Рішення № 83318474, 30.07.2019, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

30.07.2019 р. справа №520/6722/19

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі:

секретаря - Стрєлка О.В.,

позивача - Яковлєвої Л.І. ,

представника відповідача - Саблукова Д.Є.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

Державне підприємство "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 100)" до Головне управління ДФС у Харківській області проскасування вимоги про сплату боргу, -

встановив:

Позов прийнято до розгляду ухвалою від 10.07.2019 року.

Судове засідання у підготовчому провадженні відбулось 30.07.2019 р.

У даному засіданні усною ухвалою суду було розв`язане клопотання ГУ ДФС у Харківській області про долучення до матеріалів справи відзиву на позов. Також усною ухвалою суду у даному засіданні було вирішено питання про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.

На підставі спільної письмової згоди учасників справи розгляд справи по суті було проведено у засіданні 30.07.2019 р.

Суть спору полягає у правомірності визначення контролюючим органом єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі за текстом - ЄСВ) та у правомірності застосування штрафу за недоплату (заниження) ЄСВ.

Так, позивач, Державне підприємство «Підприємство Державної кримінально-виконавчої служби України (№100)» (далі за текстом - заявник, платник, Державне підприємство, ДП), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) визнання протиправною та скасування вимоги ГУ ДФС у Харківській області від 16.04.2019 р. №Ю-00000431307, 2) про визнання протиправним та скасування рішення ГУ ДФС у Харківській області від 16.04.2019 р. №00008331307.

Підставами позову є доводи про те, що Державне підприємство не є роботодавцем для засуджених осіб, трудових договорів з засудженими особами не укладало, виплат на користь засуджених осіб не проводило, а тому не повинно здійснювати справляння ЄСВ з доходів засуджених до позбавлення волі осіб.

Відповідач, Головне управління Державної фіскальної служби у Харківській області (далі за текстом - контролюючий орган, владний суб`єкт, Головне управління, ГУ), з поданим позовом не погодився.

Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що заробітна плата засуджених до позбавлення волі осіб є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі за текстом - ЄСВ), але такий обов`язок платник не виконав.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Контролюючим органом була проведена документальна планова виїзна перевірка Державного підприємства з питань дотримання податкового законодавства за період 01.01.2015 р. - 30.09.2018 р., дотримання валютного законодавства за період 01.01.2015 р. - 30.09.2018 р., законодавства з питань єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі за текстом - ЄСВ) за період 01.01.2018 р. - 30.09.2018 р.

Результати перевірки оформлені актом від 14.02.2019 р. №433/20-40-14-01-08/08680906 (далі за текстом - Акт).

В Акті викладені судження контролюючого органу про вчинення Державним підприємством порушень п. 1 ч. 2 ст. 6, ч. 5 ст. 8, ч. 2 ст. 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" за рахунок не справляння ЄСВ з заробітної плати осіб, засуджених до позбавлення волі.

16.04.2019 р. з посиланням на Акт контролюючий орган видав вимогу №Ю-00000431307 про сплату недоїмки по ЄСВ у розмірі 743.848,65 грн. та рішення №0000933107 про застосування 371.924,33 грн. штрафу за недоплату ЄСВ.

Перевіряючи відповідність закону оскаржених рішень контролюючого органу, суд зазначає, що до відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" ЄСВ нараховується на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

У розумінні п.п. 14.1.48 ст. 14 Податкового Кодексу України заробітна плата - основна та додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, які виплачуються (надаються) платнику податку у зв`язку з відносинами трудового найму згідно із законом.

Державне підприємство "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№100)" є державною установою, яка входить до складу Державної кримінально-виконавчої служби України.

Відповідно до п.п. 6 ч. 2 ст. 13 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу в Україні" підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей: трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства.

Так, згідно з ч. 1 ст. 118 Кримінально-виконавчого кодексу України (у редакції до 07.10.2016 р.) засуджені до позбавлення волі мають право працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених регламентується Кодексом законів про працю України.

Отже, спеціальним законом до 07.10.2016 р. чітко не визначались підстави, форми та умови реалізації права на працю особами, засудженими до позбавлення волі, не встановлювались способи реалізації цього права (у межах цивільно-правового договору чи у межах строкового трудового договору).

Відповідно до ч. 1 ст. 118 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції Закону України від 07.09.2016р. №1492-VIII (набув чинності з 08.10.2016 р.) засуджені до позбавлення волі мають право працювати та залучаються до суспільно корисної праці у місцях і на роботах, визначених адміністрацією колонії, з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров`я і спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах за строковим трудовим договором, що укладається між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором), за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції. Адміністрація зобов`язана створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною оплачуваною працею. Праця засуджених до позбавлення волі регулюється законодавством про працю з особливостями, визначеними цим Кодексом.».

