Рішення № 82753413, 02.07.2019, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

02 липня 2019 року № 826/11450/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві, в якому просив суд визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві №30602/02/3-/936 від 27.06.2018 про відмову у зарахуванні до загального стажу періоду роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996 в малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік" в місті Севастополі та зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до загального стажу період роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996 в малому виробничо-комерційному підприємстві "Елтік" в місті Севастополі та перерахувати пенсію ОСОБА_1 з дня звернення до суду, а саме з 23.07.2018.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.08.2018 відкрито спрощене позовне провадження у справі.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 20.09.2016 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фону України в м. Києві та отримує пенсію за віком згідно вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Відповідно до розпорядження №887428 від 29.05.2018 позивачу не був зарахований період роботи з 02.02.1991 по 25.08.1996 на малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік", у зв`язку з чим, позивач звернувся до відповідача із відповідною заявою про зарахування вказаного періоду до трудового стажу, в якій також просив провести відповідний перерахунок пенсії, однак, відповідач листом №30602/02/3-1936 від 07.06.2018 у задоволенні вказаної заяви відмовив.

У відзиві на позовну заяву відповідач проти позовних вимог заперечив, зазначивши, що запис про звільнення позивача завірений печаткою, яка не відповідає вимогам Інструкції «Про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень та виготовлення печаток і штампів» від 18.10.1993 №643, а саме: запис завірений печаткою без зазначення ідентифікаційного коду суб`єкта підприємницької діяльності, у зв`язку з чим, у відповідача були відсутні правові підстави для зарахування вказаного періоду до загального страхового стажу.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 з 20.09.2016 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві як одержувач пенсії за віком та як учасник бойових дій, згідно вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Відповідно до розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві №887428 від 29.05.2018 позивачу не був зарахований період роботи з 02.02.1991 по 25.08.1996 на малому виробничо - комерційному підприємстві «Елтік».

30.05.2018 позивач звернувся до відповідача із заявою про включення до загального страхового стажу періоду його роботи з 02.02.1991 по 25.08.1996 на малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік" та проведення відповідного перерахунку пенсії.

27.06.2018 відповідач листом №30602/02/3-1936 відмовив позивачу у зарахуванні вказаного періоду до страхового стажу, у зв`язку з тим, що запис про звільнення позивача завірений печаткою, яка не відповідає вимогам Інструкції «Про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень та виготовлення печаток і штампів» від 18.10.1993 №643.

Вважаючи своє право порушеним, а дії відповідача протиправними, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Дослідивши спірні правовідносини та надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Законом, який відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій є Закон України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 за № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII).

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону № 1788-XII громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв`язку із втратою годувальника та інших випадках, передбачених цим Законом.

Приписами ст. 62 Закону № 1788-XII визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Аналогічна вимога закріплена також ст. 39 Кодексу законів про працю України, згідно якої трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.

Так, постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Згідно п. 1 Порядку № 637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

У тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. (п. 20 вказаного Порядку).

Таким чином, нормою вказаного Порядку № 637 (п. 1) чітко визначено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. І лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами, згідно вимог Порядку № 637.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме трудової книжки позивача НОМЕР_1 , останній в період з 02.01.1991 по 25.08.1996 працював на посаді заступника директора в малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік", проте вказаний трудовий стаж відповідачем не враховано, оскільки запис в трудовій книжці про звільнення 25.08.1996 з комерційного підприємства "Елтік" завірено печаткою підприємства, яка на думку відповідача відповідно до вимог чинного на той час законодавства мала містити ідентифікаційний код підприємства.

Оцінюючи вказані обставини, суд приходить до висновку, що та обставина, що підприємство не змінило свою печатку відповідно до вимог Інструкції «Про порядок видачі дозволів на оформлення замовлень та виготовлення печаток і штампів» від 18.10.1993 №643, яка була прийнята значно пізніше, ніж позивач був звільнений з посади, не робить документи, які засвідчені нею, в тому числі запис про звільнення неправдивими.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.02.2018 по справі № 275/615/17 (К/9901/768/17).

