідача-2 проти клопотання позивача про встановлення додаткового строку для подання індивідуальної податкової консультації, оскільки позивач не обґрунтував, які саме обставини мають значення для вирішення цієї справи, що має підтвердити або спростувати індивідуальна податкова консультація, а тому таке клопотання є безпідставним.

19.11.2018 через загальний відділ діловодства суду надійшли пояснення відповідача-1, в яких останній просить суд врахувати, що у справах № 910/13266/18 та №910/13263/18 залишено без розгляду позовні заяви, які є абсолютно ідентичні, оскільки у провадженні Господарського суду Дніпропетровської області є справа № 904/4009/18 із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.11.2018 (суддя Пукшин Л.Г.) задоволено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс" та Компанії Мелчет Інвест Лімітед про залишення позову без розгляду. Залишено без розгляду позовну заяву Публічного акціонерного товариства "Південний збагачувальний комбінат" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс", Компанії Мелчет Інвест Лімітед про визнання договору факторингу № 4Ф від 30.05.2018 недійсним.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.01.2019 ухвалу Господарського суду міста Києва від 21.11.2018 у справі № 910/12608/18 залишено без змін.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.03.2019 у справі № 910/12608/18 постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.01.2019 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 21.11.2018 у справі №910/12608/18 скасовано. Справу №910/12608/18 передано на розгляд до Господарського суду міста Києва.

12.03.2019 матеріали справи № 910/12608/18 надійшли до Господарського суду міста Києва.

Розпорядженням керівника апарату Господарського суду міста Києва від 12.03.2019 № 05-23/386 у зв`язку з відпусткою судді Пукшин Л.Г., проведено повторний автоматичний розподіл справи, за результатами якого справу № 910/12608/18 передано на розгляд судді Щербакова С.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.03.2019 прийнято справу № 910/12608/18 до свого провадження. Підготовче засідання призначено на 11.04.2019.

У судовому засіданні 11.04.2019 оголошено перерву до 16.05.2019.

16.05.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду відповідач-1 подав клопотання, в якому заперечує проти позовних вимоги та просить суд розгляд справи провести без участі представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.05.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/12608/18 призначено на 20.06.2019.

19.06.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду позивач подав заяву про перенесення розгляду справи, в якому просить суд відкласти розгляд справи на іншу дату.

У судовому засіданні 20.06.2019 суд на місці ухвалив відкласти розгляд справи на 25.06.2019.

У судовому засіданні 25.06.2019 оголошено перерву до 25.07.2019.

У даному судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.

Представник відповідача-1 та відповідача-2 заперечили проти задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 25.07.2019 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача, відповідача-1 та відповідача-2, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

30.05.2018 між Компанією «Мелчет Інвест Лімітед» (далі - клієнт) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Спіріт Фінанс» (далі - фактор) укладенено договір факторингу №4Ф, умовами якого передбачено, що за цим договором фактор зобов`язується передати грошові кошти в сумі 551 584 000, 00 грн. в розпорядження клієнта, а клієнт відступає факторові своє право грошової вимоги до Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" (далі - боржник) щодо отримання грошових коштів (дивідендів/виплати прибутку у вигляді дивідендів) за результатами фінансово-господарської діяльності Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат", що мають бути виплачені згідно з рішенням (протокол б/н від 05.09.2017) загальних зборів акціонерів Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат", які відбулися 05.09.2017, в розмірі 557 297 438, 74 грн. (сума відступленої грошової вимоги), а також всі інші права клієнта, пов`язані із таким правом грошової вимоги з моменту його виникнення.

Відповідно до п. 1.2. договору, право грошової вимоги передається в розмірі заборгованості боржника перед клієнтом з виплати дивідендів, а також інших зобов`язань боржника, пов`язаних із таким правом грошової вимоги з моменту його виникнення.

Пунктом 1.4 договору передбачено, що право грошових вимоги переходить до фактора з моменту підписання цього договору, після чого фактор стає новим кредитором відносно боржника в зобов`язання з виплати дивідендів. Разом з правом грошової вимоги до фактора переходять всі інші пов`язані з цим права вимоги в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, включаючи ті, що виникли до моменту їх переходу.

Відповідно до п. 2.1 договору, після отримання від клієнта підтвердження наявності та дійсності права грошової вимоги, що відступається, фактор сплачує клієнтові кошти в розмірі 551 584 000, 00 грн. у строк до 31.12.2019 шляхом перерахування на банківський рахунок клієнта, за умови отримання від клієнта інформації згідно з п. 3.2.2 цього договору.

