Постанова № 83305117, 24.07.2019, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 212/1750/18 2-а/335/12/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2019 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі:

головуючого судді Макарова В.О.,

за участю секретаря судового засідання Дворникової Я.П.,

представника позивача адвоката Ямкового В.І.,

представників відповідача Прінь В.О., Деркач М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області про скасування рішення про примусове повернення за межі України,

ВСТАНОВИВ:

20.03.2018 року позивач ОСОБА_2 звернулася до суду з адміністративним позовом Управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області про скасування рішення про примусове повернення за межі України, в обґрунтування якого зазначила наступне.

14.03.2018 року головним спеціалістом відділу організації запобігання нелегальній міграції, реадмісії та видворення Управління Державної міграційної служби України у Запорізькій області Деркач М.Г. було прийнято рішення № 13 про примусове повернення за межі України громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , яким було вирішено примусово повернути за межі України громадянку Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та зобов`язати її покинути територію України у термін до 25.03.2018 року, заборонено ОСОБА_1 в`їзд на територію України терміном на три роки до 14.03.2021 року.

Підставою для прийняття оскаржуваного рішення № 13 про примусове повернення, на думку відповідача стало те, що 14.03.2018 року за порушення встановленого порядку працевлаштування іноземців та осіб без громадянства відношенні відповідача було складено протокол про адміністративне правопорушення МЗП 137323 від 14.03.2018 року, відповідальність за яке передбачено ч. 1 ст. 203 КУпАП. Заступником начальника УДМС України в Запорізькій області 14.03.2018 року винесено постанову про накладення адміністративного стягнення на громадянку ОСОБА_1 у вигляді штрафу у розмірі 850 грн.

Проте, з такими висновками відповідача сторона позивача не може погодитися, оскільки станом на 14.03.2018 року, тобто на момент винесення оскаржуваного рішення № 13, постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді 850 грн. не набрала сили.

Крім того, 20.03.2018 року позивачем до Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу подано адміністративний позов про скасування постанови заступника начальника УДМС України в Запорізькій області Тихоновського М.В., серії МЗП 137323 від 14.03.2018 року про притягнення громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю події та складу адміністративного правопорушення.

З наведеного позивач зазначає, що оскаржуване рішення № 13 про примусове повернення за межі України не може бути визнано таким, що прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки факт вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП, як єдиних дій, що на думку відповідача, порушують законодавство про правовий статус іноземців, на момент прийняття оскаржуваного рішення № 13 є недоведеним, а тому висновки відповідача є передчасними.

Крім того, приймаючи рішення № 13 про заборону в`їзду в Україну терміном на 3 роки, відповідачем не враховано всі обставини вчиненого правопорушення і особу порушника, зокрема, не враховано те, що у позивача на території України знаходиться родина, в тому числі неповнолітня дитина, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походженням, щодо якої 13.10.2017 року позивачем була подана відповідна заява про набуття громадянства в Україні до Покровського РВ у м. Кривий Ріг ГУ ДМС України в Дніпропетровській області, а чоловік позивача Машаріпов Усманжон, зареєстрований на території України разом з позивачем. Таким чином, примусове повернення позивача за межі України та заборона її в`їзду до України на її думку призведе до розлучення сім`ї, що суперечитиме проголошеній Конституції України охороні сім`ї державою та праву дітей на проживання разом з обома батьками.

Також, відповідачем не наведено в оскаржуваному рішенні, що заборона в`їзду позивача до України терміном на три роки є пропорційним обмеженням його прав, з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для його прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яки спрямоване рішення № 13.

Щодо посилання відповідача на те, що 03.06.2017 року Комунарським РВ у м. Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області, вже було прийнято рішення № 10 про примусове повернення за межі України громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , позивач зазначає, що вказане не може бути визнано достатнім та обґрунтованим для винесення оскаржуваного рішення № 13 в частині заборони її в`їзду, оскільки по-перше особа не може двічі піддаватися відповідальності за одне і те саме діяння, тоді як її вже було притягнуто на підставі рішення № 10 за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні, за порушення виявлене 03.06.2017 року Комунарським РВ у м. Запоріжжі УДМС України в Запорізькій області, де колись мешкав позивач. По-друге, вона виконала рішення № 10 Комунарського РВ у м. Запоріжжя УДМС України в Запорізькій області від 03.06.2017 року про примусове повернення за межі України та виїхала за межі України.

