Рішення № 83237855, 24.07.2019, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 822/3059/17

РІШЕННЯ

іменем України

24 липня 2019 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Блонського В.К. , суддів Петричковича А.І. , Тарновецького І.І.

за участю:секретаря судового засідання Василевської К.В. представника відповідача Демчук Н.В. розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в Хмельницький окружний адміністративний суд з позовом до відповідача, в якому просить скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України від 17.08.2017 року про відмову засудженому до восьми років позбавлення волі ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії (58) до Петрівської виправної колонії (49), та зобов`язати відповідача повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарань.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідно до вироку Оріхівського районного суду Запорізької області від 10.01.2014 року ОСОБА_1 призначено покарання у виді восьми років позбавлення волі.

Відповідно до рішенням комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, йому визначено колонію максимального рівня безпеки - Замкову виправну колонію (58).

Позивач звернувся із клопотанням до Міністерства юстиції України щодо його переведення до іншої установи виконання покарань, відповідно до ч. 1 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, у зв`язку зі значною віддаленістю м. Ізяслав від місця його проживання до засудження, та неможливістю відвідування його за місцем відбування покарання родичами.

Також позивач зазначив, що найближчою установою виконання покарань до місця проживання його рідних є Петрівська установа виконання покарань (49).

Позивач стверджує, що значна відстань від місця проживання його близьких родичів до місця відбування його покарання є перешкодою у спілкуванні з ними.

17.08.2017 року Центральна комісія Міністерства юстиції України прийняла рішення, яким відмовила у переведенні засудженого до восьми років позбавлення волі ОСОБА_1 , із Замкової виправної колонії (58) до Петрівської установи виконання покарань (49).

Позивач вважає вказану відмову такою, що не грунтується на положеннях чинного законодавства, а тому звернувся із даним адміністративним позовом до суду.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 07.11.2017 року відмовлено у відкритті провадження у даній справі.

Постановою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01.03.2018 року вирішено апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Хмельницького окружного адміністративного суду від 07.11.2017 року, - без змін.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12.12.2018 року вирішено справу № 822/3059/17 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії, - передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 року вирішено касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, ухвалу Хмельницького адміністративного суду від 07.11.2017 року, та постанову Вінницького апеляційного адміністративного суду від 01.03.2018 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 13.06.2019 року відкрито провадження у даній справі.

02.07.2019 року відповідач подав до суду відзив на даний адміністративний позов, в якому зазначив, що при розгляді клопотання ОСОБА_1 , Міністерство юстиції України діяло в межах та у спосіб визначений чинним законодавством України, а тому просить в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Відповідач у відзиві також зазначає, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугував висновок про відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України).

19.07.2019 року позивач подав суду відповідь на відзив, в якій зазначив, що він не погоджується з аргументацією відзиву, оскільки ним наведено беззаперечні докази протиправності рішення відповідача.

Позивач в судове засідання не зявився, хоча був повідомлений перо дату, час та місце розгляду справи належним чином.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала повністю, та надала суду пояснення, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві.

Заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що позивача - ОСОБА_1 , відповідно до вироку Оріхівського районного суду Запорізької області від 10.01.2014 року визнано винуватим у пред`явленому обвинуваченні, передбаченому ч.2 ст.15 ч.1 ст.115, ч.2 ст.194 КК України та призначено йому покарання:

- по ч.2 ст.15 ч.1 ст.115 КК України у виді позбавлення волі на строк вісім років;

- по ч.2 ст.194 КК України у виді позбавлення волі на строк шість років.

На підставі ст. 70 КК України, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років.

Початок строку відбуття покарання: з моменту затримання - з 26 жовтня 2013 року

З березня 2014 року ОСОБА_1 , відбуває покарання в Замковій виправній колонії (58) м. Ізяслав Хмельницької області.

ОСОБА_1 , 29.05.2017 року звернувся із клопотанням до Міністерства юстиції України щодо його переведення до іншої установи виконання покарань, відповідно до ч. 1 ст. 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, у зв`язку зі значною віддаленістю м. Ізяслав від місця його проживання до засудження, та неможливістю відвідування його за місцем відбування покарання родичами, та зазначив, що найближчою установою виконання покарань до місця проживання його рідних є Петрівська установа виконання покарань (49).

