Рішення № 83430146, 05.08.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

05.08.2019Справа № 910/5983/19

Суддя Господарського суду міста Києва Лиськов М.О., розглянувши позовну заяву та додані до неї матеріали

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона ЛТД

(вул. Деміївська, 35-б, оф. 2, м. Київ 40, 03040)

до Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс"

(02093, м. Київ, вул. Бориспільська, буд. 15)

та Концерну "Техвоєнсервіс"

(Повітрофлотський пр-кт, буд. 6, м. Київ, 06168)

про стягнення 152 541 грн. 96 коп.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ВСТАНОВИВ:

10.05.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона" звернулося до Господарського суду м. Києва з позовною заявою про стягнення 152 541 грн. 96 коп. солідарно з Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс" та Концерну "Техвоєнсервіс" заборгованості за Договором про надання послуг з комплексної безпеки №18пр-вп10/08 від 08.10.2018.

Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/5981/19 від 16.05.2019 позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона ЛТД" залишено без руху.

28.05.2019 від Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона ЛТД" надішли до суду документи на виконання вимог ухвали суду від 16.05.2019.

З огляду на ціну позову та незначну складність справи, спір підлягає вирішенню в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України суд дійшов висновку про наявність підстав для розгляду даної справи в порядку спрощеного позовного провадження у зв`язку з її малозначністю.

Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 30.05.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання).

18.06.2019 до відділу автоматизованого документообігу, моніторингу виконання документів (канцелярії) суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона ЛТД" в повному обсязі.

Так, відзив обґрунтовано тим, що за твердженням відповідача-2, жодної заборгованості перед позивачем у відповідача-2 немає. Окрім того, відповідач-2 звертає увагу суду, що жодних належних і допустимих доказів на підтвердження існування заборгованості позивачем до суду не надано. Також у відзиві вказано, що позивачем взагалі не надано до суду доказів, що послуги надавались.

Позивач своїм правом на направлення відповіді на відзив не скористався, у зв`язку із чим за висновками суду, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України (далі - Господарського процесуального кодексу України).

Будь яких інших заяв, клопотань або заперечень від сторін до суду не надходило.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

08.102018. між позивачем (Виконавець) та відповідачем-1 (Замовник) укладений Договір за № 18ПР.ВПЮ/08 на надання послуг з охорони.

Відповідно до умов договору п. 1.1. Замовник доручає, а Виконавець зобов`язується здійснювати пропускний режим на території філії «Логістик-Центр» Концерну «Техвоєнсервіс» за адресою вул.. Миколи Хвильового, 15, м. Київ, план-схема якої є невід`ємної частиною Договору (Додаток №1), надалі - Об`єкт, та забезпечити збереження будівель, товарно-матеріальних цінностей в будівлях та на відкритих площадках Об`єкту, надалі - Послуги, а Замовник зобов`язується створити необхідні умови для роботи Виконавця, прийняти та оплатити Послуги на умовах Договору.

За правовою природою укладений між сторонами Договір є договором про надання послуг.

Згідно ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ст.903 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

В обґрунтування заявленої до стягнення із відповідача-2 суми заборгованості у сумі 143 746 грн. 38 коп., позивач посилається на Договір та Рахунки оплати № 52 від 01.02.2019 на суму 48 483 грн. 04 коп., № 26 від 01.01.2019 на суму 82 151 грн. 82 коп., № 207 від 01.12.2018 на суму 82 151 грн. 82 коп., № 181 від 01.11.2018 на суму 82 151 грн. 82 коп., № 153 від 18.10.2018 на суму 37 709 грн. 00 коп.,

Суд погоджується із твердженнями відповідача-2,стосовно того, що жодних належних і допустимих доказів на підтвердження існуючої суми заборгованості позивачем до суду не надано. Окрім цього, відповідач-2 заперечуючи проти позовних вимог вказує, що позивачем не зазначено за який період надання послуг виникла заборгованість, як і не надано жодного доказу, що послуги надавались.

Так, згідно з п. 5.7. Договору, здавання послуг Виконавцем та приймання їх результатів Замовником оформлюється Актом приймання-передачі наданих послуг, який підписується повноважними представниками Сторін протягом 3 (трьох) робочих днів після фактичного надання послуг.

Пунктом 5.8. Договору передбачено, що підписання Акта приймання-передачі наданих послуг представником Замовника є підтвердженням відсутності претензій з його боку. Замовник повинен підписати наданий Виконавцем акт в триденний строк. У випадку, якщо Замовник не повертає підписаний акт в триденний строк або не надає обґрунтовану відповідь про підстави його не підписання, факт надання Виконавцем належних послуг Замовнику є підтвердженим (п. 5.9 Договору).

За твердженням відповідача-2, котре не спростоване позивачем, сторонами жодних актів приймання-передачі послуг Сторонами не складалось. Так само відповідач-2 не отримував для погодження жодних актів приймання-передачі послуг.

Суд звертає увагу на те, що предметом доказування є саме встановлення обставин виникнення між сторонами господарських правовідносин з надання послуг за договором, а саме, - факту надання послуг позивачем та прийняття їх відповідачем-2.

Окрім того, суд критично оцінює наданий позивачем примірник Договору , зокрема п.5.2, оскільки в останньому Вартість послуг прописана кульковою ручкою, а в наданому примірнику Договору відповідачем-2 в п.5.2 взагалі не зазначено Вартість послуг, таким чином неможливо достовірно встановити, яку саме Вартість послуг було погоджено між сторонами Договору.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем позовні вимоги в частині стягнення основної заборгованості є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Як унормовано приписами частини другої статті 42 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи зобов`язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Згідно з приписами частини першої статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Частиною 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив під час вирішення позову.

