Рішення № 83097968, 25.06.2019, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/4367/19

Провадження № 2/201/2209/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

25 червня 2019 року

Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді - Федоріщева С.С.,

при секретарі - Разумняк К.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат» про визнання контракту розірваним -

ВСТАНОВИВ:

До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ПАТ «Алчевський металургійний комбінат», в якому позивач просить суд визнати розірваним 08.09.2017р. укладений на підставі рішення Наглядової ради у формі протоколу № 7/2016 від 19.12.2016р. контракт між позивачем та відповідачем.

В обґрунтування своїх вимог позивач у позовній заяві посилався на те, що 09.11.2015р. його було призначено на посаду Генерального директора ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» на підставі рішення Наглядової ради у формі протоколу № 4/2015 від 09.11.2015р. В той же день між ним та відповідачем укладено трудовий контракт на виконання позивачем повноважень Генерального директора строком до 09.11.2016р. У 2016 році продовжено його повноваження Генерального директора відповідача у відповідності до рішення Наглядової ради № 7/2016 від 19.12.2016р. На виконання зазначеного рішення між позивачем та відповідачем укладено новий контракт на виконання повноважень Генерального директора строком до 09.11.2017р.

06.09.2017р. ОСОБА_1 було подано до відповідача заяву про звільнення за власним бажанням з 08.09.2017р. у зв`язку із неможливістю продовжувати роботу з огляду на загрозу захоплення підприємства невстановленими особами, які іменують себе представниками «Луганської народної республіки».

Вказану заяву задоволено Генеральним директором, видано наказ про його звільнення від 08.09.2017р. В той же день з позивачем було проведено розрахунок, ним отримано трудову книжку із записом про звільнення.

З моменту звільнення позивача з боку відповідача не вчинялося будь-яких дій для виключення запису відносно ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Вказане стало відомо позивачу з аналізу змісту офіційного веб-сайту відповідача, де його досі вказано як керівника, та даних Єдиного державного реєстру.

Позивач вважає за необхідне звернути увагу суду на те, що внаслідок його звільнення за власним бажанням трудовий контракт між позивачем та відповідачем розірвано, будь-які трудові відносини між ними припинені. Проте, відповідач з моменту його звільнення не здійснює необхідних дій для виключення запису про позивача, як керівника відповідача, з Єдиного державного реєстру, чим фактично не визнає факт його звільнення та розірвання трудового контракту. Вказане порушує право позивача на вільний вибір праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

Крім того, позивач зазначає, що у грудні 2017 року виробничі потужності відповідача було захоплено невідомими особами, які назвалися представниками влади так званої «Луганської народної республіки». Починаючи з грудня 2017 року будь-яке управління відповідачем припинено. Відповідне повідомлення було неодноразово опубліковано у засобах масової інформації та в мережі Інтернет. На даний час ані акціонери, ані Наглядова рада не займаються та не опікуються діяльністю відповідача, підприємством не виконуються поставлені економічні завдання.

Представник позивача надала до суду заяву, в якій просила задовольнити позов у повному обсязі, проти ухвалення заочного рішення не заперечувала, просила розглядати справу без її участі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, клопотань (заяв) і відзиву на позовну заяву суду не надав, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе на підставі ст. 280, 281, 282 ЦПК України ухвалити у справі заочне рішення суду в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.

Перевіривши надані докази, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 09.11.2015р. ОСОБА_1 було призначено на посаду Генерального директора ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» на підставі рішення Наглядової ради у формі протоколу № 4/2015 від 09.11.2015р. В той же день між позивачем та відповідачем укладено трудовий контракт на виконання ОСОБА_1 повноважень Генерального директора строком до 09.11.2016р. (а.с. 5 - 13).

У 2016 році було продовжено повноваження позивача як Генерального директора відповідача у відповідності до рішення Наглядової ради № 7/2016 від 19.12.2016р. На виконання зазначеного рішення між позивачем та відповідачем укладено новий контракт на виконання повноважень Генерального директора строком до 09.11.2017р. (а.с. 19 - 22).

06.09.2017р. ОСОБА_1 подано до ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» заяву про звільнення за власним бажанням з 08.09.2017р. у зв`язку із неможливістю продовжувати роботу з огляду на загрозу захоплення підприємства невстановленими особами, які іменують себе представниками «Луганської народної республіки» (а.с. 27).

Вказану заяву задоволено Генеральним директором, видано наказ про звільнення ОСОБА_1 від 08.09.2017р. В той же день з позивачем проведено розрахунок, ним отримано трудову книжку із записом про звільнення (а.с. 28 - 34).

Відповідно до положень п. 4.1.8 Положення про Генерального директора ПАТ «Алчевський металургійний комбінат», затвердженого річними зборами акціонерів від 17.04.2012р. № 02/12, до повноважень Генерального директора віднесено, у тому числі, тимчасове покладання виконання обов`язків Генерального директора на інших робітників у випадку відсутності Генерального директора через відрядження, хворобу, відпустку, або через інші причини - упродовж строку такої відсутності. Аналогічні повноваження Генерального директора також встановлені п. 11.7.8 Статуту відповідача. На підставі вказаних пунктів Положення та Статуту, позивачем 08.09.2017р. через власне звільнення з посади Генерального директора, починаючи із 09.09.2017р. тимчасово виконуючим обов`язки Генерального директора призначено ОСОБА_2 (а.с. 23 - 26, 35).