Згідно з п. 3.1.2 договору, фактор зобов`язується письмово повідомити боржника про відступлення клієнтом фактору права грошової вимоги та надати боржнику копію цього договору протягом 10 робочих днів з дати отримання від клієнта документів згідно з п. 1.3 цього договору.

Пунктом 3.2.4 договору визначено, що клієнт зобов`язується письмово повідомити боржника про відступлення клієнтом фактору права грошової вимоги та надати боржнику копію цього договору протягом 10 робочих днів з дати передання фактору документів згідно з п. 1.3 цього договору.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін та діє до моменту виконання сторонами усіх зобов`язань за договором (п. 5.1. договору).

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання вимог договору факторингу №4Ф від 30.05.2018, Товариством з обмеженою відповідальністю "Спіріт Фінанс" було направлено позивачу повідомлення про відступлення права вимоги щодо отримання грошових коштів (дивідендів/виплати прибутку у вигляді дивідендів).

Отже, обгрнутовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що право на отримання частини прибутку акціонерного товариства закріплено виключно за акціонерами такого товариства, а обов`язок ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" нерозривно пов`язаний з особою кредитора (акціонера), а отже договір факторингу суперечить статті 515 Цивільного кодексу України, яка встановлює недопущення заміну кредитора у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора.

Крім того, позивач зазначає, що договір факторингу містить ознаки такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки при виплаті коштів на користь ТОВ "СПІРІТ ФІНАНС" у ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" не виникає обов`язку щодо утримання та перерахування податку з доходів нерезидента (на відміну від виплати дивідендів на користь акціонера-нерезидента), що призводить до збитків державного бюджету.

Також, позивач вказує, що ТОВ "СПІРІТ ФІНАНС" та ТОВ "СПІРІТ СОЛЮШНС" (один із засновників відповідача 1) зареєстровані за однією адресою, в однаковий період часу з метою отримання пільги (ухилення) зі сплати податків, всі договори укладені компаніями-нерезидентами з ТОВ "СПІРІТ ФІНАНС" в один день, що свідчить про їх пов`язаність між собою.

Тож, з урахуванням наведеного, позивач просить суд визнати недійсним договір факторингу № 4Ф від 30.05.2018.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

В силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Приписами ст. 629 Цивільного кодексу України визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).

Аналогічні положення містяться і в статті 180 Господарського кодексу України.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, які погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Отже, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 181 Господарського кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.

Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У відповідності до ст. 514 Цивільного кодексу України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Відповідно до ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Згідно з ч. 1 ст. 1078 Цивільного кодексу України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

При цьому, зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та передбачає, що відступлення права вимоги є лише наслідком та складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов`язання під фінансування.

За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів.

Предметом оспорюваного договору факторингу є відступлення на користь відповідача-1 права вимоги щодо отримання дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат", які мали бути виплачені на користь відповідача-2 згідно з рішенням загальних зборів акціонерів ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" від 05.09.2017 в розмірі 557 297 438, 74 грн.

Позивач вказує, що право на отримання частини прибутку акціонерного товариства закріплене виключно за акціонерами такого товариства, а обов`язок виплати дивідендів має бути реалізований виключно на користь його акціонерів.

Відповідно до ст. 515 Цивільного кодексу України заміна кредитора не допускається у зобов`язаннях, нерозривно пов`язаних з особою кредитора, зокрема у зобов`язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю.

З огляду на викладене, позивач вважає, що обов`язок ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" як боржника у зобов`язанні з виплати дивідендів нерозривно пов`язаний з особою кредитора - акціонера такого товариства, відтак відступлення права вимоги отримання дивідендів суперечить приписам ст. 515 Цивільного кодексу України. Проте, суд не погоджується з такими твердженнями позивача з огляду на наступне.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 116 Цивільного кодексу України, учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди).

Згідно ст. ст. 524 та 533 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов`язання щодо сплати коштів.

Частиною 1 ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що дивіденд - частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу. Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.

За положеннями ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Із вказаної статті випливає, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, можуть бути, у тому числі, і рішення загальних зборів про виплату дивідендів.

Таким чином, правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов`язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов`язанням.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 11.09.2018 у справі №910/18015/17, від 20.06.2018 у справі №910/21812/17, від 31.01.2018 у справі №910/8399/17.