Отже, за вищевикладеним позивач просить суд скасувати рішення відповідача від 14.03.2018 року № 13 про примусове повернення за межі України громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зобов`язати відповідача анулювати в паспорті позивача серії НОМЕР_2 від 14.07.2017 року, штампи та записи «Прийнято рішення про примусове повернення від 14.03.2018 року № 13» та штамп «Заборонено в`їзд в Україну на 3 роки до 14.03.2021 року та надіслати повідомлення до Департаменту аналізу та оцінки інформації Адміністрації Держприкордонслужби України про скасування заборони в`їзду громадянки Республіки Узбекистану ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на територію України.

У судовому засіданні представник позивача адвокат Ямковий В.І. позов підтримав у повному обсязі з підстав викладених в ньому, просив вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі. Додатково зазначав, що позивач має в Україні сім`ю, чоловіка, малолітню дитину, яка вже набула громадянство України. Крім того, 21.06.2018 року Жовтневим районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області прийняте рішення яким постанову у справі про адміністративне правопорушення серії ПН МЗП №137323 від 14.03.2018 року винесену заступником начальника управління державної міграційної служби в Запорізькій області Тихонським М.В. про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у вигляді штрафу у сумі 850 грн. за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП було скасовано. Вказане рішення набрало законної сили, а тому поклладння його в основу про порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є помилковим.

Відповідач в особі своїх представників, проти позову під час справи заперечував, зазначивши, що оскаржуване рішення було прийнято обґрунтовано та з дотриманням приписів чинного законодавства, оскільки позивач порушила законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. Представники просили суд в позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, дослідивши докази та оцінивши їх у сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Як встановлено судом, позивач прибула на територію України 04.10.2017 року по паспорту НОМЕР_2 від 14.07.2017 року з Республіки Узбекистан з метою оформлення громадянства України своїй донці, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилась на території України та має право на набуття громадянства України за територіальним походженням відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року, про що нею було надано заяву про оформлення набуття дитиною громадянства України» за територіальним походженням, та додані до неї документи, а саме: копію свідоцтва про народження дитини; дві фотокартки дитини, копії паспортів батьків дитини; зобов`язання припинити іноземне громадянство.

13.10.2017 року позивач звернувся до Покровського РВ у м. Кривому Розі ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про оформлення набуття дитиною громадянства України за територіальним походженням відповідно до вимог ч. 3 ст. 8 Закону України «Про громадянство України».

27.12.2017 року позивач звернувся до Покровського РВ у м. Кривий Ріг ГУДМС України в Дніпропетровській області із заявою про продовження строку перебування на території України в зв`язку з подачею заяви про оформлення набуття громадянства України своїй донці, ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка народилася на території України, за результатом розгляду якої, позивачу було продовжено строк перебування на території України до 20.03.2019 року за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, вбачається, що позивач на законних підставах та правомірно прибула та проживала на території України та відповідно до вимог міграційного законодавства станом на 14.03.2019 року, тобто на час винесення рішення яке оскаржується, що не було перевірено при винесенні рішення про примусове повернення за межі України громадянки ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

14.03.2018 року відповідачем було прийнято рішення № 13 про примусове повернення за межі України громадянина Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , яким також заборонено подальший її в`їзд на територію України на три роки до 14.03.2021 року.

В рішенні зазначено, що 14.03.2018 року працівниками УДМС України в Запорізькій області, спільно з працівниками ГУНП в Запорізькій області гр. ОСОБА_9 була виявлена на центральному ринку міста Запоріжжя «Анголенко», яка з 01.03.2018 року працювала без відповідного дозволу на працевлаштування продавцем, чим порушила п. 4 ст. 4 Закону України про «Правовий статус іноземців та осіб без громадянства», згідно якого, громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_9 не має жодної з обставин, на підставі яких, відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» він не може бути повернутий за межі України.

14.03.2018 року за порушення встановленого порядку працевлаштування іноземців та осіб без громадянства, відносно гр. ОСОБА_1 був складений протокол про адміністративне правопорушення МЗП 137323, за ч. 1 ст. 203 КУпАП.

За результатом розгляду вказаного протоколу, у цей же день 14.03.2018 року заступником начальника УДМСМ України в Запорізькій області було прийнято постанову про накладення адміністративного стягнення на громадянку ОСОБА_1 штрафу у розмірі 850 грн.

Але не погодившись з обґрунтованістю прийняття рішення про примусове повернення за межі України від 14.03.2018 року № 13, позивачем постанову у справі про адміністративне правопорушення серії ПН МЗП № 137323 від 14.03.2018 року, винесену заступником начальника управління державної міграційної служби в Запорізькій області Тихонським М.В. про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у вигляді штрафу у сумі 850 грн. за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП було оскаржено в судовому порядку.

