Рішення № 83310989, 22.07.2019, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.07.2019Справа № 910/3657/19Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Трофименко Т.Ю., при секретарі судового засідання Ваховській К.А., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2)

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" (04080, м. Київ, вул. Юрківська, 28, офіс 3);

2) Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Пушкінська, б. 28)

про визнання недійсними додаткових угод

Представники сторін:

від позивача: Харабара Т.І.,

від відповідача-1: Павленко А.А.,

від відповідача-2: Висотенко І.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

До Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Міністерства економічного розвитку і торгівлі України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" та Державного агентства резерву України про визнання недійсними додаткових угод від 01.02.2017 № 1 та від 07.02.2017 № 3 до Договору поставки на придбання дизельного палива № Юр-2/42-п-2017 від 31.01.2017.

Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю оспорюваних додаткових угод положенням пунктів 2, 6 частини 4 статті 36 Закону України "Про публічні закупівлі".

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.04.2019 позовну заяву Міністерства економічного розвитку і торгівлі України залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

08.04.2019 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від позивача надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2019 відкрито провадження у справі № 910/3657/19, підготовче засідання призначено на 15.05.2019.

25.04.2019 через загальний відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшов відзив на позов, відповідно до якого просив відмовити у задоволенні позову повністю.

26.04.2019 через загальний відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшов відзив на позов, відповідно до якого просив відмовити у задоволенні позову повністю.

В підготовче засідання 15.05.2019 з`явилися представники сторін.

В підготовчому засіданні Суд, не виходячи до нарадчої кімнати, постановив оголосити перерву у підготовчому засіданні на 05.06.2019 та встановити позивачу строк для подання пояснень на відзиви до 27.05.2019.

22.05.2019 через загальний відділ діловодства суду від позивача надійшли пояснення на відзиви відповідачів.

30.05.2019 через загальний відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

05.06.2019 через загальний відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшли заперечення проти клопотання про позивача.

В підготовче засідання 05.06.2019 з`явилися представники сторін.

Ухвалою суду від 05.06.2019, занесеною до протоколу судового засідання, постановлено продовжити підготовче провадження на 30 днів та оголосити перерву у підготовчому засіданні до 03.07.2019, встановити відповідачам-1,2 строк для надання пояснень до 21.06.2019.

18.06.2019 через загальний відділ діловодства суду від відповідача-2 надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказу.

21.06.2019 через загальний відділ діловодства суду від відповідача-1 надійшло клопотання про закриття провадження у справі.

В підготовче засідання 21.06.2019 з`явилися представники сторін.

В підготовчому засіданні представник відповідача-1 підтримав клопотання про закриття провадження на підставі ч. 1 ст. 231 ГПК України, мотивоване тим, що у позивача відсутнє право на звернення до суду з даним позовом, адже між позивачем та відповідачами відсутні господарські відносини та право позивача оспорюваним правочином не порушено.

Розглянувши вказане клопотання, заслухавши думку представників сторін щодо вказаного клопотання, Суд зазначає таке.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з`ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Отже, Суд зазначає, що в даному випадку відсутність прямих господарських відносин між сторонами спору за оспорюваним договором не позбавляє особу, право якої порушено укладенням цього договору, звернутися до суду з відповідним позовом, що у даному випадку, з огляду на суб`єктний склад сторін, правомірно здійснено позивачем до господарського суду. А саме наявність порушеного права і з`ясовується в межах розгляду спору, а встановлення відсутності такого порушеного права особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, а не у закритті провадження у справі.

Ухвалою суду від 21.06.2019, занесеною до протоколу судового засідання, постановлено відмовити відповідачу-1 у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі.

У підготовчому засіданні Судом вчинено всі дії, визначені частиною другою статті 182 Господарського процесуального кодексу України, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Зважаючи на викладене, за результатами підготовчого засідання 21.06.2019 Судом постановлено ухвалу, занесену до протоколу судового засідання, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 22.07.2019.