При цьому, як встановлено судом, предметом договору факторингу є відступлення клієнтом (акціонером ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат") права грошової вимоги щодо отримання дивідендів за результатами фінансово-господарської діяльності такого товариства, тобто виключно права вимоги за грошовим зобов`язанням.

В той же час, чинне законодавство не встановлює жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги у грошових зобов`язаннях, а позивачем не наведено жодної норми, яка б встановлювала таку заборону.

Виплата дивідендів не має конкретного цільового призначення, яке нерозривно пов`язане виключно з особою кредитора, та внаслідок заміни кредитора в такому зобов`язанні не змінюється характер такого грошового зобов`язання.

При цьому, твердження позивача, що виплата дивідендів на користь акціонерів відбувається виключно за заявою такого акціонера не приймається судом до уваги, оскільки ані в статті 117 Цивільного кодексу України, ані в статті 29 Закону України «Про акціонерні товариства» не закріплено такого обов`язку акціонера, як звернення до товариства з вимогою про виплату йому дивідендів після прийняття зборами рішення про виплату цих дивідендів.

Натомість, зі змісту частини 2 статті 30 Закону України «Про акціонерні товариства» вбачається, що з моменту прийняття рішення загальними зборами виплата дивідендів акціонеру стає обов`язком цього товариства, належне виконання якого покладається саме на це товариство і не залежить від будь-яких дій акціонера.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів позивача, що зобов`язання з виплати дивідендів пов`язані з особою кредитора (акціонера товариства), у зв`язку із чим, укладений між відповідачами договір факторингу не суперечить приписам статті 515 Цивільного кодексу України.

Щодо тверджень позивача про те, що договір факторингу містить ознаки такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, оскільки при виплаті коштів на користь відповідача-2 у позивача не виникає обов`язку щодо утримання та перерахування податку з доходів нерезидента, що призводить до збитків державного бюджету.

Відповідно до частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зі змісту ст. 228 Цивільного кодексу України вбачається, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

У п. 3.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» №11 від 29.05.2013 вказано, що необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (частина перша статті 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об`єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров`я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За змістом ст. 79 Господарського процесуального кодексу України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В свою чергу, обов`язок доказування, встановлений статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Як зазначено в частині третій пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Однак, позивачем не доведено невідповідності спірного договору інтересам держави і суспільства та умислу будь-якої із сторін на те, а також, що вказаний договір завідомо укладався з метою порушення таких інтересів, що унеможливлює визнання договору недійсним з цих підстав.

При цьому, питання можливих порушень податкового законодавства, які на думку ПАТ "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" можуть виникнути під час здійснення ним виплат грошових коштів, не підлягають розгляду у межах даної справи.

Водночас, згідно статті 1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Тобто, питання щодо ведення податкового обліку, нарахування та сплати податків не відноситься до юрисдикції господарських судів, а позивач не є особою, яка в силу закону наділена повноваженнями на звернення до суду з позовом в інтересах держави.

Крім того, суд вважає безпідставним посилання позивача на те, що ТОВ «Спіріт Фінанс» та ТОВ «Спіріт Солюшнс» (один із засновників відповідача-1) зареєстровані за однією адресою, в однаковий період часу з метою отримання пільги (ухилення) зі сплати податків, всі договори укладені компаніями-нерезидентами з ТОВ «Спіріт Фінанс» в один день, оскільки, відповідна реєстрація та укладення договорів в один день не заборонена чинним законодавством та не може свідчити про наявність підстав для визнання правочину недійсним.

Щодо твердження позивача про фіктивність укладеного договору факторингу, суд відзначає наступне.

Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (постанова Верховного Суду від 15.03.2018 №910/14757/17).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін.

Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

У постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-197цс14 викладено правовий висновок про те, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний.

Суд відзначає, що позивачем не доведено наявності умислу обох сторін (відповідачів) на вчинення фіктивного правочину, а також наявності у сторін договору свідомого наміру невиконання зобов`язань за договором факторингу.

При цьому, визначення сторонами у договорі факторингу умови про відстрочення моменту одержання грошових коштів у вигляді дивідендів, не свідчить про те, що договір факторингу вчинено без наміру створення правових наслідків, враховуючи що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору.

Отже, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства "Південний гірничо-збагачувальний комбінат" не підлягають задоволенню.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено: 05.08.2019

Суддя С. О. Щербаков