Рішення № 83065981, 10.07.2019, Попільнянський районний суд Житомирської області

Справа № 288/180/19

Провадження № 2/288/244/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 липня 2019 року смт Попільня

Попільнянський районний суд Житомирської області в складі:

головуючого судді - Рудник М. І.,

з участю секретаря судових засідань - Добрянської В.П.,

представника позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідача - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт.Попільня Житомирської області цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на майно,

ВСТАНОВИВ:

В обґрунтування позову ОСОБА_3 (далі - позивач) зазначає, що з 25 січня 2003 року він перебував з ОСОБА_4 (далі - відповідач) у шлюбі, який був розірваний рішенням Попільнянського районного суду від 07 квітня 2009 року.

Проте після розірвання шлюбу вони продовжували проживати разом, вести спільно домашнє господарство, у них був спільний побут, бюджет, відпочинок тощо. Фактично вказане рішення суду на їхні відносини як подружжя ніяк не вплинуло, жоден з них також не укладав іншого шлюбу з іншими особами. Вони зареєстровані в одному будинку по сьогоднішній день. Разом вони ростили та виховували їхню спільну дитину - дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В 2012 році у них народилась ще одна спільна дитина - син ОСОБА_6 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 СК України від 01.02.2019 року №00022012868.

З вказаного витягу також вбачається, що реєстрація народження дитини здійснена як під час перебування батьків у шлюбі відповідно до ст. 133 СК України. Безперервність їхнього з відповідачем спільного проживання як сім`ї можуть підтвердити численні свідки.

Також, у вказаному судовому рішенні від 07 квітня 2009 року про розірвання шлюбу зазначено про віднесення на нього витрат на оформлення розірвання шлюбу в органах РАЦС, при цьому таке оформлення було здійснене лише 31 січня 2019 року.

За час їхнього спільного проживання в 2015 році вони придбали квартиру в АДРЕСА_1 . За їхньою спільною згодою набувачем майна в договорі купівлі-продажу була зазначена відповідач, проте кошти за квартиру сплачувались із їхнього спільного сімейного бюджету.

Також за спільні кошти ними збудувано житловий будинок загальною площею 238,3 м. кв., який знаходиться по АДРЕСА_2 . Право власності на вказаний будинок було зареєстроване також на ім`я відповідача згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

Вказаний будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,1496 га, кадастровий номер - НОМЕР_1 , право власності на яку також зареєстровано за відповідачем.

Позивач зазначає, що останнім часом відповідач зі своїх особистих міркувань вирішила розірвати з ним сімейні відносини та припинити спільне проживання. При цьому, набуте під час нашого спільного проживання як сім`ї майно вона вважає виключно своєю особистою власністю, посилаючись на реєстрацію цього майна на її ім`я, і не бажає визнавати його права на це майно як співвласника.

Будь-якого договору щодо спірного майна між ними не укладалось.

Враховуючи вищевикладене, позивач просить, визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю його та відповідача, як таку, що набута ними за час спільного проживання однією сім`єю; визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1 , які розташовані по АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю його та відповідача, як такі, що набуті ними за час спільного проживання однією сім`єю.

Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 05 лютого 2019 року, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_3 та накладено арешт на житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1 , які розташовані по АДРЕСА_2 .

Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 10 липня 2019 року провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сімє`ю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу - закрито у зв`язку з відмовою представника позивача в цій частині від позову.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечувала, зазначила, що позивачем вибрано невірний спосіб захисту та відповідач не заперечує, що майно є їх спільною сумісною власністю як подружжя, в задоволенні позовних вимог просила відмовити.

Заслухавши представників сторін, дослідивши і проаналізувавши докази, які містяться в матеріалах справи, суд на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов наступних висновків.

В статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У відповідності з п.1 Постанови №11 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення при здійсненні правосуддя судам слід брати до уваги те, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.ХІ.1950) (далі - Конвенція) кожен має право на судовий розгляд своєї справи упродовж розумного строку. Перебіг строків судового розгляду у цивільних справах починається з часу надходження позовної заяви до суду, а закінчується ухваленням остаточного рішення у справі, якщо воно не на користь особі (справа «Скопелліті проти Італії» від 23 листопада 1993 року), або виконанням рішення, ухваленого на користь особи (справа «Папахелас проти Греції» від 25 березня 1999 року).

За змістом п.3 вказаної Постанови розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до статті 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Визначення статтею 16 ЦК способів захисту цивільних прав та інтересів має важливе значення в реалізації завдань цивільного судочинства - забезпечення справедливого неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Однак вимоги цієї статті і статті 4 ЦПК стосовно того, що зазначені права та інтереси можуть захищатися лише способами, передбаченими законом або договором, призводять до відмови в захисті цих прав та інтересів у правовідносинах, для яких законом або договором не встановлено спосіб їх захисту.

Положення цих статей не узгоджуються зі статей 55, 124 Конституції України, норми яких поширюються на всі без винятку правовідносини, що виникають у державі, загальними принципами статті 3 ЦК про право звернення до суду за захистом і не відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, виконання вимог якої є обов`язковим для України. За статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а за її статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Відтак не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв`язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Саме такий концептуальний підхід до застосування судами положень ст. 16 ЦК знайшов своє втілення в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Судом з матеріалів справи встановлено, що 25 січня 2003 року Корнинською селищною радою зареєстровано шлюб між ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , актовий запис №2.

Від шлюбу сторони мають дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також ІНФОРМАЦІЯ_4 в них народився син ОСОБА_6 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до статей 126, 133, 135 СК України від 01 лютого 2019 року № 00022012868. /а. с. 12/

Рішенням Попільнянського районного суду Житомирської області від 07 квітня 2009 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , розірвано. Витрати та оформлення розірвання шлюбу в органах РАЦС віднесено на ОСОБА_3 . / а. с. 8/

27 липня 2010 року набув чинності Закон України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану", яким передбачено ряд суттєвих новел та внесено зміни до Сімейного Кодексу України.

Так, згідно з положеннями законодавства розірвання шлюбу здійснюється органами державної реєстрації актів цивільного стану та в судовому порядку.

Крім того Законом України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" не передбачається проведення державної реєстрації розірвання шлюбу на підставі рішення суду про розірвання шлюбу.

У разі розірвання шлюбу в судовому порядку рішення суду, яке набрало законної сили, надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб. Відмітка про розірвання шлюбу за рішенням суду в паспортах або паспортних документах осіб, шлюб між якими розірвано, робиться у разі їх звернення до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Водночас враховуючи дію законів у часі, Законом України "Про державну реєстрацію актів цивільного стану" передбачено, що розірвання шлюбу, здійснене судом до 27 липня 2010 року, підлягає державній реєстрації в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Тобто, до липня 2010 року розірвання шлюбу, здійснене за рішенням суду, підлягало реєстрації в відділі державної реєстрації актів цивільного стану (ДРАЦС) за заявою колишньої дружини або чоловіка. Але у зв`язку з прийняттям 1 липня 2010 року Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», яким було внесено зміни до Сімейного кодексу України, цей порядок було змінено. Відповідно до перехідних положень вказаного закону рішення про розірвання шлюбу, прийняті судом до 27 липня 2010 року, підлягають реєстрації в органі ДРАЦС.

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , Попільнянським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Житомирській області 31 січня 2019 року складено відповідний актовий запис № 5 про розірвання шлюбу між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . /а. с.13/

За період шлюбу та спільного проживання як чоловіка та дружини сторони придбали квартиру в АДРЕСА_1 , загальною площею 66,8 кв. м., житловою площею 33,5 кв. м., набувачем майна в договорі купівлі - продажу посвідченого приватним нотаріусом Києво - Святошинського районного нотаріального округу Київської області від 16 квітня 2015 року зазначена ОСОБА_4 . На зазначену квартиру ТОВ «Техсервісбут» станом на 14 квітня 2014 року виготовлено технічний паспорт. /а. с. 14/

Також, сторони за період шлюбу збудували житловий будинок загальною площею 238, 3 м. кв., який розташований по АДРЕСА_2 , право власності на який також зареєстровано на ім`я ОСОБА_4 , згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації, серії ЖТ № 182153450891 виданої 14 грудня 2015 року Управлінням ДАБІ у Житомирській області. Вказаний житловий будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,1496 га, кадастровий номер НОМЕР_1 право власності на яку також зареєстрованого на відповідача.

Наведене вище підтверджується також інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 31 січня 2019 року № 154678640. /а. с. 9-11/

Відповідно до свідоцтва про право на нерухоме майно від 03 квітня 2014 року №19946537 та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 квітня 2014 року № 19947353, ОСОБА_4 значиться власником земельної ділянки площею 0,1496 га, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_2 . /а. с. 69-70/

Згідно довідки виконавчого комітету Корнинської селищної ради Попільнянського району Житомирської області від 12 березня 2019 року № 517, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_4 , з 22 лютого 2006 року за вищевказаною адресою проживали разом та вели спільне господарство з 03 жовтня 2007 року. Разом з ними за вищевказаною адресою також зареєстровані їхні діти: дочка - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . Наведене також підтверджується довідкою довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні / будинку осіб виконавчого комітету Корнинської селищної ради Попільнянського району Житомирської області від 04 березня 2019 року № 449 450. /а. с. 53/

Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 05 лютого 2019 року, накладено арешт на квартиру АДРЕСА_3 , а також на житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1 , які розташовані по АДРЕСА_4 . /а. с. 31/

Статтею 5 ЦПК України встановлено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Відповідно до статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Статтею 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналогічні положення містить і стаття 368 ЦК України.

Крім цього, Пленум Верховного Суду України в п.19 Постанови № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» дав роз`яснення, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт в судовому порядку. При цьому тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Судом не встановлено й відповідачем не доведено, що наявні підстави для спростування презумпції спільності майна подружжя, що підлягає застосуванню до визначення правового режиму нерухомого майна, яке є предметом спору у цій справі.

Отже, спірні будинок, земельну ділянку та квартиру належить розглядати як об`єкти права спільної сумісної власності сторін.

За положеннями частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Таким чином, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

За нормами сімейного законодавства умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя. Складення письмово та нотаріальне засвідчення згоди одним із подружжя на відчуження об`єкта спільної сумісної власності подружжя підтверджує факт укладення договору відчуження майна саме в інтересах сім`ї, а не особистої зацікавленості одного з подружжя.

Тобто сімейне законодавство передбачає виникнення спільної сумісної власності на майно і рівні права подружжя щодо володіння, користування і розпорядження ним.

Право на майно виникає в обох із подружжя одночасно, в момент набуття його хоча б одним із них, і оформлення права власності на ім`я другого з подружжя юридичного значення не має, оскільки майно знаходиться у спільній сумісній власності подружжя без визначення часток.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60,69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин другої третьої статті 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім`єю, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясовують джерело набуття (кошти, за які майно було набуте), що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Згідно положення частини першої статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Враховуючи те, що житловий будинок, земельна ділянка на якій він знаходиться та квартира набуті сторонами в період шлюбу, а тому вважається спільною сумісною власністю подружжя.

Особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний розсуд, а також виконує цивільні обов`язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, передбачаючи наслідки; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист; обов`язок доказування позову лежить на позивачеві, який повинен належно довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Вимоги позову можуть бути задоволені за умов, коли вони ґрунтуються на підставах позову, відповідають вимогам закону, договору та є доведеними у належний процесуальний спосіб. Право позивача вимагати з передбачених законом підстав задоволення позову і, відповідно, право відповідача на захист від позову можуть бути належно реалізовані сторонами за умови пред`явлення конкретних, чітко сформульованих вимог, що не допускають множинного тлумачення, припущень.

Таким чином, позивачем чітко сформульовані вимоги щодо визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю, як такі, що набуті ними за час спільного проживання однією сім`єю, при цьому суд не може самостійно визначити спосіб захисту прав позивача, оскільки відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України - сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Таким чином, норми СК України у ст.ст. 57,60,61 - на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу - встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими : 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

Згідно з частиною другою статті 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності та справедливості - СК України містить винятки із загального правила, зокрема, у статті 62 цього Кодексу.

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.

Враховуючи те, що право власності на об"єкти нерухомого майна, яке є спільною власністю подружжя зареєстровано на ОСОБА_4 , після розірвання шлюбу позивачем запропоновано відповідачу звернутися до нотаріуса з метою укладення договору про відчуження за кожним з них своєї частки у праві спільної сумісної власності та оформлення права власності, проте відповідачем дана пропозиція проігнорова.

Згідно положень статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У відповідності до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частинами першою, третьою статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до частини другої, третьої статті 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ч. 1 ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. (ч. 1-3, 5 ст. 263 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Керуючись статтями 15, 16, 182, 183, 316, 317, 319, 321, 325, 328, 368, 372, 386, 391, 392, 396 ЦК України; статтями 60-63, 68-72 СК України; Постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя; Постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»; статтями 2, 4, 5, 12, 13, 19, 23, 28, 48, 76, 77- 79, 80, 81, 89, 102, 110, 141, 258, 259, 263- 265, 352, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності на майно - задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як таку, що набута ними за час спільного проживання однією сім`єю.

Визнати житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, кадастровий номер НОМЕР_1 , які розташовані по АДРЕСА_4 , спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як такі, що набуті ними за час спільного проживання однією сім`єю.

Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - не встановлено, ( АДРЕСА_5 ) на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП - НОМЕР_4 , ( АДРЕСА_5 ) 3768 гривень 40 копійок сплаченого судового збору.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суддя Попільнянського

районного суду М. І. Рудник