Центральна комісія Міністерства юстиції України 17.08.2017 року прийняла рішення, яким відмовила у переведенні засудженого до восьми років позбавлення волі ОСОБА_1 , із Замкової виправної колонії (58) до Петрівської установи виконання покарань (49).

Підставою відмови слугував висновок про відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

Позивач вважає таку відмову відповідача, щодо можливості вирішення питання з приводу переведення його в іншу колонію такою, що порушує його право утримуватися в колонії якнайближче до місця проживання його рідних, а тому звернувся до суду за захистом своїх прав.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Частиною 1 статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК України) встановлено, що кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов`язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними (частина 2 статті 1 КВК України).

Відповідно до частини 2 статті 7 КВК України засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання (частина 4 статті 7 КВК України).

Частиною 1 статті 8 КВК України, серед іншого, передбачено, що засуджені мають право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань. Відповідні звернення (кореспонденція) подаються до адміністрації установи виконання покарань. Про отримання адміністрацією звернення (кореспонденції) засудженому видається талон-підтвердження. Протягом трьох діб (а у випадках, встановлених законодавством, протягом однієї доби) з часу видачі талона-підтвердження зазначене звернення (кореспонденція) направляється адресату.

Наказом Міністерства юстиції України відповідно до Кримінально-виконавчого кодексу України затверджено Положення про центральну, міжрегіональну комісії та комісію слідчого ізолятора з питань визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року за № 266/30134 (далі - Положення № 266/30134).

Пунктом 2 Положення розділу I № 266/30134 визначено, що комісії у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства юстиції України, а також Положенням про визначення виду колонії.

Відповідно до пункту 3 розділу I Положення № 266/30134 центральна комісія - колегіальний орган, що утворюється у Міністерстві юстиції України, який розглядає скарги на рішення міжрегіональних комісій, здійснює направлення для відбування покарання окремо визначених осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту чи обмеження волі, їх переведення для відбування покарання з однієї установи виконання покарань до іншої.

Центральна комісія, в контексті приписів пункту 2 розділу II Положення № 266/30134 утворюється Міністром юстиції України у кількості не менше дев`яти осіб. До складу центральної комісії обов`язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов`язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.

До складу центральної комісії обов`язково входять заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов`язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби, директор Департаменту Державної кримінально-виконавчої служби України, керівники підрозділів, які здійснюють організацію оперативної роботи, медичного забезпечення, контролю за виконанням судових рішень.

Міністр юстиції України затверджує склад центральної комісії та призначає голову і заступника голови комісії. Головою центральної комісії, як правило, призначається заступник Міністра юстиції України, на якого згідно з розподілом обов`язків покладено координацію та контроль за діяльністю Державної кримінально-виконавчої служби України.

Основними завданнями центральної комісії є, зокрема, розгляд питань про переведення засуджених з однієї установи виконання покарань до іншої за межами зони діяльності одного міжрегіонального управління згідно з вимогами статей 57, 93 Кримінально-виконавчого кодексу України.

В свою чергу, зона діяльності міжрегіонального управління - адміністративно-територіальні одиниці, на територію яких поширюються повноваження відповідного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції (далі - міжрегіональне управління) (пункт 3 розділу I Положення № 266/30134).

Пунктами 1, 2, 5 розділу IV Положення № 266/30134 встановлено, що у своїй діяльності комісії керуються Конституцією України та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та Законів України, актами Кабінету Міністрів України та Міністерства юстиції України, іншими актами законодавства, Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228, вироком суду, а також цим Положенням та матеріалами про особу засудженого.

Формою роботи комісій є засідання. Засідання скликаються залежно від потреби прийняття рішення, надходження заяв, скарг, запитів, але не рідше одного разу на місяць та не пізніше ніж протягом 30 днів з дня надходження звернення.

Міжрегіональна та центральна комісії мають право залучати спеціалістів органів, установ виконання покарань, СІЗО та інших установ для розгляду і вирішення питань, що належать до їх компетенції.

Згідно пункту 1 розділу VI Положення № 266/30134 рішення комісій оформлюються протоколами (додатки 1, 2), які підписуються усіма присутніми на засіданні членами комісії.

Матеріали засідання комісії формуються в облікові справи, які прошиваються, а сторінки нумеруються. Облікова справа обов`язково має містити протокол засідання комісії та документи, що стосуються прийнятих на засіданні рішень (пункт 3 розділу VI Положення № 266/30134).

