Рішення № 83140931, 18.07.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

18 липня 2019 року № 826/16605/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про визнання протиправною та скасування відмови у видачі посвідки на постійне місце проживання, зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві (ГУ ДМС в м. Києві), у якій позивач просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в м. Києві про відмову у видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні;

- зобов`язати ГУ ДМС в м. Києві видати таку посвідку.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що ГУ ДМС в м. Києві протиправно відмовило йому у видачі посвідки на постійне проживання в Україні посилаючись на відсутність дозволу на імміграцію, оскільки до припинення громадянства і по теперішній час він постійно проживає в Україні, жодного разу протягом понад десяти років за кордон України не виїжджав, а відтак, оформлювати дозвіл на імміграцію не повинен.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2018 року відкрито провадження у справі та постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін.

Відповідачем подано відзив, в якому він проти задоволення позову заперечує та вказує, що подаючи заяву на отримання посвідки позивач не додав дозволу на імміграцію, в той час, коли згідно з частиною четвертою статті 11 Закону України «Про імміграцію» посвідка на постійне місце проживання видається особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, а згідно підпункту 4 пункту 32 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321, для оформлення посвідки подається, у тому числі, рішення про надання дозволу на імміграцію. Крім того, позивач отримав на його заяву відповідь, а не рішення про відмову у видачі посвідки, а тому лист ГУ ДМС в м. Києві не може бути предметом судового розгляду, а вимога в частині зобов`язання видати позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні не підлягає задоволенню, оскільки є втручанням в дискреційні повноваження відповідача.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якому він зазначає, що згідно пункту 3 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, - посвідка оформлюється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну, або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території. Також вказує на те, що лист-відповідь ГУ ДМС в м. Києві є актом індивідуальної дії, внаслідок чого було порушено права позивача, а тому ним правомірно оскаржено дії відповідача до суду.

Відповідачем подано заперечення на відзив в якому наголошено, що позивача позбавлено громадянства України, а не припинено громадянство, тому посилання його на пункт 3 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання є безпідставним.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

21 серпня 2018 року позивач звернувся із заявою до ГУ ДМС в м. Києві, якою просив відповідно до статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» видати йому посвідку на постійне проживання в Україні, так як постійно проживає на території України понад десять років, був громадянином України, однак його незаконно позбавлено громадянства, про що він довідався від працівників поліції 21 серпня 2018 року.

Листом від 21 вересня 2018 року №1891/6/8001-18/8001.21.2/26152-18 відповідач повідомив позивача, що згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» для отримання посвідки на постійне проживання в Україні іноземці та особи без громадянства повинні спочатку отримати дозвіл на імміграцію в Україну, а згідно із частиною сімнадцятою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року №3773-VI (Закон №3773-VI), визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України.

Стаття 4 Закону №3773-VI визначає підстави перебування іноземців та осіб без громадянства на території України.

Іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні - частина сімнадцять статті 4 Закону №3773-VI.

Частинами першою, другою статті 5 Закону №3773-VI встановлено, що іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та сімнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині сімнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Поставною Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №321 затверджено зразок та технічний опис бланка посвідки на постійне проживання з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2 та затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (Порядок).

Пунктом 9 Порядку встановлено, що оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів» (далі - Центр).

Згідно пункту 16 Порядку документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб`єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.

Керівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, визначає працівників, які виконують функції з прийняття документів, формування заяв-анкет та видачі посвідки, і працівників, які виконують функції з оформлення посвідки (розгляд заяви-анкети, ідентифікація особи та прийняття рішення) - пункт 20 Порядку.

Пунктом 21 Порядку закріплено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб`єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32-34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.

У разі виявлення факту подання документів не в повному обсязі або подання документів, оформлення яких не відповідає вимогам законодавства, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС, уповноважений суб`єкт інформують іноземця або особу без громадянства про відмову в прийнятті документів із зазначенням підстав такої відмови. За бажанням іноземця або особи без громадянства відмова надається у письмовій формі.

Згідно пункту 30 Порядку, у разі прийняття рішення про відмову в розгляді документів, прийнятих уповноваженим суб`єктом, територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС не пізніше наступного робочого дня надсилає уповноваженому суб`єкту письмове повідомлення про відмову в їх розгляді із зазначенням підстав відмови з метою його подальшого вручення іноземцеві або особі без громадянства.

Так пунктом 32 Порядку встановлено, що для оформлення посвідки іноземець або особа без громадянства подають:

1) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, з візою типу D, якщо інше не передбачено законодавством і міжнародними договорами України;

2) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разі подання документів законним представником;

3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку;

4) копію рішення про надання дозволу на імміграцію;

5) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати.

Разом з цим, пунктом 34 Порядку передбачено, що для оформлення посвідки іноземцям або особам без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території, замість документа, зазначеного у підпункті 4 пункту 32 цього Порядку, подається довідка про припинення громадянства України встановленого зразка, видана територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС. (Тобто вказана норма фактично кореспондується з нормою Закону №3773-VI).

Судом встановлено, що 28 жовтня 2006 року Дергачівським РВ ГУМВС України в Харківській області позивачу видано паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 .

Згідно відомостей наявних на офіційному сайті Державної міграційної служби України (https//dmsu.gov.ua) у розділі «перевірка недійсних документів» міститься інформація, що паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 визнано недійсним.

В свою чергу сторонами не заперечується той факт, що на час звернення з заявою про отримання посвідки на постійне проживання позивач вже не був громадянином України.

Із листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України, який надано на адвокатський запит №б/н від 17 жовтня 2018 року, вбачається, що позивач 11 квітня 2014 року в`їхав на територію України згідно паспорта серія НОМЕР_2 . Інші відомості про перетин кордону відсутні.