В судовому засіданні 22.07.2019 представник позивача підтримав позов та просив його задовольнити у повному обсязі.

Представники відповідачів-1,2 заперечили проти задоволення позовних вимог, просили відмовити у їх задоволенні повністю.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 22.07.2019 оголошено вступну та резолютивну частини рішення на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ

31.01.2017 за наслідками проведення державної процедури закупівлі UA-2016-12-09-000858-b між Державним агентством резерву України (Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" (Постачальник) був укладений Договір № Юр-2/42п-2017 про закупівлю товарів за державні кошти та закладання до державного резерву (надалі також - Договір), за умовами п. 1.1. та 1.2. якого постачальник зобов`язувався поставити у 2017 році замовнику для закладення до державного резерву паливо дизельне марки ДП-Арк-Євро5-В0 згідно ДСТУ 7688:2015 "Паливо дизельне Євро." Технічні умови, код предмета закупівлі - (ДК-016-2010-19.20.2 паливо рідинне та газ; оливи мастильні, ДК 021:2015-(09134200-9)- паливо дизельне (Паливо дизельне), надалі - продукція, а замовник - прийняти і оплатити продукцію у кількості 3 500 тонн, вартістю 17 835,00 грн за тонну та загальною вартістю 74 907 000,00 грн.

За приписами п.п. 7.5, 7.5.1 Договору, зміни в цей Договір можуть бути внесені тільки за домовленістю Сторін, яка оформлюється додатковою угодою до Договору.

Зміни в цей Договір набувають чинності з моменту належного оформлення сторонами відповідної додаткової угоди до цього Договору, якщо інше не встановлено у самій додатковій угоді.

01.02.2017 відповідно до п. 6 п. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» та ст. 215.3.3 Податкового кодексу України сторонами підписано Додаткову угоду № 1 до Договору, відповідно до якої пункти 1.2 та 4.1 Договору викладено у новій редакції, зокрема, змінено (збільшено) вартість продукції за тонну до 19 377,88 грн (без ПДВ) та загальну ціну договору до 81 387 090,00 грн. (з ПДВ).

07.02.2017 відповідно до п. 6 п. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» сторонами підписано Додаткову угоду № 3 до Договору, відповідно до якої пункти 1.2, 2.1, 2.14, 4.1 Договору викладено у новій редакції, зокрема, змінено (зменшено) кількість продукції до 3 191,6506 тонн, змінено (збільшено) вартість продукції за тонну до 21 250,00 грн (без ПДВ).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що Додатковою угодою № 1 до Договору підвищено ціну дизельного палива з 21 402,00 грн за 1 тонну, а Додатковою угодою № 3 до Договору - до 25 499,00 грн, тобто у результаті укладення Додаткових угод № 1 та № 3 до Договору ціна придбання дизельного палива буда підвищена на 4 097,00 грн за 1 тонну. За твердженнями позивача, підстави для зміни істотних умов за Договором настали до моменту його укладення, а причини, що зумовили зміну ціни товару за Договором, після його укладення, не виникали. Крім того, позивач зазначає, що відповідачі не мали належного обґрунтування щодо внесення змін до Договору. Як стверджує позивач, посилаючись на ч. 1 ст. 207 ГК України та ст. 203 ГК України, вказані Додаткові угоди № 1 та № 2 мають бути визнані недійсними у зв`язку з їх невідповідністю положенням пунктів 2, 6 ч. 4 Закону України «Про публічні закупівлі». Також, на думку позивача, відповідачем-2 всупереч інтересам держави здійснено закупівлю та закладення до державного резерву дизельного палива, яке не призначене для зберігання понад встановлений ДСТУ строк (1 рік).