Про прийняте комісією рішення уповноваженим органам, установам чи заінтересованим особам надається витяг з протоколу засідання комісії (додаток 3), а засудженому - оголошується під підпис (пункт 4 розділу VI Положення № 266/30134).

В той же час, порядок переведення засуджених врегульовано Положенням про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 лютого 2017 року № 680/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2017 року № 265/30133 (далі - Положення № 266/30133).

Зокрема, пунктом 1 розділу ІV Положення № 266/30133 передбачено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання без зміни умов тримання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої за межами зони діяльності міжрегіонального управління здійснюється за рішенням центральної комісії.

Пунктом 4 розділу ІV Положення № 266/30133 встановлено, що переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави "відповідно до його місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім`ї засудженого" здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім`ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань.

У клопотанні про переведення має міститися додаткова інформація щодо всіх близьких родичів та членів сім`ї засудженого відповідно до ступеня їх спорідненості та місця їх постійного проживання.

До клопотання про переведення додаються довідка-витяг з особової справи засудженого, копії паспортних документів засудженої особи та близьких родичів чи членів сім`ї засудженої особи, а також оригінали або нотаріально засвідчені копії довідки про реєстрацію місця проживання або місця перебування близького родича чи члена сім`ї, який звернувся з клопотанням, документів, що підтверджують наявність родинних стосунків (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб тощо).

Як слідує з позовної заяви та не заперечується наданими відповідачем доказами, позивач звертався з клопотанням, в якому висловлював бажання про його переведення із Замкової виправної колонії (58) до іншого виправного закладу, а саме до Петрівської установи виконань покарань (49), задля необхідності знаходження ближче до місця проживання його близьких (родичів).

Як вбачається з клопотання позивача про переведення до іншої установи виконання покарань від 29.05.2017 року, та копії його паспорта, місцем реєстрації та проживання ОСОБА_1 , до засудження було с. Пологи Пологівського району Запорізької області.

З вказаного клопотання позивача судом встановлено, що батьки позивача: ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 також проживають в Пологівському районі Запорізької області.

Петрівська виправна колонія (49) розташована в с. Новий Стародуб Петровського району Кіровоградської області.

Відстань від Петрівської виправної колонії (49) до місця проживання позивача до його засудження, та місця проживання його батьків становить приблизно 350 км.

Відстань від Замкової виправної колонії (58) до місця проживання позивача до його засудження, та місця проживання його батьків становить приблизно 990 км.

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що фактично відмова відповідача не містить в собі жодного обгрунтування, у тому числі й підстав для відмови в переведенні ОСОБА_1 до Петрівської виправної колонії (49), оскільки оскаржуване рішення жодним чином не містить обгрунтування його прийняття з огляду на вплив місця відбування покарання на особисте життя засудженого.

Згідно частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Поряд з цим, частиною 2 статті 2 КАС України У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законам України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обгрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Суд звертає увагу, що спірне рішення прийняте необгрунтовано, тобто не враховуючи всіх обставин справи, що мали значення для прийняття відповідного рішення.

Суд наголошує, що оскаржуване рішення, яке полягає у відмові позивачу у переведенні до виправного закладу ближче до місця проживання родичів, жодним чином не мотивоване.

В розрізі вирішення даної адміністративної справи слід звернути увагу на рішення Європейського суду з прав людини Справа "Вінтман проти України" (Заява № 28403/05) від 23 жовтня 2014 року, остаточне 23 січня 2015 року.

Так, у вказаному рішенні Європейський суд з прав людини зазначив; "… Що він перш за все нагадує, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу" (див. рішення у справі "Хьорст проти Сполученого Королівства (№ 2)" (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [ВП], заява № 74025/01, п. 69, ECHR 2005-IX). Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі (див. рішення від 25 липня 2013 року у справі "Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії" (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, п. 836).

У той же час, очевидним є той факт, що тримання особи під вартою за своєю природою призводить до обмеження її приватного та сімейного життя (див., наприклад, рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Калашніков проти Росії" (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, ECHR 2001-XI (витяги)).

У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 квітня 2000 року у справі "Оспіна Варгас проти Італії" (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98). Отже, сприяння з боку адміністрації колонії підтриманню зв`язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою частиною їхнього права на повагу до сімейного життя (див. вищезазначене рішення у справі "Мессіна проти Італії (№ 2)" (Messina v. Italy (no. 2)), п. 61).

