Рішення № 82868409, 14.06.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

14 червня 2019 року № 640/2695/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., за участі секретаря судового засідання Алчієвої І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Київської міської ради

третя особа Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської

міської ради (Київської міської державної адміністрації)

про визнання протиправним та нечинним абзацу 2 підпункту 4.17 пункту 4 "Положень про реєстр адрес у м. Києві" затверджених Додатком 1 до рішення Київської міської ради "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві

за участю представників сторін:

позивач: ОСОБА_2

відповідач: Пилипчук І.І.

третя особа: Жуковський В.П.

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач), в якому просить суд визнати незаконним та нечинним абзац другий підпункту 4.17. пункту 4 «Положення про реєстр адрес у місті Києві», затвердженого Додатком 1 до рішення Київської міської ради «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» від 22.05.2013р. № 337/9394, зміст якого «- завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності)».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.02.2019р. відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Також вказаною ухвалою залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Крім того, ухвалою від 18.02.2019р. суд зобов`язав відповідача опублікувати оголошення у виданні, в якому цей акт був або мав бути офіційно оприлюднений про відкриття провадження в адміністративній справі щодо оскарження абзацу 2 підпункту 4.17 пункту 4 "Положень про реєстр адрес у м. Києві" затверджених Додатком 1 до рішення Київської міської ради "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві" від 22.05.2013р. № 337/9394.

В газеті «Хрещатик» за 22 березня 2019 року за № 7 було розміщено оголошення про те, що 09.04.2019р. о 13:30 в приміщенні Окружного адміністративного суду міста Києва (м. Київ, вул. В. Васильківська 81-А, зал судових засідань № 120) відбудеться розгляд справи № 640/2695/19 за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання незаконним та нечинним абзац другий підпункту 4.17. пункту 4 «Положень про реєстр адрес у місті Києві» затверджених Додатком 1 до рішення Київської міської ради «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» від 22.05.2013р. № 337/9394.

Відтак в силу приписів ст. 264 КАС України суд вважає, що всі заінтересовані особи належним чином повідомлені про судовий розгляд даної справи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що через Центр надання адміністративних послуг позивач звернувся до відповідача з метою отримання адміністративної послуги щодо нерухомого майна (нежитловій будівлі (літ.Б) на АДРЕСА_1 ), який належить позивачу на праві приватної власності. Проте, відповідач 13.11.2018р. протиправно відмовив позивачу з посиланням на п. 4.17 Положення про реєстр адрес у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.05.2013р. № 337/9394 (далі - Положення), відповідно до якого до заяви про присвоєння поштової адреси додаються такі документи: - завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності).

На думку позивача, відповідачем у нормативно-правовому акті жодним чином не зазначається перелік випадків або інших чинників, на підставі яких Департамент містобудування та архітектури КМДА (далі - Департамент) при присвоєнні поштової адреси визначає необхідність надання документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою.

Таким чином, як вказує позивач, суб`єкт владних повноважень в особі Департаменту, зловживаючи своїми владними делегованими повноваженнями, на власний розсуд, без будь яких пояснень може або надавати відмову у присвоєнні поштової адреси через відсутність документів на землю або не витребувати такі документи взагалі.

При цьому відсутні будь-які належні аргументації щодо умов, за яких таке витребування вважається законним або ні. Тобто, на думку позивача, існує правова невизначеність, зазначене підтверджується відповіддю Департаменту № 055-15925 від 04.12.2018 року, наданою представнику позивача, відповідно до якої Департамент, якому делеговані повноваження щодо присвоєння поштових адрес не надає жодної належної відповіді стосовно виключного переліку випадків, за яких надання відомостей (відповідних документів) про право власності чи право користування на земельну ділянку є необхідним у разі присвоєння поштової адреси об`єктам нерухомого майна.

Отже позивач вважає, що абзац. 2 підпункту 4.17 пункту 4 Положення порушує його права.

Відповідач у відзиві проти позову заперечив, посилаючись не те, що в разі визнання незаконним та нечинним оскаржуваного пункту Положення, це може призвести до негативних наслідків, які вплинуть на правильність присвоєння адрес об`єктам нерухомого майна у м. Києві. За посиланням відповідача, визнання незаконним оскарженого пункту є неприпустимим, адже документи, які вимагаються в цьому пункті, є складовою частиною інформації, яка необхідна для законності та правильності присвоєння адреси відповідному об`єкту нерухомості. Також відповідач вважає, що позивач не довів порушення свої прав прийняттям оспорюваного пункту.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив задовольнити адміністративний позов з підстав та мотивів, викладених в позовній заяві та наданих письмових поясненнях.

Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, підтримав правову позицію, викладену у письмових запереченнях на адміністративний позов, та просив суд у задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи в судовому засіданні проти позову заперечив та зазначив, що на інтернет-сайті Департаменту міститься роз`яснення, в яких випадках які документи необхідно подавати.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

22 травня 2013 року Київською міською радою було прийнято рішення № 337/9394 "Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві", яке було опубліковано в газеті Хрещатик, у липні 2013 № 94, 95 (далі - Рішення № 337/9394).

Затверджене рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 року N 337/9394 Положення про реєстр адрес у місті Києві (далі - Положення) розроблено на основі законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про регулювання містобудівної діяльності", постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 2011 року N 559 "Про містобудівний кадастр", рішення Київської міської ради від 24 травня 2012 року N 588/7925 "Про Службу містобудівного кадастру", рішення Київської міської ради від 20 вересня 2012 року N 70/8354 "Про затвердження Міської цільової програми створення та впровадження Містобудівного кадастру міста Києва на 2013 - 2015 роки" і встановлює на території міста Києва єдиний порядок присвоєння, реєстрації адрес об`єктів нерухомості (далі - адреса) та всіх змін у них, включаючи анулювання, а також порядок ведення реєстру адрес у місті Києві (далі - Реєстр адрес) як одного із основних інформаційних ресурсів системи Містобудівного кадастру міста Києва.

Приписи п. п. 4.1, 4.2 Положення визначають, що присвоєння поштових адрес об`єктам нерухомого майна здійснюється шляхом видання розпорядчих документів Департаментом містобудування та архітектури або районними в місті Києві державними адміністраціями з подальшим їх внесенням до Реєстру адрес.

Розгляд питань присвоєння поштових адрес здійснюється за клопотаннями фізичних та юридичних осіб (заявників) в установленому порядку.

Приписи п. 4.16 Положення визначають, що присвоєння поштових адрес багатоквартирним житловим будинкам, домоволодінням, житловим будинкам садибного типу, індивідуальним дачним та садовим будинкам здійснюється розпорядженням відповідної районної в місті Києві державної адміністрації. Заявники подають заяву про присвоєння поштової адреси до дозвільного центру відповідної районної в місті Києві державної адміністрації.

Присвоєння поштових адрес іншим об`єктам нерухомого майна здійснюється наказом Департаменту містобудування та архітектури. Заявники подають заяву про присвоєння поштової адреси до Департаменту містобудування та архітектури через Міський дозвільний центр.

Згідно п. 4.17 вказаного Положення до заяви про присвоєння поштової адреси додаються такі документи:

- завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності);

- для фізичної особи - копія паспорта, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, національний, дипломатичний чи службовий паспорт іноземця або документ, що його заміняє;

- для юридичної особи та фізичної особи - підприємця - копія виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

- завірена в установленому порядку копія правовстановлюючого документа на об`єкт нерухомого майна, а для новозбудованих об`єктів - зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат, що засвідчує відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджує його готовність до експлуатації;

- копія виконавчого (контрольно-геодезичного) знімання, зареєстрованого в містобудівному кадастрі міста Києва (для закінченого будівництвом об`єкта);

- довідка Департаменту економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про сплату пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (при цьому показники загальної площі (площ) та функціонального призначення об`єкта в цій довідці мають відповідати фактичним показникам загальної площі (площ) та функціонального призначення) або рішенню Київської міської ради про звільнення від сплати пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (при цьому показники загальної площі (площ) та функціонального призначення об`єкта в такому рішенні мають відповідати фактичним показникам загальної площі (площ) та функціонального призначення);

- копія технічного паспорта об`єкта нерухомого майна, виготовленого відповідним суб`єктом господарювання згідно з наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року N 127 "Про затвердження Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна".

У разі надання неповного комплекту документів, зазначених у цьому пункті, відсутності підстав для присвоєння об`єкта нерухомого майна поштової адреси заявнику протягом 10 робочих днів надається вмотивована письмова відмова.