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач-1 зазначає, що внесення відповідних змін до Договору шляхом підписання Додаткової угоди № 1 пов`язано зі зміною ставок акцизного податку щодо предмета закупівлі, що відповідає п. 6 ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі». Крім того, обставини відповідності Додаткової угоди № 1 були встановлені Господарським судом міста Києва в рішенні у справі № 910/10671/17. Також, враховуючи підвищення вартості нафтопродуктів, порівняно з ціною в Договорі, внесення змін до Договору згідно з Додатковою угодою № 3 відповідає п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі».

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач-2 зазначає, що внесення відповідних змін до Договору шляхом підписання Додаткової угоди № 1 зумовлені зміною (збільшенням) ставок акцизного податку щодо предмета закупівлі. Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/10671/17 підтверджено законності дій з боку відповідачів при укладенні вказаної Додаткової угоди.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Як встановлено у ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів. Загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Як встановлено Судом, сторонами оспорюваних Додаткових угод № 1 та № 3 до Договору № Юр-2/42п-2017 про закупівлю товарів за державні кошти та закладання до державного резерву від 31.01.2017 є Державне агентство резерву України (Замовник) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" (Постачальник), тоді як з позовом про визнання недійсним вказаних правочинів звернулося Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, яке не являється стороною а ні основного Договору, а ні укладених до нього Додаткових угод.

Суд вважає за необхідне зазначити про те, що відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача (у даному випадку стосовно визнання недійсними додаткових угод) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Наведене узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 910/15567/17.

Разом з тим, відповідно до ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, своє звернення до суду зі згаданим позовом Міністерство економічного розвитку і торгівлі України обґрунтовує порушенням прав та інтересів держави, для захисту яких і звернулося до суду з даним позовом, оскільки відповідно до п. 1 Положення про Державне агентство резерву України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 517 від 08.10.2014, Державне агентство резерву України (Держрезерв) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економічного розвитку і торгівлі і який реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Отже, саме на Міністерство економічного розвитку і торгівлі України як позивача за даним позовом покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що права та інтереси держави у даному випадку дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту, чого у даному випадку здійснено не було.

Так, Суд зазначає, що обмежившись указаним цитуванням Положення про Державне агентство резерву України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 517 від 08.10.2014, позивач жодним чином не обґрунтував того, яким саме чином порушуються інтереси держави укладенням оспорюваних Додаткових угод, а також не навів встановленого законом випадку, який відповідно до ст. 53 Господарського процесуального кодексу України надає право саме Міністерству економічного розвитку і торгівлі України звертатися за захистом інтересів держави з даним позовом.

При цьому, твердження позивача про те, що відповідачем-2 всупереч інтересам держави здійснено закупівлю та закладення до державного резерву дизельного палива, яке не призначене для зберігання понад встановлений ДСТУ строк (1 рік) Суд належними обґрунтуваннями порушення інтересів держави не вважає, оскільки про термін зберігання палива йдеться у п. 2.11 основного Договору, а внесені оспорюваними Додатковими угодами № 1 та № 3 зміни указаного пункту Договору не стосуються.

Разом з тим, Суд відхиляє посилання позивача на ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, оскільки вона була виключена згідно із Законом України від 06.02.2018 р. N 2275-VIII.

Отже, виходячи з наведених позивачем аргументів та наданих ним доказів, Суд дійшов висновку про недоведеність позивачем відповідно до вимог господарського процесуального законодавства факту порушення права або охоронюваного законом інтересу держави при вчиненні оспорюваних правочинів, а саме, при укладенні відповідачами Додаткової угоди № 1 від 01.02.2017 та Додаткової угоди № 3 від 07.20.2017 до Договору № Юр-2/42п-2017 про закупівлю товарів за державні кошти та закладання до державного резерву від 31.01.2017.

Разом з тим, стосовно вказаних позивачем підстав недійсності Додаткових угод № 1 та № 3, що полягають у їх невідповідності пунктам 2, 6 частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі», Суд зазначає таке.