Отже, позивач до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживав на території України і після прийняття такого рішення залишився постійно проживати на її території, а тому посилання відповідача на те, що для отримання посвідки на постійне проживання в Україні позивач повинен спочатку отримати дозвіл на імміграцію в Україну є неправомірним та суперечить пункту 34 Порядку та положенням Закону №3773-VI.

Суд критично ставиться до доводів ГУ ДМС в м. Києві про те, що позивача позбавлено громадянства України, а не припинено його, оскільки такі доводи не підтверджені, адже в матеріалах справи відсутні будь які належні докази.

Частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Стосовно посилання відповідача на те, що лист ГУ ДМС в м. Києві не може бути предметом судового розгляду, слід зазначити наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

У листі Верховного Суду України від 26 грудня 2005 року №3.2.-2005 зазначено, що справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб`єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єктів, а ці суб`єкти відповідно зобов`язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта.

Так, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

З`ясовуючи питання про наявність чи відсутність публічно-правового спору за критерієм суб`єктного складу, необхідно виходити з правового статусу суб`єктів спору у відносинах, що передували його виникненню. Якщо у відносинах, з яких виник спір, орган публічної влади уповноважений вирішувати питання про права та обов`язки фізичних та юридичних осіб, то такий спір є публічно-правовим.

Крім того, визначаючи підвідомчість спору за критерієм предметності (об`єкту спору), слід встановити чи вчиненні оскаржувані дії, бездіяльність або рішення суб`єктом публічно-правових відносин в межах його компетенції або на виконання владних повноважень та чи зачіпаються при цьому права, свободи, інтереси позивача.

Таким чином, об`єктом публічно-правових відносин слід вважати рішення, дії або бездіяльність усіх без виключення суб`єктів владних повноважень. Проте, варто відзначити, що це не будь-які рішення, дії або бездіяльність, а лише ті, що вчиняються у зв`язку із виконанням правового обов`язку або у зв`язку зі здійсненням передбаченого законодавством права. Такі дії можуть бути пов`язані з повсякденною роботою державних органів (наприклад, прийняття рішення (правового акта). Тобто, владні управлінські функції орган владних повноважень повинен виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

При цьому, під діями слід розуміти активну поведінку суб`єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних і юридичних осіб. В даному випадку, дії відповідача щодо надання листа з відмовою у видачі посвідки на постійне місце проживання, є активними діями Відповідача, які вплинули на права, свободи та інтереси позивача.

В даному випадку лист відповідача є рішенням (актом індивідуальної дії), тобто офіційно оформленим результатом волевиявлення органу державної влади, здійснюваним в односторонньому порядку і спрямованим на виникнення певних юридичних наслідків, що стосується конкретно інтересів позивача, його прав і обов`язків, оскільки породжує для нього певні юридичні наслідки.

Щодо доводів відповідача про те, що вимога в частині зобов`язання видати позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні не підлягає задоволенню, оскільки це є втручання в дискреційні повноваження відповідача, слід звернути увагу на таке.

Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

У разі наявності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.

Тобто, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкта владних повноважень до правомірної поведінки, а не до вирішення питань, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Разом з тим суд вважає за необхідне наголосити, що повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 КАС України способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності є визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.

Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Оскільки, ГУ ДМС в м. Києві у своєму рішенні застосувало взагалі іншу процедуру ніж це передбачено законом, та відмовило у видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні особі, в якої відсутній дозвіл на імміграцію, хоча такий дозвіл не потрібен, суд вважає, що належним способом захисту права позивача є зобов`язання відповідача прийняти відповідне рішення, тобто рішення про видачу або про відмову у видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої у рішенні.

В матеріалах справи наявні докази, які були досліджені судом та свідчать про наявність можливості у суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване й законне рішення з урахуванням позиції суду.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 6 березня 2019 року по справі №1640/2594/18.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини першої статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України).

Враховуючи, що вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, в той час, коли ГУ ДМС в м. Києві належним чином наведені позивачем посилання не спростовано, суд доходить висновку про необхідність захисту прав позивача в судовому порядку та задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України між сторонами судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Статтею 4 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року №3674-VI передбачено, що за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" від 07 грудня 2017 року №2246-VIII з 01 січня 2018 року встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб в розмірі 1762 грн.

Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Верховний Суд України у постанові від 14 березня 2017 року у справі №21-3944а16 зазначає, що системний аналіз частини першої статті 6, частини другої статті 162, частини п`ятої статті 171-1 КАС України (в редакції станом на час прийняття рішення) дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Отже, фактично позов ОСОБА_1 містить одну вимогу немайнового характеру, тому за його подання належало сплатити судовий збір в сумі 704,80 грн.

Однак згідно наявних у справі квитанцій від 18 жовтня 2018 року №0.01162388035.1 0.0.1162393571.1 позивачем за подання позову сплачено судовий збір у розмірі 1409,60 грн, тобто за дві вимоги немайнового характеру.

Оскільки даний позов сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, підлягає задоволенню повністю, поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягає судовий збір в сумі 704,80 грн. Решта коштів, є надміру сплаченим судовим збором та повертається за заявою позивача згідно статті 7 Закону України «Про судовий збір».

На підставі вище викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246 КАС України,

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві від 21 вересня 2018 року про відмову ОСОБА_1 у видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві видати ОСОБА_1 посвідку на постійне місце проживання в Україні.

Рішення набирає законної сили відповідно до статі 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві (місцезнаходження юридичної особи: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4а; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 37768863).

Суддя О.М. Чудак