Рішення № 82903954, 04.07.2019, Франківський районний суд м. Львова

465/900/19

2/465/2005/19

РІШЕННЯ

Іменем України

04.07.2019 року Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючої - судді Мартьянової С.М.,

з участю секретаря Турчак М.І.

за участю представника позивача ОСОБА_1

з участю представника відповідача Феник Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Львівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу гаража недійсним, визначення частки в майні, припинення права власності та визнання права власності, суд, –

В С Т А Н О В И В:

позивач звернувся в суд із позовною заявою до відповідачів Львівської міської ради, ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу гаража недійсним в частині його характеристик, визначення частки у майні, припинення права власності на частку у спільній власності та визнання права власності та просив: визнати договір купівлі-продажу гаража від 18.01.2016 року, посвідчений державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Бобеляк Т.В. та зареєстрований у реєстрі за №4-39, - недійсним в частині характеристик гаража, зазначивши, що «Продавець продав, а покупець купив гараж, позначений в плані літерою "Б", який розташований за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 52,2 кв.м.»; визначити частки співвласників у праві спільної власності на земельну ділянку площею 0,0052 га, розташовану на території АДРЕСА_1 , призначену для будівництва індивідуальних гаражів: за ОСОБА_2 - 4/5 частини; за територіальною громадою м. Львова в особі Львівської міської ради - 1/5 частина; припинити право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на 1/5 частку земельної ділянки площею 0,0052 га, розташованої на території АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва індивідуальних гаражів з виплатою грошової компенсації (вартості цієї частки) Львівській міській раді; визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частку земельної ділянки площею 0,0052 га, розташованої на території АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва індивідуальних гаражів. В обґрунтування заявленого позову покликається на те, що йому на праві власності належить гараж по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 18.01.2016 року. Також він є користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1 , загальною площею по фактичному користуванню 52,2 кв.м. При цьому, покликається на розпорядження виконавчого комітету Радянської районної Ради народних депутатів від 10.04.1985 р. про дозвіл на переобладнання з колишнього сараю під гараж на вказаній земельній ділянці. Згідно даних відділу Держгеокадастру у м. Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області, зазначена земельна ділянка належить до власності територіальної громади м. Львова (комунальної власності). Беручи до уваги принцип єдності/цілісності/нерозривності земельної ділянки та розташованих на ній об`єктів нерухомості, зазначає, що із набуттям від попереднього власника права власності на гараж, розміщений на земельній ділянці, набув речового права на вказану земельну ділянку під цією будівлею. Отже, звертаючись із цим позовом, має намір усунути допущені органом місцевого самоврядування порушення свого права на частину земельної ділянки, на якій розташоване нерухоме майно, що перебуває у його власності.

В судовому засіданні пред`явлений позов підтримано в повному обсязі із підстав, викладених у фабулі позовної заяви. Просить позов задоволити.

Представник відповідача Львівської міської ради в судовому засіданні проти заявлених позовних вимог заперечила. Зазначила, що згідно із ч. 2 ст. 327 ЦК України управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. У відповідності з вимогами ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. До відання виконавчих органів, зокрема, міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (п. 1 ст. 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Згідно із ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду. Попереднім власником вказаного гаража ОСОБА_4 набуто право власності на такий у порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , що була спадкоємцем після ОСОБА_6 , котра прийняла спадкове майно після смерті ОСОБА_7 , котрий володів гаражем та користувався земельною ділянкою на підставі розпорядження виконавчого комітету Радянської районної Ради народних депутатів від 10.04.1985 р. за №100. Таким чином, право на земельну ділянку виникло до 2004 р., така вважається сформованою незалежно від присвоєння їй кадастрового номера. Разом із тим, ні спадкодавці, ні спадкоємці не оформляли переходу права власності на земельну ділянку при переході до них права власності на гараж, відсутні цивільно-правові угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості. Окрім того, позивачем достатніми доказами не доведено цілісності гаража із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, тому важко визначити правовий режим зазначеної земельної ділянки. З огляду на наведене, просить суд ухвалити законне й обґрунтоване рішення по даній справі.

Відповідач ОСОБА_4 в судове засідання не прибув, хоча повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи; заяв про поважні причини неявки до суду не надходило.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши подані документи, об`єктивно оцінивши обставини, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позов слід задоволити із наступних підстав.