21.06.2018 року Жовтневим районним судом м. Кривого Рогу Дніпропетровської області було прийняте рішення яким постанову у справі про адміністративне правопорушення серії ПН МЗП № 137323 від 14.03.2018 року винесену заступником начальника управління державної міграційної служби в Запорізькій області Тихонським М.В. про накладення на ОСОБА_1 адміністративного стягнення у вигляді штрафу у сумі 850 грн. за вчинення адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 203 КУпАП було скасовано. Провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 203 КУпАП було закрито. (Справа № 212/1748/18).

В свою чергу, з рішення суду вбачається, що суд першої інстанції зазначив, що при винесенні постанови про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, відповідач діяв всупереч вказаних вимог КУпАП не встановивши підстави перебування ОСОБА_1 на території України, не визначив у постанові про адміністративне правопорушення дату час, та місце вчинення правопорушення, а також не вказав який нормативно-правовий акт було порушено діями ОСОБА_1 , що у своїй сукупності вказує на недоведеність об`єктивної сторони правопорушення за ч. 1 ст. 203 КУпАП.

Відтак, з зазначених обставин справи вбачається, що доказ порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме постанова про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності, була визнана протиправною в судовому порядку та скасована, що свідчить про необґрунтованість її врахування при прийнятті спірного рішення.

Крім того, апеляційний розгляд вищезазначеної справи відбувався 24.10.2018 року, за результатами якого апеляційну скаргу управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого рогу Дніпропетровської області від 21.06.2018 року було залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 21.06.2018 року за позовом ОСОБА_1 до заступника начальника управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області Тихоновського М.В. про скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності залишено без змін.

Також, як вбачається з рішення № 13 від 14.03.2019 року про примусове повернення за межі України громадянки ОСОБА_1 , зазначено, що 14.03.2018р працівниками УДМС України в Запорізькій області спільно з працівниками ГУНП в Запорізькій області гр. ОСОБА_9 була виявлена на центральному ринку міста Запоріжжя «Анголенко», яка з 01.03.2018 року працювала без відповідного дозволу на працевлаштування продавцем.

В якості доказу на підтвердження цього факту представниками міграційної служби - відповідачем у справі була надана суду копія пояснень ОСОБА_1 від 14.03.2018 року в якій вона зазначає, що вона торгувала на ринку.

Проте, досліджуючи вказану заяву, суд критично ставиться до пояснень ОСОБА_1 від 14.03.2019 року, оскільки особа є громадянином іншої країни, і потребує послуг перекладача, роз`яснення прав, які реалізовані не були. Отже, у суду є сумніви з приводу розуміння ОСОБА_10 змісту написаного нею документу, вищевказаної заяви, яка містить безліч помилок. Суд, не вважає, що цей документ свідчить про працевлаштування ОСОБА_1 на ринку «Анголенко» в м. Запоріжжя продавцем з 01.03.2018 року, оскільки в поясненнях не зазначено періоду коли вона працювала продавцем на ринку в м. Запоріжжя, чи була вона найманим працівником чи здійснювала самостійну підприємницьку діяльність, зареєстровану чи без реєстрації. Відеофіксація відсутня, свідки не допитувались. Запити з приводу працевлаштування позивача у справі не здійснювались. З огляду на викладене, суд вважає не підтвердженими обставини працевлаштування ОСОБА_1 на ринку «Анголенко» в м. Запоріжжя продавцем з 01.03.2018 року.

Крім того, як вбачається з рішення відповідача № 13 від 14.03.2018 року, в ньому відсутнє належне обґрунтування необхідності застосування щодо ОСОБА_1 заборони подальшого в`їзду в Україну та відсутні посилання на підстави, якими керувався відповідач при прийнятті рішення про встановлення заборони в`їзду в Україну громадянці Узбекистан ОСОБА_11 терміном на 3 роки, а орган державної міграційної служби помилково ототожнив підстави для примусового повернення позивача в країну походження, визначені у ч. 1 ст. 26 Закону, з підставами для заборони її в`їзду в Україну.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та Законами України.

Правовідносини у даній справі регулюються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773 від 22.09.2011 року зі змінами та доповненнями, Порядком продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2012 року № 150 та іншими нормативними актами. Згідно з п. 2 зазначеного Порядку, іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території не більш як 90 днів протягом 180 днів з дати першого в`їзду з держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено міжнародними договорами України. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства на території України продовжується у разі, коли вони прибули з держав з безвізовим порядком в`їзду за наявності обґрунтованих підстав (лікування, вагітність чи пологи, догляд за хворим членом родини, оформлення спадщини, подання заяви про отримання дозволу на імміграцію чи набуття громадянства України тощо) та за умови подання підтверджувальних документів - на період існування таких підстав, але не більш як 180 днів з дати останнього в`їзду в Україну (п. 6 Порядку).

