Рішення № 82930331, 09.07.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3350/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2019 року

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу за матеріалами позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (адреса перебування: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, ідентифікаційний код 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

04.06.2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 29 травня 2019 року № 101 про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що 30.05.2019 року він отримав повідомлення № 5/1-155 від 29 травня 2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 101 від 29 травня 2019 року.

Наказ Головного управління ДМС в Одеській області № 101 від 29 травня 2019 року позивач вважає необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, у зв?язку з тим, що Головним управлінням ДМС в Одеській області не прийнято до уваги реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадської належності – до Пакистану.

Ухвалою від 10 червня 2019 року справу прийнято до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного позовного провадження.

26.06.2019 року за вхідним № 22965/19 до суду надійшов відзив представника ГУ ДМС України в Одеській області на позовну заяву.

Відповідач, в обґрунтування своєї позиції, зазначає, що ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

На думку відповідача, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За приписами п. 5 ч. 1 ст. 263 КАС України cуд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Згідно статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Статтею 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналізом матеріалів справи, судом встановлено, що 21.05.2017 року позивач вибув авіарейсом Чаквал (Пакистан) - Сіалкот (Пакистан) - Дубаї (ОАЕ) - Київ (Україна), на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та візи типу D № Y 03119727. Зі слів позивача, із зазначеного періоду територію України не покидав.

Виїзд з регіону постійного проживання, згідно заяви позивача від 16.05.2019 р., відбувся у зв`язку з навчанням та існуванням конфлікту на релігійному підґрунті між сунітами та шиїтами. Задля підтвердження особи, він надав до ГУ ДМС України в Одеській області оригінал паспортного документу серії ЕХ НОМЕР_2 з перекладом на українську мову. Зі слів позивача, інших документів, які посвідчують особу, він не має.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україна або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Судом встановлено, що позивач потрапив в Україну восени 2017 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканнями, після відрахування з українського ВНЗ та перебування в країні у якості нелегального мігранта більше року, через що особу було притягнено до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП.

Факт досить тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача та вказує на те, що дане звернення до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про набуття міжнародного захисту обумовлене лише потребою у легалізації на території України.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується з постановою Верховного Суду по справі К/9901/2164/17 (820/1502/17) від 14.03.2018 року, якою касаційну скаргу ДМС було задоволено, а рішення першої та апеляційної інстанції - скасовано.

В зазначеній постанові суд касаційної інстанції приймає до уваги доводи про те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із даною заявою може бути іншим.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:

- реальна спроба обґрунтувати заяву;

- надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;

- правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника;

- заявник подав свою заяву про міжнародник захист якомога раніше;

- заявник заслуговує на довіру.

Так, в заяві про звернення за міжнародним захистом від 16.05.2019 року ОСОБА_1 стверджує, що виїзд з Пакистану був пов`язаний з конфліктом між сунітами та шиїтами, який розпочався у 2016 році в регіоні його постійного проживання, який супроводжувався вбивствами людей, через що життя особи та всіх членів його родини було в небезпеці, неможливість повернення пов`язує з власною релігійно-політичною приналежністю. Натомість, під час проведення із позивачем протоколу співбесіди, було встановлено, що зазначений конфлікт насправді розпочався більше 1200 років тому, особисто в нього з цього приводу проблем не було, жодних погроз або переслідувань не зазнавав, основною причиною виїзду з Пакистану було отримання вищої освіти в Україні, наразі на Батьківщині соціально-політична ситуація розцінюється особою як задовільна. В той самий час, не зрозуміло, які політичні переконання має позивач, враховуючи, що ані він, ані члени його родини не були та не є членами жодних політичних, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій ані в країні громадянської належності, ані на території України, у будь-яких волевиявленнях участі ніколи не приймали, власну політичну позицію не висловлював.

Крім цього, 29.05.2019 року під час співбесіди, встановлено, що труднощі через приналежність до сунітів виникали лише в батька особи та вони мають ознаки особистих, так як конфлікт був всього між декількома родинами с. Лава. Станом на теперішній час його родині нічого не загрожує, більше чотирьох місяців жодних погроз нікому не надходило, неможливість свого повернення до Пакистану позивач пов`язує лише із забороною батька та бажанням отримати освіту.

Таким чином, спираючись на твердження ОСОБА_1 , неможливо встановити в якій формі протікав конфлікт, яким чином він торкався питання безпеки життя позивача, враховуючи те, що проблем, пов`язаних із віросповіданням у нього не виникало, повідомлено лише про сутичку між сунітами та шиїтами, датовану 2016 роком, в якій позивач участі не брав та терористичний акт десятирічної давності, який стався у м. Чаквал, мотиви якого невідомі та який також жодним чином не торкнувся нікого з родини ОСОБА_1 . Крім цього, з протоколу співбесіди спостерігається, що права позивача та його рідних в Пакистані жодним чином не порушувались, будь-яких проблем з представниками влади в них ніколи не виникало.

Слід також зазначити, що відповідно до ІКП, в зазначений позивачем період (2016-2019 роки), конфліктів між сунітами та шиїтами в Пакистані не відбувалось, вибух у 2009 році стався поблизу м. Пешавар, яке розташоване на відстані більше 200 км. від м. Чаквал.

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в України, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд, доходить висновку, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов`язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності п. 1 ч. 1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В позивача відсутні будь-які побоювання, щодо можливості здійснення вищезазначених дій.

На підставі п. 6 ст. 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

З урахуванням викладеного, дії відповідача у даному випадку відповідають нормам чинного законодавства та не призвели до порушення прав та законних інтересів позивача.

Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень надав до суду достатні та беззаперечні докази, навів належні доводи, що підтверджують відсутність з його боку порушення чинного законодавства, в той час як доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає відмові у задоволенні.

Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.

Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.

Пунктом 15.5 розділу VII «Перехідні положення» КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Суддя Л.М. Токмілова

.