Рішення № 82867316, 08.07.2019, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/1537/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2019 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

Розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

15 березня 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №54-19 від 25.02.2019р., яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду 20.03.2019р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін. Призначено підготовче засідання на 10.04.2019р.

Підготовче засідання, яке призначене на 10.04.2019р., відкладено до 14.05.2019р.

Ухвалою суду від 14.05.2019р. у задоволенні клопотання Державної міграційної служби України про передачу за підсудністю справи №420/1537/19 до Окружного адміністративного суду м. Києва – відмовлено.

У підготовчому засіданні 14.05.2019р. оголошено перерву до 05.06.2019р. за клопотанням позивача.

Представником позивача у підготовчому засіданні 05.06.2019р. заявлено клопотання про продовження строку підготовчого провадження у справі для ознайомлення з особовою справою позивача та надання відповіді на відзив.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 05.06.2019 року продовжено строк підготовчого провадження у справі на тридцять днів.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 19.06.2019 року закрито підготовче провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 27.06.2019 року.

В обґрунтування вимог за позовом позивачем зазначається, що у 2018 році він звернувся до Управління ДМСУ в Київській області із заявою про надання захисту в України. Необхідність отримання захисту позивач пов`язує із тим, що він є членом релігійної організації «Свідки Єгови», яка на території країни його приналежності, а саме Російської Федерації, є забороненою. Однак, за результатом розгляду заяви позивача йому було відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись із таким рішенням, позивач аргументує свою позицію наступним:

по-перше, оскаржуване рішення не відповідає п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» в частині ознак, які визначають особу біженця. При визначенні статусу позивача, на його думку, відповідачем не було враховано інформацію по країні походження, що свідчить про необґрунтованість оскаржуваного рішення;

по-друге, оскаржуване рішення не відповідає п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» в частині ознак, які визначають особу, яка потребує додаткового захисту. Такий статус обґрунтовується тим, що у позивача виникають обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань на території країни походження через свою приналежність до релігійної організації «Свідки ОСОБА_2 ».

15.04.2019 року за вх.№13565/19 надійшов відзив на позовну заяву разом із матеріалами особової справи позивача, яка була витребувана судом ухвалою від 20.03.2019 року. У відзиві на позовну заяву суб`єктом владних повноважень висловлено заперечну позицію стосовно позову, в обґрунтування такого зазначено, що:

по-перше, відповідачем було проведено детальний розгляд матеріалів справи позивача при вирішенні питання щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Так, під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем було враховано наступні моменти:

позивач звернувся до міграційної служби із зволіканням (11.01.2018 року позивач прибув до України, однак із заявою звернувся 01.03.2018 року);

позивач, за його особистими свідченнями, не зазнавав утисків у країні походження з підстав його причетності до релігійної організації «Свідки ОСОБА_2 ». Фактичною підставою для прибуття до України стало рішення Верховного суду Російської Федерації від 20.04.2017 року, однак жодних пояснень стосовно того, чому позивач не покинув країну походження одразу після прийняття рішення, не надано;

органом міграційної служби визначено, що позивач володіє інформацією стосовно релігійної організації «Свідки ОСОБА_2 » та обізнаний стосовно основних принципів релігійної течії, проте фактично не став її членом, оскільки не був хрещений за встановленими внутрішніми правилами для набуття статусу члена організації;

позивач не підпадає під конвенційні ознаки, за якими його можна визнати біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач вважає, що повернення позивача до країни походження не призведе до виникнення будь-яких проблем або переслідувань, пов`язаних із віросповіданням у релігійній організації «Свідки Єгови». Беручи до уваги обґрунтованість прийнятого рішення, відповідач просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

11.06.2019 року за вх.№21052/19 від представника позивача надійшла відповідь на відзив.

Представник позивача надає більш розгорнуту інформацію по країні походження позивача.

27.06.2019 року за вх.№23114/19 від представника позивача надійшла заява про розгляд справи у порядку письмового провадження.

Згідно ч.1 ст.205 КАСУ неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч.9 ст.205 КАСУ якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Під час розгляду справи судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Обломіхіно Самсонівського р-ну Костромської області Російської Федерації (далі - РФ), громадянин Російської Федерації (далі - РФ), за етнічною належністю росіянин, володіє російською та українською мовами, не одружений, освіта середньотехнічна (закінчив у 1985 році у Гірський професійно-технічне училище в м. Воркута Республіки Комі), військовозобов`язаний. На території країни громадянської належності заявник працював сантехніком 4-го розряду та підробляв на будівництві.

З 2012 року заявник за його ствердженням перебуває у релігійній організації «Свідки Єгови», яка заборонена на території РФ, до 19.05.2017 був практикуючим віруючим і учасником богослужінь, зібрань та зустрічей у релігійній організації «Свідки Єгови». На теперішній час заявник тимчасово не працює. За наявними матеріалами встановлено, що заявник на території РФ та України будь-яких правопорушень не чинив, до відповідальності не притягувався.

Як стверджує позивач, 10.01.2018 заявник виїхав з РФ до України з огляду побоювання за власне життя, безпеку та свободу у зв`язку зі своєю діяльністю в організації «Свідки Єгови», яка відповідно до рішення Верховного суду РФ від 20.04.2017 визнана екстремістською та забороненою на території Російської Федерації.

01.03.2018 заявник звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Заява).

21.03.2018 стосовно заявника прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ від 21.03.2018 № 107).