Судом установлені наступні обставини. Позивачу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить гараж по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу гаража від 18.01.2016 року, посвідченого державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Бобеляк Т.В. та зареєстрованого в реєстрі за №4-39; номер запису про право власності: 12974732; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 829425746101. Попереднім власником вказаного гаража ОСОБА_4 набуто право власності на такий у порядку спадкування.

Зазначений гараж, позначений у плані літ. «Б», площею 16,9 кв.м. (за зовнішніми обмірами 19,2 кв.м.), 1985 року побудови (згідно даних технічного паспорта на гараж, складеного Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» /ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»/ 12.02.2019).

П. 4.6 ДБН В.2.3-15:2007 «Споруди транспорту. Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів», затверджених наказом Мінбуду України від 07.02.2007 за №44 та введеними в дію 01.08.2007, визначено, що мінімальна необхідна площа конкретної ділянки (території) для постійного чи тимчасового зберігання автомобілів на відкритих автостоянках визначається, виходячи з норми 25 кв.м. на розрахунковий автомобіль, а в одноповерховому гаражі на 1 машино-місце розмір земельної ділянки 25 кв.м., площа забудови – 30 кв.м. (згідно з табл. 1). Відтак, бюро технічної інвентаризації 29.04.2016 р. було видано довідку за №1/7415 про те, що згідно проведеної інвентаризації гаражу загальна площа змінилася з 19,2 кв.м. на 35,7 кв.м. внаслідок переобмірів та уточнення. Відтак, у витязі з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, сформованому 29.09.2016, індексний №69359562, зазначено загальну площу 35,7 кв.м.

Згідно плану ділянки АДРЕСА_1 , користувач ОСОБА_2 (складової частини технічного паспорта на гараж), складеного ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» 12.02.2019, загальна земельна площа по фактичному користуванню – 52,2 кв.м.

Зазначене підтверджується даними експлікації земельних угідь до плану земельної ділянки гр. ОСОБА_2 , м. Львів АДРЕСА_1 , опрацьованого ТзОВ «Геодезично-будівельний стандарт» (Ліцензія: АД №034032) у 2018 р. (віза головного спеціаліста відділу інженерних споруд, транспорту та геослужби 07.05.2018), де вказано площу земельної ділянки разом 0,0050 га.

Зазначене вбачається також із розпорядження Виконавчого комітету Радянської районної Ради народних депутатів від 10.04.1985 р. за №100 про дозвіл на переобладнання з колишнього сараю під гараж на вказаній земельній ділянці.

Згідно довідок із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями від 10.05.2016 за №31-1323-0.2-3783/9-16АП та від 17.06.2016 за №31-1323-0.2-4830/9-16АП, наданих Відділом Держгеокадастру у м. Львові Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, відповідно до державної статистичної звітності, земельна ділянка на АДРЕСА_1 Львові (згідно представленого плану земельної ділянки) відноситься до земель м. Львова, що не надані у власність або користування (згідно списку землекористувачів та землевласників Франківського району м. Львова, затвердженого рішенням виконкому Львівської міської ради від 06.02.1998 р. за №51 «Про інвентаризацію земель м. Львова»). Себто така належить до власності територіальної громади м. Львова (комунальної власності).

Згідно із п. 2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України 24.05.2001 року за №127 (у редакції наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 26.07.2018 року за №186; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.12.2018 р. за №1442/32894), гараж - будівля (споруда), частина будівлі (споруди) або комплекс будівель (споруд) із приміщеннями для постійного або тимчасового зберігання автотранспортних та інших мототранспортних засобів, з елементами технічного обслуговування (або без таких). Відповідно до п. 6 Інструкції, індивідуальні (окремо розташовані) гаражі підлягають технічній інвентаризації. Додатком Б до ДБН ОСОБА_8 2.3-15:2007 «Автостоянки і гаражі для легкових автомобілів» визначено, що гараж - будинок (споруда), частина будинку (споруди) або комплекс будинків (споруд) з приміщеннями для постійного або тимчасового зберігання, а також елементами технічного обслуговування легкових автомобілів та інших мототранспортних засобів; гаражі наземні - будинки, споруди, позначки підлоги основних приміщень яких не нижче рівня спланованої поверхні землі; машино-місце (на автостоянці або в гаражі) - площа, необхідна для встановлення одного автомобіля, що складається із площі горизонтальної проекції нерухомого екіпажа з додаванням розривів наближення (захисних зон) до сусідніх екіпажів або будь-яких перешкод.