Судом встановлено, що 26.10.2018р. позивач звернувся до Центру надання адміністративних послуг з метою отримання поштової адреси нерухомого майна (нежитловій будівлі (літ.Б) на АДРЕСА_1 ), який належить позивачу на праві приватної власності. Відповідно до опису до заяви були додані наступні документи:

- копія паспорту;

- нотаріально завірена копія правовстановлюючого документа на об`єкт нерухомого майна;

- копія виконавчого (контрольно-геодезичного) знімання;

- довідка Департаменту економіки та інвестицій КМДА про сплату пайової участі;

- копія технічного паспорту об`єкту нерухомого майна;

- копія довіреності.

Листом від 13.11.2018р. № 10468/0/06-27-18 Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відмовив позивачу в погодженні поштової адреси з посиланням на п. 4.17 Положення, а саме , запропоновано надати завірену в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою.

У той же час, як зазначає представник позивача, 26.09.2018р. він звернувся до відповідача через Центр надання адміністративних послуг в інтересах ТОВ "ГБР" з метою отримання адміністративної послуги щодо присвоєння поштової адреси об`єкту нерухомого майна (комплексу виробничих будівель, що складаються з блоку виробничих приміщень "А", технічного центру "Б", будинку охорони "В) на АДРЕСА_2 який належить ТОВ "ГБР" на праві приватної власності.

До заяви було додано перелік документів, аналогічний поданому позивачем, і наказом № 120 від 20.02.2018р. Департаментом було присвоєно поштову адресу, про що свідчить відповідна копія витягу з наказу (відповідні копії звернення та наказу у матеріалах справи).

Таким чином, як зазначив представник позивача, з невідомих причин оскаржувана норма по різному застосовується Департаментом до різних суб`єктів звернення, що не відповідає критеріям соціальної справедливості та передбачуваності.

Судом встановлено, відповідно до п.3 ч.1 ст. 264 КАС України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Отже строк позовної давності у даному випадку позивачем не порушено.

Відповідно до п. 1.4 Положення адреса - структурований опис сукупності реквізитів місця розташування об`єкта нерухомості на місцевості, що однозначно визначає даний об`єкт.

Реєстрація адреси - це сукупність дій щодо внесення до Реєстру адрес відомостей з документів, що встановлюють адресу. Реєстрація адреси об`єкта нерухомості супроводжується контролем його місцезнаходження (і за необхідності його відображення)

Також згідно п. 1.6 Положення метою створення та функціонування Реєстру адрес, удосконалення реєстрації адрес та їх змін є: - систематизація та унормування подання інформації щодо адресної ідентифікації об`єктів нерухомості в різних документах, базах даних та інформаційних системах міста; - централізований облік юридично правильних адрес будівель, споруд, майнових комплексів на різних етапах їхнього життєвого циклу, а також місця розташування (адреси) земельних ділянок; - забезпечення відповідності адреси будівлі, споруди, майнового комплексу а також місця розташування (адреси) земельної ділянки, вказаної у пред`явленому заявником документі, юридично правильні адресі чи місцю розташування земельної ділянки (адресі), зареєстрованій у Реєстрі адрес; - створення умов для встановлення однозначних зв`язків між різноманітними інформаційними потоками в інформаційних системах міста щодо адресної прив`язки об`єктів нерухомості; - забезпечення інформаційних потреб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб у питаннях адресної ідентифікації об`єктів нерухомості на території міста.

Судом встановлено, що абзац перший вказаного п. 4.17 Положення при визначенні необхідності надання разом із заявою про присвоєння поштової адреси завіреної в установленому порядку копії документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, містить визначення - за необхідності. Водночас, а ні у вказаному Положенні, а ні інших Законодавчих актах, що були наведені відповідачем, не міститься чітких критеріїв, коли саме вимагається надання документу, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, а коли не вимагається.

Представник відповідача в судовому засіданні також не зміг чітко пояснити випадки, коли такий документ необхідно подавати.

Визначаючись щодо змісту спірних правовідносин суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, а статтею 8 Конституції України закріплено що в Україні визнається і діє принцип верховенство права.