З моменту звільнення позивача з боку відповідача не вчинялося необхідних дій для виключення запису відносно ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 36 - 43, 47 - 52).

Отже, внаслідок звільнення позивача за власним бажанням трудовий контракт між ним та відповідачем розірвано, будь-які трудові відносини між сторонами припинені. Проте, відповідач з моменту звільнення позивача не здійснює необхідних дій для виключення запису про останнього, як керівника ПАТ «Алчевський металургійний комбінат», з Єдиного державного реєстру, чим, на думку позивача, фактично не визнає факт його звільнення та розірвання трудового контракту. Вказане порушує право позивача на вільний вибір праці, гарантоване статтею 43 Конституції України.

Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

За нормою ст. 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною 17.07.1997р., нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов`язкову працю.

Розглядаючи справи, пов`язані із застосуванням даної норми, Конституційний суд України у рішеннях від 07.07.2004р. № 14-рп/2004, від 16.10.2007р. № 8-рп/2007, та від 29.01.2008р. № 2-рп/2008 зазначав, що визначене ст. 43 Конституції України право на працю Конституційний суд України розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом. Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації.

У грудні 2017 року виробничі потужності ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» було захоплено невідомими особами, які назвалися представниками влади так званої «Луганської народної республіки». Починаючи з грудня 2017 року будь-яке управління відповідачем припинено. Відповіде повідомлення було неодноразово опубліковано у засобах масової інформації та в мережі Інтернет.

Відповідно до п. 1.1 Контракту від 2016 року, укладеного між позивачем та відповідачем, даний контракт є трудовим договором. Кодекс законів про працю України, інші нормативні акти, які регулюють трудові правовідносини, розповсюджуються на взаємовідносини сторін за даним контрактом.

Згідно ч. 3 ст. 21 КЗпП України, особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Абзацом 2 пункту 13 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.1992р. «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлено, що оскільки на працівників, з якими укладено контракт, поширюється законодавство про працю, що регулює відносини по трудовому договору, за винятком, встановленим для цієї форми трудового договору, їх трудовий договір може бути припинено й з інших підстав, передбачених законодавством (статті 36, 39-41 КЗпП).

Відповідно до статті 3 КЗпП України, до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з частиною четвертою статті 65 Господарського кодексу України, у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов`язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. За частиною шостою статті 65 ГК України керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

Відповідно до положень контракту з Генеральним директором відповідача 2016 року, даний контракт припиняється, зокрема, за ініціативою керівника до закінчення строків дії контракту у випадках, передбачених пунктом 6.4 даного контракту; з інших підстав, передбачених законодавством (п. 6.2). Згідно з п. 6.4, керівник може за своєю ініціативою розірвати контракт до закінчення строку його дії, у випадках, зокрема втручання у його діяльність, яка може призвести, або вже призвела до погіршення економічних показників діяльності товариства.

Таким чином, умови розірвання трудового контракту передбачаються самим контрактом та Кодексом законів про працю України.

Відповідно до п. 10 Постанови Кабінету Міністрів України «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору», у контракті передбачаються обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання, строк дії контракту, права, обов`язки та взаємна відповідальність сторін, умови оплати й організації праці, підстави припинення та розірвання контракту, соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов`язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця.

За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пунктом 2 ст. 23 КЗпП України встановлено, що трудовий договір може бути укладено на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.

За змістом частини третьої статті 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

За таких обставин, однієї із умов контракту, як особливої форми трудового договору, є строк його дії. Контракт за своєю суттю є трудовим договором, укладеним на визначений строк за погодженням сторін, а отже відноситься до строкових трудових договорів.

У відповідності до частини 1 ст. 39 КЗпП України, строковий трудовий договір (пункти 2 і 3 ст. 23) підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за договором; порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного або трудового договору та у випадках, передбачених частиною першою ст. 38 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю І групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Таким чином, Кодекс законів про працю України встановлює загальні вимоги до порядку розірвання трудових відносин, не враховуючи специфіку становища керівника господарського товариства. По суті, директор об`єднує в собі і статус найманого працівника (який визначається на підставі норм трудового права) і статус виконавчого органу господарського товариства (який визначається на підставі норм корпоративного права). Ні норми трудового договору, ні положення Статуту не повинні погіршувати становище директора порівняно з тим обсягом гарантій, наданих йому трудовим законодавством. Таким чином, директор завжди може скористатися ст. 38 КЗпП й ініціювати розірвання трудового договору за власним бажанням.

Відповідно до роз`яснення Міністерства юстиції України від 01.02.2011р., припинення трудового договору оформляється виданням наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу.

Частиною 1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

За таких підстав, процедура розірвання контракту за власним бажанням відповідно до частини 1 ст. 38 КЗпП України виглядає наступним чином:

- подання працівником власнику або уповноваженому ним органу заяви про звільнення за власним бажанням;

- видання власником або уповноваженим ним органом наказу про звільнення працівника;

- отримання працівником трудової книжки і проведення з ним розрахунку в день звільнення.

