Рішення № 83209671, 19.07.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/8671/18

Провадження № 2/201/791/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,

при секретарі - Разумняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, визнання права власності, -

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська 09 серпня 2018 року звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до ТОВ «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, визнання права власності.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 11 червня 2013 року між ним і відповідачем був укладений публічний договір № НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу, за умовами якого відповідач зобов`язався надати позивачеві у платне володіння і користування предмет лізингу, що відповідно до додатку до цього договору становить транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 . Натомість позивач зобов`язався сплатити лізингодавцю певну суму грошових коштів за користування предметом лізингу в обумовлені сторонами строки, після чого до лізингоодержувача, тобто до позивача, переходить право власності на зазначений автомобіль. Сторонами були виконані умови цього договору, проте у задоволенні заяви відповідача від 05 червня 2018 року зняття з реєстрації відповідного автомобіля було відмовлено через відсутність нотаріального посвідчення укладеного між сторонами договору лізингу. Відповідач під час підписання договору запевнив позивача в тому, що такий договір не потребує нотаріального посвідчення.

За викладених обставин позивач просить суд визнати публічний договір №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року і Заяву про приєднання до нього від 11 червня 2013 року, укладені між сторонами, дійсними; визнати за позивачем право власності на транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 .

Від представника позивача адвоката Казьонного Р.В. до суду надійшла заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити у повному обсязі.

Представником відповідача адвокатом Проходою Р.С. суду надано клопотання про розгляд цієї цивільної справи без його участі, позовні вимоги не визнав просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, також просив застосувати строк позовної давності до вимог ОСОБА_1 . У відзиві на позовну заяву представник зазначає про те, що жодних пропозицій від позивача щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу, укладеного між сторонами 11 червня 2013 року не надходило, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог. При цьому представник відповідача посилається на судову практику, якою аналогічні договори визнаються нікчемними з огляду на відсутність нотаріального посвідчення договору.

Дослідивши та оцінивши надані докази, у їх сукупності з увагою на їх належність, допустимість та достатність, проаналізувавши доводи, які викладені в позовній заяві і співставивши їх з матеріалами справи, суд встановив наступні обставини та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що 11 червня 2013 року між ОСОБА_1 і товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» був укладений публічний договір №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу (а.с. 11-13).

Пунктом 2.1 цього договору сторони погодили, що лізингодавець (ТОВ «Автокредит Плюс») на умовах фінансового лізингу передає у платне володіння і користування предмет лізингу, наведений в пункті 14.1.1. Заяви про приєднання до договору, додатку 1 «Специфікація», а лізингоодержувач ( ОСОБА_1 ) зобов`язається прийняти предмет лізингу та сплачувати щомісячні платежі по відшкодуванню витрат Лізингодавця, пов`язаних з виконанням договору, на умовах цього договору. По закінченню строку лізингу до лізингоодержувача переходить право власності на предмет лізингу згідно з умовами цього договору (за виключенням випадків, передбачених договором та/або законодавством).

Відповідно до заяви про приєднання до публічного договору №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року, підписаної сторонами 11 червня 2013 року, строк лізингу становить 60 місяців з моменту підписання додатку 2 (Графік лізингових платежів) (а.с. 12).

Згідно зі специфікацією та акту приймання-передачі, що становить додаток 1 до публічного договору №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року, предмет лізингу становить транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 . Дата акту приймання-передачі - 18 липня 2013 року (а.с. 15).

Також судом було встановлено, що 07 травня 2018 року сторонами підписаний акт звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу №№НА00А!0000472379, в якому зазначено, що цим актом сторони засвідчують, що всі зобов`язання сторін відповідно до договору №НА00А!0000472379 були належним чином виконані, претензій стосовно договору та зобов`язань за ним сторони не мають. Лізингоодержувач повністю сплатив лізингодавцю всі належні до сплати платежі за договором. Предмет лізингу - автомобіль марки Mersedes-Benz, модель А160, vin- НОМЕР_2 разом з відповідними документами передано у власність лізингоодержувачу (а.с. 17).

ТОВ «Автокредит Плюс» як власник автомобіля марки Mersedes-Benz, модель А160, vin- НОМЕР_2 , 05 червня 2018 року звернулось на адресу ТСЦ 6350 РСЦ МВС у Харківський області із заявою № 143170148 про зняття з реєстрації цього транспортного засобу, проте резолюцією на заяві начальника ТСЦ 6350 РСЦ МВС у Харківський області у задоволенні цієї заяви було відмовлено з посиланнями на п.п. 8, 27, 42 Постанови Кабінету Міністрів України № 1388 від 07 вересня 1998 року, ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 220, ст. 688, ст. 799 ЦК України.