Суд зазначає, що будь-яке обмеження права засудженої особи на повагу до його приватного та сімейного життя має застосовуватися "згідно із законом" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції (див. рішення від 17 липня 2007 року у справі "Кучера проти Словаччини", заява № 48666/99, п. 127). Вислів "згідно із законом" не тільки диктує необхідність дотримання національного законодавства, але також пов`язаний з якістю зазначеного законодавства (див. рішення у справах "Нєдбала проти Польщі" (Niedbala v. Poland), заява № 27915/95, п. 79, від 4 липня 2000 року, та "Градек проти Польщі" (Gradek v. Poland), заява № 39631/06, п. 42, від 8 червня 2010 року).

Суд також зауважує, що законодавство, яке передає державним органам влади дискреційні повноваження, саме по собі не суперечить зазначеній вимозі (див. рішення у справах "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, п. 135, від 28 листопада 2002 року, та "Вегера проти Польщі" (Wegera v. Poland), заява № 141/07, п. 71, від 19 січня 2010 року). Проте законодавство повинно з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення такого дискреційного повноваження, наданого компетентним органам влади, з огляду на "законну мету" відповідного заходу, аби забезпечити особу належним захистом від свавільного втручання (див., наприклад, рішення у справах "Аль-Нашиф проти Болгарії" (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, п. 119, від 20 червня 2002 року, та "Алєксєєва проти Латвії" (Aleksejeva v. Latvia), заява № 21780/07, п. 55, від 3 липня 2012 року).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд зазначає, що згідно зі статтею 93 Кримінально-виконавчого кодексу України засуджені, "як правило", мають відбувати весь строк покарання поблизу від свого місця проживання.

Загальна норма, закріплена вищезазначеним положенням, відповідає Європейським пенітенціарним правилам, які рекомендують поміщення засуджених до позбавлення волі, наскільки це максимально можливо, до установ виконання покарань, розташованих поблизу місць проживання родин або близьких родичів. Так само вона відповідає вимозі щодо надання органами влади сприяння засудженим у підтримці зв`язків зі своїми близькими родичами, що є невід`ємним елементом статті 8 Конвенції (див. пункт 78).

З формулювання, використаного у статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України, випливає, що вищезазначена норма не є абсолютною і у деяких невказаних випадках дозволяє винятки.

Суд також звертає увагу на законодавче положення, яким дозволяється переведення засудженого з однієї пенітенціарної установи до іншої тільки за виняткових обставин, які перешкоджають подальшому перебуванню засудженого у "первинній" установі. Це обмеження як таке не видається неналежним, якщо дотримано вищезазначеної загальної норми щодо первинного розміщення засудженого до позбавлення волі.

Проте це не стосується випадку заявника, якого з невідомих причин з самого початку відбування строку покарання направили до колонії, розташованої приблизно за 990 кілометрів від його місця проживання.

Суд зазначає, що орган влади відмовив у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 , про переведення до колонії, розташованої ближче до його місця проживання, здебільшого посилаючись на відсутність для цього законних підстав.

З урахуванням всього вищевикладеного, суд дійшов висновку, що спірне рішення відповідача не узгоджуються з вимогами європейського, та національного законодавства, отже підлягає скасуванню.

Суд зазначає, що для того, щоб відповідати вимогам Конвенції, засоби юридичного захисту повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці.

Таким чином, з урахуванням зазначеного в сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання Міністерства юстиції України повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про переведення засудженого ОСОБА_1 до іншої установи виконання покарання, розташованої ближче до його місця проживання, та місця проживання його родичів.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Скасувати рішення Центральної комісії Міністерства юстиції України, оформлене протоколом № 8 від 17.08.2017 року в частині відмови засудженому до восьми років позбавлення волі ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії (58) до Петрівської виправної колонії (49).

Зобов`язати Міністерство юстиції України повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 про переведення засудженого до іншої установи виконання покарання, розташованої ближче до його місця проживання, та місця проживання його родичів.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 25 липня 2019 року

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 Відповідач:Міністерство юстиції України (вул. Архітектора Городецького, 13,Київ 1,01001 , код ЄДРПОУ - 00015622)

Головуючий суддя Судді В.К. Блонський А.І. Петричкович І.І. Тарновецький