Так, згідно ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Принцип верховенства права сформувався як інструмент протидії свавіллю держави, що виявляється в діях її органів як у цілому, так і окремих із них. Верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Одним із елементів принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який ЄСПЛ відносить до загальних принципів європейського права.

Як зазначено в доповіді Європейської Комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), щодо верховенства права, правова визначеність вимагає, щоб правові норми були чіткими й точними, спрямованими на те, щоб забезпечити постійну прогнозованість ситуацій та правовідносин, що виникають; держава зобов`язана застосовувати закони прогнозованим і послідовним чином; прогнозованість означає, що закон за можливості має бути оголошений заздалегідь і бути передбачуваним щодо його наслідків.

ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання принципу правової визначеності. Зокрема, наприклад, у рішенні по справі «Ольссон проти Швеції» ЕСПЛ вказує, що норма національного закону не може розглядатися як «право», якщо її не сформульовано з достатньою точністю так, щоб громадянин мав змогу, якщо потрібно, з відповідними рекомендаціями, до певної міри передбачити наслідки, що її може потягнути за собою вчинена дія» [10, п. 61].

Крім іншого, у справі «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини наголосив, що вимога Конвенції пункту 2 ст. 10 про те, що обмеження здійснення свободи вираження поглядів, яке має бути встановлене законом, є рівнозначною вимозі, передбаченій у пункті 1 ст. 5 про те, що будь-яке позбавлення свободи має бути законним. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія. Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом», у пункті 1 ст. 5 зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке позбавлення свободи відповідає меті ст. 5 і не є свавільним.

Будь-яка дія органів державної влади має будуватися на цьому принципі, а відтак чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні (п. 147 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Броньовський проти Польщі" від 22.06.2004). Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. У національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. (Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гавенда проти Польщі" від 14.03.2002, п. 56 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Аманн проти Швейцаріїї" від 16.02.2000).

Також Європейський суд з прав людини у п. 30 рішення у справі "Круслена" від 24.04.1990 зазначив, що закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі чи судді нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання.

У своїх інших рішеннях ЄСПЛ також неодноразово звертав увагу на недосконалість чинного законодавства України і необхідність дотримуватися принципу правової визначеності, зокрема у п.31 у справі «Ракевич проти Росії» (Rakevich v. Russia), у п.109 у справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), у п.53 у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та у п.19 у справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine).

Крім того, значущість принципу правової визначеності підтверджується практикою Конституційного Суду України. Так, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 цей суд наголосив на тому, що «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до свавілля» (абзац 2 п.п. 5.4 п. 5 мотивувальної частини). Тобто невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що у практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до свавілля.

Також у Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права: «Одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинно базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки» (абзац 3 п.п. 3.1 п. 3 мотивувальної частини). Так, Конституційний Суд України наголосив на тому, що правовій визначеності відповідатиме встановлення обмежень основних прав людини і громадянина лише за умови забезпечення зрозумілих і передбачуваних для особи наслідків застосування правових норм.

Отже, принцип правової визначеності висуває певні вимоги не тільки до нормативно - правових актів, але й до практики їх застосування. Відповідно до нього суди при здійсненні правосуддя повинні однаково застосовувати відповідні норми права за однакових фактичних умов в аналогічних справах, оскільки за інших умов суди можуть прийняти такі рішення, зміст яких не очікувався жодною з сторін, а це і є правовим свавіллям, що суперечить конституційним принципам верховенства права та правової держави.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що норма статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Аналізуючи зміст абзацу першого п. 4.17 Положення про реєстр адрес у місті Києві, затвердженим рішенням Київської міської ради від 22.05.2013р. № 337/9394, суд приходить до висновку, що відповідачем у даному випадку передбачено таку вимогу для присвоєння поштової адреси, як надання завіреної в установленому порядку копії документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності).

Проте відповідач не закріпив у вказаному Положенні чітких критеріїв визначення такої необхідності.

З огляду на критерії, напрацьовані ЄСПЛ, суд вважає, що правова норма п. 4.17 Положення про реєстр адрес у місті Києві сформульовані без достатньої точності для того, щоб особа, зацікавлена в присвоєнні поштової адреси, могла передбачити, що документ, який посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою, буде вимагатись в конкретному випадку.

У «Науковому висновку щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», опублікованому на офіційному сайті Верховного Суду, зазначено, що «дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі».