В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Згідно ч. 1 ст. 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. У відповідності до Технічних вказівок щодо визначення меж земельних ділянок спільної та спільної часткової власності фізичних і юридичних осіб на забудованій території у населених пунктах, затверджених Державним комітетом України по земельних ресурсах 18.05.1998, власник земельної ділянки - юридична особа, громадянин, які володіють сукупністю трьох правомочностей на власність: володіння, користування, розпорядження. Право на земельну ділянку - вся сукупність прав на землю у відповідності із Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами і законодавчими актами, включаючи обтяження. Комунальна власність на землю - власність на землю територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, земельні ділянки спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Земельна ділянка - ділянка землі, на яку розповсюджуються гомогенні права власності і яка являє собою єдину власність, має фіксовані межі та характеризується певним місцем розташування, природними властивостями, фізичними параметрами, правовим і господарським статусом та іншими характеристиками, які є її суттєвими складовими. Землеволодіння - форма здійснення прав на землю. Якщо суб`єктами власності виступають фізичні та юридичні особи, то об`єкт власності перебуває у спільній частковій власності. Спільна сумісна власність на земельну ділянку - власність на землю, право на яку мають двоє або більше фізичних та юридичних осіб, без визначення розміру частки кожного суб`єкта власності (співвласників). Розмір частки може бути визначено лише тоді, коли спільна сумісна власність ліквідується і замість неї створюється спільна часткова власність або особиста. /п. 1.5/ Розміри земельних ділянок та їх компонентів обумовлюються функціональним використанням (призначенням) і обґрунтовуються раціональним (ефективним) використанням землі, будівельними, протипожежними, санітарними та іншими нормами з урахуванням придатності та цінності території населеного пункту /п. 2.2/. Неподільними земельними ділянками є такі, що складаються з ідеальних земельних часток і не можуть поділені в натурі (на місцевості) без шкоди для їх раціонального використання /п. 2.4/. Розміри земельних ділянок різного функціонального використання в існуючій забудові визначаються виходячи з необхідності забезпечення умов експлуатації розташованих на них будинків, будівель, споруд, насаджень на підставі дотримання встановлених будівельних, протипожежних і санітарних норм у відповідності з цільовим призначенням цих ділянок, а також раціонального використання суміжних ділянок /п. 3.1/. Земельна ділянка може включати компоненти, які забезпечують її функціональну цілісність: - територію під будинками (будівлями, спорудами); - господарські та інші майданчики; - шляхи, проїзди та тротуари /п. 3.2/. Розмір земельної частки визначається проектом землеустрою, за угодою між співвласниками майна, за рішенням суду з врахуванням розміру часток їх власності на нерухоме майно або за рішенням органу місцевого самоврядування /п. 4.2/. В межах земельної ділянки можуть бути виділені реальні або ідеальні земельні частки. Ідеальна частка не може бути встановлена в натурі без втрати її сутності. Її величина виражається дробом від розміру земельної ділянки /п. 4.3/.

Як про те роз`яснено в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 за №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку, суди мають виходити з того, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК, а з часу внесення змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. N997-V (997-16) - і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування /п.п. ґ) п. 18/. У випадках, передбачених статтями 86-89 ЗК, володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває в спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, у разі недосягнення згоди - за рішенням суду, а при перебуванні ділянки в спільній сумісній власності - за договором або законом. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної ділянки або виплати рештою учасників грошової компенсації за цю частку при неможливості її виділення та отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру його частки /п.п. е) п. 18/. При вирішенні вимог про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд має з`ясовувати, зокрема, чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до їх відчуження /п. 18-1/. Відповідно до статей 1225 ЦК і 131 ЗК право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, а також право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом /п. 22-1/.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13.04.2016 р. у справі №6-253цс16. ВСУ зазначено, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Правова позиція щодо принципу єдності/цілісності земельної ділянки та розташованих на ній об`єктів нерухомості зазначена також у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12.10.2016 року у справі №6-2225цс16. За загальним принципом цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю та споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного й цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість. При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК в поєднанні з нормою ст. 125 ЗК слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на ній об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Крім того, п. «е» ч. 1 ст. 141 ЗК передбачено, що підставою припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 120 ЗК, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.

Аналогічні правові позиції викладені у постанові Судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі №6-2цс15 та постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 04.02.2019 р. у справі №463/1696/15-ц провадження №61-29220св18.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Maharramov v. Azerbaijan» (заява №5046/07) від 30.03.2017 р. зазначено, що заявник був «законним користувачем» відповідної землі, зважаючи на належне йому право власності на нерухоме майно, розташоване на цій земельній ділянці, із можливістю передачі землі у власність цій особі у майбутньому. Відповідно, заявник мав достатній майновий інтерес щодо земельної ділянки для того, щоб отримати право володіння.

