Рішення № 83316632, 19.07.2019, Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області

Справа № 274/6453/18 Провадження № 2/0274/1056/19

Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.07.19 р.м. Бердичів

Суддя Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області Корбут В.В. (далі - Суд), за участю секретаря судового засідання Жмурко В.І.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовомОСОБА_1 , представником якої є ОСОБА_2 ,доОСОБА_3 , представником якої є ОСОБА_4 ,провиключення із спадкового майна, визнання права власності на частину жилого будинку та земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2018 р. ОСОБА_1 звернулась з позовом, у якому, з урахуванням заяви від 19.03.2019 р., яка була прийнята Судом до розгляду, просить визнати за нею право власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м (ванна кімната та санвузол) у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , визнати частково недійсним заповіт, складений 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрований в реєстрі за № 3887, в частині розпорядження щодо заповідання ОСОБА_3 приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м та 1/2 частини сараю Б-1 у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та в частині визначення ідеальних частин (63/100 та 37/100) цього будинку, визнати за нею право власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з приміщень 2-1 площею 1,4 кв. м, 2-2 площею 8,5 кв. м, 2-3 площею 21, 5 кв. м, 1/2 частини сараю Б-1, 1/2 частини погреба п/д, що становить 33/100 частин будинку, та на 37/100 частин земельної ділянки під будинком площею 0,0895 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона та її сестра - ОСОБА_3 на підставі заповіту від 14.06.2003 р. успадкували після смерті батька - ОСОБА_5 , частини будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , на якій він розташований. Вони разом проживають у будинку. Між ними виник спір з приводу спадкування та користування приміщенням 1-6 площею 2,3 кв. м у будинку, оскільки формально власником усього будинку був ОСОБА_5 , однак фактично частина будинку, зокрема, приміщення 1-6, будувалась за кошти ОСОБА_1 та її чоловіка, а відтак є її власністю. Крім того, вона не зможе користуватись успадкованою 1/2 частиною погребу п/д, оскільки він знаходиться під сараєм 1-Б, який відповідно до заповіту успадкувала ОСОБА_3

ОСОБА_3 проти позову заперечила та просила відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 у позовній заяві не зазначає, які норми законодавства України порушує оспорюваний заповіт, а ті, які нею вказані, не є підставами для визнання його недійсним, право власності на приміщення 1-6 будинку було набуто ОСОБА_5 у 1982 р., а відтак позовна вимога про визнання права власності на це приміщення за ОСОБА_1 заявлена з пропуском позовної давності, який ОСОБА_3 просить застосувати. Крім того, якщо ОСОБА_1 дійсно вела з ОСОБА_5 спільну забудову, то право власності на об`єкт будівництва набувається на підставі угоди, за відсутності якої може ставитись питання про відшкодування витрат на забудову, а не про визнання права власності.

Судом з`ясовано, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про смерть від 30.04.2018 р. (а. с. 23).

14.06.2003 р. ОСОБА_5 було складено заповіт, який було посвідчено приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрований в реєстрі за № 3887, згідно з яким ОСОБА_5 на випадок смерті зробив таке розпорядження (а. с. 11): належний йому на праві особистої власності житловий будинок № АДРЕСА_1 , заповів:

63/ 100 ідеальних частин будинку загальною площею 53,9 кв. м, а саме: приміщення 1-1 площею 4,1 кв. м, 1-2 площею 6,4 кв. м, 1-3 площею 10,4 кв. м, 1-4 площею 20,1 кв. м, 1-5 площею 10,6 кв. м, 1-6 площею 2,3 кв. м, сарай, 1/2 часину погреба та 63/100 частини земельної ділянки - ОСОБА_3 ;

37/100 ідеальних частин будинку загальною площею 31,4 кв. м, а саме: приміщення 2-1 площею 1,4 кв. м, 2-1 площею 8,5 кв. м, 2-3 площею 21,5 кв. м, 1/2 частину погреба та 37/100 частин земельної ділянки - ОСОБА_1 .

Рішенням від 21.07.2016 р. № 152 Бердичівської міської ради Житомирської області у м. Бердичеві вул. Чапаєва було перейменовано на вул. Варварівську.

З технічних паспортів на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , виготовлених станом на 26.05.1982 р. та 02.09.2018 р. вбачається, що, зокрема, приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м знаходиться у частині будинку, яка була зареєстрована у 1982 р. (а. с. 25 - 32).