Враховуючи викладене, суд вважає наявний в трудовій книжці позивача запис про звільнення його з посади належним та допустимим доказом підтвердження його трудового стажу.

Разом з тим, у випадку наявності сумнівів щодо достовірності трудового стажу позивача з 02.01.1991 по 25.08.1996 на посаді заступника директора в малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік", відповідач не був позбавлений можливості встановити вказані обставини, шляхом витребування додаткової інформації, уточнюючих довідок, пояснень від підприємства (посадових осіб), на якому працював позивач, адже останній в межах своєї компетенції має право самостійно звертатися до органів державної влади та підприємств з метою перевірки даних про стаж та умови роботи.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивачем вжито всіх можливих заходів для документального підтвердження наявності трудового стажу для зарахування періоду роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996 до загального страхового стажу, а відсутність ідентифікаційного коду підприємства на печатці підприємства у трудовій книжці жодним чином не спростовує факту роботи позивача на підприємстві, достовірності зазначеної у ній інформації у спірний період та не може позбавити останнього конституційного права на соціальний захист.

Водночас, необхідно також зазначити, що позитивним обов`язком держави в цілому та її державних органів, в тому числі Пенсійного фонду України, є забезпечення можливості збереження на підприємствах первинних документів про роботу працівників від яких залежить виникнення і реалізації майнових прав громадянин при призначені пенсії.

Не забезпечення належного зберігання вказаних документів на підприємствах, не витребування вичерпної інформації органами пенсійного фонду і невиконання своїх гарантійних функції державою, незалежно від надзвичайності підстав та як наслідок обмеження громадянам в реалізації та підтвердженні прав на пенсійне забезпечення, не повинно нівелювати або обмежувати конституційні права позивача.

Європейський Суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.59 рішення у справі "Мельниченко проти України" від 19 жовтня 2004 року, п.50 рішення у справі "Чуйкіна проти України" від 13 січня 2011 року, п.54 рішення у справі "Швидка проти України" від 30 жовтня 2014 року тощо).

Це означає, що суд має оцінювати фактичні обставини справи з урахуванням того, що права, гарантовані Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, мають залишатися ефективними та людину не можна ставити в ситуацію, коли вона завідомо не може реалізувати своїх прав.

Таким чином, відмова відповідача у зарахуванні періоду роботи позивача з 02.01.1991 по 25.08.1996 є протиправною, а позовній вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо позовної вимоги позивача про зарахування трудового стажу та перерахунку пенсії, то суд зазначає наступне.

Так, повноваження відповідача у межах спірних правовідносин не є дискреційними, оскільки при їх реалізації відповідач не має право діяти на власний розсуд.

При цьому, для цілей застосування частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), дискреція адміністративного суду поширюється на вибір найбільш ефективного способу захисту порушених прав позивача від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Розкриваючи критерій ефективності способу захисту порушеного права платника, Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Аскоп-Україна" до Південної митниці Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до загального стажу період роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996, в малому виробничо-комерційному підприємстві "Елтік" в місті Севастополі та перерахувати пенсію ОСОБА_1 з дня звернення до суду, а саме з 23.07.2018.

Частиною 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

У відповідності до п. 1,3 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів, суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснюється у зв`язку із звільненням позивача від сплати судового збору.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Пенсійного фонду України в м. Києві №30602/02/3-/936 від 27.06.2018 про відмову у зарахуванні до загального стажу періоду роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996 в малому виробничо - комерційному підприємстві "Елтік".

Зобов`язати Головне Управління Пенсійного фонду України в м. Києві зарахувати до загального стажу ОСОБА_1 період роботи з 02.01.1991 по 25.08.1996 в малому виробничо-комерційному підприємстві "Елтік" та перерахувати пенсію ОСОБА_1 з дня звернення до суду, а саме з 23.07.2018.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.С. Мазур