При цьому, відповідно до правового висновку, зазначеного в постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 20.06.2018 р. у справі №713/1291/17, провадження №61-26716св18, згідно з вимогами Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. За змістом чч. 1, 3 ст. 626 ЦК, двостороннім договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав й обов`язків, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Отже, правова природа двостороннього договору передбачає волевиявлення обох його сторін на зміну, припинення або встановлення прав та обов`язків сторін цього договору.

За змістом ст. 655 ЦК, за договором купівлі-продажу, продавець передає/зобов`язується передати майно (товар), а покупець приймає/зобов`язується прийняти майно (товар).

Зміст правочину становлять права та обов`язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).

Відповідно до ч. 1 ст. 217 ЦК України, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Як про те роз`яснено у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», згідно зі статтею 217 ЦК правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217 ЦК суд може визнати недійсною частину правочину, з`ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Як про те зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2014 №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідно до статті 41 Конституції України та пункту 2 частини першої статті 3, статті 321 ЦК ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом (п. 1). Право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК) /п. 3/. Розглядаючи позови, пов`язані з правом спільної власності, суди повинні виходити з того, що відповідно до статті 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Частка суб`єкта права спільної сумісної власності визначається, зокрема, при поділі майна, виділі частки зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини (п. 17).

Згідно Листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, зі змісту ст. 357 ЦК вбачається, що під терміном «визначення часток» законодавець розуміє визначення (встановлення) розміру частки співвласника у спільному сумісному майні (п. 3.4).

ЦК України встановлює порядок виділу та поділу майна, що належить особам на праві спільної сумісної власності. При цьому, частиною третьою статті 370 цього Кодексу передбачено, що виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 Кодексу. Тобто, в порядку, передбаченому для виділу частки із майна, що є у спільній часткові власності.

Згідно ст. 372 ЦК України, майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17.02.2016 р. у справі №6-1500цс15, «первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно».

Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Відповідно до правових висновків Верховного Суду України, із змісту вказаної норми випливає, що припинення права особи на частку у спільному майні допускається за наявності будь-якої однієї з обставин, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї (ухвала Верховного Суду України від 23.06.2010 р. у справі №6-22505св09; постанова від 16.01.2012 р. у справі №6-81цс11).

Предметом позову у цій справі є забезпечення можливості набуття речового права на земельну ділянку під об`єктом нерухомості, який належить позивачеві, та на частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування вказаного об`єкта (будівлі), розпорядником якої є відповідач.

Враховуючи цілісність об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, неможливість поділу (відтак, неподільність) зазначеної земельної ділянки в натурі (на місцевості) без шкоди для її раціонального використання, необхідність забезпечення умов експлуатації розташованого на ній гаража на підставі дотримання встановлених будівельних, протипожежних і санітарних норм у відповідності з цільовим призначенням цієї ділянки, а також раціонального використання суміжних ділянок, що не дозволяє утворити нову земельну ділянку без втрати її сутності, - реальний виділ частки відповідача (міської ради) у спірній земельній ділянці та спільне володіння й користування нею співвласниками є неможливими, оскільки неможливим є розподіл в натурі земельної ділянки без порушення вимог нормативних документів; єдиним варіантом поділу спірної земельної ділянки є грошова компенсація однієї сторони на користь іншої.

Припинення права особи на частку у спільному майні як одна із підстав припинення права власності, узгоджується також із положеннями ч. 1 ст. 346 ЦК України, яка встановлює перелік підстав припинення права власності, що не є вичерпним, а частиною 2 вказаної статті передбачено можливість припинення права власності і в інших випадках, встановлених законом (наприклад у випадку, передбаченому ст. 365 ЦК України).

Як роз`яснюється у п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22.12.1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», оскільки суд за чинним законодавством вирішує спори учасників спільної власності щодо розпорядження чи користування майном, то не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності присудження грошової компенсації за частку у спільній власності, якщо її неможливо виділити або поділити майно у натурі чи спільно користуватись ним.

Суд приймає до уваги, що на депозитний рахунок Територіального управління державної судової адміністрації України у Львівській області позивачем було внесено кошти як судовий депозит за позовом ОСОБА_2 .

