Рішення № 82891467, 20.06.2019, Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпра (до 25.04.2025 - Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська)

Справа № 199/1487/19

(2/199/1973/19)

РІШЕННЯ

Іменем України

20.06.2019 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Куземі О.Г., за участі відповідача ОСОБА_1 , представника третьої особи Кривич Ю.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення без надання іншого житлового приміщення, треті особи: Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради, Орган опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м. Дніпрі ради, ОСОБА_4 -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідачів, в якому зазначив, що він є співвласником 13/18 частини квартири АДРЕСА_1 , інший співвласник вищезазначеної квартири є сестра позивача ОСОБА_4 . 28.04.2001 року позивач одружився з відповідачем ОСОБА_1 , шлюб було розірвано 30.04.2008 року. Після одруження відповідач вселилась до квартири як член сім`ї власника зі згоди інших співвласників.

06.06.2009 року позивач вдруге одружився, від шлюбу позивач має двох дітей, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Колишня дружина продовжує проживати з сином в зазначеній вище квартирі. Відповідач не сплачує за комунальні послуги, хоча на рівні з усіма користується електроенергією, теплопостачанням, водою і т.д., позивач та його нова дружина все сплачують, відповідно до наданих квитанцій в період з 2014 по 2018 рік.

Відповідач отримала в спадщину після смерті матері житловий будинок, що знаходиться в Республіці Крим, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 07.09.2016 року, загальною площею 62,5 кв.м., таким чином відповідачі мають житло для проживання.

Позивач з сестрою мають намір продати квартиру, але відповідач чинить перешкоди відмовляючись виселятись з квартири, постійно чинить сварки, кричить на всю квартиру, стоїть на обліку органу опіки та піклування, як неблагополучна мати.

Позивач просив суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , що є підставою для їх зняття з реєстрації за вищезазначеною адресою та виселити з вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Позивач та його представник в судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі, надали пояснення, аналогічні викладеним у позові.

Відповідач ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги не визнавала, оскільки вважає, що відсутні підстави для виселення її та спільного з позивачем сина. Правила співжиття вона не порушує, з сином займають окрему кімнату. За комунальні послуги вона дійсно не сплачує, оскільки позивач не сплачує їй аліменти на утримання сина.

Відповідач ОСОБА_3 до суду не з`явився, повідомлений належним чином про слухання справи.

Представник третьої особи – Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради в судове засідання не з`явився. Про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином. Причини неявки в судове засідання не повідомив.

Представник третьої особи - Органу опіки та піклування в особі Амур-Нижньодніпровської районної в м. Дніпрі ради в судовому засіданні заперечувала щодо позовних вимог щодо ОСОБА_3 , оскільки права неповнолітнього на житло будуть порушені.

Третя особа ОСОБА_4 в судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі.

Суд, вислухавши пояснення сторін, свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , дослідивши матеріали справи, приходить до наступного.

Судом встановлено, що позивач по справі є власником 13/18 частин квартири АДРЕСА_1 на підставі: свідоцтва про право власності на житло від 24.12.1998 року (1/3 частина), свідоцтва про право на спадщину за законом від 03.09.2003 року (2/9 частини), свідоцтва про право на спадщину за законом від 14.07.2007 року (3/18 частини). Інша частина квартири належить третій особі ОСОБА_4

28 квітня 2001 року було укладено шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 . Після укладення шлюбу прізвище дружини змінено на ОСОБА_11 . Шлюб між сторонами було розірвано 30 квітня 2008 року. Від шлюбу сторони мають дитину – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відповідача по справі. Відповідач ОСОБА_1 була вселена до квартири позивача як член його сімї, після народження став проживати з ними син, відповідач ОСОБА_3 відповідачі зареєстровані у квартирі в установленому законом порядку.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 310 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно до ст. 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 311 ЦК України).

Разом з тим, виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК України підстави для позбавлення права на житло

Статтею 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 157 ЖК УРСР передбачено, що членів сім`ї власника будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення проводиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

В частині 4 ст. 156 ЖК УРСР зазначено, що до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Крім того, з аналізу положень ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР встановлено, що виселення члена сім`ї, при систематичному порушенні правил співжиття, можливе за умови, що заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Отже, особи, які були вселені до спірного житла, як члени сім`ї співвласника такого житла, згідно статті 157 ЖК Української РСР можуть бути виселені лише з підстав передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу.

У статті 116 ЖК УРСР відсутній вичерпний перелік дій особи, які можуть тлумачитися судами як порушення правил співжиття або як причини неможливості спільного володіння та/або користування житлом.

Крім того, статтею 405 ЦК України передбачено що член сім`ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом

При цьому, відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно положень ч. 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як визначено в ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Позивачем не надано до суду будь-яких доказів на підтвердження того, що відповідачі по справі систематично руйнують чи псують жиле приміщення або використовують його не за призначенням, а також, що до них застосовувались заходи запобігання і громадського впливу. Та обставина, що позивач є власником квартири, а отже має охоронюване законом право володіти, користуватись і розпоряджатись належним йому майном, сама по собі не може бути підставою для виселення відповідачів, які там правомірно проживають.

Також необґрунтованими є вимоги позивача, щодо визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки відсутні правові підстави для цього, так як в судовому засіданні сторони визнали той факт, що відповідачі безперервно проживають у спірному житловому приміщенні.

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Ще більшої переконливості в необхідності захисту такого базового соціально-економічного права людини як право на житло, надає те, що Конвенцією права пов`язані з житлом захищені двічі: ст. 8 документа передбачає право на «повагу до житла», а ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на «повагу до майна».

Таким чином, рішення про виселення становитиме порушення Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із Законом», не переслідує однієї із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», яке набуло статусу остаточного 03.03.2011, визнано, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява №19009/04, п. 50).

У п. 36 рішення від 18 листопада 2004р. у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995р., п. 63).

Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Право дитини на житло передбачено Конституцією України та Конвенцією «Про права дитини», схваленими резолюцією 50/155 Генеральної асамблеї ООН від 12 грудня 1995 року.

Як зазначено у ст.16 Конвенції житла дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Як зазначено у ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.

Діти – члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користування займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Неповнолітня дитина не є самостійним суб`єктом житлових правовідносин, а набуття або втрата права користування житлом дитиною залежить від набуття або втрати такого права її батьками.

Як зазначено у статті 3 Конвенції «Про права дитини», схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної асамблеї ООН від 20.11.1989 р. № 44/25, ратифікованої Постановою верховної Ради України від 27.02.1991 р. № 789-ХІІ, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративним чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування виконавчого комітету Амур-Нижньодніпровського районної у місті № 4/4-589 від 30.05.2019 року, останній вважає недоцільним визнання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням та виселення та таким, що не відповідає найкращому забезпеченню його інтересів.

Таким чином, суд приходить до висновку, що відповідачі користуються займаним приміщенням на законних підставах і їх виселення призведе до порушення конституційного права особи на житло, таким чином відсутні правові підстави для задоволення позову.

З урахуванням результату розгляду справи та відповідно до ст. 141 ЦПК України суд вважає за необхідне судові витрати віднести за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст.263-265 ЦПК України, ст.ст.71, 116,156,157 ЖК України,ст. 405 ЦК України,суд, -

У Х В А Л И В:

У позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення без надання іншого житлового приміщення,- відмовити.

Судові витрати позивача у вигляді судового збору віднести за його рахунок.

Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі апеляційної скарги у тридцятиденний строк з дня виготовлення повного рішення.

Суддя