З приписів наведеної норми закону чітко і однозначно витікає, що трудовий договір повинен укладатись між засуджених до позбавлення волі та виправною колонією.

При цьому, на думку суду, слід зважати на ту обставину, що виправна колонія об`єктивно не може діяти у правовому режимі звичайного роботодавця, а засуджена до позбавлення волі особа не може бути кваліфікована у якості найманого працівника у зв`язку з специфікою функціонування органів, установ і підрозділів Державної служби виконання покарань України та умовами життєдіяльності засуджених осіб.

Частиною 1 ст. 118 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції Закону України на підставі Закону України від 03.07.2018 р. №2475-VIII (набув чинності з 28.08.2018 р.) визначено, що засуджені до позбавлення волі мають право працювати. Праця здійснюється на добровільній основі на підставі договору цивільно-правового характеру або трудового договору, який укладається між засудженим та фізичною особою-підприємцем або юридичною особою, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг. Такі договори погоджуються адміністрацією колонії та повинні містити порядок їх виконання. Адміністрація зобов`язана створювати умови для праці засуджених за договорами цивільно-правового характеру та трудовими договорами.

Таким чином, договори цивільно-правового характеру або трудові договори, де стороною є засуджена до позбавлення волі особа, укладаються з безпосередніми замовниками послуг чи робіт, а саме: з фізичними особами-підприємцями або юридичними особами, для яких засуджені здійснюють виконання робіт чи надання послуг.

Перелічені договори лише погоджуються адміністрацією колонії, а відтак, адміністрація колонії не є стороною цих договорів у силу закону.

Звідси слідує, що у силу дії прямої норми закону трудові договори про залучення до суспільно корисної праці у період 08.10.2016 р. - 28.08.2018 р. повинні укладатись між засудженою до позбавлення волі особою та виправною колонією.

Відповідно до п. 1.2 Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі (затверджена наказом Міністерства юстиції України від 07.03.2013 р. №396/5, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 11.03.2013 за № 387/22919; далі за текстом - Інструкція №396/5) засуджені залучаються до праці: у центрах трудової адаптації; у майстернях, підсобних господарствах установ та слідчих ізоляторів; на підприємствах установ виконання покарань; на підприємствах державної або інших форм власності за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції відповідно до укладених угод між установою, де відбуває покарання засуджений, та замовником; на роботах з господарського обслуговування установ та слідчих ізоляторів.

Згідно з п. 5.1 Інструкції №396/5 праця засуджених оплачується відповідно до її кількості і якості.

Підприємства установ розраховують тарифні ставки, посадові оклади для диференціації оплати праці залежно від професії і кваліфікації засуджених, складності й умов виконуваних ними робіт.

Заробітна плата, нарахована засудженим, за умови виконання ними норми виробітку (денної, тижневої, місячної) або тривалості робочого часу (у тому числі при залученні до робіт на підприємствах державної або інших форм власності) не може бути менше законодавчо встановленого мінімального розміру заробітної плати.

Суд відзначає, що національним законом не регламентовано ані правовідносин з приводу оподаткування доходів фізичних осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, ані правовідносин з приводу справляння з цих доходів ЄСВ з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства, як-то передбачено п.п. 6 ч. 2 ст. 13 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу в Україні" для процесу організації праці.

Між тим, законодавством у період 08.10.2016 р. - 28.08.2018 р. було визначено у якості обов`язкової умови залучення осіб, засуджених до позбавлення волі, до оплачуваної суспільно корисної праці, факт укладення строкового трудового договору між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором).

З огляду на викладене, суд вважає, що за змістом п.п. 14.1.180 ст. 14, ст. 18, п.п. 168.1.1 ст. 168, ст. 171 Податкового кодексу України, абз. 1 п. 1 ст. 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» заявник не є роботодавцем, а особи, засуджені до позбавлення волі, не є найманими працівниками у розумінні ст. 2 Кодексу законів про працю України.

Продовжуючи розгляд справи, суд зауважує, що за відомостями Акту станом на 01.01.2018 р. на Державному підприємстві обліковувалось 53 найманих працівника та 7 публічних службовців.

Також в Акті констатовано, що 02.01.2018 р. між заявником та Темнівською виправною колонією Управління Державної пенітенціарної служби України (№100) укладено договір про співпрацю №А-1, предметом якого є залучення засуджених осіб до праці.