Визначена у матеріалах про грошову оцінку земельної ділянки вартість 1/5 частки підлягає виплаті міській раді, а тому суд приходить до висновку, що право відповідача на належну йому частку слід припинити, стягнувши в його користь компенсацію вартості, що внесена на депозитний рахунок, та визнати за позивачем право власності на належну відповідачу частину у власності на майно. Таке припинення права власності відповідачу, на думку суду, не завдасть істотної шкоди.

Відомості щодо зазначеної земельної ділянки підлягають внесенню до ДЗК шляхом реєстрації кадастровим реєстратором відділу держгеокадастру у місті Львові ГУ Держгеокадастру у Львівській області земельної ділянки площею 0,0052 га, розташованої на території АДРЕСА_1 в цілому за ОСОБА_2 . Право власності на вказану земельну ділянку підлягає реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме в цілому за ОСОБА_2 .

Відповідно до роз`яснень п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 за №7, спори, пов`язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Як про те зазначено в інформаційному узагальненні «Аналіз ВСУ практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України», здійсненому Верховним Судом України, невизнання цивільного права полягає в пасивному запереченні наявності у особи суб`єктивного цивільного права, зокрема, на майно, на право користування майном, яке безпосередньо не спричиняє шкоду суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права. Водночас тут відсутнє звернення інших осіб до юрисдикційних органів про відсутність у особи цивільного права. Оспорювання суб`єктивного цивільного права відображає такий стан правовідносин, коли суб`єктивне цивільне право заперечується в юрисдикційному органі.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів та ч. 1 ст. 10 ЦПК України, суд при здійсненні правосуддя має керуватись принципом верховенства права у контексті Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ЄКПЛ) і практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), які слід застосовувати судам при розгляді справ як джерело права відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Абз. 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту», ухваленої на 114-й сесії Комітету міністрів від 12.05.2004 року передбачено, що відповідно до вимог статті 13 Конвенції, держави-члени зобов`язуються забезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженням порушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі; крім обов`язку впровадити такі ефективні засоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, на держави покладається загальний обов`язок розв`язувати проблеми, що лежать в основі виявлених порушень; саме держави-члени повинні забезпечити ефективність таких національних засобів як з правової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.

Зокрема, у п. 145 рішення від 15.11.1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

У п. 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5.04.2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст.ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12.06.2013 року у справі №6-32цс13.

Відтак, з`ясувавши характер, суть та підстави заявлених позивачем вимог, норми права, якими вони регулюються, давши належну правову оцінку зібраним у справі доказам та поясненням сторін у їх сукупності, суд приходить до переконання, що пред`явлений позов підставний та підлягає до задоволення з метою усунення невизначеності у взаємовідносинах позивача та відповідачів, захисту порушених майнових прав позивача шляхом створення необхідних умов для реалізації зазначених прав та запобігання діям з боку відповідачів, які перешкоджають їх здійсненню.

Керуючись статтями 2, 12, 13, 76, 81, 82, 89, 141, 206, 259, 264, 265, 268, 274, 275, 279 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити.

Визнати договір купівлі-продажу гаража від 18.01.2016 року, посвідчений державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Бобеляк Т.В. та зареєстрований у реєстрі за №4-39 недійсним в частині характеристик гаража, зазначивши, що «Продавець продав, а покупець купив гараж, позначений в плані літерою «Б», який розташований за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 52, 2 кв.м.».

Визначити частки співвласників у праві спільної власності на земельну ділянку площею 0,0052 га, розташовану на території м. АДРЕСА_1 , призначену для будівництва індивідуальних гаражів: за ОСОБА_2 - 4/5 частини; за територіальною громадою м.Львова в особі Львівської міської ради -1/5 частина.

Припинити право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на 1/5 частку земельної ділянки площею 0,0052 га, розташованої на території АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва індивідуальних гаражів з виплатою грошової компенсації (вартості цієї частки) Львівській міській раді та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 частку земельної ділянки площею 0,0052 га, розташованої на території АДРЕСА_1 , призначеної для будівництва індивідуальних гаражів.

Позивач: ОСОБА_2 , ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2

Відповідач: Львівська міська рада, ЄДРПОУ 04055896, адреса: м.Львів, пл.Ринок, 1

Відповідач: ОСОБА_9 , ІПН НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_3 .

Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а у випадку відкладення складання повного рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до розділу ХІІІ Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Рішення виготовлено в нарадчій кімнаті в єдиному примірнику.

Повний текст рішення виготовлено 09.07.2019 року.

Суддя: Мартьянова С.М.