Як встановлено Судом, Договір № Юр-2/42п-2017 про закупівлю товарів за державні кошти та закладання до державного резерву від 31.01.2017 було укладено між відповідачами за наслідками проведення державної процедури закупівлі UA-2016-12-09-000858-b між Державним агентством резерву України (Замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" (Постачальник) був укладений

Відповідно до Закону України «Про публічні закупівлі» цей Закон установлює правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави та територіальної громади. Метою цього Закону є забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції.

Згідно з ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі», умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури. Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадків:

1) зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків замовника;

2) зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі;

3) покращення якості предмета закупівлі за умови, що таке покращення не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі;

4) продовження строку дії договору та виконання зобов`язань щодо передання товару, виконання робіт, надання послуг у разі виникнення документально підтверджених об`єктивних обставин, що спричинили таке продовження, у тому числі непереборної сили, затримки фінансування витрат замовника, за умови, що такі зміни не призведуть до збільшення суми, визначеної в договорі;

5) узгодженої зміни ціни в бік зменшення (без зміни кількості (обсягу) та якості товарів, робіт і послуг);

6) зміни ціни у зв`язку із зміною ставок податків і зборів пропорційно до змін таких ставок;

7) зміни встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти, зміни біржових котирувань або показників Platts, регульованих цін (тарифів) і нормативів, які застосовуються в договорі про закупівлю, у разі встановлення в договорі про закупівлю порядку зміни ціни;

8) зміни умов у зв`язку із застосуванням положень частини п`ятої цієї статті.

За приписами п. 7.5 Договору, зміни в цей Договір можуть бути внесені тільки за домовленістю Сторін, яка оформлюється додатковою угодою до Договору.

Як підтверджується матеріалами справи, 01.02.2017 відповідно до п. 6 п. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» та ст. 215.3.3 Податкового кодексу України сторонами підписано Додаткову угоду № 1 до Договору, відповідно до якої пункти 1.2 та 4.1 Договору викладено у новій редакції, зокрема, змінено (збільшено) вартість продукції за тонну до 19 377,88 грн (без ПДВ) та загальну ціну договору до 81 387 090,00 грн. (з ПДВ).

07.02.2017 відповідно до п. 6 п. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» сторонами підписано Додаткову угоду № 3 до Договору, відповідно до якої пункти 1.2, 2.1, 2.14, 4.1 Договору викладено у новій редакції, зокрема, змінено (зменшено) кількість продукції до 3 191,6506 тонн, змінено (збільшено) вартість продукції за тонну до 21 250,00 грн (без ПДВ).

Водночас Судом встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 10.08.2017 у справі № 910/10671/17 за позовом Державного агентства резерву України до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна" про розірвання Додаткової угоди № 1 від 01.02.2017 до Договору № юр-2/42п-2017 від 31.01.2017 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Як вказано в ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Так, преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.

Норми статті 129 Конституції України визначають, що основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення.

Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 року у справі за заявою № 48553/99 "Совтрансавто-Холдінг" проти України", а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 року у справі за заявою № 28342/95 "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Таким чином, рішення Господарського суду міста Києва від 10.08.2017 у справі № 910/10671/17, яке набрало законної сили у встановленому порядку, не може бути поставлено під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть йому суперечити.

Так, у зазначеному рішенні Судом встановлено, з-поміж іншого, що в період проведення зазначеної процедури закупівлі відбулись зміни в податковому законодавстві України пов`язані із змінами ставок акцизного податку, що справляється з нафтопродуктів, а відтак, зазначені зміни мали безпосередній вплив на формування ціни предмету закупівлі. Також Судом встановлено, що саме зі зміною ставок акцизного податку щодо предмету закупівлі пов`язана необхідність внесення відповідних змін в Договір № Юр-2/42п-2017 та підписання Сторонами додаткової угоди № 1.