Наведені норми зобов`язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і підтверджених висновків.

В той же час, всупереч вказаним нормам позивач не подав жодних належних та допустимих доказів в підтвердження надання послуг на підставі договору за заявлений період.

Судом встановлено, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт надання послуг належним чином та наявність у відповідача-2 заборгованості за надання таких послуг, а саме не надано Актів приймання-передачі наданих послуг, що виникли на підставі Договору № 18ПР.ВПЮ/08 на надання послуг з охорони.

Таким чином, оскільки позивачем не доведено факту того, що у Концерну "Техвоєнсервіс" виникло зобов`язання із сплати заборгованості саме у сумі 143 746 грн. 38 коп., внаслідок невиконання грошового зобов`язання щодо оплати за надані послуги на підставі Договору № 18ПР.ВПЮ/08 на надання послуг з охорони, таким чином, підстави для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона" про стягнення з Концерну "Техвоєнсервіс" 6 665 грн. 58 коп. - інфляційних втрати та 2 130 грн. 00 коп. - 3% річних у суду відсутні.

З огляду на вищенаведене, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на їх недоведеність та необґрунтованість.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

З системного аналізу вищевикладеного, приймаючи до уваги, що відповідачем-2 надано суду належні докази на спростування викладених у позові обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона" до Концерну "Техвоєнсервіс" про стягнення 152 541 грн. 96 коп. задоволенню не підлягають.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд також відмовляє в задоволенні заявленої позивачем вимоги про стягнення з відповідача-2 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 19 754 грн. 19 коп., оскільки, відповідно до положень пункту 2 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача.

Щодо вимог позивача до відповідача-1, Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс" зазначає наступне.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про закриття провадження справі на підставі п. 1 ч. 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на наступне.

Згідно з ст. 45 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

Конституційний Суд України у рішенні від 12.06.2007 № 2-рп/2007 вказав, що необхідно відрізняти поняття «обмеження основоположних прав і свобод» від прийнятого у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод» шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою (абзац другий пункту 10 мотивувальної частини).

При цьому, як слідує зі змісту Рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп, не є порушенням права на судовий захист відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених не у відповідності до чинного законодавства.

Так, в силу ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до ст. 125 Конституції України, судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Систему судоустрою складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) Верховний Суд.

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

В основу визначення підвідомчості покладено два критерії: суб`єктний склад правовідносин і характер діяльності суб`єктів (характер спірного правовідношення).

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством.

Подання позовної заяви за правилами Господарського процесуального кодексу України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 Господарського процесуального кодексу України.

Спір не підлягає вирішенню в господарських судах України, якщо: спір не є підвідомчим господарському суду, тобто предмет спору не охоплюється статтею 20 ГПК; спір за предметною ознакою підвідомчий господарському суду, але одна зі сторін не може бути учасником господарського процесу, а її право чи інтерес не підлягають судовому захисту у господарському суді.

Виходячи з викладених норм, спір підвідомчий господарському суду, якщо склад його учасників відповідає нормам ст. ст. 4, 45 ГПК України, а спірне правовідношення носить господарський характер.

Як встановлено судом, в якості відповідача-1 позивачем в поданому позові зазначено Філію "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс".

В силу статті 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Відповідно до статті 64 Господарського кодексу України функції, права та обов`язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Частиною 1 ст. 95 Цивільного кодексу України визначено, що філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Відповідно до ч. 3 наведеної статті Цивільного кодексу України філії не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Тобто, філії, представництва, інші відокремлені підрозділи наділяються певною господарською компетенцією. Втім, не маючи статусу юридичної особи, такі підрозділи не наділяються самостійною господарською процесуальною правоздатністю та дієздатністю.

При цьому, коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і рішення приймається саме стосовно підприємства чи організації - юридичної особи, але в особі її відокремленого підрозділу.

Таким чином, у спірних правовідносинах, за правилами встановленими процесуальним законодавством, в якості відповідача може виступати юридична особа, або юридична особа в особі її філії (якщо філія наділена відповідними повноваженнями і про це є належні докази ).

Відповідно до ч. 4 ст. 89 ЦК України до єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Юридичну особу в господарських відносинах може представляти її відокремлений підрозділ. Але це не означає, що стороною у справі буде відокремлений підрозділ; стороною у справі має бути юридична особа, яку цей відокремлений підрозділ представляє.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 10.04.2019 Північного апеляційного господарського суду по справі №910/15135/18.

При цьому, за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Концерну "Техвоєнсервіс" вбачається, що Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс" не має статусу юридичної особи та самостійної господарської процесуальної дієздатності.

На підставі викладеного, враховуючи те, що Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс" не є юридичною особою, а тому немає процесуальної дієздатності та не може бути відповідачем у розумінні статей 4, 44, 45 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов до висновку, що позовна заява до відокремленого підрозділу не підлягає розгляду в господарському суді.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 230 232, 236-242, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

Провадження у справі в частині вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона ЛТД" до Філії "Логістичний центр" Концерну "Техвоєнсервіс" закрити.

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "ЦСБУ-Охорона" до Концерну "Техвоєнсервіс" про стягнення 152 541 грн. 96 коп. відмовити повністю.

Рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя М. О. Лиськов