Правовідносини, що виникли між сторонами законодавчо урегульовані наступним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно із ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч. 2 ст. 76 ЦПК України, докази встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 78 ЦПК України, суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

А згідно вимог ст. 82 ЦПК України - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов`язків. Відповідно до них цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення докористування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 19 ЦПК України загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір фінансового лізингу за своєю правовою природою є змішаним і містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу нерухомого майна, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Отже, з урахуванням того, що на договір фінансового лізингу розповсюджуються норми Цивільного кодексу, які регулюють відносини з приводу купівлі-продажу, то у відповідності до ст.203 ЦК України такий договір укладається у письмовій формі, а у випадку участі в ньому фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Зміст правочину не може суперечити нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК України тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо).

Отже, нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Як зазначено вище Договір нотаріально не посвідчувався.

Таким чином, договір фінансового лізингу предметом якого є рухоме майно, а сторонами договору фізична і юридична особа, всупереч положень ст.203 ЦК не було укладено в нотаріальній формі, а тому він в силу положень ст.220 цього ж Кодексу є нікчемним.

Між тим, стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеним законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Пункт 3 ч.1 ст.3 ЦК України визначає однією з загальних засад цивільного законодавства - свободу договору.

Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (ч.ч.1-3 ст.6 ЦК України).

Частина 1 ст. 14 ЦК України передбачає, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 2 ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому випадку нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України №3 від 28 квітня 1978 року, зі змінами № 15 від 15 травня 1998 року «Про судову практику по справам про визнання угод недійсними», з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу.

Згідно з ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

В даному випадку, матеріали справи свідчать, що Лізингоодержувач повністю виконав умови публічного договору №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року, сплатив за придбане майно грошові кошти, фактично володіє автомобілем, договір не визнавався недійсним, позивач набув право власності на спірний об`єкт і правомірно володіє ним, що також не заперечується відповідачем. Передбачених законом підстав для визнання недійсним неоспореного договору лізингу, предметом якого є транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 , у суду немає.

Таким чином, суд вважає, що сторони домовилися про усі істотні умови публічного договору №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року, виконання договору відбулося.

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У відповідності до ст.392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно зі ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 328 ЦК України, встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Як видно із матеріалів справи, позивач набув право власності на автомобіль у спосіб та на підставах не заборонених законом, у відповідності до вимог чинного законодавства відповідно до умов укладеного між сторонами договору, однак не здійснив державну реєстрацію права власності через ухилення однієї сторони правочину від нотаріального посвідчення договору.

Щодо правові позиції, якої дотримується відповідач у цій справі, слід зазначити, що вона є зрозумілою, оскільки згідно із нею відповідач не має повертати позивачеві сплачені останнім грошові кошти за користування автомобілем і автомобіль в цьому випадку також залишається у власності відповідача. Проте така позиція не може бути прийнята судом з огляду на принципи справедливості, законності, а також моралі.

Системний аналіз положень чинного цивільного законодавства дає можливість суду підстави дійти до висновку про те, що за позивачем повинно бути визнано право власності на транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 .

Вирішуючи вимоги заяви відповідача про застосування строків позовної давності до вимог позивача, суд приходить до висновку про відсутність підстав для їхнього застосування, оскільки договір між сторонами дійсно був укладений понад трьох років, що передували зверненню ОСОБА_1 до суду з цим позовом, але про порушення своїх прав позивач довідався не раніше 05 червня 2018 року, коли органами реєстрації транспортних засобів було відмовлено ТОВ «Автокредит Плюс» в знятті з реєстрації спірного автотранспортного засобу.

Натомість відповідачу станом на день укладення договору лізингу з позивачем вочевидь були відомі вимоги законодавства про необхідність нотаріального посвідчення такого виду правочинів як мінімум з огляду на те, що свою господарську, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ТОВ «Автокредит Плюс» веде з 2006 року.

Таким чином, оцінюючі всі докази досліджені судом під час розгляду справи в їх сукупності, письмові пояснення представників сторін, беручи до уваги приписи законодавства, суд дійшов висновку про можливість задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Судові витрати розподілити відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 4, 12, 13, 76-81, 89, 141, 263-265 ЦПК, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс» про визнання договору фінансового лізингу недійсним, визнання права власності - задовольнити.

Визнати дійсними публічний договір №НА00А!0000472379 про надання фінансового лізингу від 11 червня 2013 року і Заяву про приєднання до нього від 11 червня 2013 року, укладені між ОСОБА_1 і товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит Плюс».

Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) право власності на транспортний засіб марки Mersedes-Benz, А160, 2000 року випуску, номер НОМЕР_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев