Рішення № 82942712, 03.07.2019, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 липня 2019 року м. Житомир справа № 240/7007/19

категорія 106030000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Капинос О.В.,

секретар судового засідання Недашківська Н.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Турлія О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про визнання протиправною бездіяльності, стягнення 127997,55 грн.,

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Житомирській області, яка виразилась у несвоєчасному розрахунку при звільнені позивача ОСОБА_1 та стягнути з Управління Служби безпеки України в Житомирській області на його користь компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 13.08.2018 по 05.02.2019 у розмірі 87 000 гривень.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач одноразову грошову (вихідну) допомогу при звільненні виплатив йому лише 05.02.2019, в той час як датою звільнення є 13.08.2018, чим порушив норми законодавства України.

Ухвалою від 07.05.2019 відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 06.06.2019.

31.05.2019 відповідачем подано відзив на позовну заяву В обґрунтування відзиву зазначено, що вчасно кошти позивачу виплачені не були за відсутності на зазначені цілі фінансування, оскільки кошторисом на отримання Управління за КЕКВ "Грошове утримання військовослужбовців" кошти на виплату одноразової грошової при звільненні військовослужбовців не передбачалися, а планувалися окремо головним розпорядником коштів. Відповідачем вживалися заходи для забезпечення виплати позивачу одноразової грошової допомоги, шляхом надіслання пропозиція Фінансово-економічному управлінню СБ України. Крім того, вказує, що положення КЗпПУ на військовослужбовців не поширюються. Отже, вважає, що відповідач діяв в межах визначених законом повноважень.

05.06.2019 позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, в якій позивач просить стягнути з Управління Служби безпеки України в Житомирській області на його користь компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 13.08.2018 по 05.02.2019 у розмірі 127997,55 грн.

В підготовчому судовому засіданні оголошено перерву до 18.06.2019.

14.06.2019 відповідачем подано до суду відзив на заяву про збільшення позовних вимог. В обґрунтування відзиву зазначив, що положення КЗпПУ на військовослужбовців не поширюються. Оскільки позивач був військовослужбовцем, на нього поширюється Наказ СБУ від 10.04.208 №515/ДСК "Про затвердження Інструкції про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовцям СБ України".

Ухвалою від 18.06.2019 закінчено підготовче провадження у справі та справу призначено до судового розгляду на 03.07.2019.

Позивач в судовому засіданні позов з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог підтримав, просив задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував з підстав, викладених у письмовому відзиві.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

Позивач проходив службу в органах Служби безпеки України та наказом Служби безпеки України в Житомирській області від 03.08.2018 №989-ОС позивача було звільнено з військової служби у запас за пп."а" п.61, пп. "б" (за станом здоров`я - непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час) Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27.12.2007 №1262/2007 та виключено зі списків особового складу з 13.08.2018 наказом Управління Служби безпеки України в Житомирській області від 13.08.2018 №189-ОС.

При цьому, одноразову грошову допомогу при звільненні ОСОБА_1 було виплачено 05.02.2019, що підтверджується довідкою УСБУ від 21.05.2019 №57/85-207р. (а.с.26)

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Порядок проходження військової служби в Службі безпеки України урегульований Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу", Законом України "Про Службу безпеки України", Положенням про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженим Указом Президента України від 227.12.2007 № 1262/2007.

Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII(далі - Закон № 2011-XII) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Статтею 1 Закону передбачено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно частини другої статті 15 Закону №2011 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за станом здоров`я, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Проте, зазначеними нормативними актами не визначено порядку проведення розрахунку при звільненні з військової служби, зокрема зі служби в органах СБУ.

З огляду на це, суд зазначає, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Аналогічну правову позицію наведено у постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15, а тому суд критично оцінює заперечення відповідача щодо неможливості застосування трудового законодавства до даних правовідносин.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

У ч. 1 ст. 117 Кодексу законів про працю України зазначається, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно п.20 Постанови Пленуму ВСУ №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановляння рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

З огляду на викладене, враховуючи зміст ст. 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника.

Встановлено, що у день звільнення позивачу не було виплачено всіх сум, що йому належать, зокрема не виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні.

За таких обставин, з відповідача на користь позивача слід стягнути відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні.

Обчислення середньої заробітної плати, зокрема, у випадку вимушеного прогулу визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.

Відповідно до абз.3 п.2 даного Порядку в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (в т.ч. у випадку вимушеного прогулу) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню (п.6 постанови Пленуму ВСУ №13 від 24.12.1999).

Відповідно до довідки про розмір місячного грошового забезпечення позивача з 01.01.2018 по 13.08.2018 , такий розмір за два місяці підряд перед звільненням (червень-липень 2018) становить 30370,50 грн. (15185,25 грн.+15185,25 грн.) При цьому, суд відмічає, що у довідці при підрахунку складових грошового забезпечення за місяць допущено помилку та вказано 15186,25 грн. (а.с.40)

Таким чином, середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 127989,95 грн. (1585,25*2)/42*177), тобто середньоденний заробіток, визначений шляхом ділення грошового забезпечення за червень-липень 2018 на кількість відпрацьованих днів, необхідно помножити на 177 днів (час затримки розрахунку з 13.08.2018 по 05.02.2019 - день виплати одноразової грошової допомоги) .

Отже, позивачу має бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 127989,95 грн., тому позовні вимоги у цій частині підлягають частковому задоволенню.

Представник відповідача в обґрунтування відзиву посилається на те, що порядок проведення розрахунку з військовослужбовцями регулюється Інструкцією про грошове забезпечення та виплати компенсаційного характеру військовослужбовців СБ України, затвердженої наказом Служби безпеки України від 10.01.2018 №515/ДСК, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України від 25.04.2018 №512/31964, зокрема вказує на п.7 глави 1 розділу 1.

Разом з тим, відповідно до процитованої відповідачем норми Інструкції: при виплаті військовослужбовцям грошового забезпечення за неповний місяць розмір виплати за кожний календарний день визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення за повний місяць на кількість календарних днів у місяці, за який здійснюється виплата.

Тобто, зазначена норма визначає порядок виплати грошового забезпечення за неповний місяць служби, а не розмір середнього заробітку за затримки розрахунку при звільненні.

Більш того, зазначеного наказу суду відповідачем надано не було.

Крім того, відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі- Порядок №100).

Отже, у даному випадку підлягають застосуванню норми трудового законодавства та для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу - постанова Кабінету Міністрів України №100, тому посилання представника відповідача на наказ №№515/ДСК судом до уваги не приймаються.

Щодо доводів відповідача про строки звернення до суду з цим позовом, то з цього приводу варто зазначити правовий висновок, який висловив Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012: за ст. 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Тому, з огляду на зазначене та за встановлених в цій справі обставин, доводи відповідача про те, що позивач пропустив строк звернення з цим позовом до суду безпідставні, позаяк ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень закону.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.01.2019 у справі №806/2164/16.

Що стосується посилань представника відповідача у відзиві на відсутність коштів для виплати компенсації за затримку розрахунку при звільненні, суд зазначає, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.

Зокрема, в Рішенні від 09.07.07р. №6-рп/2007 КСУ вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Важливим є і те, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

ЄСПЛ у справі "Бакалов проти України" та у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" зазначив, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Важливо зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у ч.1 ст. 21 та у ст. 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно із ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1,2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб"єктом владних повноважень не доведено суду поважності причин несвоєчасної виплати позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні.

Враховуючи викладене, суд задовольняє позов частково.

Керуючись статтями 9,77,90,242-246,371 Кодексу адміністративного судочинства України,

вирішив:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України в Житомирській області, яка полягає у несвоєчасному розрахунку при звільненні ОСОБА_1 .

Стягнути з Управління Служби безпеки України в Житомирській області (вул.Фещенка-Чопівського, 7,Житомир,10008, код ЄДРПОУ 20001510) на користь ОСОБА_1 . ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 13.08.2018 по 05.02.2019 в розмірі 127989,95 грн. (сто двадцять сім тисяч дев`ятсот вісімдесят дев`ять гривень дев`яносто п`ять копійок).

В решті позовних вимог відмовити

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Капинос

Повне судове рішення складене 10 липня 2019 року