Свідок ОСОБА_6 дала показання про те, що вона є близькою подругою ОСОБА_1 з дитинства, жила поруч у Бердичеві до кінця 1984 р. Коли ОСОБА_1 одружилась, коли народила дитину, кімнати, у якій та проживала, було замало, та батьки відділи іншу, більшу кімнату. Батько ОСОБА_1 дозволив прибудувати приміщення кухні з коридором, з окремим входом. Пізніше з коридору ОСОБА_1 та чоловік вирішили зробити ванну. Коли захворіла мама ОСОБА_1 , вирішили поставити там туалет, зробили перегородку у ванній між ванною та туалетом, та окремий вхід з боку батьків, а вхід з боку ОСОБА_1 закрили. ОСОБА_1 дали ключі від будинку, що б вона потрапляла у туалет та ванну. Добудова була здійснена у 1980 р. Батько ОСОБА_1 допомагав робити прибудову. Про те, що батько дозволив ОСОБА_1 здійснити прибудову, їй відомо зі слів ОСОБА_1 . З поведінки ОСОБА_1 та розмов останньої з батьком випливало, що цей дозвіл був. На той час, коли ОСОБА_1 будувала, коштів було мало, ОСОБА_1 позичила в неї 1 000,00 крб.

Свідок ОСОБА_7 дала показання про те, що ОСОБА_1 у 1980-х роках прибудувала кухню та коридор до своєї кімнати у будинку по АДРЕСА_1 , чоловік її (свідка) сестри допомагав. Там повинна була бути ванна. Ванну потім побачила, як була збудована. Був спільний коридор, але батько попросив зробити окремий вхід з його боку, коли мама захворіла. З боку ОСОБА_1 входу не було, бо не було місця. За чиї кошти будували їй не відомо. Вона чула, що це ОСОБА_1 та чоловік будували. ОСОБА_6 , яка є її сестрою, позичала ОСОБА_1 гроші, про що їй сама казала. Від сестри вона також чула, ОСОБА_1 будувала для себе.

Свідок ОСОБА_8 дала показання про те, що вона з ОСОБА_1 дружить з 1977 р. Коли ОСОБА_1 жила з першим чоловіком, ОСОБА_9 , вони будували у 1980 р. кухню, до кімнати, де жили, на АДРЕСА_1 . Зробили ще коридор, де поставили ванну. Була кімната, добудували кухню, та з неї вийшов ще коридор, у коридор поставили ванну. Зробили окремий вхід у прибудову. Коли мама захворіла, батько попросив зробити вхід у ванну через їхній (батьківський) коридор, ОСОБА_1 погодилась та зробила вхід у ванну через коридор батьків. На яких умовах будувалась прибудова вона не знає, зі слів ОСОБА_1 , для останньої будувалась прибудова.

Оцінивши наведені вище технічні паспорти та показання свідків, Суд вважає, що прибудова до будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, приміщення 1-6, будувалась у 1980 - 1982 рр. для ОСОБА_1 та за її кошти, з дозволу її батька - ОСОБА_5 , але будинок з прибудовою був зареєстрований у 1982 р. за її батьком - ОСОБА_5 .

Будь-яких доказів на спростування цього висновку ОСОБА_3 не подала.

Статтею 13 Конституції УРСР, яка була чинною на момент будівництва прибудови та реєстрації за ОСОБА_5 будинку з нею, передбачалось, що основу особистої власності громадян України становлять трудові доходи. В особистій власності можуть бути предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові заощадження. Особиста власність громадян і право її спадкоємства охороняються державою.

Таким чином прибудова до будинку (частина будинку) за адресою: АДРЕСА_1 , зокрема, приміщення 1-6, була особистою власністю ОСОБА_1 , однак, не зважаючи на це, за ОСОБА_1 її зареєстровано не було, чим було порушень право особистої власності ОСОБА_1 .

Разом з тим, ОСОБА_1 не подала будь-яких доказів, які б вказували, що їй у 1982 р. не було відомо про те, що житловий будинок з прибудовою у цьому ж році було зареєстровано за її батьком - ОСОБА_5 .

При цьому Суд, приймаючи до уваги матеріали справи та пояснення ОСОБА_1 , вважає, що остання у 1982 р. не могла не знати про те, що саме за її батьком було зареєстровано житловий будинок, до складу якого входила побудована за її кошти прибудова, зокрема, приміщення 1-6.

Статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР, який був чинний у 1982 р. та підлягає застосуванню в силу пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, встановлювався загальний строк позовної давності у три роки.

Статтями 75 та 80 Цивільного кодексу Української РСР визначалось, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін. Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Тобто до позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , має бути застосовано позовну давність, що є підставою для відмови у її задоволенні, крім випадку, якщо Судом не буде визнано поважною причину пропуску позовної давності.