При зверненні до територіального підрозділу ДМС заявник надав наступні документи:

оригінал паспортного документа громадянина РФ серії НОМЕР_1 , виданий 12.09.2012 відділом У ДМС у Тверській обл. Бологовського р-ну;

оригінал паспортного документа громадянина РФ для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 , виданий 09.06.2017 ДМС 474, терміном дії до 09.06.2022 ;

оригінал свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданий 13.06.1966;

оригінал військового квитка серії НОМЕР_4 , виданий Воркутинським міським воєнним комісаріатом Республіки Комі 21.01.1987.

За результатом проведення співбесід 20.03.2018 року та 01.06.2018 року, а також дослідження наявних у міграційного органу документів головним спеціалістом відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції 28.12.2018 року було складено висновок про відмову у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 95-108).

25.02.2019 року за Державною міграційною службою України прийнято рішення №54-19 про відмову у визнанні біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту (зворотній бік а.с.108) відповідно до абз.5 ч.1 ст.6 Закону, яке вмотивоване тим, що на підставі всебічного вивчення матеріалів особової справи ОСОБА_1 встановлено, що стосовно заявника умови, визначені пунктами 1 чи 3 частини 1 статті 1 Закону, відсутні (надалі - Рішення).

З приводу оскарження цього Рішення позивач і звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.

Відповідно до ст.8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Згідно ст.22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України №3671-VI від 08 липня 2011 року, «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон № 3671-VI).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Аналізуючи наведені сторонами доводи, суд, в першу чергу, вважає за необхідне дослідити процесуальні аспекти розгляду питання про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, відповідачем у відзиві на позовну заяву акцентується увага на тому, що звернення позивача із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відбулось із зволіканням.

Стосовно цього суд зазначає , що дійсно позивач звернувся із заявою про визнання біженцем через майже два місяці після приїзду на Україну, проте дана обставина не може бути підставою для відмови у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, без надання належного аналізу матеріалам особової справи, зібраним в процесі розгляду його заяви.

Відповідно до роз`яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні”, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Із змісту висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підтриманого Рішенням, вбачається, що причиною відмови надання статусу біженця стало те, що особа не зазнала жодних переслідувань на Батьківщині за конвенційними ознаками, відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відсутні певний зв`язок щодо застосування до особи таких переслідувань у разі його повернення до країни походження; відсутність дискримінації або утисків за релігійними ознаками. Також у цьому висновку підтверджено відсутність ознак щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд погоджується із зазначеними висновками з наступних підстав.

По-перше, позивачем не доведено реальність та обґрунтованість побоювань за власне життя та здоров`я та не пов`язуються такі побоювання з реальними фактами вчинення щодо нього будь-яких протиправних дій або погроз вчинення таких дій. З матеріалів особової справи судом встановлено, що під час проведення співбесіди 20.03.2018 року позивач підтвердив відсутність загроз на його адресу, які б були пов`язані з його віросповіданням (зворотній бік а.с. 68). Крім цього, позивач зазначив, що він може повернутись до країни походження (а.с. 69), а також те, що ніхто із знайомих йому осіб, які практикують релігійне вчення «Свідки ОСОБА_2 », не зазнав переслідувань.

Тобто, позивачем під час проведення співбесіди, всупереч наведеним у позові відомостям, фактично не зазначено, які конкретні загрози можуть очікувати його при поверненні до країни походження, ствердно вказується на можливість його повернення до Російської Федерації.

Крім цього, позивач виражає не одностайну думку стосовно відношення країни походження до віросповідання, яке він практикує.

По-друге, позивач під час надання пояснень у співбесіді 01.06.2018 року зазначив, що він був практикуючим віруючим з 2012 року по 19.05.2017 року. Припинення практики позивач пов`язує із тим, що з цієї дати у позивача зник зв`язок із іншими учасниками релігійної організації (а.с. 85). Більш цього, позивач наголосив, що членом організації можна стати лише після обряду хрещення, однак сам позивач не проходив такого обряду (а.с. 86), однак має намір його пройти (а.с. 87).

Тобто, за твердженнями самого позивача, він ще не став членом релігійної організації в розумінні внутрішнього укладу «Свідки ОСОБА_2 ».

Суд зазначає, що з досліджених матеріалів особової справи не вбачається дійсної загрози життю та свободі позивача. Значну увагу суд приділяє тому твердженню позивача, що «релігія – це сенс його життя» (а.с. 87). Дане твердження свідчить не про наявність погроз або небезпеки життю позивача у країні походження, а про неможливість практикування ним віросповідання конкретного релігійного напрямку.

Така підстава в контексті визнання особи біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, не встановлена законодавчо. А тому суд вважає, що відповідач дійшов правильних висновків при прийнятті оскаржуваного рішення стосовно відсутності щодо позивача умов п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI, що свідчить про його правомірність та, як наслідок, про необхідність відмови у задоволенні позову, у тому числі в частині вимог зобов`язального по відношенню до позивача характеру, що мають похідний характер від вимоги скасувати рішення ДМС України від 25.02.2019р. №54-19.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості адміністративних актів, однак все ж суди мають проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питання правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі “Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки” (CASE OF DRUZSTEVNI ZALOZNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі “Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру” (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS).

З наявних матеріалів справи судом вбачається, що відповідач повно та всебічно дослідив матеріали, необхідні для прийняття рішення, яке за переконанням суду відповідає критеріям обґрунтованості, пропорційності, розсудливості та неупередженості.

Відповідно до ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; 5) обов`язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними, та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши доводи і заперечення сторін та надавши оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню за їх необгрунтованістю.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем, як особою, звільненою від сплати судового збору на підставі п. 14 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674-VI, судовий збір за подання адміністративного позову до Одеського окружного адміністративного суду не сплачувався. А беручи до уваги те, що суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, жодні витрати не належать компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії – відмовити повністю.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя М.М. Аракелян

.