Також у зазначеному рішенні міститься висновок Суду про те, що, оскільки тендерна пропозиція була подана відповідачем до 22.12.2016, а Закон України від 20.12.2017 № 1791-VІІІ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році", відповідно до норм якого з 01.01.2017 акцизний податок на 1 000 л. дизельного палива (Євро 5) збільшився з 95 до 139,5 Євро тобто на 44,5 Євро, що в процентному відношенні становить 46,6%, вступив в силу з 01.01.2017, то відповідач (Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Сокар Україна") не міг передбачити таку істотну зміну обставин як збільшення ціни палива, що в свою чергу призвело до збільшення ціни договору. Отже, укладення сторонами додаткової угоди від 01.02.2017 № 1 до Договору було необхідним та цілком законним кроком, оскільки якби цього не сталося, то відповідач би поніс збитки, що суперечить меті господарської діяльності як такій.

Відтак, оскільки в ході розгляду господарської справи № 910/10671/17 судом досліджувалося питання правомірності внесення змін до Договору в частині ціни товару Додатковою угодою № 1 на підставі п. 6 ч. 4. ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі" та встановлено у рішенні суду відповідність Додаткової угоди від 01.02.2017 № 1 нормам законодавства України, то такі обставини не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

При цьому, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на рекомендації Державної аудиторської служби України, викладені в листі від 31.05.2017 № 31-14/780 "Про надання рекомендацій", відповідно до яких Держаудитслужба робить висновок про відсутність у Державного агентства резерву України правових підстав для укладання Додаткової угоди № 1 від 01.02.2017 до Договору № Юр-2/42п-2017 у зв`язку із зміною ставок податків і зборів, зважаючи на те, що внесення істотних умов, зокрема ціни договору про закупівлю, має бути обґрунтованим та документально підтвердженим.

Однак, указаний лист не Суд не бере до уваги в якості достатнього доказу невідповідності додаткових угод до Договору нормам закону, оскільки вказаним органом не наведено жодного обґрунтування своїх висновків стосовно того, що у відповідача-2 не було правових підстав щодо укладення додаткових угод. Більше того, у вказаних рекомендаціях Держаудитслужба не навела порушень конкретних вимог законодавства в частині державних закупівель.

Крім того, Суд зазначає, що указаний лист стосується лише Додаткової угоди № 1 від 01.02.2017 до Договору № Юр-2/42п-2017.

Суд зазначає, що наявність вказаного листа та встановлені у ньому Держаудитслужбою обставини в будь-якому разі не звільняють позивача від обов`язку доказування правових підстав невідповідності вимогам закону оспорюваних Додаткових угод.

Разом з тим Суд також звертає увагу, що у вказаному листі Держаудитслужби вказано, що остання не встановила порушень замовником законодавства у сфері закупівель в частині дотримання норм пункту 2 частини 4 статті 36 Закону України «Про публічні закупівлі».

При цьому, щодо поданого позивачем Висновку науково-правової експертизи щодо відповідності чинному законодавству України додаткових угод до договору про закупівлю від 05.03.2019 № 126/45-е, виконаного Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Суд зазначає таке.

Відповідно до частин 1-2 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України, висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Предметом висновку експерта не можуть бути питання права.

За приписами ч. 1 ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи.

Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не може замінити інші засоби доказування.

Із сукупності наведених норм права вбачається, що неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема, про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо. Судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.

Відповідно до вказаного висновку, перед експертом поставлені такі питання: чи відповідає Додаткова угода № 1 від 01.02.2017 до договору № юр-2/42п-2017 від 31.01.2017 вимогам п. 6 ч. 4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі" від 25.12.2015 № 922-VIII; чи відповідає Додаткова угода № 3 від 07.02.2017 до договору № юр-2/42п-2017 від 31.01.2017 вимогам п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону України "Про публічні закупівлі" від 25.12.2015 № 922-VIII.

Відтак, зміст поставлених перед експертом питань стосовно відповідності додаткових угод вимогам закону свідчать про те, що доданий до позовної заяви Висновок експертизи стосується питання права, які не можуть бути предметом висновку експерта згідно з приписами Господарського процесуального кодексу України, а тому не можуть бути враховані Судом при розгляді справи №910/3657/19.