Матеріали справи та пояснення ОСОБА_1 свідчать про те, що ОСОБА_1 від народження та на момент ухвалення рішення проживає у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , при цьому з 1980 - 1982 рр. по 2018 р. користувалась приміщенням 1-6 зазначеного будинку. ОСОБА_1 мала підстави розраховувати на те, що її батько заповідає їй приміщення 1-6 у будинку і що вона продовжить користуватись цим приміщенням. Лише після смерті батька - ОСОБА_5 , та відкриття спадщини на цей будинок ОСОБА_1 дізналась, що приміщення 1-6 у ньому батько заповів ОСОБА_3 , після чого між ними виник спір щодо користуванням цим приміщенням.

За таких обставин Суд вважає, що ОСОБА_1 з поважних причин не зверталась з позовом з вимогою про визнання за нею права власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а відтак визнає поважними причини пропущення нею позовної давності за позовною вимогою про визнання права власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з частиною першою статті 534 Цивільного кодексу Української РСР, який був чинний на момент складення ОСОБА_5 заповіту, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Тобто ОСОБА_5 за заповітом міг залишити одній або кільком особам лише своє майно, або його частину.

Як встановлено Судом вище, приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не було власністю ОСОБА_5 , а належало ОСОБА_1 , право власності на це майно визнано Судом за ОСОБА_1 , а відтак заповіт, складений 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , який було посвідчено приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрований в реєстрі за № 3887, в частині розпорядження щодо заповідання ОСОБА_3 цього приміщення, не відповідає вимогам частини першої статті 534 Цивільного кодексу Української РСР.

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Зважаючи на наведене, Суд приходить до висновку, що заповіт, складений 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрований в реєстрі за № 3887, в частині розпорядження щодо заповідання ОСОБА_3 приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , підлягає визнанню недійсним як такий, що суперечить частині першій статті 534 Цивільного кодексу Української РСР.

У зв`язку з чим цей заповіт підлягає також визнанню недійсним в частині визначення ідеальних частин (63/100 та 37/100) зазначеного житлового будинку.

Разом з тим, Суд не вбачає підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині вимоги про визнання заповіту, складеного 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 3887, в частині розпорядження щодо заповідання ОСОБА_3 1/2 частини сараю Б-1 у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки, як встановлено Судом раніше, власником цього сараю як складової частини будинку був ОСОБА_5 , а відтак він на підставі частини першої статті 534 Цивільного кодексу Української РСР мав право заповісти його будь-якій особі, у тому числи - ОСОБА_3

Неможливість користування погребом п/д, який знаходиться під сараєм Б-1, на що посилається ОСОБА_1 як на підставу відповідної частини позову, не є підставою для визнання зазначеної частини заповіту недійсним. При цьому ОСОБА_1 не позбавлена права звернутись з іншим позовом до ОСОБА_3 , зокрема, про встановлення сервітуту щодо сараю (стаття 404 Цивільного кодексу України).

Не підлягає задоволенню позов ОСОБА_1 і частині вимог про визнання за нею права власності на частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка складається з приміщень 2-1 площею 1,4 кв. м, 2-2 площею 8,5 кв. м, 2-3 площею 21, 5 кв. м, 1/2 частини погреба п/д, що становить 33/100 частин будинку, та на 37/100 частин земельної ділянки під будинком площею 0,0895 га, кадастровий номер: НОМЕР_1 , оскільки нею не подано доказів, що вона позбавлена можливості оформити відповідні права власності на підставі заповіту, складеного 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрованого в реєстрі за № 3887, шляхом звернення до нотаріуса та отримання свідоцтв про право на спадщину. При цьому Судом під час розгляду справи не встановлено обставин, які б цьому перешкоджали.

Враховуючи викладене, позво ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

На підставі статі 141 Цивільного процесуального кодексу України з ОСОБА_3 на користь держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 174,67 грн.

Керуючись статтями 141, 258, 259, 263 - 265 Цивільного процесуального кодексу України,

У Х В А Л И В:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 ) до ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП (за даними позовної заяви): НОМЕР_4 ) задовольнити частково.

2. Визнати поважними причини пропущення ОСОБА_1 позовної давності за позовною вимогою про визнання права власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1

3. Визнати за ОСОБА_1 право власності на приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1

4. Визнати недійсним заповіт, складений 14.06.2003 р. ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Литвином О.С., зареєстрований в реєстрі за № 3887, в частині розпорядження щодо заповідання ОСОБА_3 приміщення 1-6 площею 2,3 кв. м у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , та в частині визначення ідеальних частин (63/100 та 37/100) цього будинку.

5. В задоволенні іншої частини позову відмовити.

6. Стягнути з ОСОБА_3 на користь держави судовий збір у розмірі 1 174,67 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення у письмовій формі до Житомирського апеляційного суду через Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.В. Корбут

Повне рішення складено 29.07.2019 р.