Так, у п. 54 рішення від 02.11.2006 по справі "Волохи проти України" зазначено, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене "згідно із законом", оскільки законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться, та не передбачає достатніх гарантій захисту від свавілля при застосуванні таких заходів спостереження.

Таким чином, нормативним актом встановлено дискрецію органу державної влади у вирішенні питання про присвоєння поштової, проте чітко не визначено її меж, що свідчить про недотримання принципу правової визначеності як елемента принципу верховенства права, гарантованого частиною першою статті 8 Основного Закону України.

Відповідно до приписів ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про адміністративні послуги" № 203-VI від 06.09.2012р. державна політика у сфері надання адміністративних послуг базується на принципах: 1) верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) стабільності; 3) рівності перед законом; 4) відкритості та прозорості; 5) оперативності та своєчасності; 6) доступності інформації про надання адміністративних послуг; 7) захищеності персональних даних; 8) раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг; 9) неупередженості та справедливості; 10) доступності та зручності для суб`єктів звернень.

Згідно з ст. 8 Закону України "Про адміністративні послуги" № 203-VI від 06.09.2012р. суб`єктом надання адміністративних послуг на кожну адміністративну послугу, яку він надає відповідно до закону, затверджуються інформаційна і технологічна картки, а у разі якщо суб`єктом надання є посадова особа, - органом, якому вона підпорядковується.

Інформаційна картка адміністративної послуги, що надається територіальним органом центрального органу виконавчої влади, іншого державного органу, їх посадовими особами, які уповноважені відповідно до закону надавати адміністративну послугу, затверджується на підставі типової інформаційної картки, затвердженої відповідним центральним органом виконавчої влади, іншим державним органом.

У разі делегування центральним органом виконавчої влади, іншим державним органом відповідно до закону повноважень з надання адміністративних послуг органам місцевого самоврядування інформаційна картка адміністративної послуги, що надається органом, якому делеговані такі повноваження, затверджується на підставі типової інформаційної картки, затвердженої центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики щодо делегованого повноваження.

Інформаційна картка адміністративної послуги містить інформацію про:

1) суб`єкта надання адміністративної послуги та/або центр надання адміністративних послуг (найменування, місцезнаходження, режим роботи, телефон, адресу електронної пошти та веб-сайту);

2) перелік документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, порядок та спосіб їх подання, а у разі потреби - інформацію про умови чи підстави отримання адміністративної послуги;

3) платність або безоплатність адміністративної послуги, розмір та порядок внесення плати (адміністративного збору) за платну адміністративну послугу;

4) строк надання адміністративної послуги;

5) результат надання адміністративної послуги;

6) можливі способи отримання відповіді (результату);

7) акти законодавства, що регулюють порядок та умови надання адміністративної послуги.

Інформаційна картка адміністративної послуги розміщується суб`єктом надання адміністративних послуг на його офіційному веб-сайті та у місці здійснення прийому суб`єктів звернень.

Порядок надання адміністративних послуг передбачено статтею 9 Закону України "Про адміністративні послуги" № 203-VI від 06.09.2012р., в якій, зокрема в частинах 5 та 6 визначено, що перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом. Забороняється вимагати від суб`єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом.

Таким чином суд приходить до висновку, що у п. 4.17 Положення визначення (за необхідності) порушує принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), одним з елементів якого є правова визначеність положень законів та інших нормативно-правових актів, а також порушує принцип рівності конституційний прав і свобод передбачених ст. 24 Конституції України.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 14.06.2007р. по справі «Свято- Михайлівська Парафія проти України» наголосив, що в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання. Таким чином, наявна в суб`єкта повноважень свободи дій при прийнятті рішення в межах його повноважень не є абсолютною, а обмежена певними законодавчо встановленими рамками, якими, зокрема, визначаються підстави та необхідні умови прийняття певного рішення, зміст цього рішення, його альтернативні варіанти, а також перелік дій, які повинна вчинити особа для отримання певної вигоди внаслідок прийняття суб`єктом владних повноважень відповідного рішення.

У пункті 3 Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 р. зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення у правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; 5) обов`язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

За таких обставин суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Посилання відповідача на те, що оскаржуваним пунктом рішення право позивача будь-яким чином порушено не було, суд вважає необґрунтованим, оскільки саме на підставі п. 4.17 Положення позивачу і було відмовлено в присвоєнні поштової адреси. Водночас, відповідно до приписів КАС України позивач самостійно має право обирати спосіб захисту порушеного права.