Згідно пункту 11.5.12 Статуту відповідача, одним із основних завдань та обов`язків Генерального директора є організація ведення обліку кадрів товариства, прийому та звільнення працівників товариства. Генеральний директора має право наймати та звільняти працівників товариства, вживати до них заходи заохочення та накладати стягнення відповідно до Закону, Статуту та внутрішніх документів товариства; підписувати від імені адміністрації товариства колективний договір, зміни та доповнення до нього (п. 11.7.5 Статуту).

Отже, Генеральним директором, як уповноваженим органом відповідача видано наказ про звільнення позивача, проведено з ним повний розрахунок та надано трудову книжку з відміткою про звільнення, чим дотримано положення чинного законодавства України. Таким чином, 08.09.2017р. трудовий контракт між позивачем та відповідачем розірвано, трудові відносини між сторонами припинено.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ст. 16 ЦК України. За змістом п. 1 ч. 2, ч. 3 цієї статті, одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність або й відсутність обов`язків. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Якщо одна сторона договору вважає цей договір припиненим, а отже і припиненими її зобов`язання за даним договором, проте, друга сторона договору не погоджується з припиненням такого договору та зобов`язань першої сторони за ним, і на думку першої сторони таке невизнання порушує її права або охоронювані законом інтереси, то перша сторона договору може звернутися з позовом про визнання такого договору припиненим.

Аналогічна позиція міститься в Постанові Верховного Суду у справі №910/11352/17 від 01.02.2018р. Вказані положення, що стосуються відносин, які випливають з цивільно-правових договорів, за аналогією поширюються і на відносини, що випливають з трудових договорів.

Враховуючи невизнання відповідачем факту звільнення позивача, належним способом захисту права останнього на вільний вибір праці є визнання розірваним трудового контракту, укладеного у 2016 році між ОСОБА_1 та ПАТ «Алчевський металургійний комбінат», 08.09.2017р.

Згідно ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередньо мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Виходячи із змісту ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Судові рішення згідно ст. 129-1 Конституції України, є обов`язковими до виконання на всій території України. Виконання рішення суду є невід`ємною частиною права на справедливий суд.

Конституційний суд України у рішенні від 02.11,2004р. № 15-рп/2004 відзначив, що верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У рішенні від 31.07.2003р. у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб», передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів» вказав, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть не зворотними.

З рішення Європейського суду з прав людини від 17.07.2008р. у справі «Каіч та інші проти Хорватії» вбачається, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права. Держава несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема, через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

В рішенні у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» від 15.11.1996р. Європейський Суд з прав людини вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Суд визнав, що вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавство.

Отже, позивачем використано право на розірвання контракту з його ініціативи із зазначенням конкретної дати розірвання. Під час звільнення уповноваженим органом відповідача дотримано встановлену законодавством процедуру.

Судом також встановлено факт того, що з моменту звільнення позивача із боку підприємства не вчинялося будь-яких дій для виключення запису щодо нього з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (надалі Єдиний державний реєстр).

Пунктом 13 частиною 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» № 755-IV від 15 травня 2003 року (далі в тексті Закон № 755) передбачено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості про юридичну особу, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.

Законом № 755 не визначено строк, в який потрібно повідомити державному реєстратору про зміну керівника юридичної особи. Однак, допоки не внесені зміни до Єдиного державного реєстру, особа і надалі фігуруватиме в ньому як керівник юридичної особи, навіть після звільнення. Власне, судом встановлено той факт, що позивач і досі значиться керівником ПАТ «Алчевський металургійний комбінат». Так, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань позивач є генеральним директором ПАТ «Алчевський металургійний комбінат».

За встановленого, суд вважає за необхідне захистити законні права та інтереси позивача та визнати розірваним 08.09.2017р. укладений на підставі рішення Наглядової ради у формі протоколу № 7/2016 від 19.12.2016р. контракт між ОСОБА_1 та ПАТ «Алчевський металургійний комбінат».

Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними, допустимими та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.

Аналізуючи встановлені в судовому засіданні фактичні обставини в контексті наведених вище норм цивільного законодавства, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Алчевський металургійний комбінат» про визнання контракту розірваним.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат між сторонами, у відповідності до приписів ст. 141 ЦПК України, враховуючи результат розгляду справи, а також те, що позивач на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, суд вважає за необхідне стягнути судові витрати з відповідача на рахунок держави.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 76-78, 141, 263, 264, 265, 280 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат» про визнання контракту розірваним - задовольнити.

Трудовий контракт, укладений на підставі рішення Наглядової ради у формі протоколу № 7/2016 від 19 грудня 2016 року між ОСОБА_1 таПублічним акціонерним товариством «Алчевський металургійний комбінат» визнати розірваним 08 вересня 2017 року.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат» на користь держави судовий збір в розмірі 768,40 грн.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Заочне рішення суду може бути оскаржене позивачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.

Суддя С.С. Федоріщев