Законодавство України зобов`язує іноземців та осіб без громадянства неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави (частина 3 статті 3 Закону № 3773-УІ).

Статтею 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та громадянство» зазначено, що Іноземець або особа без громадянства не бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належні певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Відповідно до частин 1, 3 статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в`їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється: в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні; якщо при клопотанні про в`їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи; якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі; якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні; якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов`язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов`язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в`їзду в Україну; якщо така особа намагається здійснити в`їзд через контрольні пункти в`їзду-виїзду на тимчасово окуповану територію без спеціального дозволу або така особа під час попереднього перебування на території України здійснила виїзд із неї через контрольний пункт в`їзду-виїзду.

Рішення про заборону в`їзду в Україну приймається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, Службою безпеки України або органом охорони державного кордону.

Згідно з частиною 1 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Відповідно до частини 2 статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня винесення такого рішення.

Згідно з пунктом 18 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», при вирішенні судами спорів про оскарження рішень про заборону в`їзду в Україну слід ураховувати, що застосування такої заборони визначене статтею 13 та частиною другою статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». При цьому необхідність заборони в`їзду в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку визначається компетентними державними органами та має превентивний характер, який не потребує обов`язкової наявності порушень законодавства особами, яким заборонено в`їзд.

Судам під час розгляду спорів про заборону в`їзду в Україну необхідно мати на увазі, що процедура заборони в`їзду в Україну не є прямим наслідком примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України. Підстави для заборони в`їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну визначені статтею 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до частини другої статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства, дії яких порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, може супроводжуватися забороною щодо подальшого в`їзду в Україну строком на три роки.

Отже, у разі прийняття повноважним органом, за наявності законодавчо визначених підстав, рішення про примусове повернення іноземця в країну походження або третю країну, можлива строкова заборона щодо подальшого в`їзду в Україну регламентується саме нормами статті 26 «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», оскільки безпосередньо пов`язана з цим рішенням.

Разом з цим, заборона в`їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства на визначений законом строк є не обов`язком, а правом відповідача. Тобто, є нормою яка може бути застосована до особи з урахуванням обставин її перебування на території України, дотримання вимог законодавства України, соціальну небезпеку, тощо.

В оскаржуваному рішенні від 14.03.2018 року не зазначено жодного обґрунтування для застосування такого заходу як заборона для ОСОБА_1 в`їзду на територію України на три роки.

Згідно з текстом оскаржуваного рішення від 14.03.2018 року, відповідачем жодна оцінка поясненням ОСОБА_1 в частині знаходження на її утриманні малолітньої дитини та створення сім`ї на території України не надавалася, обставини сімейного життя не визначалися.

Відповідно до статті 3 Сімейного кодексу України, сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з вимогами статті 4 Сімейного кодексу України, держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Статтею 141 Сімейного кодексу України, передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Процедура заборони в`їзду на територію України не є прямим наслідком примусового повернення в країну походження (на батьківщину) або третю країну іноземця чи особи без громадянства з України з підстав, наведених у Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», тому у разі застосування такого заходу відповідне рішення повинно мати вичерпне обґрунтування такого обмеження, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.

17.07.1997 року Законом України № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року.

Відповідно до положень статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Виходячи з пояснень позивача ОСОБА_1 щодо наявності на утриманні малолітньої дитини, з огляду на обставини, які склалися, заборона в`їзду на територію України строком на три роки є надто суворою санкцією, оскільки позивач може змінити своє ставлення до сім`ї та виявити бажання легалізувати своє положення в Україні.

Крім того, під час розгляду справи представником позивача було проголошено про набуття неповнолітньою дитиною ОСОБА_1 - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянства України.

Таким чином, проаналізувавши встановлені обставини справи у сукупності, враховуючи те, що доказ порушення позивачем законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме постанова про притягнення позивача до адміністративної відповідальності, була визнана протиправною в судовому порядку та скасована, а також з огляду на те, що відповідачем прийнято рішення без наявності доказів з приводу працевлаштування ОСОБА_1 , без аналізу усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення (вчинення дії), без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), суд вважає позовні вимоги позивача обґрунтованими, а рішення відповідача таким, що безумовно підлягає скасуванню як незаконне.

Керуючись ст.ст. 2, 72-78, 241, 242, 243-246, 268-272, 288 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 -задовольнити частково.

Скасувати рішення Управління державної міграційної служби в Запорізькій області № 13 від 14.03.2018 року про примусове повернення за межі України та зобов`язання покинути територію України в термін до 25.03.2018 року громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 .

Скасувати заборону в`їзду на територію України терміном на три роки до 14.03.2021 року громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У задоволенні інших вимог адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.О. Макаров