Крім того, суд вважає необґрунтованим посилання представника третьої особи в судовому засіданні на те, що інтернет-сайті Департаменту міститься роз`яснення, в яких випадках які документи необхідно подавати, оскільки такі випадки повинні бути чітко зазначені саме в нормативно-правовому акті, а не на інтернет сайтах.

Відповідно до ст. 265 КАС України резолютивна частина рішення суду про визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним невідкладно публікується відповідачем у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили. Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Згідно з ч. 3, 4, 5 ст. 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні. Якщо судом визнано нормативно-правовий акт протиправним і нечинним повністю або в окремій частині і при цьому виявлено недостатню правову врегульованість відповідних публічно-правових відносин, яка може потягнути за собою порушення прав, свобод та інтересів невизначеного кола осіб, суд має право зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти новий нормативно-правовий акт на заміну нормативно-правового акта, визнаного незаконним повністю або у відповідній частині.

Отже, суд у зв`язку з задоволенням позовних вимог зобов`язує відповідача, після набрання рішенням законної сили, опублікувати у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, оголошення про визнання протиправним абзац другий підпункту 4.17. пункту 4 «Положень про реєстр адрес у місті Києві» затверджених Додатком 1 до рішення Київської міської ради «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» від 22.05.2013р. № 337/9394, зміст якого «завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності)».

Також суд на підставі частини 5 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України суд вважає на необхідне зобов`язати відповідача прийняти новий нормативно-правовий акт на заміну нормативно-правового акта, визнаного незаконним у відповідній частині.

Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно зі ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Представництво інтересів в суді ОСОБА_1 здійснював адвокат Калько Д.О., відповідно до договору про надання правової (правничої) допомоги № 05/09-1 від 05.09.2018 року та свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю КВ № 6075.

Виконання робіт та їх оплата підтверджується рахунком № 1 від 08.02.2019р., Актом виконаних робі від 12.02.2019р. та квитанцією № 0.0.1265202138.1 від 12.02.2019р. на суму 5 600,00 грн.

Відповідачем в судовому засіданні було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Як зазначалось вище, відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), та ціною позову.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

На підтвердження наданих послуг представником позивача також було надано акт виконаних робіт, з якого вбачається що на складання позовної заяви представником позивача було витрачено 7 (сім) годин, а також ставки гонорару адвоката на 2019 рік, з аналізу якого суд приходить до висновку про співмірність витрат представника позивача на правничу допомогу на суму 5 600,00 грн. та їх обґрунтованість.

Крім того, суд враховує, що відповідно до приписів ч.8 ст. 264 КАС України адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових актів вирішується за правилами загального позовного провадження. Отже дана справа не відноситься до справи незначної складності, у зв`язку з чим клопотання представника відповідача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами є необґрунтованим та не підлягає задоволенню.

Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути 5 600,00 грн. понесених судових витрат, пов`язаних з наданням правничої допомоги при розгляді справи в суді.

Суд також стягує на користь позивача документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та нечинним абзац другий підпункту 4.17. пункту 4 Положення про реєстр адрес у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» від 22.05.2013р. № 337/9394, зміст якого «завірена в установленому порядку копія документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку чи право користування земельною ділянкою (за необхідності)».

3. Зобов`язати Київську міську раду відповідно до ч.1 ст. 265 КАС України невідкладно опублікувати резолютивну частину рішення суду у даній справі у виданні, в якому його було офіційно оприлюднено, після набрання рішенням законної сили.

4. Зобов`язати Київську міську раду прийняти нову правову норму замість скасованого абзацу другого підпункту 4.17. пункту 4 Положення про реєстр адрес у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради «Про деякі питання ведення реєстрів адрес, вулиць та інших поіменованих об`єктів у місті Києві» від 22.05.2013р. № 337/9394.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, код ЄДРПОУ 22883141) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 768,40 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 коп. та витрати на правничу допомогу адвоката в розмірі 5 600,00 (п`ять тисяч шістсот) гривень 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій

Дата складання повного тексту рішення - 01.07.2019 року