Розрахунки за цим договором здійснювались у безготівковій формі між заявником та виправною колонією (стор. 33 Акту, стор. 48 справи).

У ході розгляду справи контролюючий орган не подав до суду доказів укладання трудових договорів між заявником та засудженими до позбавлення волі особами.

Більше того, суд зважає, що протягом періоду часу, який є предметом перевірки, трудові договори між заявником та засудженими до позбавлення волі особами об`єктивно не могли укладатись, адже відповідно до ч. 1 ст. 118 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції Закону України від 07.09.2016 р. №1492-VIII ці договори підлягали укладенню між засудженим і виправною колонією (слідчим ізолятором)

Ці ж обставини підтверджені і листом Державної установи «Темнівська виправна колонія (№100)» від 01.07.2019 р. №22/7/18-1334/710-19 (а.с. 93).

Обставини ведення заявником табеля робочого часу та утримання податку з доходів фізичних осіб самі по собі безвідносно до положень закону не призводять до виникнення обов`язку по справлянню ЄСВ, так як Державне підприємство у спірних правовідносинах виконувало виключно технічну функцію з контролю за обсягом виконаної роботи, здійснюючи належні утримання на користь виправної колонії і спрямовуючи залишок коштів на рахунок виправної колонії, котра і здійснювала зарахування коштів на особові рахунки засуджених.

Суд вважає, що у даному конкретному випадку контролюючий орган усупереч закону безпідставно поклав тягар справляння ЄСВ на заявника, котрий не має для цього відповідних джерел фінансування, не забезпечивши тим самим розумного балансу між публічним інтересом формування державних чи суспільних фондів та симбіозом публічного ж інтересу на забезпечення сталого та безпечного функціонування підприємства системи Державної кримінально-виконавчої служби України у комплексі із приватними інтересами засуджених осіб на працю.

Спонукання заявника до справляння ЄСВ у даному конкретному випадку з невідворотністю призводить лише до збільшення на 22% показника собівартості виготовленої за участю засуджених осіб продукції (товарів, робіт, послуг) і остаточної втрати такою продукцією будь-якої конкурентної спроможності.

Таким чином, у ході виконання владної функції контролю за справлянням ЄСВ контролюючий орган фактично втручається у сферу права засуджених до позбавлення волі осіб на працю, створюючи умови для абсолютної неможливості реалізації цього права.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Обов`язок доведення відповідності оскарженого рішення (діяння) закону за критеріями ч. 2 ст. 2 КАС України у силу ч. 2 ст. 77 КАС України покладено саме на владного суб`єкта.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд відзначає, що в абсолютному вигляді указане правило тягаря доказування може бути застосовано до випадку оскарження рішення владного суб`єкта, котрим для приватної особи створено новий обов`язок або створено перешкоди у реалізації вже існуючого права (інтересу).

Натомість у випадку, коли приватна особа у судовому порядку звертається до владного суб`єкта з метою набуття нового (раніше не існуючого) права у сфері публічно-правових відносин, на думку суду, відсутні підстави для абсолютизації цього правила, адже суб`єктивне право приватної особи у галузі публічно-правових відносин не може виникати виключно з помилки (свідомої чи неумисної), незаконного рішення або протиправного діяння владного суб`єкта (окрім права на стягнення збитків та права на компенсацію шкоди).

У спірних правовідносинах має місце перший з позначених випадків.

Підсумовуючи викладені вище міркування та беручи до уваги обсяг доказів, наявних у розпорядженні контролюючого органу на момент видання оскарженого рішення з приводу донарахування ЄСВ, суд не знаходить правових підстав для визнання юридично правильними та фактично обґрунтованими тих мотивів, які покладені в основу цього рішення.

Недоведення владним суб`єктом правомірності рішення про донарахування ЄСВ зумовлює і висновок про відсутність правових підстав для визнання правомірнім рішення про застосування штрафу за недоплату (заниження) ЄСВ, прийнятого у порядку п. 3 ч. 11 ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнобов`язкового державного соціального страхування»

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Оскільки проведеним судовим розглядом знайшов підтвердження факт порушення прав та інтересів заявника у спірних правовідносинах, то позов підлягає до задоволення.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст. 139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у Харківській області від 16.04.2019 р. №Ю-00000431307.

Визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДФС у Харківській області від 16.04.2019р. №00008331307.

Роз`яснити, що судове рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України 30 липня 2019 року; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя Сліденко А.В.