Поряд з викладеним, як стверджує позивач в обґрунтування позовних вимог, за інформацією ДП "Держзовнішінформ" (лист від 03.08.2018 № 231/1552-Л) ринкова ціна дизельного палива на товарному ринку України, на умовах постачання DDP (станція Житомир), з урахуванням ПДВ, відтермінуванням платежу, у порівнянні з 31.01.2017 та 07.02.2017 змінилася у бік збільшення на 0,7 відсотка, а збільшення ціни по договору відбулося на 19,1 відсотка.

Суд зазначає, що у вказаному листі Державне підприємство «Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків» повідомило, що виходячи з наявного рівня цін на дизельне паливо за пропозиціями на постачання в оптовій торгівлі на ринку України станом на 03.01.2017 р. та 02.02.2017 р., рівня цін на дизельне паливо на європейському ринку у січні-лютому 2017 р., отриманих відповідей вид виробників та трейдерів на запити ДП «Держзовнішінформ», вартості транспортування залізничним транспортом, розрахунковий рівень цін на ДП-Арк-Євро5, клас 2 в оптовій торгівлі на внутрішньому ринку України на умовах постачання DDP ст. Житомир, з урахуванням ПДВ, відтермінуванням платежу 30 календарних днів становив станом на: 03.01.2017 р. - 25600-26010 грн/т; 02.02.2017 р. - 26100-26670 грн/т. Крім того, довідка щодо рівня цін носить інформаційний характер та не враховує умов контрактів.

Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі», істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, крім випадку зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі.

Таким чином, у залежності від коливання ціни товару на ринку сторони протягом дії договору про закупівлю можуть вносити зміни декілька разів в частині ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків кожного разу з урахуванням попередніх змін, внесених до нього, сукупність яких може перевищувати 10 відсотків від ціни за одиницю товару, визначеної сторонами на момент укладання договору про закупівлю та за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної у договорі, і виконати свої зобов`язання відповідно до такого договору з урахуванням зазначених змін. (лист Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 27.10.2016 р. N 3302-06/34307-06 «Щодо зміни істотних умов договору»)

Суд зазначає, що у даному випадку укладення оспорюваних Додаткових угод до Договору шляхом внесення змін в частині ціни за одиницю товару не перевищувало 10 відсотків у кожній з угод, що відповідає вказаній нормі Закону України «Про публічні закупівлі». Також Суд звертає увагу, що наведеною нормою закону не встановлено порядку зміни ціни за одиницю товару у пропорційному відношенні до коливання ринкової ціни.

Окрім того, в обґрунтування позовних вимог позивачем наведені доводи, що відповідачем-2 всупереч інтересам держави здійснено закупівлю та закладення до державного резерву дизельного палива, яке не призначене для зберігання понад встановлений ДСТУ строк (1 рік). На підтвердження цих доводів позивачем подано Експертний висновок № 2-2018 від 13.12.2018, складений Державним підприємством «Орган з сертифікації нафтопродуктів та систем якості «МАСМА-СЕРПО».

Судом розглянуто та відхилено наведені аргументи позивача та вказаний експертний висновок, адже вони стосуються умов основного Договору щодо терміну зберігання палива та жодним чином не підтверджують обставин недійсності Додаткових угод до цього Договору № 1 та № 3, у яких про зміну такого терміну не йдеться.

Тобто, наведені обставини терміну, на який відповідачем-2 було здійснено закупівлю та закладення до державного резерву дизельного палива не входять до предмету доказування у даному спорі.

Інших доказів, які б в розумінні статей 76, 79 Господарського процесуального кодексу України підтверджували вказані позивачем у позові обставини невідповідності Додаткових угод № 1 та № 3 до Договору вимогам Закону України «Про державні закупівлі» позивачем пред`явлено до суду не було.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ

У задоволенні позову відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 30.07.2019

Суддя Т.Ю. Трофименко